скачать книгу бесплатно
Киiвськi митрополити ХVІІ–ХVІІІ ст.
митрополит Дмитрiй (Рудюк)
Юрiй Андрiйович Мицик
Знаменитi украiнцi
У книзi подаеться на широкому фактичному матерiалi та на пiдставi як опублiкованих, так i архiвних джерел, стислий нарис бiографiй киiвських митрополитiв – предстоятелiв Украiнськоi Православноi Церкви XVII— XVIII ст., якi здебiльшого були також визначними культурними, а iнодi – полiтичними дiячами Украiни.
Протоiерей Юрiй Мицик, Митрополит Дмитрiй (Рудюк)
Киiвськi митрополити XVII—XVIII ст
Вступ
Вiтчизнянi лiтописи, починаючи з «Повiстi временних лiт» святого Нестора Печерського, традицiйно значну увагу придiляли iсторii Церкви i зокрема ii предстоятелям. Пiзнiше стали складати списки киiвських митрополитiв, якi нерiдко супроводжувалися стислими бiографiчними довiдками, а з ХІХ ст. почали писати книги про деяких з митрополитiв. Жовтневий переворот, здавалося, поставив жирну крапку на дослiдженнях такого роду. Особливо сильно бiльшовицькi репресii вдарили по Украiнськiй Автокефальнiй Православнiй Церквi, яка була заборонена, а ii духовенство майже повнiстю знищене. Дослiдження iсторii Церкви в Украiнi фактично припинилося, воно було можливим лише в емiграцii. Але перебудова та Украiнське нацiональне вiдродження кiнця 80 – початку 90-рр. ХХ ст. принесли довгоочiкуванi перемiни, тому в Украiнi почало з’являтися дедалi бiльше цiнних дослiджень цiеi проблематики. Значний iнтерес громадськостi викликають i постатi киiвських православних митрополитiв, зокрема i святi, i педагоги, i вченi, i талановитi адмiнiстратори. Ураховуючи це, ми написали цю книгу. Не обiйшлося без труднощiв: про деяких митрополитiв (наприклад, св. Петро Могила) збереглося досить багато джерел, написанi книги про нього, зокрема нами, а про бiльшiсть з них вiдомо й написано дуже мало. В одних випадках доводилося значно скорочувати виклад, в iнших же – охоплювати всi вiдомi факти, щоб скласти хоча б короткий нарис.
Слiд зазначити, що та Церква, яка iснувала в украiнських i бiлоруських землях пiд владою Речi Посполитоi, окреслена нами термiном: Украiнсько-Бiлоруська Православна Церква (УБПЦ). Що стосуеться Церкви, яка iснувала в Московському царствi – Росiйськiй iмперii, то вона окреслена нами сучасним визначенням: Росiйська Православна Церква (РПЦ). Ураховуючи те, що 2015 р. е роком ювiлейним: 400 рокiв тому була заснована братська школа у Киевi, вiд якоi почалася Киево-Могилянська Академiя (далi – КМА), ми придiлили увагу цьому видатному центру науки i культури. Також зазначимо, що датували подii ми за старим стилем, а в деяких випадках паралельно датували (за обома стилями).
Св. Іов Борецький
Пiсля Берестейськоi церковноi унii 1596 р., коли бiльшiсть православних епископiв на чолi з киiвським митрополитом Михайлом Рогозою перейшла в католицизм, православнi украiнцi i бiлоруси опинилися перед серйозним викликом: пiти за своiми владиками або боротися за повернення колишнього статусу УПЦ, долаючи тяжкi перепони, наражаючись на репресii, навiть втрату життя. Бiльшiсть православних лишилася вiрними вiрi батькiв. А першим митрополитом вiдродженоi православноi iерархii став Іов Борецький.
Святитель Іов (в миру Іван Матвiйович Борецький) походив з родини украiнського шляхтича с. Бiрча Руського воеводства на Галичинi (нинi мiстечко Бiрча на Перемищинi, Польща). Рiк i дату його народження важко встановити. Також нiчого невiдомо про дитинство майбутнього святителя. Свого часу митрополит Іов згадував про «убогую отчизну нашу в Борчу… церков i монастир св. Онуфрiя». Напевно батьки дали Івановi непогану початкову освiту, а вже потiм направили навчатися далi: спочатку до Львiвськоi братськоi школи, а вiдтак i до Острозькоi академii. Тут Іван Борецький мав змогу познайомитися з плеядою вчених-богословiв. Деякi дослiдники вважають, що Іван Борецький мiг навчатися в Ягелонському унiверситетi у Краковi коштом князя Костянтина
Острозького, але жодних достовiрних вiдомостей про здобуття такоi освiти майбутнiм святителем ми не маемо.
У добу палкоi полемiки довкола унii, на запрошення львiвського братства, майбутнiй митрополит стае дидаскалом (учителем) грецькоi та латинськоi мов львiвськоi братськоi школи, можливо й богослов’я. З цiею школою пов’язано майже двадцять рокiв життя святителя. Невдовзi вiн став ii ректором, i слава про цього викладача жила i у ХVІІІ ст.
1605 року Іван Борецький залишае Львiв. У цей перiод вiн бере шлюб з Никифорiею Федорiвною Чехович. У цьому шлюбi народилося як мiнiмум трое дiтей (двое синiв (старший – Стефан) i дочка Євпраксiя). Незабаром Іван Борецький став священиком i переселився до Киева в нелегкi для УБПЦ часи. Пiд тиском влади Речi Посполитоi храми один по одному переходять до рук прибiчникiв Берестейськоi церковноi «злуки» з Римом. Іван Борецький оселяеться у Киевi на Подолi (в районi сучасноi Спаськоi вулицi) i у 1610—1615 рр. служить у Воскресенськiй церквi. Тут, бiля храму, вiн мешкае разом з дружиною у власному будинку. Борецький – один iз засновникiв Киiвського братства та Киiвськоi братськоi школи (1615). Маючи за плечима великий досвiд викладацькоi та адмiнiстративноi роботи, о. Іван Борецький стае ректором цiеi школи (1615—1618), викладае грецьку й латинську мови, iмовiрно i фiлософiю, значну увагу придiляе музицi й спiвам, богослов’ю, а при Воскресенському храмi, у своему будинку, започатковуе парафiяльну школу, де не лише навчае, але й утримуе своiм коштом обдарованих учнiв.
На той час центр духовного та нацiонального життя перемiщаеться до Киева. 1618 р. усе Вiйсько Запорозьке на чолi з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним увiйшло до Киiвського Богоявленського православного братства, заснованого трьома роками ранiше (1615). Фундаторкою школи при православному братствi стае вдова мозирського маршалка Стефана Лозки – Галшка (Єлизавета) Гулевичiвна, яка жертвуе дiлянку землi на Подолi пiд будiвництво школи, де згодом постане славетна Киево-Могилянська академiя.
