скачать книгу бесплатно
Було б пречудово, якби iснувала iнституцiя, що надiйно захищала б нацiю вiд неi самоi. Нещаснi хозари зникли саме з цих причин. Врятуватись iм не вдалося. Не iснуе матерiальних слiдiв iхнього iснування – будинкiв, лiтератури, письма, могил… «Вони потонули». Можливо, найбiльшою iсторичною правдою е саме те, що назва Каспiйського моря азербайджанською мовою офiцiйно звучить, як «Хозарське море». Хозар денiзi.
Але повернiмося до головноi героiнi. Панi Малахат – лiтня дама, замiжня, з солiдною кар’ерою науковця, привiтна й весела жiнка, горда з того, що й пiсля здiйснення своеi найбiльшоi мрii зберiгае лiцензiю, отриману вiд ЮНЕСКО. Бо не штука щось отримати – штука це зберегти.
Гобустан – це така собi дивна кам’яна пустеля на плато. Бiля великого паркiнгу росте одне-едине дерево. Ми сiли в його тiнi на лавицi, а директорка попрохала охоронцiв набрати нам шовковицi. Ми знаходилися пiд велетенською бiлою шовковицею. Смак атласно-бiлих плодiв, напрочуд солодких, яких я не куштувала з дитинства, огорнув мене, мов м’якою ковдрою. Я знаходжуся в серцi праiсторii, за тисячi кiлометрiв вiд домiвки, а завдяки магii смаку одного-единого плоду повертаюся в дитинство. Панi Малахат розповiдала про шовковицю, про шовковий шлях, що лежав через Азербайджан, про уфологiв, якi – крiм рядових туристiв – навiдують Гобустан, про знайденi тут недавно чотири людськi скелети, вiк яких поки не встановлений, про каспiйсько-кавказькi археологiчнi науковi iнститути. А тодi зненацька сказала:
– А зараз, любi дами, я пiшки спущуся донизу, в музей, який ми вiдкрили кiлька мiсяцiв тому, а ви поiдете автiвкою. І знайте, що з’iвши цю шовковицю, ви залишитесь назавжди зачарованi Гобустаном. Часточка вашоi душi потрапила в полон!
Ми мило посмiхнулися цiй жiночiй iнiцiацii за допомогою шовковицi, директорка спiшно покрокувала до будiвлi унизу, а ми лiниво поплелися до мiнi-буса.
Але чорти б мене вхопили, якщо шофер змiг вiдчинити дверцята ультрасучасного президентського буса! Вiн пробував i так, i сяк, смикав, штовхав, брався за iнструменти – нi на йоту… З’явилися четверо охоронцiв, пхалися й вони – безуспiшно. Ми були в полонi! Інiцiйованi i метафiзично iнфiкованi. Врештi-решт, якийсь гнучкий хлопчина змiг пролiзти всередину крiзь вiдчинене вiкно i розблокувати дверi.
Однак, жодна з нас не мала великоi охоти сiдати досередини. У всiх крутилось на думцi одне: що як ми увiйдемо i не зможемо вийти? А ввечерi на нас чекае перший пiвфiнал «Євробачення», Кришталева зала, пишнота, вечiрнi сукнi, ВІП-ложi!..
Оскiльки пiсля смертi чоловiка я почуваюся наполовину хозаркою (i лише наполовину – сербкою), я хоробро виснувала, що дверi функцiонуватимуть безвiдмовно, щойно ми виберемося з мiсця, захищеного бiополями, непiдвладними людським технологiям, i сiла. Все, що мусило трапитись, уже трапилось, подумала я.
Так i було. Бiля музею дверцята легко вiдчинилися, i нiколи опiсля не створювали проблем. Ми прогулялися ультра-екстра-гiпермодерним iнтерактивним музеем, яким мiг би похвалитися хоч би й Париж. В офiцiйнiй обстановцi директорка була геть iншою – пiдкреслено професiйною, дiловою, рацiональною. Як я й казала – усе, що мусило трапитись, уже трапилось.
По дорозi в Баку вуха нам знову заклало, як ото коли злiтае чи сiдае лiтак. Нас охопило легке запаморочення. Гобустанськi фреквенцii, без сумнiву, дiяли на первинному, чуттевому рiвнi.
Я не могла дочекатися повернення у готельний номер, аби впасти в лiжко i хоча б ненадовго забути про Гобустан, його духiв, i звiльнити в собi хоча б крихiтне мiсце для вечiрнiх вражень з «Євробачення». Але безуспiшно. У передпокоi номера лежала записка:
Шановна панi, кав’яр у холодильнику, решту подарункiв Фундацii Алiевих знайдете самi.
