скачать книгу бесплатно
Передерiй. Василь Трохимович! Куме! Кажiть менше… ломiть менше! Це чоловiк менi знайомий. Гарний чоловiк!
Храпко. Не можна, куме Іван Петровичу, не можна: клопiт багато.
Передерiй. Та що вам клопiт? То клопiт нетямучому та незнаючому, а вам… Ви тiльки глянули… «Господин мировой суддя! така та така статiя оте то рцить, – пишiть рiшенець…» От i все!
Храпко. Так то й рцить! А помороч голову, поки й в уставi знайдеш; та ще попотверди, щоб запам'ятати й не помилитися. Воно то, з боку дивлячись, то все легко здаеться. А ще, може, й на мировий з'iзд прийдеться апеляцiю подавати. А там, знаете, якi джигуни-аблокати бувають? Як засипле словами – не переслухаеш!
Передерiй. Що вам тi джигуни? Утремо ми iм, здаеться, носа! Вiн словами, а ви його – статiею…
Храпко(регоче). Нi, нi, не можна, менше не можна. Треба мировому прошенiе подавати, може, й на мирового прийдеться. Он одного взявся оборудувати дiльце, – апеляцiю треба писати… Тут (показуе на лоб) i багато, та ось ця (показуе на руку) не хоче слухати: ii туди гнеш, а вона – на свое повертае.
Передерiй. Чи чуете? Аби тут було (показуе на лоб), а перемахлювати – i другий хто перемахлюе.
Храпко. Хто ж у мене другий? Наймати хiба?
Передерiй. Нащо наймати? Хiба у вас дiтей немае? Ось незабаром поз'iздяться – буде кому батьковi пiдпомоги дати.
Храпко. І вже як на дiтей надiятись!
Передерiй. От уже не гнiвiть бога, Василь Трохимович! Не гнiвiть, кажу. Уже як у вас дiти, то таких других i по свiту не зiськати.
Храпко. Та я й не жалiюся на iх.
Передерiй. І од бога грiх буде що лихе сказати про iх! Сказано – якого батька, то такi й дiти… Велемудрого заводу!
Храпко. Хвали руку – товар видно! Тодi скажеш гоц, як вискочиш… Ще бог знае, що то з iх вийде. Учились то вони добре, до науки придалися; а ось як вивчаться, то що заспiвають? Може, батьковi скажуть: цить, старий дурню, невчений!.. Тепер, знаете, який свiт настав?
Передерiй. І язик iм руба у ротi стане, коли такого батька почнуть ганити!
Храпко. Хiба тепер четверту заповiдь почитають? (Помовчавши). Знаете, куме Йване Петровичу, що я вам скажу?
Передерiй. Ану, послухаемо.
Храпко. Це все нiкчемна рiч. Зубiв ви не замовляйте. А от коли хочете – 200 рублiв, та й годi! Ви чоловiк занятий, та й я не вiльний; у вас свое дiло, у мене – свое. Ви оттут зо мною торгуетесь, а там, може, мене на дворi другi дожидаються. Треба усiм ярмiс дати!
Передерiй(набiк). Іч, стара лисиця – хитра! Нiяк ii на слiд не налучиш.
Храпко. Я ще мало й сказав – 200 рублiв. Знаете ви, яке це дiло?… Сирiт обижати, удовицю обiходити. Воно ж, може, е хто там, над нами, перед котрим прийдеться й одвiт дати…
Передерiй(уiдливо). Тобто – щоб було за що одвiт давати?!
Храпко. То вже – його воля, його й сила! Чи прийдеться – то й прийдеться; а менше, кажу, не можна.
Перепадя. Х-хе!.. Так не можна, кажете?
Храпко. Не можна.
Перепадя. Що ж його в господа милосердного робити? І зараз усi грошi?
Храпко. Та грошi можна й опiсля, а тепер тiльки условiе таке зробимо.
Перепадя. А що будемо, Іван Петровичу, робити?
Передерiй(набiк). Бий тебе, сила божа! Казав, дурню, мовчи; нiт, патякае! (До Перепадi). Що ж робити? Що хоч, те й роби: твое дiло – не мое.
Перепадя. Може, я ще з жiнкою дома пораюся?
Храпко(насуплюючи брови). Як хоч. Тiльки тодi вже не 200, а 300 буде стояти.
Перепадя. Як? Тобто за те, що я пораюся з жiнкою – сотня рублiв набiжить?
Храпко. За те ж. (Помовчавши). Знаеш, я чоловiк прямий…
Передерiй(набiк). То-то тебе так i скандзюбило!
Храпко. Правду люблю, по правдi роблю…
Передерiй(набiк). А щоб ти нею подавився!
Храпко. Ти от кажеш: пiду до жiнки, пораюся. Хiба я не знаю, до якоi жiнки ти пiдеш? Оце прийшов до мене… 200, мов, рублiв праве… А пiду до другого – може, другий менше вiзьме. Та так i ходитимеш, чужi пороги оббиватимеш. Воно ж тобi нiчого – тiльки чоботи топчеш, а другим – час гаеш; а той час, може, бiльше сотнi стое. То от ти й знай: за порiг вийдеш, та назад вернешся – вже 300 рублiв… Куй залiзо, поки воно гаряче!
Передерiй. Ох, куме, куме! Не думав я, що ви такий.
Храпко(передражнюючи). Ох, куме, куме! І я не думав, що ви такий.
Передерiй. Я думав, що ви на кума вважите.
Храпко. А я думав, що кум на кума вваже, не стане йому часу гаяти ради чужого чоловiка.