Наприкiнцi 1617 – початку 1618 рокiв отець Іван переконуе свою дружину Никифорiю спiльно з ним прийняти чернецтво. Приблизно 1619 року, пiсля проходження послуху, iерей Іван Борецький приймае постриг у Свято-Михайлiвському Золотоверхому монастирi з iм’ям Іова. Невдовзi стае його iгуменом. Його колишня дружина, згiдно з переказами, стае iгуменею Іоано-Богословського монастиря, що знаходився в межах Михайлiвськоi гори, поруч iз Золотоверхою обителлю. Про дiяльнiсть iгумена Іова Борецького як настоятеля Золотоверхого монастиря вiдомо зовсiм небагато. Будучи членом вченоi богословськоi групи, створеноi Єлисеем Плетенецьким, вiн виправляв «Анфологiон» (вибрану Святкову Мiнею на весь рiк), який було надруковано 1619 року. Цю богослужбову книгу iгумен Іов перекладав з грецькоi церковнослов’янською мовою. Вiн же видав документ, у якому йшлося про ремонт бiчних вiвтарiв Золотоверхого собору та заготовлення матерiалiв для побудови дзвiницi.
Ігумен Іов Борецький був безкiнечно доброю i чуйною людиною, простою i доступною, сердечно вiдгукувався на страждання багатьох людей. За такi чесноти його порiвнювали зi святим Іоаном Милостивим. Його iм’я було широко вiдомим серед простого люду Киева i околиць, що зрештою стало однiею з причин обрання його на третьому роцi iгуменства Киiвським митрополитом.
З проголошенням унii на Берестейському соборi 1596 р. та визнанням ii на польському сеймi 1597 р., православне духовенство, було поставлене в Речi Посполитiй поза законом. Щороку на початку XVII ст., правовий стан православних погiршувався, хоча вони рiшуче обстоювали своi права i привiлеi на сеймах. Невдовзi пiсля проголошення Берестейськоi унii померли двое православних епископи: львiвський – Гедеон Балабан (1607) та перемиський – Михайло Копистенський (1610), а Єремiя Тисаровський, якого вдалося ствердити на львiвськiй кафедрi, залишився единим i не мiг, згiдно з церковними канонами, висвячувати нових епископiв. (Для такого висвячення (хiротонii, рукоположення) потрiбна участь 2—3 епископiв). Вибори нових православних iерархiв стали неможливими. «Подавець церковних хлiбiв» – польський король – не дозволяв цього робити. Але спротив православних не припинявся, вiдбулося лише перегрупування сил: очолили опiр православнi братства, а згодом – i козацтво, яке бiльше ототожнювало свою боротьбу iз захистом прав переслiдуваноi Православноi Церкви.
У лютому 1620 р. до Путивля прибув Єрусалимський патрiарх Феофан, який, залишивши межi Московськоi держави, попрямував до колиски Давньоi Русi – Киева. На своему шляху вiн зупинився в Прилуках, де його радо зустрiв гетьман Петро Конашевич-Сагай-дачний з безлiччю козакiв, у супроводi яких патрiарх безперешкодно прибув до самого Киева 22 березня, таким чином зруйнувавши плани польськоi влади, яка хотiла якнайшвидше спровадити патрiарха за межi Речi Посполитоi. Вiн зупинився у паломницькому будинку киiвського братства при монастирi на Подолi. Козаки поставили навколо цього мiсця сторожу i, за висловом лiтописця, «аки пчоли матку свою, тако святiйшого отця i пастиря вiвцi словеснii вiд вовкiв ворожих стережаху». Разом з Єрусалимським патрiархом до Киева прибули ще двое архiереiв: Софiйський митрополит Неофiт та Страгонський епископ Авраамiй. Їх супроводжували екзархи двох iнших схiдних патрiархiв архiмандрит Арсенiй з грамотою вiд Константинопольського патрiарха Тимофiя та протосинкел iеромонах Йосиф з грамотою вiд Олександрiйського патрiарха Кирила Лукарiса. Приiзд патрiарха Феофана викликав неабиякий iнтерес та щиросерду радiсть православного люду. З усiх куточкiв Украiни до Киева почали прибувати представники православних братств, епархiй. Певна рiч, церковно-урядуюча дiяльнiсть патрiарха у Киевi в цей час не могла мати вiдкритого характеру, вона вершилась всупереч бажанню польськоi влади i без будь-якоi пiдтримки з боку офiцiйних властей». Позасумнiвним е соборний характер цiеi дiяльностi.
Перш за все дii Єрусалимського святителя були спрямованi на те, щоб поставити епископiв на осиротiлi украiнськi православнi кафедри. Патрiарх Феофан першим висвятив на епископа Пере-миського iгумена Межигiрського Спасо-Преображенського монастиря Ісаю Копинського. Це сталося 6-го жовтня 1620 р. у Бого-явленськiй церквi Киево-Братського монастиря за зачиненими вiкнами i тихого спiву. Через три днi, 9-го жовтня, у тiй самiй братськiй Богоявленськiй церквi, так само було рукоположено на митрополита Киiвського Іова Борецького. Невдовзi архiепископом Полоцьким став Мелетiй Смотрицький.
Саме цього часу поляки програли вiйськову кампанiю проти туркiв. З цього приводу король скликав у Варшавi сейм. На нього прибули депутати вiд православних. Вони вже були поiнформованi про те, що у Киевi фактично була вiдроджена православна iерархiя. Один з православних делегатiв Лаврентiй Древинський, вiдкрито виступив з промовою проти утискiв православних у Речi Посполитiй. У вiдповiдь на цю промову король разом iз сеймом знову затвердив для спокою православних сеймову конституцiю 1607 р. i обiцяв на майбутне роздавати церковнi бенефiцii, зважаючи саме на неi. Король формально заборонив переслiдування та утиски православних за 'iхню вiру, надав повну свободу у вiдправi богослужiнь, пiдтримав усi права i привiлеi та вольностi, дарованi православним його предками, так як i права православних братств та засвiдчував, що у майбутньому буде давати iм православних владик, архiмандритiв та iгуменiв i роздаватиме церковнi маетки, що були призначенi iм здавна. Але це було переважно на паперi… Тому православнi депутати не ризикнули у такий складний момент звертатися до короля з проханням про легалiзацiю нововисвячених владик. Польський король Сигiзмунд III 10.11.1620 р. iз сейму вiдправив свого посла з листом до патрiарха Феофана, прохаючи його, щоб вiн схилив запорожцiв коритися королiвськiй волi та виступити на боротьбу з ворогами Речi Посполитоi.
Тим часом, 7.01.1621 р. патрiарх залишив Киiв i в супроводi нововисвячених владик, духовенства та великоi кiлькостi народу, пiд охороною козакiв, попрямував до молдавського кордону. Дорогою, у Трахтемирiвському монастирi та в Бiлiй Церквi, патрiарх звершив ще три архiерейськi хiротонii: архiмандрита Єзекiiля Курцевича поставлено на епископа Володимирського i Берестейського, iгумена Ісаакiя Борисовича – на епископа Луцького i Острозького та iгумена Паiсiя Іполитовича – на епископа Холмського. На Пiнську кафедру патрiарх поставив грека Авраамiя, епископа Страгонського. Тут патрiарх Феофан просив гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного виконати наказ короля – козакам виступити на вiйну проти туркiв.
Наприкiнцi сiчня Єрусалимський патрiарх прибув у прикордонне мiстечко Буша. Тут вiдбувся останнiй собор нашоi Церкви за участю патрiарха, який розглянув «устав, чин i звичаi. Зокрема, собор звернув увагу на декiлька звичаiв i традицiй, якi суперечили благочестю i постановив «iзнести 'iх iз Церкве Христови». Крiм цього на соборi патрiарх написав i вручив митрополитовi Іову Борецькому грамоту з означенням дiяльностi патрiарха УПЦ, викладенням соборних постанов i патрiаршого заповiту нововисвяченим iерархам.
