скачать книгу бесплатно
Сказав би.
Фiлiнт
Жарти це!
Альсест
До жартiв не мастак,
Нiкого жалувать не хочу анiяк.
Зболiли очi вже, i при дворi, i в мiстi,
Звичаi бачивши гидотнi та нечистii
Бере нудьга мене, пече мене одчай,
Що наоколо люд зiпсований украй,
Що всюди, де поткнусь, – брехня, лукавство, зрада,
Та пiдступи бридкi, та лестощiв принада.
Несила! Гнiв кипить! Я весь немов горю
І цiлий свiт ладен покликати на прю.
Фiлiнт
Занадто ви вдались, фiлософе, в досаду,
На все озлившися i смiшно, i без ладу.
Братiв ми з вами тих нагадуем тепер,
Що в «Школi для мужiв» намалював Мольер…
Там…
Альсест
А, лишiть своi безглуздi порiвняння!
Фiлiнт
Та нi-бо, – ви своi покиньте нарiкання.
Чи ж переробите натуру ви людську?
А як одвертiсть вам припала до смаку, —
Скажу, не криючись: з химери цеi всюди
Плечима знизувать i кпити будуть люди,
А хiть до осудiв нестримана така
Вам тiльки дасть iм’я смiшного дивака.
Альсест
То й добре, лихома! Я радий цьому, радий!
Чого ж хотiти ще з мерзенноi громади?
Та тiльки гнiв мене несвiтський би схопив.
Коли б розумного я слави в них зажив.
Фiлiнт
Виходить – ворог ви всьому земному роду?
Альсест
Так, я ненавидячу безмiрно цю породу!
Фiлiнт
Скажiть: невже-таки мiж смертними всiма
На жаднi винятки i мiсця вже нема?
Запевне, е й тепер особи, гiднi шани…
Hi! Осоружнi всi, на кого око гляне:
Однi – що у грiхах купаються бридких,
А тi – що ставляться поблажливо до них.
Того шляхетного обурення не мавши.
Що вчинки нам лихi будити мають завше.
Ну, от негiдник той, що я суджуся з ним!
Таже дiла його вiдомi добре всiм.
Хоч маска на виду, але й з-пiд маски знати.
Що може кожного вiн зрадити, продати.
Вимовнi погляди i солодощi слiв
Хiба наiвних лиш одурять новакiв.
Всiм знаний вискочень, шахрай над шахраями.
У панство брудними пропхався вiн шляхами, —
І знавши, за яку придбав собi цiну
Тепленьке мiсце вiн i розкiш голосну.
Честь ображаеться, сумлiння червонiв.
Складiть позаочi, якi лиш на землi е,
Па нього прикладки, поганцем назовiть.
Назвiть дурисвiтом, – нiхто не захистить.
Бо шану мае вiн облудну i нiкчемну.
А гляньте, як усi його вiтають чемно.
Як усмiхаються, розточують слова!
Як чесним людям вiн посади вирива!
А! Серце краеться од муки i страждання
З того ганебного пiдлотi потурання, —
І часом я ладен в пустиню утекти
Вiд галасливоi людськоi суети.
Фiлiнт
Ох боже! Не страшiть неласкою такою
І над натурою ви згляньтеся людською.
Хоч вади i грiхи у нiй знайдемо ми.
Та як доводиться нам жити мiж людьми.
То треба у всьому додержувати мiри
І до моральностi не братись надто щиро.
Правдивий розум нам обачнiсть каже мать —
Ба навiть мудрiстю не слiд надуживать.
Колишнiх поколiнь чеснота непохитна
За наших з вами днiв, мiй друже, не розквiтне!
Нам бездоганностi уже не осягти;
Покiрно мусимо за часом ми iти.
Це ж безум: повставать на тисячi – одному!
Переробити свiт не до снаги нiкому.
Багато, як i ви, я налiчити б мiг
Речей, що кращими волiв би бачить iх,
Але без осуду гучливого дивлюся
І гнiву марному, як ви, не пiддаюся.
Людей беру таких, якi вдались вони:
Що чиниш ти, мовляв, i далi те чини, —
І рiвний мудрiстю iз вашою злобою
Мiй шлях, позначений девiзом супокою.
Альсест
Скажiть, добродiю, – невже ж таки нiчим
Не похитнути вас у супокоi тiм?
Якби вас той продав, кого ви другом звали,
Якби добро од вас шахрайством виривали,
Якби хто поговiр на вас лихий пустив, —
Чи справдi ви й тодi не удались би в гнiв?
Фiлiнт
Нi! Всi отi грiхи, менi i вам вiдомi.
Людському родовi властивi i питомi,
І ображатися чи сердитись менi,
Що вколо стiльки зла, пiдступностi, брехнi, —
Це дивувать, чому жадна шулiка м’яса.
Чому жорстокий вовк, а мавпа хитра й ласа.
Альсест
Як! Дав би я себе ганьбити, окрадать
І не… А, сто чортiв! Волiю замовчать,
Щоб неподобнi цi спинити мiркування.
