скачать книгу бесплатно
Повiя
Панас Мирний
В iсторiю украiнськоi лiтератури Панас Мирний увiйшов як майстер психологiчноi прози. Одним з кращих його творiв вважаеться роман «Повiя» про трагiчну долю бiдноi селянськоi дiвчини Христi. Нужда та переслiдування мiсцевих багатiiв женуть Христю з рiдного села на заробiтки в мiсто. Але й там вона не знаходить щастя – знов насильство, пiдлiсть, брехня, що завдають iй болю i страждань, штовхають у прiрву…
Панас Мирний
Повiя
(збiрник)
Лихi люди
Повiсть
І день iде, i нiч iде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуешся, чому не йде
Апостол правди i науки?
Т. Шевченко
Пiсля похмуроi темноi ночi, в котру не переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великi рiчки-озера по землi, починало свiтати. Крайнеба жеврiло рожевим огнем; горiло i миготiло ясним полум’ям. Серед того зарева стовпом стояла кривава попруга i переписувала його надвое. Повiтря нi ворухнеться: стоiть i млiе; усюди тихо, нiмо, – здаеться, немов свiт, затаiвши в собi дух, дожида чогось… Аж ось пройшла хвилина… друга… З-за землi, на кривавiй попрузi неба скочила невеличка iскорка; довга промiняста стяга протяглася вiд неi над землею; далi викотивсь серп огненного кiльця i – пучок свiту поливсь, розливаючись по горах, лiсах, по високих будiвлях. Далi все бiльше та бiльше випливае з-за землi широкий серп, мов хто невiдомий пiдсував з того боку гаряче iскристе коло. Ось i все воно випливло – чисте та ясне, граючи своiм свiтом. Застрибали його промiнястi голки по землi; заграли яснi iскорки по росi; розстилались-лягали рiзнi кольори по водi. Свiт зрадiв, празникуючи свое величне свято… Сине, глибоке небо розгортало свое безкрае поле, немов казало: котись по менi куди хоч i як хоч, – я буду розстилатись, розрiвнюватись перед тобою, щоб не було тобi нi впину, нi перегороди! І справдi, на йому не було нi плямочки, нi смужечки – чисте, високе, глибоке!.. На другому кiнцi стояв тiлько мiсяць – блiдий, похмурий; мов старий лисий злодюга, вiн тупцювавсь на одному мiсцi, боязко блимаючи своiми темними плямами на сонячне ясне обличчя, i дедалi все блiднiв та зникав, мов розтавав вiд гарячого лизання довгих промiнястих язикiв…
Вiтер, скотившись з гiр у долини, ховався по темних ярах i щось глухо бубонiв високим скелям та глибоким ровам… І – здавалось – вони дослухались до того таемного гомону: скелi грiзно висовували своi гострi голови, а рови густiше засновували в сизий туман своi поритi боки та чорне слизьке дно… Повiтря було чисте, прозоре. По йому, знай, то сюди, то туди лiтали iскорки сонячного свiту: то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна поверх одноi, як снiг у завiрюху… А земля? Земля, як хороша молода дiвчина, сором’язливо спускала з свого тiла димчату сорочку ночi i вiдкривала свое пишне лоно. Сонце обливало його рожевим свiтом; цiлувало тисячами своiх гарячих iскорок; грiло-пестило теплом свого промiння… Прокинулось усе. Обiзвалась трава голосами тисячi своiх жильцiв: коникiв, метеликiв, жукiв; окликнулись луки сотнями перепелiв; луги, струшуючи срiбну росу, розлягалися спiвами своiх соловейкiв, голосним кукуванням сивих зозуль, журливим туркотанням горлиць, – тодi як в повiтрi бринiла дзвiнка жайворонкова пiсня… Крикнув бугай у болотi – i замовк; сумно роздався його голосний поклик на всю околицю – i затих. Заревли корови по дворах; закричали гуси на плавах; протягли свое «ку-ку-рiку!» горлатi пiвнi… Усе рушилось. Прокинулися i люди; протираючи очi, заговорили… Пiшов iх глухий гомiн вiд краю землi i до краю, з одного боку на другий, стрiнувся з свiтовим клекотом – i все злилося в одну пiсню життя. Все зрадiло, стрiваючи день; i день зрадiв, розцвiтаючи, ясний теплий, погожий…