12.03.1621 р. патрiарх уже був на територii Валахii. Майже одночасно (10 березня) до короля Сигiзмунда ІІІ було вiдправлено посольство на чолi з Марком Жмайлом – майбутнiм керiвником антипольского повстання 1625 р., яке зокрема мало боротися за визнання вiдродженоi церковноi iерархii на чолi з Іовом Борецьким i заборонити унiю.
Пiсля вiд’iзду патрiарха тривала соборна дiяльнiсть вiдродженоi iерархii УБПЦ, зокрема ii предстоятеля митрополита Іова Борецького. Вже незабаром вiдбувся киiвський Собор. Це сталося у днi Святоi Тройцi, що припала 1621 року на 20 травня. На собор прибуло майже все православне духовенство. Детальних iсторичних свiд-чень про цей собор не збереглося. Але можна упевнено сказати, що головним питанням на соборi було досягнення нововисвяченою iерархiею правочинного становища в державi, також розглядалося питання про повернення православнiй iерархii старожитнiх прав i вольностей, якi вона втратила з упровадженням унii. Засiдання цього собору тривало довго, останне з них вiдбувалося вже не в Киевi, а в Сухiй Дiбровi. Саме тут у серединi червня вiдбулася козацька рада за участю православних iерархiв. Тривала вона три днi. Присутнiми на нiй були, окрiм козакiв, митрополит Іов Борецький, епископ Єзекiiль Курцевич, триста священикiв i п’ятдесят ченцiв. На чолi 40-тисячного козакiв був гетьман Яцько Нерода – Бородавка та колишнiй гетьман – Петро Конашевич-Сагайдачний.
Першого дня на засiданнi киiвський митрополит Іов Борецький скаржився на короля й уряд за те, що в Речi Посполитiй давню православну вiру пригнiчують i утискають. Святитель перед зiбранням прочитав листа, якого отримав з Вiльна, i показав список вiленських православних братчикiв, що постраждали за вiру, з яких однi були страченi, iншi посадженi у в’язницi, а третi кинутi до ями. На цьому зiбраннi розглядали участь козакiв у вiйськових дiях Речi Посполитоi. Для цього на третiй день ради було створене посольство до короля на чолi з Сагайдачним, епископом Єзекiiлем Курцевичем i двома iншими делегатами. Головною метою посольства було просити короля, щоб вiн затвердив митрополита та iнших нововисвячених православних iерархiв. На випадок вiдмови, козаки погрожували захопити всю шляхту, «бо так радив це зробити митрополит Іов», – додае очевидець. Це посольство дiйсно було прийняте королем, але жодного успiху не мало. Легалiзацii iерархii можна було очiкувати лише пiсля смертi Сигiзмунда III.
Один з сучасникiв згадуе про «собор Борецького зi шляхтою в Житомирi». Зiбрання шляхти вiдбулося у липнi 1621 р. Саме цього часу тут засiдав передсеймовий сеймик шляхти Киiвського воеводства. Можемо припустити, що саме тодi митрополит Іов, дбаючи про становище iерархii та духовенства, скликав собор. На ньому було розглянуто тi самi питання. Але у зв’язку з вiйськовими дiями з боку туркiв, було вирiшено не ставити поруч проблеми церковнi i державнi, а в тяжкий час простягнути руку допомоги польськiй владi, адже вiйськовi дii розгорталися саме на украiнських землях.
Якщо два попереднiх собори здебiльшого розглядали питання правового становища УПБЦ в Речi Посполитiй, то наступний Киiвський собор – «Совiтування о благочестii» – був присвячений питанням внутрiшнього церковного впорядкування та управлiння, а також переважно розглядав питання пастирського характеру. Вiдносно часу скликання цього собору вiдомо, що вiн вiдбувся пiсля Хотинськоi битви 1621 р. Головне завдання, що ставив перед собою собор, – «заховати i ростити в народi руському вiру i догмати Церкви Схiдноi». У 24-х постановах цього собору викладено думки про сутнiсть, мiру i принципи пастирського впливу на життя вiрян. На цьому завершуеться перший перiод соборноi дiяльностi Киiвськоi православноi митрополii за участю ii святителя – Іова Борецького.
Боротьба за легалiзацiю нововисвяченоi iерархii мала орiентуватися не тiльки на правове соборне поле. Останне зiбрання Украiнськоi Церкви сподвигло iерархiв, клiр i братчикiв активiзувати лiтературну полемiчну дiяльнiсть. У цей час енергiйний архiепископ Полоцький Мелетiй Смотрицький пише черговий полемiчний твiр «Виправдання невинностi». Цього самого року було написано «Палiнодiю» Захарii Копистенського. На сеймi 1623 р. православнi досягли певного послаблення свого безправного становища, але на дiлi жодного полегшення не настало. Трагiчний акт убивства унiатського епископа Йосафата Кунцевича повнiстю знiвелював досягнутi домовленостi. Сам епископ Йосафат був фанатично налаштованою особистiстю. Вiн став епископом у Полоцьку, посiвши ту саму кафедру, що i православний архiепископ Мелетiй Смотрицький. Багато полоцьких парафiй висловили свою пiдтримку саме православному iерарховi. Тодi Йосафат з натовпом своiх невгамовних прихильникiв почав обходити з погромами парафii та садиби православних. Навiть унiатський митрополит Йосиф Рутський та королiвський канцлер Лев Сапiга попереджали Кунцевича, що його фанатизм спотворюе унiю i робить ii полiтично небезпечною для спокою в державi, але Йосафат не дослухався до подiбних застережень. Пiд час вiдвiдин Вiтебська восени 1623 р., вигнавши православних з усiх церков, вiн розгромив навiть замiськi намети, у яких православнi почали звершувати богослужiння. Тодi натовп скривджених православних кинувся на Иоса-фата з палицями та камiнням i, вбивши нечестивого кривдника вiри Христовоi, вкинув тiло в р. Двiну. Наслiдки цього обопiльного насилля були сумними. Католики й унiя отримали мученика, постать якого до сьогоднi роз’еднуе православних та унiатiв. Близько десяти мiщан Вiтебська були страченi, понад сотня втекла, рятуючись вiд смертноi кари, мiсто позбавили Магдебурзького права… Було заборонено будувати i ремонтувати православнi храми.
Мелетiй Смотрицький не сприйняв такий розвиток подiй. Вiн переiхав до Киева, а вже звiдси поiхав подорожувати Сходом…
20.04.1622 р. помер гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, поранений отруйною стрiлою у битвi пiд Хотином. Його поховали у Киево-Братському Богоявленському монастирi. В його особi УБПЦ втратила свого великого захисника. І хоч козаки надалi боронили православних вiд закриття храмiв, надiя на сейм 1623 р. остаточно щезла, а з нею i надiя на легалiзацiю православноi iерархii. Саме в такiй атмосферi безнадiйностi й розпачу, в умовах репресiй з боку Речi Посполитоi постало листування святителя Іова з Московською державою 1625 р., у якому святитель навiть просив прийняти скривджених православних пiд цареву руку. Нагадаемо, що Московiя була тодi единою незалежною православною державою i логiчно, що митрополит звернувся саме до неi, адже ще не було сумноi досвiду перебування пiд московською кормигою. Але в цей час Москва сама ледь-ледь оговталась вiд своеi кiлькарiчноi смути i не наважилася вiдкрито конфлiктувати з Рiччю Посполитою, обмежившись фiнансовою допомогою.
