скачать книгу бесплатно
Рейд у безвiсть
Василь Мороз
Головний герой «Рейду в безвiсть» – вихованець «Академii унiверсальних мистецтв» («АУМ») – центру пiдготовки розвiдникiв-iнтелектуалiв широкого профiлю. Якось, рухаючись iз певною метою в групi диверсантiв нiчними ангольськими джунглями, вiн зненацька опинився в цiлковито iншiй мiсцевостi, причому й пiтьма уклiп ока обернулася передсвiтанковою млою. Водномить кудись щезли його побратими. І не встиг боець отямитися вiд таких перетворень, як на нього напали агресивнi iстоти… Вiдтодi карколомнi подii з його участю мовби накладаються одна на одну. А це – десятки несподiваних динамiчних поворотiв у головнiй канвi повiстi. Паралельно ж до неi розгортаеться й декiлька сумiжних сюжетних лiнiй. А то вже бiльш пiзнавальнi, нiж пригодницькi тексти, якi ii доповнюють. У цьому ключi читачi довiдаються зокрема i про нинiшню дiяльнiсть таемного «Ордену Змiя», створеного ще шiсть тисячолiть тому, i про «Тан-Ра» – мистецтво усвiдомленого кохання…
Василь Мороз
РЕЙД У БЕЗВІСТЬ
1
Уже розвиднялося, коли з хащiв попереду вистрибнуло менi навперейми кiлька волохатих постатей. Це були невисокi на зрiст, але кремезнi й дещо згорбленi суб’екти. В довжелезних руках вони тримали палицi з такими потовщеннями на кiнцях, що тi скидалися на кувалди.
Втiм, у досвiтнiх сутiнках я не дуже й розгледiв, що то за знаряддя. Зрештою, й роздивлятися не було коли. Бо переднiй горила вже пiдбiг i так замахнувся своею зброею, що неодмiнно розколов би менi голову. Менi зоставалося лише ухилитись, а вiдтак збити його з нiг.
Здоровань гепнувся горiлиць, я ж хутко вирвав з його рук молот i запустив ним у вилицювате обличчя наступного нападника, що саме пiдскочив. Той теж упав навзнак, немов пiдтятий.
Тодi першого, котрий намагався пiдвестися, приголомшую рiзким ударом у грудину. І притьмом випростовуюся, щоби зустрiти iнших…
Але, мабуть, те, що я проробляв, справляло враження, бо два останнi гевали, котрi перед тим теж стрiмко наближалися, вже застигли за кiлька метрiв. Хвилю-другу вони ще злякано витрiщалися то на мене, то на своiх побратимiв, якi валялися долi. А вiдтак з лементом кинулися навтiкача.
Жбурляю iм услiд кувалду – швидше iнстинктивно, нiж з намiром заподiяти комусь шкоду. Та вона, на щастя чи на жаль, не досягла нiкого з прудконогих. Зрештою, й доволi важкеньким був той iнструмент. А я, хоч i пройшов ретельний вишкiл в «Академii» – ще таемничiшiй структурi, нiж «Каскад», вiйськовоi розвiдки СРСР, не наловчився метати якнайдалi й пудовi маси, мов порiвняно легкi гранати. Необхiдностi такоi не iснувало.
Все ж, сповнений бойового запалу, я рефлекторно рвонув за втiкачами. Проте через кiлька крокiв так само рвучко й зупинився. Зметикував, що то марна рiч – наздоганяти-шукати в незнайомому пралiсi якихось аборигенiв, котрим, либонь, вiдомi тут усi поляни й кущi.
Крiм того, погоня могла бути й небезпечною. Де гарантii, що женучи стрiмголов невiдь-куди, я не напоровся б на зграю головорiзiв у засiдцi? Або ж iще гiрше – непомiтно отримав би з-за дерева довбнею по потилицi.
З другого боку, який сенс у тому, якби й упiймав когось? Хiба б довiдався вiд нього хоч би щось iз того, що мене починало цiкавити? Навряд чи тi дикуни розумiють англiйську, а росiйську й поготiв. Якщо взагалi вже розмовляють…
Та все ж чи не лiпше замiсть того, щоби гнатися за мiражами, спробувати розговорити тих, кого я тимчасово нейтралiзував пiд час поединку?