І мiсто П. зрадiло ясному свiтовi: усе кругом заворушилося. З дальнiх кiнцiв його вулицями потяглися вози, риплячи своiми ярмами. На возах була всяка всячина, що тiлько родила i носила на собi сира земля: тут було, великою працею добуте, зерно, годованi свинi, кури, качки, гуси; тут була овощ огородня, садова й польова. Все це везлося на базар, – кому нужно, збути; що потрiбно – купити. Коло возiв, нарiвнi з волами, пленталися похмурi хазяi того добра – в одних сорочках, босi, з пiдсуканими по колiна штанами. Ноги у iх були чорнi, в калу, як i ноги iх скотини. На декотрих возах сидiли або, обпершись, лежали iх жiнки, дочки, першi – в свитках, другi – в керсетках або й так у вишиваних сорочках, з червоною стрiчкою у косах. Ще далеко до базару стрiвали iх в кальних улицях швидкi заялозанi перекупки, довгополi бородатi евреi. І тi, i другi питалися, що везеться; ставали, торгувалися, лаялися. Вiд крику та гуку, що пiднiмався по вулицях, прокидалися жильцi. Там, у однiм вiкнi, грюкнув прогонич – i розчинилася вiконниця: у вiкнi показалася чоловiча постать у розхристанiй сорочцi – заспана, з задутими очима, виткнулась, глянула – i сховалася. Коло другого дому лазила по драбинцi дiвчина, вiдкривала вiконницi; коло третього те саме робив чоловiк. По вулицях, попiд хатами втоптаними стежками, потяглися пани, панii з горничними, кухарями й куховарками, котрi несли позаду iх корзини, кошики, а там i сама яка господиня, мiщанка або козачка, поспiшала з саковками, щоб набити iх заранi всякою овощю, яку навезли на базар: бо треба скупитись, заранi витопити, ще й обiд чоловiковi однести у поле. На базарi стояв крик, лемент. Там везли те, там друге; той бiг до того воза, той до другого. Люди, як хвилi, носилися, мчались, торгувались, кричали. Їх крик зливався в один довгий гук, котрий почався з свiтом, а кiнчиться хiба пiзньоi ночi. Тепер його саме прорвало… Усе мiсто клекотiло одним клекотом, гуком, що зливався з тисячi голосiв, з рiзних мов в один голос, в один гомiн… А над розбурканим мiстом високо пiднiмалося веселе сонечко i радiсно обдавало усiх своiм теплим свiтом. Усе йому радiло; усе його з гомоном стрiвало радiючи. Не тiлько люди, – хати, будинки… i тi ясно виходили з-за тiнi i усмiхалися своiми бiлими стiнами.
Одна тiлько тюрма не радiла тому ранковi. Небiлена спочатку, почорнiла вiд негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залiзнi штаби, вiкнами, обведена високою кам’яною стiною, наче мара яка, стояла вона над горою i понуро дивилася у крутий яр. Про неi байдуже, що небо було ясне, що сонце свiте любо, що люди гомонять так дуже… Нiма i мовчазна, вiд неба вона крилася чорною залiзною покрiвлею, з червоними вiд iржi, мов вирванi зуби, верхами; вiд свiту куталась у свiй бурий цвiт та померки вузького двору, – не видно було, щоб i сонце на неi свiтило; вiд гомону затулялася високою огорожею, – товстою кам'яною стiною. Все кругом неi було тихе, мертве. Людей не видко. Один тiлько часовий ходив коло залiзноi брами i з нудьги лiчив своi ступнi. А з другого боку чорнiв яр, з яру пiднiмався сизий душний туман… Зокола нiщо не нагадувало, щоб там жили люди. І справдi, там не жили люди, – там мучилися та скнiли тисячi злодiiв, душогубiв, – там кам'янiв, омлiваючи серцем, жаль, – тисячами замирали почуття, – тисячi розумiв нiмiли, мiшалися… Темне, як i сама будiвля, зло царювало у тiй страшеннiй схованцi…
Туди попав i Петро Федорович Телепень.
