скачать книгу бесплатно
– Ого! Там таки щось е. Нарештi пощастило.
Зовсiм важко i цiкаво, i страшно, i…
– Може щука або сом? Кiлограмiв… Ого!
Мимоволi Петра почав лоскотати холодок страху. Коли з води виглянув хвiст – зовсiм втратив контроль. Такого з ним ще нiколи не було. Руки тремтiли, пальцi стали дерев'яними i зовсiм не слухалися свого господаря. Було схоже на те, що вони навiть заважали тягти сiтку, чiплялися за неi, немов великi гачки…
Нарештi затягнув ii у човен. Цiкавiсть, пiдiгрiта адреналiном, змусила обережно розгорнути водоростi… Серце закалатало так, нiби приготувалося вистрибнути з грудей аби втекти безвiсти. Холодний пiт цiвочками стiкав по голiй спинi, i, великими краплями вкрив розпашiле лице. Вiн закривав та вiдкривав очi, щипав себе. Вона не зникала. Залишалася лежати в якiйсь непристойно вiдвертiй позi.
Мiсячне сяйво та першi спроби свiтанку сонця додали таемничостi. Його наповнило вiдчуття неприкритоi «солодкоi» загрози. Вiдверта краса заворожила i нiби кликала до соромiцьких випробувань. Вiн безуспiшно намагався вiдповiсти на своi ж питання: «Що зi мною? Хто вона?» Розум чинив спротив, а непiдвладне перемагало, штовхало до невiдомоi прiрви, примушувало його до жаху i безумства. Всi заборони раптом зникли, залишилася тiльки ii зваблива невiдомiсть. Вiн насмiлився доторкнутися. Вiдчув гладеньку, вологу шкiру, волосся… Воно переплелося з водоростями i ледь прикривало маленькi, налитi груди, залишаючи назовнi соски. Раптом вiн почув слова дуже сумноi пiснi, спiваноi тоненьким жiночим голоском: «Мене мати породила, нехрещену схоронила…»
Неначе вiд удару струму вiдсмикнув руку.
– Нежива! Невже я? Я… Я не хотiв. Я… Може штучне дихання? Та це ж не…
Вона нiби у вiдповiдь посмiхнулася, поволi вiдкрила очi. Великi, чорнi, бездоннi… Перша поцiлувала його, в засос – мокрими, холодними i водночас нестримними вустами, намагаючись забрати залишки його свiдомостi солодким, липким язичком. Не iснувало нiчого, окрiм неi. Та вiн спромiгся не переступити заборонену межу, за якою була невiдомiсть. Петру забракло повiтря. Вiн вiдсторонив ii вiд себе.
– А ти часом не Чугайстер? – пристрасно дивлячись на Чорта, несподiвано запитала незнайомка.
Петра огорнув невимовний жах. Волосся на головi стало дибки, очi округлилися, але вiн знайшов в собi сили вiдповiсти.
– Н-нi. Я Ч-ч-чорт. Петро Чорт. Ч-ччи я схожий на Чугайстра? – запинаючись, прошепотiв Петро.
– Нiби так. Борода он яка. Скiльки ти вже тут рибалив? – продовжувала зводити з розуму письменника мокра красуня.
– Нема в мене нiякоi… бороди i зросту я нормального, – невпевнено промурмотiв Чорт, хоча помацав свое пiдборiддя тремтячими руками.
– Жартую. А ти симпатичний блондинчику i окуляри тобi до лиця. А в твоiх волошкових очах я хочу втопитися…Заспокойся, – лагiдно промовила русалочка i нiжно провела кiнчиком хвоста по його брудним ногам. – І тiло в тебе ладне. Знiми свiй одяг. Запацьорився ти з цiею рибалкою. Я його виперу. Буде чистим-пречистим.
– Не треба, – майже благав Петро.
– Добре, як скажеш любчику. А в тебе е гребiнець?
– Нема. Я тебе можу розчесати своiми пальцями.
– Розчеши. Розчеши мене, красунчику.
Чорт, тремтячими руками, замiсть розчiсувати, просто гладив iй скуйовджене волосся.
– Любий, який ти вправний, якi нiжнi в тебе в руки…
Петро трохи оговтався, руки вже не тремтiли. «Розчiсування», як на диво, його заспокоiло.
– Чого тобi боятися Чугайстра? Вiн iсть мавок, а ти русалка, – вже впевненiше продовжив розмову Чорт.
– Не вгадав. Я не русалка i не мавка. Я – Настуня, – заявила красуня, – Захочу, буду ким завгодно…
Опiсля, не в змозi нi наполягти, нi стримувати себе, тiльки спостерiгав за тим, як вона вистрибнула з човна. Вже з води, на прощання, помахала рукою i зникла.