Миттю обертаюся на шелест кущiв позаду й переконуюся, що перший нападник оговтався й теж чкурнув. Зостався лише той, кому я, схоже, зламав нiс. Вiн лежав непорушно iз закривавленим обличчя й лише важко дихав.
Пiднiмаю його зброю. Це – звичайна ломака, до якоi прив’язана грубим i широким паском, вочевидь, вирiзаним зi шкiри вбитоi тварини, овальна каменюка, грубо обтесана й бiльш-менш загострена з обох краiв.
Впiзнаю в «iнструментi» масивну сокиру з iлюстрацiй у пiдручнику з iсторii первiснообщинного ладу. Переводжу погляд на ii господаря й аж зараз бачу, що й вiн наче зiйшов з малюнкiв про мисливцiв кам’яного вiку.
Але, споглядаючи фантастичного гомiноiда, майже голого, лише сяк-так прикритого на причинному мiсцi шкурою, здертою з якогось шерстистого звiра, нiяк не можу позбутися думки, що, певно, сплю.
Принаймнi почуваюся доволi спантеличено. Адже ще якихось п’ять-десять хвилин тому я рухався у групi радянських диверсантiв нiчними ангольськими джунглями. Стояла густа пiтьма, та це не перешкоджало триматися курсу. Опiвночi нам належало прибути до одного з таборiв мiсцевих чи то бандитiв, чи повстанцiв, котрi захопили в полон кiлькох наших дипломатiв, якi працювали вiйськовими радниками новоспеченого прокомунiстичного уряду краiни. І ми планували, визволивши бранцiв, ретируватися звiдти ще задовго до свiтанку.
Власне, ми вже наближалися до мети, як зненацька по очах рiзонуло слiпуче сяйво. Я ще подумав, що то, напевно, моi переднi друзi на чолi з командиром-полковником напоролися на мiну. Проте вибуху так i не почув. Натомiсть пiсля того, як оговтався вiд яскравого спалаху, помiтив, що чомусь вiдбився вiд своiх i наче заблукав. Та ще й здивувало, що вiдразу майже суцiльна тьма, яка ще мала стояти кiлька годин, обернулася передсвiтанковою млою.
Правда, за iнерцiею я все ще бiг ледь помiтною звивистою стежкою мiж заростями i стовбурами, якi вже виразно проступали в напiвтемрявi, доки не зiткнувся з напасливими приматами…
Що ж то за iстоти такi? Де я й куди подiлися моi товаришi?
Раз по раз запитую себе, однак вiдповiдi так i не знаходжу. Лише невимовний туск клубочиться у глибинах ества. Вiдчуття таке незвично тривожне, що навiть перехотiлося приводити до тями туземця, котрий усе ще лежав непритомно, аби спробувати поспiлкуватися з ним.
Тим часом остаточно взялося на свiт i довкiлля наповнилося характерним галасом, в якому попри пташинi посвисти, чулись i трубнi звуки великих звiрiв, i хижi рики. Явно не африканська тональнiсть. Та й пейзаж, бачу, теж не той. Двоярусний лiс, у якому високi хвойнi та листянi дерева сусiдять iз низькорослими хащами, можна здибати радше в помiрних широтах, скажiмо, в Карпатах, анiж на екваторi.
Такi роздуми ще дужче запаморочують. Тож вирiшую, що пора щось робити. Лiпше йти далi, напоумляю себе, нiж приголомшено стовбичити на мiсцi й ламати голову над усiлякими загадками.
Без вагань вiдкидаю первiсну сокиру якнайдалi. Обстежую непритомного й переконуюся, що через хвилю-другу вiн i сам очуняе, без моеi допомоги.