Ще вчора, пiд ту негоду, що з вечiрнiми померками насунула над землю i полила лапастий дощ, вiн сидiв у своiй невеличкiй кватирi, на кiнцi мiста, i писав. По зблiдлому сухому обличчю, котре не казало про розкошi та достачi, пробiгали похмурi смуги; по високому й чистому лобу видко було, що там засiла невесела думка; блискучi очi говорили, що вже не одну нiч не давала вона йому спати, а скрипуче перо казало, з якою болiстю виливалась вона на бiлiм паперi… Свiчка нагорiла; велика жужелиця на гнотi задержувала свiт; нерiвними хвилями то пiднiмався вiн угору – i освiчував хату, то згасав, тремтячи синьою горошиною на кiнцi гнота. Не потураючи на те, Телепень сидiв – i писав. Дощ хлюскав у вiконницю; вiтер жалiбно вив у димарi i свистав у невеличку щiлину в вiкнi. Пройшла година… друга… третя… Петро Федорович сидiв, зiгнувшись над вiкном, i тiлько рука його ще швидше бiгала по паперi, буцiм поспiшала передати, що носила в собi велика, кустрата голова. Ось i пiвнiч, прокричали пiвнi. Вiн сидiв – i писав. Спина заболiла; рука утомилася. Положивши перо, одкинувшись на спинку стульця i схрестивши на грудях руки, вiн став перепочивати. По всьому видко було – велика утома обняла його. Вiн сидiв i якось чудно уставився очима на одну плямочку у вiкнi: видко було, що вiн збирався з думками. Коли це зразу – щось загуло коло двору i стихло. Поза спиною у Петра Федоровича пробiг мороз. Вiн струснувся i став дослухатись… Вiконниця одхилилася, щось за очi показалися з-за шибки.
– Хто там? – обiзвався Петро Федорович.
За вiкном почувся гомiн.
– Одчинiть, – донеслося знадвору.
Петро Федорович вийшов, одсунув. Цiла зграя людей увалила в сiни, брязкаючи шаблями, цокаючи шпорами… Сумно той брязкiт i цокання обiзвались у його в серцi… Вiн догадавсь…
Годину… другу швидко шукали, перекидали, порались чужi люди у його добрi… Вiн дивився стомленими очима, як ув'язували його папери. Нiчого не кинули: усе взяли – i його повезли з собою…
Другого ранку зачиненi вiконницi у його кватирi давали ознаку на всю вулицю, що iх жилець перебрався кудись iнде, – бо з свiтом сонця вони завжди одчинялися… Глуха чутка ходила по базару, що спiймано великого ворога темних людей, котрий виробляв фальшивi грошi…
Темноi ночi переведено його в темний покiй. Аж на третьому ярусi тii страшноi схованки, що широким коридором перенизувалась на двi половини, по обидва боки поробленi були невеличкi комiрки. В одну з них упустили Петра Федоровича. Коли вiдчинилися дверi, то звiдти сирий холод i густi померки вiйнули на освiчений коридор. Як у пiдземну нору, уступив вiн у свою нову кватирю. Принесли свiтло i поставили на невеличкому столику, в одному кутку хати; у другому, коло стiни, примостилася залiзна кровать, з матрацем. Тiлько й добра було на новому господарствi. Коли зачинилися дверi – увесь свiт зачинився вiд його. Серце його мов хто у жменi здавив; поза спиною сипнуло морозом; у душi вiйнуло холодом… Блiдий, вiн ще дужче поблiд i опустив на груди свою важку голову. То не чоловiк стояв, то сама мука понурилася серед хати! Свiт вiд лойовоi свiчки падав на його i обдавав сизо-сiрим кольором. Легка тiнь непримiтно упала на долiвку, досягаючи головою стiни. Стiни були сiрi. На однiй з них, мов страшна причуда, колихалася закустрана тiнь його голови. Пройшло п'ять хвилин, поки вiн пiдняв ii i померклим поглядом обвiв хату. У стiнi, насупроти дверей, аж коло самоi стелi чорнiло, мов рот якого звiра, вiкно, виставивши замiсть зубiв iржавi штаби залiза; у дверях теж була шибка, замазана, заяложена; з неi лився мутний жовтий свiт.