Несказанi Настунею слова, вiдчеканились в його свiдомостi: «Коханий!.. Тепер ти мiй! Якщо тут тобi буде завтра, чекай, на цьому мiсцi…»
* * *
В човнi не було жодноi рибини. Тiльки порвана, забруднена мулом сiтка, непотребом, лежала пiд його ногами. Та ще мокрий рюкзак з речами…
Чорт перевiв погляд на своi бруднi руки, якi втомлено лежали на бортах човна. Вони, виявляеться вже не десь далеко, а поряд. Спробував ворухнути пальцями. Пальцi, переплетенi водоростями, неохоче йому пiдкорилися. Деякi, найдовшi стеблинки, в перших променях свiтанку, як йому здалося, були дуже схожi на русявi волосинки. Через силу пiдняв своi руки i почав звiльняти вiд водоростей. Потiм перехилився через борт, занурив iх у прозору воду. Подивився на долонi. Вони виблискували чарiвним свiтлом золотавих кружалець луски. Потер iх одна об одну, змиваючи бруд разом з вiдблисками нiчноi пригоди. Золотавi кружальця вкрили собою пурпурову поверхню озерця, утворивши невеличкий килимок, бiля борту човна, на якому вималювалося дуже знайоме, усмiхнене дiвоче обличчя. Петро зачерпнув пригорщу води разом з килимком. Тепер воно було в його долонях. У нього не залишилося сумнiву, хоча вiн вiдмовлявся вiрити своiм очам, але це була дiйсно… Дiвчина з риб’ячим хвостом. Вона змовницьки пiдморгнула.
Чорт почув знайомий голос, вiд якого по тiлу побiгли мурахи. Руки затремтiли i вода крiзь пальцi стекла йому на колiна. За мить образ зник. Перед ним знову були золотавi вiдблиски луски. Зачарований цим мерехтiнням, вiн незчувся, як почав знову говорити сам до себе. Слова, несказанi Настунею, перетворилися на шепiт його пересохлих губ:
– Коханий!.. Тепер ти мiй! Якщо тут тобi буде завтра, чекай, на цьому мiсцi…
* * *
– Ось вiн – справжнiй вихiд. Несказанi слова мають бути записанi. Якщо тут для тебе буде завтра. Якщо буде завтра! Треба почати писати казку тут i зараз.
В данiй ситуацii це говорiння з самим собою, як йому здалося, стало единим засобом вiд божевiлля.
Вiн витягнув iз рюкзака вологу газету:
– От, Тринда так Тринда. Газетка. Чистий лист. Тiльки назва «Гора№ 13».
Порвав ii на шматки. Взяв огризок олiвця…
– Тут i зараз, – Петро декiлька разiв повторив цi слова. – Так я й почну нову казку.
Вже було списано декiлька аркушiв. Пiдстругано разiв зо три олiвця. Петро Чорт все писав та писав свою казку, аж доки не закiнчилися шматки газети i не списався до пальцiв олiвець. Петро Чорт переможно тримав тринадцять аркушiв вологого паперу списаного словами, скорiше схожими на дитячi каракулi.
Тепер його крок через порiг печери був справжнiм. Променi вранiшнього сонця примусили примружити очi. Голос мольфара Тринди остаточно повернув йому реальнiсть:
– Здоров був. Знайомся, моя помiчниця, Настуня. Молода ще, зелена. Та нiчого, буде з неi дiло. Настуня, а це i е той чорт, про якого я тобi розповiдав. Не даремно кажуть: «Не шукай чорта, вiн сам тебе знайде.»
Чорт нiяковiло потис дiвчинi руку:
– Петро. А де твiй хвiст?…
– Настуня. Смiшний ти Чорт. Папiрчики розстели на каменi. Хай сонечко пiдсушить твою нову казку, – дiвчина загадково посмiхнулася i поцiлувала Петра в щiчку. – Тепер ти мiй…
Як правильно iсти електроннi помiдори
– Дядьку, ви вже знаете, як правильно iсти електроннi помiдори? – запитав його сусiдський хлопчик Дмитрик.
Дмитрик грався у дворi разом зi своею сестричкою близнючкою Василинкою. Вони на своiх перших, чесно зароблених, канiкулах. Школярi, але з пiсочницею ще не розлучилися. Петро не раз розповiдав iм про електроннi овочi майбутнього. Тепер дiтлахи, захопленi цими казками, вирощували своi диво рослинки. Пригортали пiском кольоровi камiнцi. Поливали iх. Потiм встромлювали поверх палички i чiпляли на них кульки.
* * *
Вiдпустка, яку вiн провiв у забутих здоровим глуздом селах, на пiвденних просторах краiни, вже в котре, змiнило його й так строкате життя, повне непередбачуваних курйозiв.
