скачать книгу бесплатно
Як ведеться, так i живеться
Панас Мирний
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Як ведеться, так i живеться» Панаса Мирного – цикл оповiдань, або, за визначенням автора, «образкiв з життя», в яких подано низку народних образiв***. З особливим психологiзмом i майстернiстю змальовуються образи дiтей. Перу автора належать й iншi оповiдання, зокрема, «Морозенко», «Серед степiв» тощо.
Панас Мирний
ЯК ВЕДЕТЬСЯ, ТАК І ЖИВЕТЬСЯ
ОБРАЗКИ З ЖИТТЯ
І
ДЕНЬ НА ПАСТІВНИКУ
– Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-торжний! Гри-и-ицьку! – гукав одного лiтнього погожого ранку невеличкий хлопчик лiт дев'яти, стоячи на високiй буртi, кругом укритiй молодою i зеленою, як рута, травою.
Сонце пiднялось вже височенько i, гаряче, iскристе, обливало i бурту, i хлопчика, i кругом широке поле своiм огнистим свiтом; горiла молода трава на буртi зеленим огнем; неопавша роса свiтила i вiдбивала дорогим самоцвiтним камiнням; одежа хлопчика – лихi вибiйчанi штанцi, засуканi аж до колiн, латана сорочка i на головi з передраним козирком картуз – пiд тим свiтом теряли свою злиденнiсть, неохайнiсть – i латки, i дiрки вiдбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.
Картина була справдi чудовна: з бурти, мов з високоi гори, видно було на праву руч мiсто. Церкви пiдняли високо угору своi круглi голови, сяли у прозорому повiтрi золотими банями, зеленiли iх залiзнi покрiвлi, мов травою вкритi, бiлiли бiлi боки, мов з крейди виструганi; помiж церквами хати, людськi огороди тонули у гущавинi темно-зелених садкiв – он i рiчка блищала, звиваючись змiею по жовтому пiсочку i пускаючи легенький димок туману з себе, а через рiчку перекинувся мiст – тонкий, узорчатий, мов з волосiнi виплетений. Тута ж, недалеко вiд бурти, мов крiпость перед мiстом, висока кам'яна стiна обвивала кругом великий розкiшний садок, здоровенную пустку-будинок – Ратiевщину. А на лiву руч вiд бурти розiслався степ, рiвний, як долоня, широкий i довгий-безкраiй, тонув у своiй просторiй про сторостi, у своiй зеленiй травi, спершу аж темно-зелений, а чим далi – блiднiший, голубiший, поки не сходився з краем блакитного неба, де, здавалось, вiн загнувся угору i пiшов уже попiд небом. Серед його хвилi хвилями золотого сонячного свiту так i ходять, так i переливаються, то здiймаючись угору, то опадаючи униз; над ним сотнi срiбноголосих жайворонкiв непримiтно в'ються, i iх весела i радiсна пiсня дзвенить, розходиться, розсипаеться, здаеться, сизо-прозоре повiтря само бринить-спiвае… А на темно-синьому полi неба огненне коло сонця грае, прище свiтом, стрiляе довгим промiнням, сипле непримiтними iскорками жару – невiдомий коваль невiдомим мiхом роздув те величне та чудовне огнище свiту! Гарно усюди, красно так – не надивився б, не налюбувався!
Та не дивуватися, не любуватися вилiз хлопчик на самий вершок високоi бурти, по боках котроi, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат i двое телят, – байдуже йому було i про iх. Вiн вилiз, щоб з високостi пiдглядiти, де заховалися Грицько та Василь – його рiдний i двоюрiдний брати, з котрими вiн ще до сходу сонця вигнав ту худiбчину пастись. Хлоп'ята, поснiдавши i щоб чим згаяти, то згаяти час, задумали гратись у пiжмурки. Першому випало жмуритись Грицьковi – старшому вiд його братовi. Бистроокий, вiн зразу пiдглядiв Івася, що приткнувся за буртою у балочцi пiд широкою лопушиною.
– Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! – кричав на його з бурти Грицько, регочучись.
Прийшлось Івасевi жмуритись. Не вспiв вiн очi закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббiг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усi бур'яни – нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Вiн бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратiевщини.
– Я знаю, вiн у ровi мiж шипшиною засiв, – промовив сам до себе Івась i ударився туди.
Шукав по бур'янах, заглядав у рiв, свистав, гукав – i тiльки його дзвiнкий голос лунав мiж гущавиною високих бересткiв та пахучих лип, що спускали своi широкi гiлки по бiлiй стiнi у рiв, мов подавали кому руку або намiрялися досягти до шипшини, що, так красно цвiтучи, поросла по окопу, – Василь не окликався, не одгукувавсь. Досада розбирала Івася, як його так зразу наглядiли, а вiн аж ухоркавсь шукаючи, а й досi нiкого не знайшов.
Повернув вiн знову до бурти. Дорогою мов з-пiд землi донеслося до його Грицькове «ку-ку!». Вiн разiв з п'ять оббiг кругом неi – нема нiгде. А його голос вiн чув. І так виразно гукнув «ку-ку!..». Ось знову гукае.