Обдивившись хату, Петро Федорович пiдiйшов до столика, дмухнув на свiтло… Нiч, темна, непрозора нiч разом устала кругом його. У тiй непрогляднiй темнотi почулося тихе ступання, рип кроватi. То Петро Федорович зiбрався лягати. Ось i лiг. Укриваючись, черкнувся рукою стiни… щось слизьке та холодне вразило ii. Вiн спрожогом порвав руку, накриваючи другою, щоб одiгрiти. Далi повернувся на спину, зложив на грудях руки, як складають помершому. Очi його були вiдкритi, – тiлько вiн не бачив нiчого кругом себе… Не його слабим очам продивитися ту густу темноту, яка зразу обняла хату!.. Хвилину-другу прикро удивлявся вiн – i перед його очима заходили рiзнi кружала: то червонi з жовтим, то огненно-зеленi, то бiлуватi, попротиканi чорними дiрочками… Ще пройшла хвилина, ще… Темнота порiдшала, серед неi виразно виставилась жовта пляма: то свiтило вiконечко з коридору. Вiн уп'ялив у його своi очi… Щось темнувате i легке, як тiнь, заходило по йому, забiгало; то гострим рогом урiзувалося в жовте поле, то кривульками переписувало його… Покрутиться хвилину-другу, похитаеться-похитаеться – i пропаде. І знову одна жовта пляма виднiеться; i знову збоку висуваеться рiг, бiгають кривульки… Сумно, нудно. Щось важке упало, стукнуло – роздалася луна навкруги… Щось позiхнуло; почувся гомiн… якесь глухе буботання, а слiв не розбереш. Петро Федорович закрив очi; пляма не сходила. Вiн повернувся на бiк – i пляма перейшла за його поворотом. «Що се?» – подумав вiн… Разом випливло ще три-чотири плями; крутяться кругом жовтоi… Вiн попустив вii – одна жовта зосталася. «Хiба моi очi розкритi, що я ii бачу?» – подумав вiн, наставляючи руку над закритими очима. Руки не було видно, а пляма все-таки стояла. «Це я вдивився у те трекляте вiкно, i мана вiд його морочить мене». Вiн лiг боком i лежав тихо, дожидаючи, поки мана зникне.
Мана не сходила; пляма ще мов побiльшала; поширшала – роздалася навкруги. Вiн розкрив очi. Тiнi прошлого, давнього захиталися на iй… Серце у його стало, дух замер…
Ось перед ним невеличка хатка, чиста, ясна. Сонце якраз уступило в вiкно, i свiт вiд його упав на долiвку, зачепив невеличку кроватку, на котрiй лежав невеличкий хлопчик. Хлопчик пiдвiвся; протер очицi. Чорнява його головонька була закустрана, очi заспанi; зате молоде личенько пашiло здоров'ям, грало краскою… Ось дверi розчинилися – висунулася жiноча голова. Лице у жiнки було сухе, погляд наче зляканий.
– Ти вже встав, проснувся? – спитала вона таким любим голосом, що у хлопчика очицi заграли i личенько усмiхнулося.
– Уже, мамо, – одказав хлопчик, показуючи два рядки своiх дрiбних бiлих зубкiв.
Мати увiйшла в хату, пiдiйшла до кроватi i поцiлувала дитину. Хлопчик обвив материну шию руками, пригорнувся своiм гарячим личеньком до ii засушеного виду…
«Що за диво? – подумав Петро Федорович. – І лице матерi, i лице дитини такi знайомi?… Це ж я!., це ж мати моя!» – трохи не скрикнув вiн i ще дужче впився очима в причуду.