Знiмаю автомат iз запобiжника й чiпляю до ствола нiж-багнет. Переводжу на бойовий режим i заряджений гранатомет, який несу за спиною, щоби з нього можна було вистрелити негайно. Цей поки що засекречений вирiб – останнiй крик ВПК Союзу: з усiченою рукояткою-прикладом i коротким товстим стволом-трубою, вiн був схожий на чималий обрiз i заряджати його потрiбно було так само, як вiнчестер. А в його магазин мiсткiстю у три набоi закладали мiнi-снаряди, вдвое потужнiшi за протитанкову ручну гранату часiв Другоi свiтовоi…
Пiсля всiх приготувань виходжу на ту саму стежку, яка привела мене сюди. Рано чи пiзно, метикую, вона таки виведе мене й до iстини. Але рухаюся вже обережно, за всiма правилами розвiдника у ворожому тилу, насторожено зиркаючи обабiч i час вiд час обертаючись, аби пересвiдчитися, що нiхто не ув’язався вслiд.
Якоiсь митi, машинально глипгувши на годинник, помiчаю, що стрiлки саме зiйшлися на 12. Напевно, хлопцi вже громлять партизанський табiр, зринае подум. А де я? І що думають про мене вони? Дезертирував, либонь, гадають. Але таке враження, що не лиш опинився невiдь-де, але й перестрибнув через пiвночi. Чудасiя та й годi!
Отак, ошелешений невiдомiстю, бiг i йшов крiзь терни до зiрок ще хвилин сорок, поки попереду не вiдкрився широкий овид блакитного, без жодноi хмаринки неба. Небавом виходжу й на осяяне сонячним свiтлом узлiсся, розташоване на узвишшi доволi таки високого пагiрка, схилом якого хвилями спадають рiзновидовi деревостани.
Звiдси вiдкривалася колоритна панорама горбистоi та доволi гармонiйноi мiсцевостi. Однак не це прикувало увагу насамперед. Абсолютно остовпiвши, дивлюся на небо й не вiрю широко розкритим очам своiм.
2
Увесь схiдний край видноколу – залитий промiнням, яке щойно вихопилося з-за обрiю. Сяйво доволi потужне та ще не настiльки гаряче, щоб не можна було незмигно дивитися на нього. І я вражено констатую, не в силi вiдрватися вiд побаченого, що насправдi променi виливаються не з одного джерела. Свiтил було двое: багрово-помаранчевий гiгант, значно ширший за звичне менi сонце, який ставав дедалi яскравiшим, слiпучо-золотистим, i утрое-вчетверо бiльший за нього велет, що, виграючи всiм рiзнобарв’ям веселки, плив попереду нього.
Вiд такоi величноi картини у свiдомостi вiдразу запановуе вакуум. Кiлька разiв то зажмурююся, то знову розплющую очi, сподiваючись, що видиво щезне. Але дарма гадав, що галюциную пiсля безсонноi ночi (такого у принципi не могло бути, бо мiг не спати без ущербу для боездатностi i три-чотири доби поспiль). Пара величезних i гарячих пласких тарелiв i далi поволi спиналася небесним склепiнням, простуючи до зенiту. І то був не виплiд моеi уяви.
«Ой, леле! І що ж то за диво такее?!» – видовбуеться врештi з моеi пам’ятi як перша реакцiя мозку на ту незвичнiсть вислiв матерi, що його вона полюбляла вигукувати за будь-якоi оказii.
Було вiд чого i з плигу збитися. Але через хвилю згадую, що колись читав про Сiм’яра. Так у праслов’янських казках iменували таемниче небесне свiтило, яке в незапам’ятнi часи сяяло в небi разом iз Ярилом-Свiтовидом чи Гелiосом, як називали в рiзних фольклорних традицiях Сонце. Тодi в небi буцiмто справдi, крiм теперiшнього свiтила, велично котилася зi сходу на захiд протягом дня i справжня веселка.
Втiм, чимало й iнших мiфiв та легенд з рiзних континентiв iменують ii то Люцифером, то Озiрiсом, то Рахом чи Раем. Вони пiдтверджують «семисонячнiсть» того свiтила. І дружно звiстують проте, що Сiм’яр вiдтак чомусь сколапсував-погас чи попросту щез. І буцiмто зосталася вiд нього людям на спомин лише веселка-райдуга, тобто рiзнобарвний пiвкруг, котрий нерiдко з’являеться на видноколi пiсля грози, коли повiтря особливо чисте й насичене озоном.