– Ага! ти у балочцi, – радiсно скрикнув Івась i побiг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся – немае. Ще бiльша досада його проймае, аж сльози розбирали.
– Нехай вам бiс! – промовив вiн i вилiз на шпелень бурти – звiдти так видно кругом, уже хтось десь та виткнеться. І от вiн дивиться, розглядае, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева… Теля бекнуло, i слiдом за його беканням почулося втрете Грицькове «ку-ку!».
– Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! – зарепетував ото Івась, теряючи надiю знайти брата.
Йому не так досадно було на Василя – той далеко пiшов ховатись, а Грицько – Грицько тут десь – вiн тiльки закрив очi, а той i гукае: «Уже!», а от не знайде нiяк. Нiгде б так i затулитись, немае таких потайних захистiв, а оже не знайде!
– Хай же вам iрод, – рiшив Івась i, забачивши на травi проти сонця червоненьку комашину, присiв до неi. Комашина, почувши на собi чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками i затихла. Зразу Івась забув i свою досаду, i своi жмурки.
– Іч, хитра яка! – промовив вiн, ухопивши комашину у руки, i, положивши на долоню, почав дратувати ii травиною.
Комашина не ворушилася, задравши угору чорнi нiжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив iй Івась – i перекидав, i ворочав – нежива, та й годi.
– Пiдожди ж! – промовив вiн, лiг на буртi, одставив геть вiд себе руку i терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.
Час не стояв; сонце пiдпливало все вище та вище, не грiло вже, а почало допiкати. Жайворонки затихли у степу; з Ратiевщини тiльки доносилися птичi голоси – кропив'янки розкидали свое цьомкання у кущах, iволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлицi жалiбно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стiнi i махаючи своiми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленiй гущавинi непролазних кущiв розлягалися соловейки. Скiльки iх! i як вони голосно щебетали!
Івасевi про все те було байдуже; вiн не тiльки не дослухався до того, вiн не примiчав i того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя iграшка, своя забава – ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, нiжкою повела – хоч убий!
– Бач, ти граешся, а не шукаеш! – роздався ззаду його голос. То був Грицько.
Хто б не глянув на його – зразу одгадав, що то рiдний брат стоiть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком нiс, чорнi, як терен, очi, загорiле довгобразе лице. Тiльки вищий Грицько, бо двома роками старший вiд брата.
– Що ти тут робиш? – спитав вiн, присiдаючи на травi.
– Бач, комашина! – вiдказав той, простягаючи руку.
– То сонечко! – угадав Грицько.
– Сонечко? – скрикнув Івась i почав вигукувати:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у вiконечко,
Бо татари iдуть,
Тебе зарiжуть,
Твоiх дiток заберуть!
Грицько пiддержав брата, i обидва закричали, Грицько товще, Івась тонше:
– Сонечко, сонечко!..
Овечата, зачувши голоси своiх пастушкiв, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький бiлоголовий бичок задрочився: задравши хвiст угору i опустивши голову униз, вiн пiшов вподовж поля вистрибом-вистрибом!
– Дивись, дивись, що бичок робить! – скрикнув Грицько. Івась озирнувся, i обидва зареготались.
Бичок, мов образившись вiд iх реготу, як вiтер, попер вподовж поля.
– Бицю, бицю! – гукав Грицько, схопившись, i майнув навздогiнцi. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, i собi, як опечений, подрав навперейми.
Той бичок, з-пiд Чорнушки-корови, був любимець Івасiв. Вiн його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одiрвавши вiд свого рота шматок хлiба, давав йому. Як тiльки знайшовся вiн, мати припоручила його Івасевi. «Це ж уже твiй бичок буде», – сказала вона. Івась тодi з радощiв аж пiдстрибнув i так коло його ходив, що нiкого i близько не пiдпускав. Недаром вiн i тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забiжить вiн до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спiймають там!
– Переймай, переймай, – чимдуж кричав Івась на брата, а сам землi пiд ногами не чув, як той вiтер, мчавсь.
Грицько таки забiг вперед. Бичок став i, мотаючи головою, грiзно дививсь на його.
– Бицю! бицю! – кликав той.
Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: «Не лiзь!» – i наставив молодi рiжки.
– Бицю! – роздався коло бичка голос Івасiв.
Бичок повернув голову.
– Бицю, бичушка! – розлягався Івась i вхопив за нашийник з каблучки. – Чого ти, дурню, тiкав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? – допитувавсь Івась, гладячи його i по мордi, i по спинi, i пiд черевом. Бичок покiрно стояв, струшуючи шкурою, i, знай, поривався лизнути Івасеву руку.
– Бе-е-е! – зично скрикнув, пiдокравшись ззаду, Грицько.
Як стрiль стрельнула – бичок зiрвавсь з мiсця…
Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук, а то б тiльки й бачили бичка. Тепер вони разом бiгли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його, – за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.
Насилу Івась спинив бичка i зараз почав лаяти брата.
– Регочеться! Гарно, небiйсь! Тiльки вiзьму та на твоему баранi верхи i сяду! – грозивсь Івась, червонiючи.