– Годi, годi, Петрусю. Буде бавитись. Ну, я тебе одягну. Батько вже давно дожидаеться тебе.
– Папочка поведе мене у школу? – усмiхаючись запитав хлопчик.
– Поведе, Петрусю. – І мати почала гладити його головоньку.
– А там, у школi, е учитель; учити буде?
– Буде, моя дитино, аби учився.
Хлопчик задумався; рученята його упали на колiна.
– Я буду учитись, мамо… Та вивчусь, великий буду, а папа вiддасть мене на службу… Я буду ходити разом з папою, йому помагати. – І оченята його заблищали.
– Будеш, дитино, будеш, мiй голубе!.. Тiлько вчися, мiй сину, не так, як Попенко, що по городу собак ганяе.
Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко – сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяе по городу. Батько-мати пошлють його у школу, а вiн за книжки – поховае iх на току у стогах, а сам пiшов блукати по вулицях.
– Нi, я не буду так робити, мамо… Я буду учитися.
– Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаеш мене – будеш учитися.
– Буду, буду! Менi, мамо, пошие папа жупанок з червоним комiром; я одягнуся, вiзьму книжки пiд руку – i гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не пiду за ним, а прямо – у школу. Там буду тихо сидiти, учителя буду слухати.
– Добре, добре, Петрусю. Ти в мене розумний хлопчик, ти – моя дитина! – І мати припала до червоненького личенька хлопця, цiлувала у повнi щiчки, у блискучi очицi. – Ну, годi ж тобi лежати. Годi. Уставай, будемо удягатися.
За матерньою помiччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощi рознеслися по хатi, i хлопчик бавився ними, нюхав.
– А-ах! пахне! – мовив вiн, прищурюючи очицi, – усю школу запахаю!
Мати усмiхнулася.
– Запахаеш, сину.
– Буде вже вам чепуритися! – пробiг густий голос по хатi.
І мати, i хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловiк, з лисиною на головi, з круглим, гладко виголеним лицем – сказав би жiночим, коли б довгi брови так не насупилися над його запалими очима.
– Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне! – мовив усмiхаючись хлопчик, пiдбiг до батька i задрав до його свою головоньку.
Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.
– Фу-у. у! аж у нiс б'е!.. Хто ж це тебе так наялозив?
Свiжим дитячим личком усмiхнувся хлопчик i показав очима на матiр.
– Мама! А що?
– Балуе тебе мати, балуе! – гладячи рукою по головi, казав батько.
– Нi, мама мене не балуе; вона мене любить, i я ii люблю. І буду я, папо, учитись; вивчусь, виросту великий, на службу поступлю… Ви i мама будете старi, а я – молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!
– О-о! ти в мене старий! – смiючись одказав батько.
– Нi, я, папо, не старий; а буду колись старий.
– Ну, добре ж, добре. Ходiмо ж чаю пити та i в школу пiдемо.
Батько узяв хлопчика за руку i став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матерi, кликав ii за собою очима.
– Мамо! Мамо! iдiть за нами! – крикнув вiн, виглянувши з-за дверей.
– Ідiть, iдiть… я зараз.
Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати i почала перестилати маленьку постiлоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила двi головнi подушечки зверху i напрямилася з хати. Вона пройшла кухню, де куховарка кришила зiлля на страву, i одчинила другi дверi, що вели у столову.
Там за столом сидiли уже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попiд столом ногами, колотив у стаканi ложечкою. Серед столу, на мiдяному пiдносi, стояв блискучий самовар i мугикав стиха якусь журливу пiсеньку. Сумно у хатi роздавалася та пiсня.
– Чому ти не п'еш чаю? – спитав батько сина.
– Гарячий, – вiдказав той i звiв очi на дверi.
Якраз вони вiдхилилися – i хлопчик побачив добре знайоме йому лице матерi; очi його заграли, заiскрили радiстю.