Перепадя. Та годi вам, Іван Петровичу! Що ж, коли менше не можна… то вже таке дiло: не можна – й не можна; вже чи двiстi рублiв – то й двiстi. А земля ж то моя буде?
Храпко. У тебе е свiдителi, що ти володiв нею?
Перепадя. А як же! Це ж усе мiстечко знае.
Храпко. То земля твоя буде.
Перепадя. Навiки?
Храпко. То вже я не знаю, чи навiки, чи нi. Може, ти ii кому продаси.
Перепадя. Та то вже мое дiло. А чи суд одсуде?
Храпко. Мировий одсуде i з'iзд одсуде; а далi – я не знаю.
Перепадя. Та вже ж коли тут одсудять, то й далi так буде.
Храпко. Може… не знаю.
Перепадя. То що ж? Будемо кiнчати дiло.
Храпко. Отак краще. Чи кiнчати, то й кiнчати. Сьогоднi тiльки менi нiколи… Треба писати условiе, довiренность… Ти покинь десять рублiв на розходи, а я звечора усе, що треба, виготую, а на завтра пiдемо до мирового, щоб засвiдительствував.
Перепадя. То й розходи, значиться, моi?
Храпко. А то ж як? Звiсно, твоi. Та iх небагато, рублiв на три всього. Я тобi, як скiнчиться дiло, щот дам: що на розходи пiшло, а що лишок – на платiж повернеться.
Перепадя. Та гаразд уже (лiзе в кишеню).
Храпко(бере книжку i перо). Хто ти такий будеш?
Перепадя. Я? Остап Перепадя.
Храпко. Та я це знаю. Якого ти званiя чи сословiя? Мiщанин, купець, козак чи казьонний обиватель?
Перепадя. Казьонний обиватель.
Храпко(пише). Казьонний обиватель Остап… А батька як звати?
Перепадя. Трохим.
Храпко. Тезко мойому. (Пише). Трохимович… Перепадя. Ну, а Тхора як?
Перепадя. Покiйник Карпом звався, а батько Грицьком. Вони в козаках були, здавна козаки.
Храпко(пише). Оце i все.
Перепадя(подаючи десятирубльову бумажку). Звольтесь вам.
Храпко. Давай, давай. От i гаразд; отак би й зразу, без клопоту та без торгу. (Глянувши на Передерiя, що сидить похнюпившись). А чого ти, куме, так зажурився?
Передерiй. Вiд того, що кум уважив.
Храпко. А що кумовi таке?
Передерiй. Не скажу. Не вважив кум – i я не скажу. Прощайте (дае руку).
Храпко. Ваша воля, ваша й сила! Прощайте. (Собi дае руку). Видно, що кум i собi встряв у чужий огород?
Передерiй. Не скажу! не скажу! (До Перепадi). Ходiмо вже.
Перепадя. Бувайте здоровi. (Кланяеться, i обое виходять).
Вихiд IV
Храпко(сам). Це щось воно за знак… Уже Передерiй так не встряне: тут щось та е, щось кум замишляе таке. Отже й пiшов так, i не сказав. Та ну, мене не проведеш! І ми – з усами, тiльки, кажуть, нос не оброс… Дознаемося… Постiй. (Пiдходе до дверей, гукае). Явдохо! Явдохо!
Явдошка(з-за кону). Чого?
Храпко. Скажи Прiсцi, щоб кликнула до мене Кирила.
Явдоха(з-за кону). Кирило бiля бджiл, у пасiцi.
Храпко. То що? Не кине хiба бджiл на час?
Явдоха(з-за кону). Добре.
Увiходе жiнка, ведучи за руку дiвчинку.
Вихiд V
Молодиця(бере за голову дiвчинку i, нахиляючи, шепче). Проси.
Дiвчинка. Паноцьку!
Молодиця. Паночку-лебедочку! І помилуйте, i пожалуйте!
Храпко(озирнувшись, плюе). Тьфу! Якого ви чорта? Аж злякали – дивись!
Дiвчинка(становиться навколiшки). Паноцьку! помилуйте.
Молодиця. Ой, лишенько наше! горенько тяжке! Помилуйте, паночку…
Храпко(стоiть, дивиться. Спокiйно). Ну, ще!.. Ну, що ще далi буде? Ну-ну!..
Молодиця. До вашоi милостi, добродiю. Помилуйте нас… Дiточки малi… iсти нiчого…, А вiн пiшов, сучий син!., закрився очима й плечима., швендяе там по чужих краях… А тут послiдне добро беруть… хату цiнують… Помилуйте нас i пожалуйте! (Становиться на колiна, плаче).
Дiвчинка. Паноцьку! помилуйте.
Храпко. Та якого ви чорта до мене? Не реви, а толком кажи!
Молодиця. О горенько наше нежданне! Пропала я, бiдна, з малими дiточками!
Храпко(сердито). Та не скавучи, кажу. Кажи: чого тобi треба?
Молодиця(з плачем). Боже мiй! Хату продають… Мою таки хату, батькiвську цiнують!
Храпко. Хто цiнуе? За що цiнуе?
Молодиця. Та я й сама не знаю, що вiн, розсучий син, наробив… У кого там грошi брав… де вiн iх дiвав… А тепер мое добро… добро мое пропадае! (Плаче).
Храпко. Хто такий розсучий син?
Молодиця. Чоловiк мiй, бодай йому добра не було!.. Вiн, каторжний, щоб його зашморгнуло там, клятого!