Вiдпочинок вдався. Свiже повiтря, якiсна натуральна iжа, неймовiрнi iсторii, новi знайомства, свiжi iдеi… Це не якiсь там столичнi буденнi теми про сiрих бичкiв. Останнiм часом вiн взяв за правило мандрувати пiшки. Єднання з природою i всяке таке. Навiщо обмежувати себе коробкою транспортного засобу?
Безмежний степ, стрiчки рiчок, помiрний клiмат – аграрний рай. Петра вразили масштаби виробництва. Поля, сади, виноградники… Просив хазяiв просто походити по плантацiях. Тi, враженi таким проханням, ввiчливо пускали на iмпровiзовану екскурсiю, дивуючись з якого дикого краю ця доросла дитина.
Петро Чорт ходив помiж рослин i говорив з ними… Вiн не очiкував вiд себе такого нестримного лету душi. Особливо вразили його баштани. Пiвденне диво – рябi кавуни, викликали у нього шалений сплеск емоцiй. Куди оком кинь, аж до туди де сонце сходить, лежали цi великi, солодкi iстiвнi кулi. Їх були десятки тисяч. Вiн здiйняв руки догори, закрив очi i вигукнув, що е сили: «О-о-о!!!».
Згодом йому вiдкрилася i зворотна сторона цiеi краси… Чорт оцiнив копiтку працю людей, якi вирощують цi скарби. Скiльки вкладено в землю людськоi енергii! Тепер Петро знав напевне, чим буде займатися найближчим часом.
На осiнь вирiшив вступити на заочну форму навчання до аграрного унiверситету. Обрав вiдразу два факультети. Агрономiя i iнженерiя… Так вiн мiг навчатися, заробляти грошi на життя, завершити недописаний роман, а ще втiлювати в реальнiсть свою нову iдею.
Чорт аж занадто наполегливо перейнявся вивченням вiдповiдних наукових галузей. Життя набуло структури чiткого алгоритму. Мозок карбував новий формат реальностi. До цього часу, приспаний потенцiал творця, вдало починав продукувати неймовiрнi варiанти втiлення нових iдей. Вiдповiднi напрацювання в цiй галузi вже були, але таке революцiйне рiшення могло визрiти тiльки у головi Петра.
…Закiнчив навчання екстерном за три роки.
Як йому це вдалося? Неймовiрно, але Петро й сам не мiг повною мiрою усвiдомити, що ж насправдi вiдбулося. Вiн вже не той Петро, який тiльки мрiяв i насолоджувався життям. В ньому виникла непереборна потреба по мiрi своiх сил i можливостей вносити корективи в процеси буття…
Не за горами той час, коли йому не забракне духу знати всю правду про себе. А поки Петро Петрович Чорт – доросла дитина, яка росте i прагне до знань.
Хто вiн? Звiдки? Навiщо? Цi вiчнi проблеми актуальнi не тiльки для нього, бо й звичайнi люди теж в одвiчному пошуку, бо замiсть вiдповiдей отримують все новi й новi питання.
* * *
Втiлення в реальнiсть iдеi безсмертних рослини, пришвидшила звiстка про друк престижним видавництвом його збiрки казок. Петро, на радощах, витратив всi заощадження на купiвлю кольорових повiтряних кульок зi смайликами, якi роздав на площi випадковим перехожим.
Вiн нiколи i нi за чим не жалкував. Просити в борг – не його правило.
Голодна уява малювала неймовiрнi частування… Навiть сни зваблювали його смаколиками, вiд яких на ранок бурчало у животi. В деяких снах, iжа у виглядi кольорових кульок падала прямо з неба на землю, мов манна небесна. Кульки пiдстрибували, розлiталися врiзнобiч, аж поки не зникали за горизонтом. Вiн дiйшов висновку, що проста iжа мае бути взагалi безкоштовною, ii мае бути дуже багато, аби вистачало всiм… А все iнше, як то розваги i всiлякi моднi девайси – будь ласка працюй та плати.
Плоди матимуть форму кульок. Одного розмiру, однiеi форми, але рiзнi за кольором та смаком.
Початок лiта… Орендований клаптик землi у столичному передмiстi. Район Лисоi гори. Воскресенська слобiдка… Варiант iз газети оголошень. Старенький будиночок. Головне – великий город, обнесений високим парканом.
«Все просто i складно одночасно!» – раз по раз вигукував Петро, записуючи у щоденник результати поточного дня експерименту. Так мабуть почували себе першi алхiмiки, отримавши бiльш-менш очiкуваний результат своiх потуг створити фiлософський камiнь.
Всi процеси вiдбувалися згiдно чiткого алгоритму. Невеличка срiбляста куля – бiо-резонатор магнiтного поля землi, розмiщений посеред поля на спецiальнiй пiдставцi. Ця конструкцiя нагадувала м’ячик для гольфу, готовий до удару ключкою.
