скачать книгу бесплатно
Лихий попутав
Панас Мирний
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Лихий попутав» Панаса Мирного – оповiдання, героiня якого – обдурена i зганьблена молода дiвчина, що несе хрест свого проступку все життя***. У творi центральним е образ жiнки, серед iнших творiв автора про жiночу долю – роман «Повiя».
Пaнaс Мирний
ЛИХИЙ ПОПУТАВ
Менi тодi вiсiмнадцятий пiшов. Молода, здорова – я на норов була весела-жартовлива. Без мене i улиця – не улиця, i вечорницi – не вечорницi. Хто всякi квiтки хлопцям пришивае? – я, Варка Луценкова; хто дiвчатам смiеться з кохання? – я; хто жидiв та лазарiв передражнюе? – я! Я ще тодi нiкого не кохала; не знала, що то за лихо те кохання, i жила собi, як пташка повеснi, вiльна-весела!..
Зосталася я малою вiд батька та матерi; пiд холеру полягли вони. З усього роду зосталася я та рiдний брат батькiв – мiй дядько. У його я зросла i викохалася, хоч добра нiякого не зазнала. Звiсно – без батька та матерi… Дядько мав своiх дiтей, до iх його серце i лежало. А я, як чужа була, то жила у його за наймичку. До того ще дядина – злюща-презлюща, i чоловiком своiм орудувала, а то що вже казати за мале дiвча-сиротя! Я все була у роботi та роботi: коли не гусей пасла, то шила; коли не шила, то пряла; стала пiдростати – до печi запрягли. Бувало, як попотягаеш золiйники, то й у грудях болить, i руки неначе не своi – аж не чуеш. А нас усiх у сiм'i було восьмеро: дядько, дядина, п'ятеро дiтей – три сини, двi дочки – та я. І то все поралася сама бiля iх: i нагодуй, i подай, i прийми! Як муха в окропi, бувало, вертишся цiлий день. Зате ж у свято або в недiлю як вирвешся на улицю – усе село розлягаеться… Нема менi впину, нема заборони! Як та вода повеснi, розiрвавши греблю, знай, бiжить та клекотить – так я: анi вгаву, анi втоми менi немае… Язик той, як вiтряк увосени, повертаеться у ротi та все меле, все меле… Мене всi потроху не любили за мiй язик. Вже що на умi – те й на язицi. Чи подруга яка похвалилася, кого укохала – вже я й смiюся з нього; чи забачила сама, що стояла дiвчина з парубком, вже я й давай виспiвувати та висукувати iм. Весела була! Всi, бувало, дивлячись на мене, кажуть: в тебе, Варко, видно, анi горя, анi лиха нiякого нема та i не було нiколи!
А проте – i в мене свое лихо було… Яка я не весела, не жартовлива на улицi, а, прийшовши додому, не раз уночi, щоб нiхто не чув, не бачив, кляла свою долю та свое безталання. У других – батько, мати; другi – зодягненi-зобутi, а я – як наймичка жидiвська – доношувала тiльки дядинине рам'я! Бувало, носить вона, носить, порве на шмаття та тодi вже й менi, – як там кажуть: на тобi, небоже, що менi не гоже! Я, бувало, й тому рада. Хоч перемiна буде, думаю. Та виберу вiльну часину, позшиваю та й пошию або керсетку, або спiдницю. Ото i все мое збiжжя i вся худоба! А й те сказати: я вже дiвка, менi вiсiмнадцятий пiшов, а в мене ще нiчогiсiнько немае – нi рушникiв, нi спiдницi такоi, як личить, нi керсетки новоi, а за скриню – i думати нiчого… Се мене дуже дiймало: усе ж таки, я думала, не вiк сидiти та дiвувати, а при таких достатках хто мене вiзьме! Стали те й сусiди помiчати. Бувало, почнуть менi раяти: «Чи тобi, Варко, довго ще наймитувати тут, даремно робити на чужу сiм'ю?… Пора тобi й про себе гадати. Ти вже дiвка на порi, а що в тебе е?
Однак ти служиш, то вже краще йти у мiсто служити, а не чорт батька зна у кого та ще й даремно! Там хоч грошей заробиш – зодiнешся…»
Задумалася я над сим… А й справдi – чого я тут дурно скнiю, пропадаю? Он же Мотря Чубiвна служила у мiстi, заробила худобу та тепереньки вже й своiх дiток гойдае, а я все чужих тiшу, на чужих роблю!..
Се я так думала та гадала перед Рiздвом, а перед Великоднем покинула дядька. Усiм шиють новi керсетки та юпки, а менi однiй дають недоноски доношувати… Полаялася я з дядиною за се, сказала дядьковi, що пiду у мiсто найматись, – та й пiшла.
Як виходила, то дядина стала така добра та тиха – i те менi радить, i друге. І все верне на те, щоб я зосталася, що вона мене вiд себе i замiж вiддасть. А я собi на умi, знаючи дядину, друге гадала i хоч плакала, як прощалася, оже все понесла з села у серцi ту думку, що дядина – погана людина.
І як вийшла з села, то якось менi так стало легко та весело, так неначе я знову на свiт народилася… Пора була весняна, ранiшне сонце так любо свiтило, не пекло, а грiло; поля зеленiли, як рута; всяка пташка спiвала-щебетала… Оглянулась я, вийшовши на битий шлях, на село – там церква аж горить проти сонця; у зелених садках бiлi хатки тонуть, i вигiн зеленiе, де ми на улицю збиралися… Все перед моiми очима, як на долонi. Все це нагадало менi i мою дитячу пору, i мое дiвування, та й сама не знаю чого – менi так весело, а я стою з клунком за плечима та так плачу, так плачу!..
– Прощай, рiдне гнiздо, де я зросла в тобi, та щастя не знала! Прощай, улице, вечорницi i ви, подруги-дiвчата! – промовила я та й сiла на клунок, скинувши його з плечей.
Сiла та плачу-плачу… Так менi жалко стало всього, так – немов хто його вiд мого серця одривае… І дядина здалася на той час не такою недоброю. «Та вже ж би вона не плакала, виряджаючи мене, якби не любила», – подумала я i вже хотiла вертатися назад, та знов подумала: «Нi вже! мертвого з могили не вертають; що буде – те й буде! Бiльше, кажуть, копи лиха не буде, а копою й чорт його одбуде!»
Знялася з дороги, перекинула клунок через плече та й потягла прямо у мiсто, не оглядаючись на село.
Шлях у мiсто менi вже знайомий був – кiлька раз з дядьком та з дядиною iздили у ярмарок, – нiчого було питати дороги. Пiшла прямiсiнько до тiеi перепичайки, у якоi ми щоразу заночовували. Звали ii Мотрею, i жила вона на Побиванцi. Так той край мiста звався. Там колись, кажуть, кулачки були, та такi страшнi, що як розпаляться, то й кийками б'ються, i чим хто запопаде. Не раз, бувало, який чоловiк або парубок, пiшовши на кулачки погуляти, живий додому не вертався – там його i у копи уложать! Через те той край назвали Побиванкою, бо дуже там багато душ побито.
На тiй ото Побиванцi жила собi Мотря-перепичайка. Була вона удова, i тiльки й дитини у неi, що чотирнадцятилiтня дiвчина Галя. Воно було собi таке мале, болiзне, замлiле, а в Мотрi дiла багато: щодня, щодня печи. Що увечерi напече, то те за день i розпрода, а на вечiр знову вчиняй. То як Галя, кажу, була собi така замлiла, то Мотря ii й не приганяла до своеi роботи, а все наймала наймичку.