Багато православних богословiв не витримали гнiтючоi атмосфери безправ’я i поневiряння у своiй державi, що панувала протягом тяжкого десятилiття пiсля вбивства Кунцевича. Спокiйне життя i громадянське рiвноправ’я унiатського духовенства, звiсно, схиляло частину православних богословiв та священикiв до переходу в унiю. Так, наприклад, вчинив ректор киiвськоi братськоi школи Касiян Сакович, а за ним – i Кирило Транквiлiон-Ставровецький. Перейшов до унiатiв i архiепископ Мелетiй Смотрицький. Коли вiн повернувся зi Сходу, православнi зустрiли його з недовiрою. Єпископ не захотiв iхати до Вiльна, бо мав там конфлiкт з братчиками, а поiхав на помешкання до Дерманського монастиря, який на той час уже був унiатським. Це фактично означало перехiд архiепископа Мелетiя на бiк унii. Але декотрий час вiн ще тримав своi намiри втаемниченими i навiть листувався зi своiм предстоятелем – митрополитом Іовом, як православний. Цього часу Мелетiй Смотрицький писав свою «Апологiю», i щойно вона була надрукована, митрополит Іов зiбрав собор у Киевi в серпнi 1628 р., який засудив цей, уже фактично унiатський, антипра-вославний полемiчний трактат. Православнi вимагали вiд Мелетiя Смотрицького зректися цього твору, на що вiн нiбито спочатку погоджувався. Протопоп Андрiй Мужиловський надрукував у вiдповiдь «Антидот», спрямований проти «Апологii». Незабаром Смотрицький залишив Киiв, позбувся маски своеi «незлобностi», вiдмовився вiд свого покаяння i вiдповiв протопопу Андрiю Мужиловському новим твором – «Ектезисом». Талановитий, колись яскравий православний полемiст, Мелетiй Смотрицький виявився не менш яскравим унiатським полемiстом, i надрукував ще «Паренесiс» – сповiщення до народу руського про прийняття ним унii. Смотрицький залишився унiатом до своеi смертi, яка невдовзi спiткала його (1633).
В Украiнi почали ставити питання про лiквiдацiю ненормального розколу християн, про об’еднання Русi з Руссю, що виникло ще 1627 року. У спробi так званого поеднання виступило три групи: перша – про-католицька партiя i в нiй насамперед Смотрицький; друга – центристська партiя украiнськоi православноi iерархii, яку до певного часу пiдтримував сам Іов Борецький, третя – «козацькi богослови», маси православного духовенства та мирян. Про першу групу не можна сказати нiчого особливого, вона повнiстю пiдтримувала iдею такого об’еднання. Натомiсть партiя православних iерархiв дiяла обережно i проявила тут певну непослiдовнiсть. Спочатку iерархи Православноi Церкви пiдтримували унiйнi прагнення архiепископа Смотрицького, хоча бачили унiю зовсiм iнакше, нiж Смотрицький. Саме в цей час на аренi церковного життя з’являеться постать Киево-Печерського архiмандрита Петра Могили. Вiн досить помiрковано дивився на рiзницю мiж схiдними i захiдними християнами.
Але це намагання пiти на поступки завершилося, можна сказати, нiчим; безрезультатно закiнчився i киiвський собор, скликаний 29 червня 1629 р. Бiльшiсть його учасникiв протестувала проти спроб злуки мiж православними та унiатами i, таким чином, вiдкидали пропозицii престарiлого короля Сигiзмунда III. Результат був невтiшним: на теренах Украiни остаточно закрiпилося довготривале церковне роздiлення…
Пiсля цих перипетiй УБПЦ поверталася до нормального внутрiшньо-церковного життя. Про це свiдчить киiвський собор 1629 року, що зiбрався з волi митрополита Іова в першу недiлю Великого посту. Найважливiшим у дiяннях цього собору було ухвалення до друку «Лiтургiарiона» – Служебника Петра Могили, книгу без якоi неможливо проводити основне богослужiння – Лiтургiю, бо мiстила, популярно кажучи, сценарiй служби. Вiн надовго став основою для проведення цього богослужiння i тiльки у ХІХ ст. був замiнений новiшими, ставши для них важливим посiбником. Також собор ухвалив постанову про акафiсти i пасii. Введенням останнього чину було започатковано в УБПЦ, а згодом i в РПЦ, служiння пасiй, якi зазвичай очолював архiерей, – особливих великопiсних служб з читанням евангельських розповiдей про страждання Христовi. В умовах гонiнь на Православну Церкву й особисто членiв новоповсталоi православноi вищоi iерархii митрополит звертався за допомогою до Московськоi держави, у якiй ще вбачали захисника православних людей Речi Посполитоi. 24.08.1624 р. з Киева (iз Золотоверхого монастиря) митрополит Йов надiслав листа царю Михаiлу з луцьким епископом Ісаакiем Борисковичем. За тиждень 1.09.1624 р. до царя i його батька – патрiарха Фiларета було вiдправлено видатного культурного дiяча iеромонаха Памво Беринду як перекладача (насамперед з грецькоi мови) i книгодрукаря. У груднi 1625 р. посланець митрополита о. Пилип повiдомляв у Путивлi про хiд повстання на чолi з Марком Жмайлом. Потiм були й новi контакти. Так 1628 р. до Москви прибуло посольство Борецького: трое духовних осiб (iеромонах Ісакiй, архiдиякон Ісайя та чернець Рафаiл) та четверо слуг. Так, наприкiнцi березня 1630 р. прибуло в Путивль, що розташовувався на тодiшньому кордонi мiж Рiччю Посполитою та Московською державою, невелике посольство митрополита (всього 4 душi), яке очолювали iеромонах Йосиф та брат митрополита – Андрiй Борецький. Вони мали передати царю Михаiлу та його батьку Фiларету лист й майстерно зроблену шкатулку, а також листи до суздальського архiепископа та деяких iнших осiб. Вiстi (вочевидь про повстання на чолi з Тарасом Трясило) царевi i патрiарху вiд митрополита повiз путивлець Григорiй Гладкий. На початку серпня того самого року (пiсля поразки повстання Тараса Трясила) нове посольство Борецького: племiнник митрополита (син Андрiя) Павло «Князитцкий» та запорозький козак Іван «Никитин».
У своему нелегкому, тернистому архiпастирському служiннi митрополит Іов дбав про свою паству, як ревний святитель. Перш за все вiн адмiнiстративно впорядкував свiй капiтул при кафедрi, що знаходилась у Михайлiвському Золотоверхому монастирi. Також капiтул iснував i в iншому мiсцi митрополичоi епархii – Слуцьку, при соборнiй церквi, причому митрополит активно пiдтримував православних Бiлорусi. Так, вiн листувався з власником Слуцька, магнатом – кальвiнiстом Криштофом Радзiвiлом, щоб той пiдтримував православних, обговорював з ним питання про направлення кадрiв з Киiвськоi братськоi школи в Слуцьк, де князь заснував колегiум, посилав на службу до князя старшого сина Стефана з сином значного товариша Вiйська Запорозького Михайла Зубовича – Бiляша. У квiтнi-травнi 1629 р. пiд час перебування в Корцi митрополит пише послання до православних Люблiна, закликаючи iх до твердостi в православнiй вiрi, до збереження церковноi дисциплiни. За святительства Іова Борецького у Киiвськiй митрополii зросла кiлькiсть монастирiв. Митрополит доклав чимало зусиль до розбудови шкiл та друкарень. Сам вiн був автором декiлькох праць полемiчного характеру, найвiдомiшi з яких: «Дiалог про православну вiру» (1606), «Пересторога, вельми потрiбна на потомнi часи православним християнам» (1605—1606), «Протестацiя» (1621).