Ось воно що! – враз сяйнув здогад. Очевидно, внаслiдок того незбагненного зблиску посеред нiчного Чорного континенту, я спонтанно опинився у станi змiненоi свiдомостi, якщо прозрiваю аж до такого доiсторичного минулого. Отже, заспокоюю сам себе, скоро це закiнчиться. Ще, мабуть, хвиля-друга й усе повернеться на круги своя. І несправжню дiйснiсть змiнить буденна обстановка…
А може, зринае в головi скрадливий голос, то був не просто спалах, а таки вибух мiни, i я не почув його лише тому, що вiдразу й загинув. А тепер перед моею душею, що покинула тiло, розгортаються посмертнi видiння…
Вiдразу вiдкидаю цей сумнiв. Бо таки почуваюсь у фiзичному тiлi, а не поза ним. Вiдчуваю, як стискаю пальцями автомат, як плоть облягае унiформа, як ступнi зручно стискають спецiальнi кросiвки з бiльш потовщеною, нiж у звичайних, i ребристiшою пiдошвою – вельми зручне для африканських рейдiв взуття.
Заразом визнаю невдовзi, що й про змiнений стан свiдомостi, коли справдi споглядаеш усiлякi аномалii, годi й мислити, оскiльки вiн не тривае так довго.
Словом, заскочений зненацька незвичною картиною зворохоблений потiк свiдомостi в моiй головi видавав на-гора найнесподiванiшi припущення на пояснення неймовiрного явища. Та все ж довелося вiдiрвати зiр вiд казкового видовища, так i не спромiгшись на бiльш-менш розумну вiдповiдь. Адже промiння свiтил з кожною хвилиною ставало пекучiшим, тому дивитися на них виряченими очима ставало небезпечним.
Переводжу погляд униз, до пiднiжжя пагорба, на якому стою. Але вiд побаченого там не легшае. Виджу глибоко в долинi розлогу поляну мiж залiсненими пагiрками – тим, на якому стою, та його побратимами навпроти i праворуч од мене. Сполученi мiж собою, вони утворюють одну суцiльну гряду, яка, наче фортечнi мури, височiе майже довкола поляни. Лише лiворуч, там, де з-за обрiю вихопилася пара незвичних свiтил, виднiеться широка ущелина, наче пролом чи ворота у стiнi.
І от на тiй порiвняно вiдкритiй мiсцевостi, на якiй лише де-не-де ростуть поодинокi кущi й дерева, розташоване явно первiсне людське поселення. Принаймнi мiж кiлькома десятками чи то iндiанських вiгвамiв, чи ескiмоських яранг сновигають двоногi постатi. Подекуди в небо спинаються стовпчики диму.
Дiстаю оптичний прицiл, який ми використовували в ролi бiнокля, а в разi потреби – й за прямим призначенням, для чого на наших унiкальних «калашах» утаемниченi зброярi приробили спецiальнi пази, щоб чiпляти той прилад…
Дивлюся в окуляр i помiчаю, що цi iстоти – наче брати й сестри тих гевалiв, котрi напали було на мене. Угледiв також i чотириногих. Схожi на собак, але бiльшi i значно злiшi на вигляд, вони або лежали коло жител, або ходили сюди-туди.
Вирiшую, за браком кращого варiанту дiй, iти до селища. Може, хоч там вдасться прояснити ситуацiю, в якiй опинився.
Спуск густим пралiсом зайняв майже годину. Тож часу було вдосталь, аби додуматися, що, либонь, не варто так знагла, славно-явно, звалюватися на голови аборигенiв. Лiпше спершу провести розвiдку, мiркую. Доцiльно про всяк випадок якийсь час поспостерiгати зi схованки за ними перед тим, як показатись iм на очi «у всiй красi». Щоби скласти собi краще уявлення про цих нiбито гомо сапiенсiв i бути готовим до того, чого вiд них варто очiкувати.