– Ану, поiдь! – казав Грицько.
– А що ти менi зробиш? Вiзьму – сяду та й поiду! – i намiрявся вже кинути бичка.
– Всю морду тобi поб'ю, – перебiгаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.
– А я батьковi похвалюся.
– Хвались! А я все-таки тобi морду поб'ю.
– Морду? Який голiнний до морди! Я ж тебе не займав?
– А я тебе займаю? – питав Грицько.
– Так бичка займав.
– Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в травi, – виправлявся Грицько.
Іван замовчав i, зайшовши у тiнь бурти, лiг; вiн сердився на брата.
«Як йому, небiйсь, усе можна! – думав вiн. – Заходився бичка лякать – iграшки знайшов! Он десь через його i комашину згубив».
Грицько, повернувши на степ i посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високоi чорнобилi, то червонi головки будякiв.
Довгенько хлопцi були собi нарiзно. Івася досада давила, i, лежачи у тiнi на травицi, вiн пригадував, як би його братовi вiддячити! Думки у невеличкiй головi бiгли, як хмари у бурю, нiгде не зостановлюючись, нi об вiщо довго не зачiплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболiло, замовкло. Івасевому помiг бичок, з-за котрого i схопилася недавня спiрка. Передрочившись, вiн пiдiйшов до Івася i, як вiрна собака, почав лизати своiм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотiв, видно, битись.
Івась угамував бичка любими словами. Вiн звав його i бицею, i бичушкою, i славним бицунею. Бичок, награвшись, лiг бiля Івася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пiшло мiж бузiвком i невеличким хлоп'ям.
– Івасю! Івасю! – трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.
– Чого? – одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спiрку.
– Ох! – передихав Грицько. – Ти, мабуть, зроду-вiку не бачив такого.
– Якого?
– Збиваю будяки, – важко дишучи, почав Грицько. – Тiльки на однiй будячинi… Аж ген туди до води… Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить… А само так i в'еться, так i в'еться. Я пiдходжу… Аж, брат, – отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову виставила проти сонця та й сичить.
– Ну? iй-богу?
– От побий мене хрест святий! – скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.
– Що ж ти не вдарив ii?
– Який розумний! Щоб укусила. Пiди, коли хоч, займи!
– А ти запримiтив мiсце? Покажи.
– Нехай iй всячина, i вести не хочу.
– Ходiм-бо, я хоч подивлюся, – прохав Івась.
– Не хочу, боюся.
– Чого ж ти боiшся? Хiба вже вона так i вкусить?
– Авжеж, укусить.
– А ми палiччя наберемо та ii палiччям! Ходiм-бо, – прохав Івась, пiднiмаючись з мiсця.
Грицьковi того тiльки й треба було. Вiн нiгде нiчого не бачив, а знав, що брат сердиться, i, щоб скорiше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю i збивати будяки, вiн i вигадав ту гадюку.
Івась нiколи не бачив ii, не знав, яка вона; вiн тiльки наслухався про неi всякоi страховини – i як вона кусаеться, i як сичить, i яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона, йому так хотiлося бачити страшного ворога, i людського, i товарячого, – скiльки вiд його пропало скоту в городi! Там, чутка була, дитину вкусила, там – однiй жiнцi уп'ялась у груди та ссала ii, поки та й не вмерла, так разом з гадюкою i в домовину положили… Страшно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так, мов за поли тягне… Івась почав прохати брата, щоб повiв; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що вiн набере i груддя у пазуху, i цегли в кишенi, i ломаччя у руки… Нехай тiльки нападе! А коли не одiб'емось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?… Насилу уломив брата згодитись i, радий, кинувся зразу за груддям, пiдбирав по дорозi усякi камiнцi, палiччя.
Незабаром два брати, назброiвшись, потягли степом на страшного ворога. Івась iшов уперед i хвалився, що хай тiльки ii забачить, – так i зацiдить у голову кирпичиною! Грицько плiвся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дiзнавсь, що вiн його обдурюе.
– Де ж ти ii бачив? – допитувався Івась.
– Пiдожди. Он там – недалеко вiд саги, на тому бугорцi, – i Грицько показав рукою.
Перед ними вiдкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тiльки на серединi лелiло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка – то ii згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тii стежки блищала водиця, другi були сухi, порепалися; тута ж валявсь пом'ятий явiр, збита рiзучка-трава, осока, через неi плигали здоровеннi чорнi жаби; у водi вони кумкали; по тiм боцi в осоцi щось свистало.
– Що воно свище? – спитав Івась.
– Черепаха, – одказав Грицько.
– Проклята, як здорово, – i Івась почав до неi собi свистiти.
– Та де ж ти бачив гадюку? – допитувався вiн, коли йому надолужило дражнити черепаху.
– Та кажу ж, он там. Тiльки я не пiду.
Івась покрався сам. Бистро його очi бiгали по травi, по будяках, вiн шарив ними i все подавався уперед.
– Та де ж?! – нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому мiсцi, де вказував Грицько, нiчого.
– Та кажу ж, там.
– Тут нема нiчого.