У травнi 1630 р. у битвi пiд Переяславом пiд час антипольсько-го повстання загинув син митрополита. Це погiршило стан здоров’я Борецького, якому й ранiше московський патрiарх Фiларет посилав лiкаря Гаврила. Передчуваючи свое близьке упокоення, митрополит склав духовний заповiт, у якому обрав архiмандрита Петра Могилу та луцького епископа Ісаакiя Борисковича головними опiкунами як Золотоверхого монастиря, так i свого майна. У заповiтi святитель наказував, щоб при братствах засновували школи. Грецькi та латинськi книги власноi бiблiотеки вiн дарував архiмандритовi Петру Могилi, а слов’янськi й польськi заповiв Свято-Михайлiвському монастирю. Доньцi своiй Євпраксii та небозi, якби тiльки вони схотiли стати черницями, заповiдав нову келiю у жiночому Іоано-Богословському монастирi, де ранiше була iгуменею його колишня дружина. Заповiдав також митрополит Іов i свiй двiр «черкашинов-ський» на Подолi, а пiсля смертi доньки вiн мав перейти до Ме-жигiрського монастиря. Але вже в серединi червнi 1631 р. точилася суперечка мiж дочкою покiйного та монастирем, яку довелося розв’язувати в судовому порядку. Онуком митрополита Іова був шляхтич Роман Стефанович Борецький, який був у 1654 р. слугою архiмандрита Киево-Печерськоi лаври Йосифа Тризни.
Спочив митрополит 2.03.1631 р. i був з усiма почестями похований у Свято-Михайлiвському Золотоверхому митрополичому монастирi. День пам’ятi святителя звершуеться 15 березня за новим стилем.
Св. Петро Могила
До чiльних представникiв молдавськоi елiти, яка прагнула визволити свою батькiвщину вiд османського панування, зважаючи на Польсько-Литовську державу, належав господарський рiд Могил (Мовил). В украiнськiй мовi слово «могила» однозначно пов’язуеться з «могилою», «курганом». Інакше – в молдавськiй, що належить до групи романських мов. Тiльки дiеслово «movere – movi» в латинськiй мовi мае понад 20 (!) рiзноманiтних значень, зокрема: «мiркувати», «розкривати», «породжувати», «рухатися», «хитати», «грати», «орати», «збуджувати», «пропливати» i т. iн. Генеалогiчний переказ, типовий для того часу, виводив Могил вiд легендарного давньоримського героя VI ст. до н. е. Гая Муцiя Сцеволи. Схоплений ворогами, вiн мужньо тримався. Доводячи ворогам, що не боiться тортур, вiн поклав свою праву руку у полум’я i спалив ii, не виявляючи свого страждання. Враженi вороги визволили героя i уклали з римлянами мир. За це Гая Муцiя було прозвано «Сцеволою», тобто лiвшею. Навряд, щоб цей переказ, грунтувався на дiйсних пiдставах. Але важливим е те, що сам Петро Могила вiрив у цю генеалогiчну легенду i вочевидь не без його згоди Софронiй Почаський зi своiми студентами Киево-Печерськоi школи наводить ii у панегiрику «Євхарiстiон» (1632).
Молдавський генеалогiчний переказ виглядае достовiрнiшим: пiд час битви з угорцями на березi р. Серет (1486) молдавський господар Стефан ІІІ Великий втратив коня. Один з його наближених Пурiче, вiддав йому свого коня. Вiн ще й став навколiшки, щоб спершись на нього, малий зростом господар швидше скочив у сiдло i продовжив битву, яка стала переможною для молдаван. За це Стефан ІІІ винагородив Пурiче й назвав його Могилою на знак того, як з малого («пурiче» по-молдавськи означае «воша») вiн став великим як Могила (курган).
Дiд майбутнього святителя – Іван був великим логофетом (канцлером) Молдавського князiвства. Один з трьох його синiв (Георгiй) став молдавським митрополитом, iншi двое (Іеремiя i Симеон) – господарями (правителями) Молдавii та Валахii наприкiнцi XVI – початку XVIІ ст. Симеон одружився з Маргiт (Маргаритою) – Меланiею, яка походила зi старовинного угорського роду. Вiд цього шлюбу у нього було шестеро синiв i двi дочки. Наймолодшим сином був Петро, який народився 31(21) грудня 1596 р.
Дитинство майбутнього митрополита припало на час вiйн мiж Османською iмперiею та Рiччю Посполитою, що провадились за Молдавiю та братовбивчих мiжусобиць. Унаслiдок останнiх 1607 р. глава сiмейства був отруений, саме тодi померли брат (Павло) i сестра (Роксанда), а матерi довелося залишити молдавськi землi та переiхати до сусiдньоi Речi Посполитоi, на захiдноукраiнськi землi (Львiв). Це давало змогу iм бути ближче до батькiвщини, надiйнiше зберiгати православну вiру. Мати майбутнього святителя померла за якийсь час. Брати Петра, забезпеченi спадщиною батькiв, маючи добрих покровителiв, енергiйно боролися за мiсце пiд сонцем i трьом з них удалося стати господарями в Молдавii або Валахii. Четвертий (Іоанн) не пiднявся так високо, але його дочка Олена пiзнiше вийшла замiж за найзнаменитiшого молдавського лiтописця XVIІ ст. Мирона Костiна. Слiд зважити на те, що Петро Могила мав ще трьох двоюрiдних братiв i чотирьох сестер, з яких двое синiв були молдавським господарями, а третiй… турецьким пашею. Однак пiзнiше Богдан Хмельницький вiв з останнiм переговори, розглядаючи його як кандидата на молдавське господарство i майбутнього союзника Украiни-Гетьманщини. До речi, Роксанда – невiстка Богдана Хмельницького i дружина його сина Тимоша – доводилася рiднею Петру Могилi. його двоюрiднi сестри одружилися з представниками польських та украiнських князiвських i шляхетських родин, наприклад з Вишне-вецькими, Корецькими, Потоцькими тощо, мали численних нащадкiв. Отже, якщо проаналiзувати генеалогiю Могил, виявляеться майбутнiй митрополит був родичем австрiйських iмператорiв, королiв Баварii, Бельгii, Грецii, Саксонii, Францii, не кажучи про князiв та герцогiв…
Ще в дитинствi вiн здобув добру домашню освiту (вiдоме iм’я одного з учителiв господарича – iеромонах Христофор Волкови-цький). Навчання продовжив у Львiвськiй братськiй православнiй школi, можливо, i в Киiвськiй братськiй школi та Замойськiй академii. його рiвень освiти значно перевищував звичайнi стандарти. Так, крiм рiдноi молдавськоi мови, вiн володiв украiнською (русинською), церковнослов’янською, польською, латинською, грецькою, можливо i французькою. Поза сумнiвом, вiн наполегливо займався самоосвiтою все свое життя, колекцiонував книги, особливо з богослов’я, фiлософii та iсторii.