Адже е всi пiдстави гадати, метикую, що з представниками саме того роду-племенi, яке гнiздиться у цьому видолинку, я й бився на лiсовiй стежинi. Зрозумiло, те сталося лише тому, що, найiмовiрнiше, в досвiтнiй млi мене сплутали з якоюсь твариною. Але, аналiзую далi, не можна остаточно скидати з рахунку й те, що на мене напали цiлеспрямовано – як на небезпечного чужинця, котрий забрiв на iхню територiю. Або ж, можливо, цi автохтони навiть спецiалiзуються на тому, що виловлюють таких блукачiв, аби вiдтак з’iдати iх як делiкатес за обiдом, чи настромляти вiдтятi голови непроханих гостей на жердини й виставляти iх довкiл поселення на пострах ворогам.
У принципi зустрiч iз цими iстотами не виглядала для мене аж такою дивиною. Навiть у XX столiттi не було несподiванкою надибати у джунглях чи латиноамериканськiй сельвi на абсолютно вiдiрваних вiд сучасноi цивiлiзацii напiвлюдей. І таких випадкiв зафiксовано у сучасних хронiках доволi. Академiчнi вченi пояснють це явище природними причинами. Мовляв, етнотворення на Землi тривае. Однi народи щезають, iншi з’являються i поступово переходять з нижчих щаблiв розвитку до вищих i т. д.
Правда, деякi науковцi вважають такi первiснi племена – аж нiяк не новими етносами, а навпаки, здичавiлими рештками населення Лемурii чи iнших легендарних i мiфiчних земних материкiв-цивiлiзацiй, якi процвiтали сивоi давнини, а вiдтак водномить загинули внаслiдок космiчних або техногенних катаклiзмiв. Іншi ж твердять, що представникiв тих спiльнот привозять на Блакитну планету космiти, якi проводять тут з ними зрозумiлi лиш iм експерименти. Третi переконанi, що дикуни з’являються у глухих закутках земноi кулi як гостi з минулого чи з так званого паралельного свiту, котрi якимось дивом потрапляють в аномальнi воронки-круговертi в часоплинi, що й розносять iх по вiках та епохах, закидаючи зокрема i в нашi часи.
Зрештою, хоч як, а, очевидно, з котримось iз таких феноменiв зiткнувсь i я. Тож обережнiсть менi не завадить. Бо ж достеменно невiдомо, якою буде реакцiя на мою з’яву. Передбачати ж можна що завгодно. І то ще нiчого, коли вже вiд самого мого вигляду всi кинуться врозтiч, нажахано волаючи. Але якщо, навпаки, ринуть на мене всiею ордою? Чи готовий буду в пошуках iстини розрядити автомат у юрбу неандертальцiв, аби врятувати свое життя?
Тим-то вирiшую не квапититись, а наразi й далi дотримуватися тiеi самоi тактики дiй у ворожому тилу.
Оскiльки ж вiд швидкоi ходьби, а також вiд того, що надворi ставало дедалi гарячiше, я неабияк спiтнiв, то вирiшив пiдiйти до селища з навiтряного боку, щоби мiй дух не зачули собакоподiбнi.
Незабаром зручно розташовуюся в кущах окрай галяви помiж двома пагорбами, якi нависають над яругою, що веде до поселення, й починаю вивчати в оптичний прицiл навколишню обстановку. З ближчоi вiдстанi було бiльш, нiж очевидно, що жителi цього сiльця належить радше до негроiдного типу, нiж бiлошкiрого. Кожен чимось займався. І якщо старшi за вiком з того велелюддя, сухi i зморщенi, ще поголовно змахували на шимпанзе й горил, то контингент порiвняно молодших був уже строкатiшим.
Поряд iз класично мавпячими фiзiями виднiлося й чимало гiбридних облич, на яких суто тваринячi риси химерно сусiдили з цiлковито людськими «мазками». А бiльшiсть юних поселенцiв, хоча й були переважно вилицюватi, вражала майже iдентичною подiбнiстю до людини сучасноi. І якщо назагал цi лiсовi люди були переважно темноокими, то саме серед наймолодшоi верстви я помiтив кiлькох осiб зi значно свiтлiшими очима.