– Ось i мама йдуть! – радо промовив вiн.
З приходом ii усе зразу повеселiло: i хата мов прояснилася, наче вступило в неi сонце, i самовар дужче заблищав, переводячи свое журливе мугикання на дрiбну веселу пiсеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синовi треба: сiла коло його на стулi i налила чаю з стакана у блюдце. Син узяв шматок хлiба i почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз.
– Збирайся, сину, ходiмо.
Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батьковi-матерi за чай i побiг у свою хату. Швидко побiг, швидко i вернувся з картузом у руках.
– Прощайте, мамо, – пiдбiгаючи до матерi, мовив вiн своiм дзвiнким голосом, у котрому почувалася дитяча радiсть i разом тихая туга.
Син припав до матерньоi руки, а мати – до синовоi голови. Потiм вiн мiцно обхопив ii шию руками i згаряча поцiлував у запалу щоку.
– Я буду вчитися, мамо… – тихо прошептав, одскочив вiд матерi, пiдбiг до батька, ухопив його за руку – i разом з ним вийшов з хати…
Тiнь – не тiнь, щось темне, невiдоме закрило рiдне дворище перед очима!.. Жовта пляма затремтiла, потемнiла. По непривiтнiй хатi розлився рожевий свiт; сiрi стiни загорiлися, дверi зажовтiли. Мана, наче легенька тiнь, тремтiла, тiкала, поти, як дим, не зникла. Петро Федорович повернув голову.
У невеличке надвiрне вiконечко заглядав свiт рожевим поглядом. Крiзь його шибки, через залiзнi штаби, лився вiн довгою стягою, розсiваючись по стiнах, по дверях, по долiвцi. У Петра Федоровича зарiзало в очах, мов хто у iх пiску насипав. Вiн одвернув голову до стiни – i задумався.
«І нащо сей свiт розбив дорогу мою ману? Де вона дiлася, куди втекла?…» Шкода йому стало того давнього, на котрому вiн серцем одпочивав; шкода стало дитячих лiт, що в такiй любiй та милiй споминцi виступили тепереньки перед ним. «Чому я довiку, довiку не зостався тим малим хлопчиком, тiею невеличкою дитиною, котру так пестили материнi руки i доглядав ii добрий погляд? Тепер iнша доля – холодна i хмура, заступила матiр; своiми холодними руками обгортае мою шию… Трудно менi дихати од ii обiймiв. Своiм темним i злим поглядом заглядае у вiчi – i стигне, холоне кров у моему серцi!.. Дiло, дороге мое дiло, зразу перервалося; чужi ворожi руки перервали його!» Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухi очi набiгли сльози.
Коло дверей стукнув засов – i злякав Петра Федоровича. Вiн мерщiй схопився i боязко глянув на дверi. Вони розчинилися, мов рот лютого звiра, i в темнiй прорiсi заметушилася постать чоловiка. Незабаром старий, кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стiлець.
– Устали, ваше благородiе? – скрикнув вiн глухим голосом i знову злякав Петра Федоровича.
Вiн мовчав. «Благородiе! благородiе!» – дзвонило в ухах у його i тодi, коли сторож пiшов i коли знову вернувся, несучи миску i глек води.
– Умиватися будемо, ваше благородiе! – знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакае «його благородiе». «Його благородiе» не забалакало: воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у ротi, не повертався, – очi тiлько божевiльно упилися в сторожа. Сторож постояв i, не добившись слова вiд «його благородiя», вийшов, зачиняючи дверi за собою.
«Благородiе! благородiе!» – стрибало перед очима i гуло в головi Петра Федоровича. «Благородiе! благородiе!» – вимовляли стiни, дверi, помiст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевiльний регiт. «От тобi i рiвноправность! – подумав вiн, махнувши рукою. – Умиймося краще!»
Петро Федорович устав; кров ударила в голову; потемнiло в очах. Нетвердою ступою добрався вiн до миски, налив в неi води i почав хлюпостатися, примочуючи найбiльше голову. Чим довше вiн ii мочив, тим бiльше вона розгорялася; лице почервонiло; на висках налилися жили кров'ю, набрякли; у головi – наче горiло що, аж пекло йому в очi, мов хто пiском засипав iх, – рiзало; обличчя – парувало.