Початки кар’ери Петра Могили нiчим не вiдрiзнялися типових життевих шляхiв представникiв панiвного класу Речi Посполитоi, тим паче, що його покровителем був киiвський воевода та коронний гетьман Станiслав Жолкевський. Вiн навiть купив деякi маетностi у Галичинi, щоб бути ближчим до гетьмана (поблизу Жовкви). Пiд началом цього полководця молодий аристократ узяв участь у трагiчнiй для Речi Посполитоi битвi 1620 р. Цецорськiй битвi, де полiг i сам Жолкевський. Пiзнiше Петро Могила став пiд прапори литовського гетьмана Ходкевича i брав участь у переможнiй Хотинськiй вiйнi 1621 р. Там вiн познайомився з козацьким гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, який чимало сприяв вiдродженню вищоi православноi iерархii в Украiнi, з його полковниками, побачив у дii хоробрих козакiв, борцiв за вiру православну.
Уже за своiм високим аристократичним походженням «воеводич земель молдавських» (так упродовж життя постiйно називали Петра Могилу) мав право сподiватися на високi свiтськi посади. Але вiн обрав духовний шлях. Прискорило його рiшення й те, що господарич (поранений пiд Хотином), остаточно зцiлився вiд хвороби 1624 року вiд мощiв старця Гарасима, якi знаходились у Крехiвському монастирi пiд Львовом, а зцiлившись, вiдрiкся вiд молдавського та валаського престолiв на користь молодших братiв.
У цей час у свiдомостi Могили вiдбуваються глибокi змiни, що визначили його подальшi кроки. Перш за все вiн залишив Белзьке воеводство, переселився до Киева, придбав тут маетностi, зокрема Рубежiвку бiля Ірпеня, зблизився з украiнським православним духовенством, в першу чергу, з киiвським митрополитом Іовом Борецьким; очевидно був присутнiм при похоронi гетьмана Сагайдачного, який помер 20(10) квiтня 1622 р. Дii Петра Могили, який в цей момент став на сторонi дискримiнованоi УПБЦ, на сторонi гнобленого украiнського народу, не можна пояснити якимись кар’еристськими мiркуваннями чи полiтичною кон’юнктурою. Це був свiдомий i жертовний крок патрiота Молдавii та Украiни, вiрного сина Православноi Церкви. Вибiр Петром Могилою нового життевого шляху збiгся в часi з новим етапом (1620—1632) боротьби мiж католиками та православними, який розпочався з вiдродження вищоi православноi iерархii 1620 року i завершився легалiзацiею УБПЦ у Речi Посполитiй.
У березнi 1627 р. помер архiмандрит Киево-Печерськоi лаври Захарiй Копистенський. Найважливiший монастир у православному слов’янському свiтi залишився без свого пастиря. 16.09.1627 р. було скликано з iнiцiативи капiтули Киево-Печерськоi лаври провiнцiйний сеймик у Житомирi, на якому все духовенство разом iз шляхтою обрали новим архiмандритом одностайно обрали Петра Могилу, який перед цим став ченцем. Варто пiдкреслити, що важливу роль у пiдтримцi кандидатури Петра Могили вiдiграв сам киiвський митрополит Йов Борецький.
Про лаврський домитрополичий перiод дiяльностi Петра Могили вiдомо вiдносно небагато. Але немае жодних сумнiвiв у тому, що вiн, очоливши найпрестижнiший у слов’янському свiтi православний монастир, розгорнув надзвичайно енергiйну працю як з вiдродження Киево-Печерськоi лаври, так i реформування УБПЦ у недалекiй перспективi, тим паче, що до цих планiв цiлком прихильно поставився тодiшнiй митрополит Йов Борецький. Слiд вiдзначити, що нерiдко мiж Софiею (резиденцiею киiвських митрополитiв) та Лаврою iснували розбiжностi. До честi митрополита Іова Борецького й архiмандрита Петра Могили вони поклали край цiй нездоровiй тенденцii та спiльно взялися за невтомну працю на благо Православноi Церкви. (Пiзнiше, уже в новiй якостi, Петро Могила започаткуе важливу традицiю: киiвський митрополит буде одночасно й архiмандритом лаври). Старiючий Іов Борецький без сумнiву вбачав саме в Петрi Могилi свого майбутнього спадкоемця i небезпiдставно сподiвався на його провiдну роль у реформуваннi УБПЦ. Однак цю титанiчну роботу неможливо було здiйснити однiй людинi, не маючи надiйних помiчникiв. Усвiдомлюючи це, молодий архiмандрит почав гуртувати довкола себе енергiйних та висококультурних сподвижникiв.
Серед найперших з них бачимо Сильвестра Косова, який стане спадкоемцем Петра Могили на митрополичому престолi, Йосифа Тризну, який стане спадкоемцем на печерському архiмандритствi, Афанасiя Кальнофойського, Павла Домжiв-Лютковича, Фiлофея Кизаревича та багатьох iнших. Добираючи кадри, Петро Могила брав до уваги iхню ревнiсть у вiрi православнiй, високi професiйнi якостi як науковцiв, педагогiв тощо. Добираючи у свое близьке й дальше оточення гiдних осiб, Петро Могила не менш рiшуче заходився очищати лави чернецтва вiд тих, хто прийняв постриг не за покликом душi, не з прагнення щирого служiння Богу, а з iнших мiркувань, переважно меркантильних. Вiд цього баласту у Лаврi Петро Могила звiльнився дуже швидко. 1629 року новий архiмандрит iз-помiж 80 лаврських ченцiв залишив тiльки 18! Прагнучи поставити освiту православного духовенства на належну висоту, Петро Могила першим серед украiнських православних дiячiв не тiльки звернувся до здобуткiв европейськоi зарубiжноi культури, але й пересадив 'iх на украiнський грунт, запроваджуючи школи захiдного типу. Готуючи грунт для вiдкриття свого колегiуму, вiн послав декого з монахiв навчатися за кордон, сплачуючи всi видатки своiм коштом, а 1631 року вiн уже вiдкрив колегiум при Киево-Печерськiй лаврi, також вiдродив лаврську типографiю, значно збiльшив бiблiотеку. Вiн пiдкреслював важливiсть освiти у життi i Церкви в цiлому, i конкретного храму чи монастиря. Уже тодi вiн поставив за мету здiйснити великi книжковi проекти: видання Служебника (про що йшлося вище), Требника, Киево-Печерського Патерика i перевидання Острозькоi Бiблii тощо. Цi грандiознi плани могли бути виконанi тiльки протягом тривалого часу i за допомогою сподвижникiв. Природно реалiзацiя плану розпочалась з прославлення Лаври, де вiн був архiмандритом. Косов видав «Раiегiкоп» (1635), де не тiльки подав житiя лаврських святих, але й вдало полемiзував з iновiрцями, що заперечували святiсть обителi. Кальнофойський видав «Тератургiум» (1638), який став першим друкованим iсторико-краезнавчим твором, своерiдним путiвником Лаврою для численних паломникiв. У ньому, як i творi Косова «Патерикон» пiдкреслювалася безперервнiсть зв’язку iсторii Украiни вiд доби Киiвськоi Русi. Надзвичайне значення мали твори власне Петра Могили, зокрема «Лiтургiарiон, си есть Служебник» (1629) та «Крест Христа Спасителя й кождого человiка» (1631), «Номоканон» (1629).