Результати цих оглядин теж неабияк ошелешували. Як могли в одному й тому самому часопросторi зiбратися докупи представники таких вiддалених одна вiд одноi епох у розвитку homo sapiens’a. Адже, за доктриною так званих дарвiнiстiв, минули десятки тисячолiть, поки примати трансформувалися в неандертальцiв, а вiдтак збiгло теж не менше часу, поки обернулися на кроманьйонцiв, якi вже мало вiдрiзнялись од теперiшнiх людей. Тим часом за моiми спостереженнями виглядало, що така еволюцiя вiдбувалася значно швидше – протягом двох-трьох поколiнь.
Але за такими роздумами й незчувся, як легiт змiнив свiй напрям i тепер дув у спину. Коли ж завважив це, було пiзно. Двiйко собак уже кинулися до моеi схованки й почали оглушливо гавкати та войовничо гарчати.
3
Пробую спершу вiдiгнати собак так, як нас навчали в «Академii», що ми успiшно й практикували, – подумки погрожую, що порву iм пащеки й поламаю хребти, якщо не вгамуються, що розiрву навпiл, тобто всiляко навiюю агресорам страх…
Та нiчого не виходить. Очевидно, на первiсних iстот методи телепатii не впливають. Або ж дiють з точнiстю до навпаки. Принаймнi вони починають захлинатися гавкотом, бризкаючи слиною аж на мiй нiс. За хвилю до них приеднуеться ще кiлька хижих морд. Однi з них схожi на вовчi фiзii, iншi – на ведмежi.
Очевидно, якiсь двi рiзнi собачi породи тут водяться, припускаю машинально. А сам натужно мислю, як бути далi. Залишатися й далi тут, наче лев, який нiколи не виходить iз кущiв, оточених зграею розлючених псiв, i гине вiд розриву серця, не витримуючи такоi наруги, як собача лайка? Зоставатися, сподiваючись, що невдовзi напасливим гадам самим набридне гавкати i вони вгамуються? Чи таки вистрибнути з засiдки i для початку урвати прикладом по зубах першого-лiпшого пса, а вiдтак випустити в решту зграi пiвмагазина?
Однак я недовго зважував усi «за» i «проти». Бо пильнуючи за собаками, не проминув угледiти, як до зграi чотириногих, що бiсилася коло мене, вирушило кiлька двоногих постатей. Видно, старших братiв зацiкавило, чого це iхнi меншi друзi зчинили лемент, i вони вирiшили глянути на причину собачого рейваху зблизька.
Отож подальше вiдсиджування в кущах втратило будь-який сенс. Хутко вистрибую зi схованки i щосили гамселю правою ногою з пiдскоком по носi найближчого звiра, аж той клубком перекочуеться назад. А далi ухиляюся вiд зубiв наступного, що стрибае на мене, й засадивши багнет йому у бiк, перекидаю через себе. Б’ю прикладом межи очi третього…
Та мене теж хапають одразу за обидвi литки й я б неодмiнно натис на курок, якби чийсь гортанний i владний вигук враз не протверезив собак.
Вони вiдбiгають вiд мене, пiдiбгавши хвости, i жалiбно скавулять. Навiть поранений вiдповзае щомога далi, залишаючи за собою кривавий слiд.
Але я вже не звертаю на них уваги. Натомiсть не зводжу очей з чотирьох присадкуватих i широкоплечих мужiв, якi застигли навпроти мене. Дивлюся незмигно з-пiд лоба й наче крiзь них, так, аби чолов’яги не сумнiвалися, що в моiй особi можуть мати справу з вельми небезпечним типом.