Довго вiн хлюпостався, довго мочив голову – не помагало. Ось вiн ще раз линув води на голову, пiдвiвся, узяв рушник i почав утиратись. Сухе тiло його ще дужче розгорялося; очi застилало заволокою; у висках – сiпало; у грудях – болiло-хрипiло. Безсонна нiч давала себе почувати: не тiльки груди, – руки, ноги, голова болiли, мов хто здавлював iх у лещатах. Йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся вiн по хатi раз, удруге. Голова упала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставленi; вiн iх не мiг пiдняти угору. Доплутавши до постелi, вiн лiг. Очi вiд утоми закрилися; рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стiни, стеля, долiвка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутив iх перед його закритими очима. А це зразу – все стало, покрилося темнотою: забуття насунуло; трудний сон налiг.
Ненадовго вiн упокоiвся. Мучена голова робила свое; мученi думки i в снi його не покидали: страшними причудами вони трясли його душу. Очевидячки днi зливалися з сонними марами ночi – i лякали його. Сторож, несучи снiдання, стукнув дверима: йому здалося щось страшне, темне, без образа, без обличчя, звiдкiльсь уставало, росло, все ламало по своему шляху i наступало на його… Вiн кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хатi. Сторож здався йому страховищем – височезним, широчезним, немилосердним. Задуте з похмiлля лице його здавалося колесом; очi – ямами, в котрих жеврiли iскри якогось злого огню, пекучого i уразливого; рот – прогалиною, з котроi виглядали чорнi зуби, як спицi обода; нiс – трубою, котра пихтiла та димiла, колишучи синьо-червоними боками… Страх, як трясця, затряс усе тiло Петра Федоровича. Вiн зложив руки на грудях, притис iх до серця i замолився очима… «Я ж нiкого не займав, нiкому нiчого не зробив лихого», – казав його зляканий погляд, тривожно бiгаючи i шукаючи спокою.
– Заснули, ваше благородiе? Снiдати принiс, – доводив сторож; а йому вчулася лайка, докори.
Вiн опустив голову на груди. Сторож подивився-по-дивився, поставив снiдання на стiл; узяв миску i глек з водою, ще раз обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою – i вийшов, зачиняючи дверi.
– Ну, цьому недовго ряст топтати! – почувся з-за дверей його голос.
– Как так? – почувся i другий, незнайомий.
– А так, – на ладан дише!.. І що вони, моя матiнко, роблять таке, що ними, мов мишами, набивають оцi печери?
– Не нашего, брат, ума дело… Начальство про то ведает, – одказав невiдомий голос.
Далi залiзо загарчало, засов стукнув. І знову тихо, тiлько ступнi чийогось важкого чобота роздаються в коридорi… Петро Федорович знемiг, повалився на лiжко – i знову заснув…
І сняться йому давнi привиденьки. Сниться йому улиця, запружена народом, що вертався з базару; сниться базар, котрий переходять вони удвох з батьком, iдучи до школи. Батько iде помалу, веде його за руку. Стрiвають iх знайомi, становляться, розпитують. Хрещена мати, котру вiн поцiлував у руку, погладила його по головцi i наказала учитись. Се було бiля бублейниць. Тiлько що мати одiйшла, як цiла купа бублейниць кинулась на iх i трохи не збила з нiг: помiж народом, наче в'юн, звивався щось за хлопець.
– Лови! лови! – гукали бублейницi i мчалися, мов вiтер.
Вiн озирнувся, пiзнав Попенка, що тiкав з в'язкою бубликiв.
– Що то? Кого лови? – спитав батько.
Товста бублейниця з масним лицем, масним очiпком та не кращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликiв: як та миша – пiдкрадеться, ухопить в'язку – i драла!
– То, папо, Гриша, – казав вiн батьковi.