Багато полемiчних та лiтописних творiв залишилися в рукописi, а деякi з них (насамперед полемiчний «Лiтос») було надруковано наприкiнцi ХІХ ст. Невдовзi перед смертю, 1646 року з-пiд пера митрополита вийшла ще одна надзвичайно важлива книга – «Требник». На ii сторiнках було унiфiковано чини та обряди Православноi Церкви. Характерно, що в творах святителя i його сподвижникiв виразно вiдчуваеться прагнення сформувати украiнську лiтературну мову.
Нереалiзованим амбiтним проектом Петра Могили була мрiя про переклад слов’янською мовою i публiкацiю Житiй святих.
2.03.1631 р. помер киiвський митрополит св. Іов Борецький. Боротьба за митрополичий престол виявилася гострою, бо зiштовхнулися двi основнi течii у православному середовищi, якi очолювали Петро Могила та Ісайя Копинський, прихильник орiентацii на Московiю. Ця боротьба тривала на тлi мiжкоролiв’я (30.04.1632 р. помер король Речi Посполитоi Сигiзмунд ІІІ – фанатичний католик). Православнi делегували на елекцiйний сейм Петра Могилу, який блискуче упорався з покладеним на нього завданням i, спираючись на нового короля Владислава IV, домiгся легалiзацii вищоi iерархii УПБЦ. Це був надзвичайно великий успiх православних украiнцiв та бiлорусiв, нарештi пiсля понад двадцятирiчного перiоду гонiнь i напiвлегального iснування УПБЦ була визнана королем Речi Посполитоi, що значно розширило можливостi подальшоi боротьби за повноправне iснування. Тiльки за те, що завдяки органiзаторськiй дiяльностi Петра Могили насамперед було досягнуто легалiзацii православноi iерархii, його iм’я мае бути навiчно вписане золотими лiтерами в iсторiю УБПЦ. Православна церква дiстала сподiване полегшення свого становища, тепер стало можливим досягти у судовому порядку повернення забраних унiатами храмiв, монастирiв, церковних маетностей. Це й визначило долю митрополичого престолу, заслужено посiв Петро Могила у березнi 1633 р. Копинський же, виявивши пасивнiсть у боротьбi за вiру православну, якого не сприймав анi король, анi уряд Речi Посполитоi, змушений був поступитися, i врештi переiхав на Сiверщину.
Святитель розумiв ненормальнiсть розколу украiнського народу i запропонував перспективний шлях виходу з кризи, зокрема створення Киiвського Патрiархату, фактично здобуття автокефалii. Але смерть святителя, а потiм вiйни не дали можливостi реалiзувати цей величний намiр.
Петро Могила продовжував наводити лад в УБПЦ, не зупиняючи темпу реформи. Характерно, що ця реформа була всебiчною i не було жодноi дiлянки церковного життя, що iх не охопив би митрополит своею невсипущою енергiею i працею. Історик Іван Власовський назвав головнi напрями реформаторськоi дiяльностi Петра Могили: «церковнi собори; школи й духовна освiта, розвиток православноi богословськоi науки; церковне богослужiння й видання богослужбових книг; будова й реставрацiя православних святинь; монастирське життя; праця православних братств, – все це… було предметом пiклування митрополита».
Петро Могила створив також Духовну консисторiю як потужний апарат для поширення впливу влади митрополита, надiйного контролю над духовенством i насамперед дiевого церковного суду. З ii допомогою вiн рiшуче взявся за пiднесення внутрiшньо-церковноi дисциплiни, очищення лав духовенства вiд осiб, якi вели аморальний спосiб життя, виявляли елементарний непослух своiм зверхникам.
1632 року вiн об’еднав Братську школу i Лаврський колегiум. Так виникнув навчальний заклад, який 1658 року здобув право називатися Академiею (ii знали як Киево-Могилянську). Тут вiдзначимо тiльки, що цей православний навчальний заклад мав скласти гiдну конкуренцiю католицьким (i таки склав ii), взорував на езуiтськi зразки. Тут використовувалися програми езуiтських колегiумiв, пiдручники, певнi традицii, зокрема традицiя шкiльних вистав. Митрополит уперше запровадив у програми навчання польськоi та латинськоi мов крiм звичних церковнослов’янськоi та грецькоi. Влучно пiдмiтив вдалий спосiб викладання в КМА вiдомий iсторик
Ігор Шевченко: «Не дивно, що колегiя Могили багато що перейняла вiд езуiтськоi системи навчання – з ворогом потрiбно було боротися його ж зброею». КМА стала знаменитим центром духовного життя, науки та освiти не тiльки Украiни, але й усього православного свiту. Подiбнi колегiуми вiн заснував у Вiнницi, Гощi, Кременцi, Бiльську (цi через несприятливi умови занепали по смертi святителя), в Яссах. Дивно, що енергii митрополита вистачало не тiльки на Украiну й Бiлорусь, але на Молдавiю та Валахiю!
Винятково важливою у вселенському масштабi була дiяльнiсть митрополита у справi систематизацii православного вчення. 1640 року скликав церковний Собор, що завжди був неординарною подiею в життi Церкви. Далеко не кожному митрополиту вдавалося скликати в тi часи помiснi собори, що вимагали i ретельноi пiдготовки, i великих коштiв. На цьому Соборi головним питанням було ухвалення Катехiзису Петра Могили та Ісайi Трофимовича-Козловського. його було спiшно перекладено латиною i послано константинопольському патрiарху Парфенiю І. Останнiй зрозумiв колосальне значення цiеi книги i тому вжив заходiв, щоб проект Петра Могили був розглянутий на Собор в Яссах. Дещо доповнений вiн був затверджений усiма православними патрiархами (крiм московського) 1643 року. Потiм твiр неодноразово перевидавався i по сутi дiе у нинi у Православнiй Церквi. Необхiдно було створити «Требник», тобто виклад молитов, священодiй, чинопослiдувань, що стосуються виконання рiзноманiтних таiнств i треб (хрещення тощо). Ця книга стала останньою прижиттево виданою книгою Петра Могили. Вiн устиг побачити ii у видрукуваному виглядi на власнi очi буквально перед смертю. Але книзi судилося довге життя. Вона була в активному обiгу ще у ХІХ ст., стала основою новiших видань. Ще важливiший проект – видання Бiблii вiн, на жаль, не здiйснив.
Ще 1645 року киiвський митрополит почувався досить добре. Вiн навiть подорожував до Ясс, де молдавський господар Василь Лупу видавав свою старшу доньку Марiю (сестру Роксанди, яка потiм стане дружиною Тимiша Хмельницького) замiж за князя Януша Радзiвiла.