Словом, стою напоготовi, звиклий чекати наступних несподiванок, долаючи спокусу навiть зиркнути, чи дуже юшить кров iз покусаних гомiлок…
Спершу дещо настрашенi моею доволi жвавою появою на подiумi, аборигени потроху оговтуються вiд замiшання. Але, мабуть, водночас вони й розтлумачили моi можливостi, бо не роблять жодних спроб наблизитися. Лише мовчки свердлять мене темними очицями з вiдстанi в пiвсотнi метрiв.
Небавом до них поступово сходяться iншi жителi поселення. Спочатку чоловiки – вiд просто дебелих до тонкостанних, як назвав би тих легiнiв Гомер. А вiдтак – i жiнки та малюки.
За кiлька хвилин передi мною виростае велике пiвколо дорослих i малих. І всi не зводять з мене очей. Якийсь час i далi стоiмо мовчки у майже цiлковитiй тишi, що аж дзвенить од напруги. Нiму сцену лише час-од-часу порушують попискування немовлят, котрих матерi тримають на руках.
Однi з юрби зирять на мене здивовано, iншi – налякано, третi – насторожено. А
позiрно найдужчi дивляться й вiдверто вороже. Вони стискають у руках знайомi менi сокири та щось схоже на списи з загостреними чорними наконечниками, мабуть, виготовленими з кременю.
Я вже збирався щось удiяти, коли раптом тi, що стояли на флангах, сiпнулися було з явним намiром обiйти мене з бокiв, а там, очевидно, й оточити. Але вже знайомий баритон зупинив iх. Цього разу я помiтив, хто вiддав команду. Це був, звiсно, один iз тих чотирьох, котрi першими виявили мою присутнiсть. На пiвголови вищий од iнших, вiн справляв враження й найрозумнiшого.
За хвилю вождь, чи хто вiн там, сам вiддiлився вiд юрби, ступив кiлька крокiв до мене, а вiдтак почав повiльно рухатися по колу, огинаючи мене й не спускаючи з мене очей i заводячи за спину руку з товстезною кувалдою.
Його намiри були нiбито й прозорi. Та водночас i спантеличувало те, що чолов’яга взявся кружеляти довкола мене, замiсть того, щоби наблизитися по прямiй. Тож важко було запевне втямити, що насправдi вiн проробляв. Чи просто хотiв вiдволiкти своiми дiями мою увагу, чи збирався напасти або ж лише виконував якийсь дикунський ритуал? Зрештою, хоч як, а в усякому разi виглядало, що хлоп не з полохливого десятка.
Та я вирiшив не чекати, що буде далi. Притримуючи автомат лiвицею, повiльно дiстаю правою рукою з нагрудноi кишенi свого маскувального камуфляжу два шоколаднi батони. Начиненi фундуком та iншою горiхово-поживною сумiшшю, перемеленим корiнням певних трав цi продукти нерiдко правили нам, диверсантам, за снiданки, обiди й вечерi одночасно.
Розриваю на одному обгортку з блискучоi фольгою всерединi, яка вiдразу приковуе увагу присутнiх, i привселюдно вiдкушую замалим не третину його. А другий батон, теж вивiльнивши його верхню частину, простягаю керманичевi аборигенiв, котрий у вiдповiдь на моi дii нерозумiюче застигае в начебто бойовiй позi.
Усмiхаючись якомога привiтнiше i водночас умудряючись жувати на повен рот вiдкушений шматок, невимушено ступаю крок-другий до нього. Заразом i далi пропоную йому вiдповiдними жестами й кивками скуштувати гостинця. Правда, не забуваю при цьому тримати вказiвний палець лiвицi, в якiй тримаю власний надкушений харч, на гашетцi свого побратима
Не знаю, якi саме сигнали нейронiв i видобутi з яких глибин пiдсвiдомостi, спонукали мене до таких iнтернацiональних дiй. Але мiй миролюбний хiд у вiдповiдь на вождевi приготування, оцiнюють адекватно. Отаман i далi розгублено стоiть нi в сих-нi в тих. А юрмою, наче подув вiтру, схитнув приглушений, але явно схвальний гомiн.