Але через певний час святитель тяжко захворiв. Це сталося принаймнi в останнiй рiк його життя. Імовiрно це була якась серцева хвороба. Вiдчуваючи близьку смерть, Петро Могила уклав заповiт. Майже все свое особисте майно вiн заповiв насамперед Богоявленському Братському монастиревi та КМА, потiм – Киево-Печерськiй лаврi та Софiйському собору, православним монастирям та шпиталям, а вiдносно невелику його частину – братовi Мойсею Могилi, в своему духiвниковi, о. архiдияконовi Родiону, цирульнику (лiкарю) Росохацькому, слугам, звiсно залишив грошi на свiй похорон. Свое тiло вiн просив поховати у Киево-Печерськiй лаврi, «при лiвому крилосi мiж стовпами». Петро Могила помер проти ночi 11(1) сiчня 1647 р., проживши всього 50 рокiв.
Значення дiяльностi св. Петра Могили, спрямованоi на розбудову церковного й культурного життя Украiни, важко перебiльшити. Було впорядковано богослужбову практику, втiлено низку ефективних реформ у церковному життi. І цим митрополит зажив собi слави серед минулих i майбутнiх поколiнь. Украiнська церковна iсторiя недаремно один зi своiх перiодiв назвала Могилянською добою. Киiвська митрополiя за св. Петра Могили була найбiльш самостiйною та авторитетною за ХІІІ—XVIІІ ст.
Ураховуючи видатнi заслуги митрополита перед Православною Церквою та украiнським народом, Украiнська Православна Церква Киiвського Патрiархату прилучила його до лику святих. Це сталося на Архiерейському соборi 12 грудня 1996 р. Пам’ять установлено творити святителевi 14 сiчня. Канонiзовано митрополита Петра Могилу i Румунською Православною Церквою.
Сильвестр Косов (Косiв)
Смерть митрополита Петра Могили завдала нестерпного болю всьому украiнському православному народу. Погас великий свiтильник Церкви. За всi роки святительства митрополит оточував себе освiченими людьми, якi допомагали йому впроваджувати необхiднi реформи для постання з кризи украiнського православ’я. Серед них був Сильвестр Косiв – постать свiтла, розумна, яка особливо видiлялася з-помiж iншоi братii Киево-могилянського богословсько-просвiтницького гуртка.
Сильвестр Косiв походив з Бiлоi Русi з мiстечка Жировичi. Народився у Вiтебському воеводствi в православнiй шляхетськiй сiм’i. Початкову освiту здобув у Вiленськiй братськiй школi, а потiм навчався, як i багато iнших його соратникiв за кордоном у езуiтських школах Люблiна та Замойськiй Академii. Пiсля закiнчення навчання прийняв чернечий постриг у Троiцькому монастирi у Вiльнi. У вереснi 1632 р. став викладачем i префектом заснованоi архiмандритом Петром Могилою лаврськоi школи i саме тодi вписався до Киiвського братства разом зi своiм патроном та деякими лаврськими вчителями. Пiсля об’еднання братськоi та лаврськоi шкiл в одну став професором i префектом киiвського колегiуму (1632—1635), викладав риторику та фiлософiю, його вихованцем був зокрема Варлаам Ясинський. 1635 року вiн написав твiр польською мовою «Exegesis», у якому захищав Колегiум вiд нападок езуiтiв та спiввiтчизникiв-прихильникiв слов’яно-вiзантiйського типу освiти, доводив необхiднiсть знання латини, «семи вiльних наук».
У серпнi 1635 р. Сильвестра Косова була висвячено на епископа Мстиславського, Могилевського й Оршанського. Очевидним було враховане його тяжiння до рiдного краю. Дiяльнiсть на цiй кафедрi для Сильвестра Косова була нелегкою. Вiдлуння протистояння у Бiлорусi мiж православними та унiатами 20-х рокiв XVII ст., перехiд Мелетiя Смотрицького з православ’я до унii негативно позначилися на релiгiйнiй ситуацii цих земель. Єпископ Сильвестр Косов розумiв, що тiльки друкуванням книг та поширенням освiти можна виправити на краще становище православних. Вiн i сам подавав приклад у цiй справi, продовжуючи реалiзацiю задумiв Петра Могили. Особливу популярнiсть здобув його «Paterikon» (1635), писаний польською мовою: скорочена версiя Киево-печерського патерика (житiя печерських святих) з цiкавими полемiчними додатками.
Пiсля вiдходу у вiчнiсть Петра Могили на Соборi у Киевi епископ Сильвестр Косiв одностайно був обраний новим митрополитом (25.02.1647). Все духовенство i запорiзькi козаки, проiгнорувавши привiлей польського короля, попросили благословення на цю святу справу в Константинопольського патрiарха Парфенiя ІІ. Посвячення в митрополити Сильвестра Косова украiнськими епископами вiдбулося 1647 року.
Наступного року в Украiнi вибухнула Нацiонально-визвольна вiйна украiнського народу 1648—1658 рр. пiд проводом Богдана Хмельницького. Полум’я вiйни охопило всi украiнськi землi, що перебували пiд владою Речi Посполитою, знайшло вiдгомiн i в iнших етнiчних украiнських землях та за 'iх межами. Цю вiйну, що виникла i через утиски «людей грецькоi вiри», пiдтримав i митрополит Сильвестр Косiв. Разом з ерусалимським патрiархом Паiсiем вiн урочисто вiтав Богдана Хмельницького пiд час його трiумфального в’iзду у Киiв 23 грудня 1648 р. пiсля переможного походу, що завершився на берегах Вiсли. Пiд час переговорiв 1648 – початку 1649 рр. гетьман прагнув, щоб унiю в Речi Посполитiй було скасовано, православним було повернуто всi права i привiлеi вiд «лiт давнiх», а езуiти мали залишити територiю Украiни. Православнi епископи мали гарантоване мiсце в сеймi. Тiльки перемога пiд Зборовом i пiдписана Зборiвська угода 18(8) серпня 1649 року закрiпила цi домовленостi.
Для отримання сеймового затвердження Богдан Хмельницький вiдправив до Варшави у сiчнi 1650 р. митрополита Сильвестра з львiвським епископом Арсенiем Желiборським, киево-печерським архiмандритом йосифом Тризною, iншим духовенством та козаками. Король затвердив статтi Зборiвського договору i наказав повернути православним захопленi унiатами землi у Луцьку, Холмську, Перемишльську, Вiтебську i Мстиславську, архiмандрiю Жи-дачiвську i Лiщинський монастир та деякi iншi монастирi й церкви по мiстах i селах. Король затвердив митрополита Сильвестра Косова в його становищi, надавши право користуватися половиною прибуткiв Полоцькоi архiепископii. Митрополиту обiцяли право засiдати у сеймi. Також дозволяли йому та iншим епископам право цензури книг, а киiвському колегiуму i друкарням поверталися попереднi привiлеi. Православне духовенство звiльнялося вiд деяких поборiв. Зi свого боку гетьман роздав копii цього трактату всiм старшинам за своiм власним пiдписом. Однак через протести сенаторiв-католикiв Косов був змушений залишити сейм. Здавалося, що цю прикрiсть можна виправити пiсля чергових дипломатичних переговорiв, однак, пiсля поразки 1651 р. пiд Берестечком майже все це залишилося лише на паперi. Щоправда Косов активно займався поверненням церков та монастирiв, що пiсля Берестейського собору 1596 р. було забрано унiатами. Було обрано епископа черемиського (Антонiй Виницький), холмського (Дiонiсiй Балабан) та луцького (йосиф Чаплич). Довелося благати князя Януша Радзiвiла (фактично командувача литовських вiйськ) зупинити пограбування Киева.