В усякому разi нiхто не виявив щодо моеi особи жодних ворожих намiрiв. І це спонукало мене поволi таки наблизитися до поводиря якраз на вiдстань простягнутоi руки. Вiдкусивши наступний шматок вiд свого батона, спонукаю тим же мiжнародним жестом зробити це саме i йому. Вождь усе ще недовiрливо бере дарунок, поволi оглядае зусiбiч i врештi-решт спроквола запихае в рот.
Цiеi митi я раптом палко бажаю, щоби йому сподобалася пожива. І мовби у вiдповiдь на це вiн, зробивши кiлька характерних рухiв нижньою щелепою, врештi теж обережно розпливаеться в усмiшцi.
На душi наче щось вiдтае. Я енергiйно запихаю в рот рештки снiданку, а вождь своею чергою негайно вiдкушуе наступний шматок пiд схвальнi вигуки глядачiв цiеi iмпровiзованоi вистави.
Так почалося мое порозумiння з первiсними людьми. Гадаю, що за хвилю-другу в нас iз головним аборигеном дiйшло б i до взаемного панiбратського поплiскування по плечах. Але раптом юрба вибухае стоголосим галасом. З несподiванки ми з вождем аж поприсiдали…
Вiн нерозумiюче озирнувся на своiх спiвплемiнникiв. А я, теж глянувши туди, здивовано бачу, як переднi з того натовпу з криком задкують, налякано витрiщаючись i розпачливо показуючи руками кудись поза мою спину. А заднi, теж несамовито горлаючи, розсипаються навсiбiч.
Рвучко обертаюсь i вже вкотре торопiю.
4
Просто на мене мчить гiгантська брила, точнiше, велетенська тварюка огидно брунатного кольору, схожа на уламок скелi, вкритий потемнiлим од часу й пилюки мохом.
Це схожий на кенгуру, але значно вищий та ширший звiр, який до того ж не стрибае, а швидко бiжить, перебираючи двома заднiми ногами, що нагадують стовбури дерев.
Його неймовiрно дрiбнi переднi кiнцiвки, якi вiн тримае напiвзiгнутими донизу перед собою на рiвнi грудей, дивовижно контрастують з великою змiiною головою на короткiй товстiй шиi. А тулуб потвори закiнчуеться масивним хвостищем, який на ходу хилитаеться з боку на бiк, тож скидаеться на те, нiби вона вiдразу й замiтае за собою слiди.
З кожним кроком товстiших од слонячих нiг жива глиба, й так заввишки з п’ятиповерхiвку, ще бiльше виростае. І вже чути, як вiд ii багатотонного тупоту стугонить земля…
Фейерверк взаемосуперечливих вражень враз вибухае у свiдомостi й мовби аж пiдкидае мною. Та це ж тиранозавр! – впiзнаю раптом у монстрi одного з м’ясоiдних ящерiв, якi появилися на Землi у крейдовому перiодi ii мезозойськоi ери, тобто мiнiмум 68 млн. рокiв тому.
Проте й далi стою непорушно, приголомшений цим вiдкриттям. І отямлююся лише тодi, коли хижак уже за якихось кiльканадцять метрiв i з войовничим ричанням вищирюе спрямовану на мене страхiтливу пащу з рядами зубiв, що виглядають, наче частоколи зi свiжообструганих загострених колод.
Притьмом зриваю з плеча гранатомет i, майже не цiлячись, випускаю заряд у клекiтливу й кликасту безодню.
Вибух розшматовуе голову чудовиська, розкидаючи навсiбiч закривавленi шматки плотi й костей. Вони дощем накривають пiвселища. Кiстянi осколки, судячи з зойкiв, навiть ранять когось iз його жителiв. Мене ж ця злива оминае, бо перебуваю в мертвому просторi щодо епiцентру вибуху.
Однак схожа на астероiд iстота, хоча й починае завалюватися набiк, усе ще швидко суне на мене. Тож хапаю за плечi отетерiлого вождя, котрий застиг поряд, i ми й собi вслiд за аборигенами даемо ногам знати. Аби велетенський бездиханний валун, на який перетворився пiсля мого пострiлу динозавр, гепнувшись, не поховав i нас пiд собою.