Я роззирнулася. На лiжку були нагромадженi дорогi оксамитовi коробки, а на пiдлозi лежала величезна сумка з унiкальним схiдним килимом.
Я сiла i розплакалась.
Хто ж, на Бога, тi азербайджанцi, i чим я заслужила все це?
Килим як захищений вид
Отже, я сидiла в Баку, в готелi «Лендмарк» на березi Хозарського моря i плакала.
Поряд мене лежали дари Азербайджану: збаночки з кав’яром, кришталевi чарочки у позолочених пiдставках для чаю по-схiдному, срiбне блюдо iз вигравiруваними промiнчиками вогню – символом полум’яноi азербайджанськоi краiни. І дорогоцiнний схiдний килим.
– Хто ж, на Бога, тi азербайджанцi, i чим я заслужила все це?! – знову запитала я себе.
Сльози очищують, i менi стало очевидно, що я – лише посередник, що дари призначаються Сербii, Мiлораду Павичу i «Хозарському словнику». Треба було прийняти цю вiдповiдальнiсть iз гiднiстю.
Я витягла килим зi спецiальноi шкiряноi сумки. Вiн був запакований у тонесенький шарудливий папiр. Зверху лежала снiжно-бiла iз золотом вiзитiвка. На нiй – лише iм’я й нiчого бiльше: Мехрiбан Алiева.
Перша ледi Азербайджану. Неймовiрна красуня. Моя таемнича господиня.
Я розстелила килим на великому лiжку, на якому спала впродовж свого восьмиденного перебування у краiнi див. В Азербайджанi. У Хозарii. Без свого чоловiка. Без Мiлорада Павича. Вiн лежав у своiй белградськiй сербськiй трунi, навiчно схований вiд стороннiх очей. А до його пам’ятника, встановленого на Ташмайданi завдяки азербайджанцям – або ж хозарам – могла торкнутися кожна дитина. Батьки пiднiмали малечу на постамент пам’ятника, i вони плескали холодну бронзову статую по колiну рученятами, торкалися Мiлорадових рук, мацали його золотавi черевики… Якщо за життя Павич був публiчною особою, то пiсля смертi вiн став чимось навiть бiльшим. Будь- хто у парку може помацати його обличчя, сфотографуватись бiля нього – цей пам’ятник став народним, доступним, вiдкритим для доторкiв. Спiльний i нiчий. І я трiшки ревную Павича до його посмертного цiлодобового суспiльного життя у серцi Белграда.
*?*?*
Азербайджанцi вважають виготовлення килимiв нацiональним надбанням i культурним спадком високого рiвня. У них навiть е мiнiстерство килимiв! Оскiльки кожен регiон цiеi краiни мае свiй спосiб ткання, своi вiзерунки, орнаменти, кольори, матерiали, то коли ви купуете або отримуете килим у подарунок, до нього завжди додають розкiшний сертифiкат iз точними даними – його паспорт.
Килими в Азербайджанi – це захищений вид.
Мiй килим був з областi Губа, з теренiв Кавказу. Там Азербайджан межуе з Росiею. Згiдно з мапами VIII столiття, десь на цiй територii знаходилося Хозарське царство. Пiсля того перiоду воно щезло з iсторичноi арени безслiдно, без жодних матерiальних доказiв свого iснування.
Ось що каже Павичiв «Хозарський словник»:
«Подiя, описана в цьому лексиконi, вiдбулася десь у VIII чи IX столiттi нашоi ери (або ж схожих випадкiв було кiлька), i у спецiалiзованiй лiтературi цей випадок зазвичай називаеться «хозарською полемiкою». Хозари – то незалежне й сильне плем’я, войовничий кочiвний народ, що в незвiданi часи прийшов зi сходу, вигнаний спекотною тишею, i в перiод з VІІ до Х столiття населяв територiю мiж двох морiв – Каспiйського та Чорного… З iсторичноi арени хозари зникли разом зi своею державою, оскiльки сталось те, про що тут, власне, i йтиметься – бо iх навернули з iхньоi первiсноi i нам сьогоднi невiдомоi вiри у одне (знову-таки, не знати, яке) з трьох вiдомих i тодi й тепер вiросповiдань – гебрейське, iсламське або християнське. Невдовзi пiсля навернення, властиво, й вiдбувся розпад Хозарського царства».
У Губинському районi на Кавказi е село, що зветься Кiналiг (Khynalyg). У ньому близько двох тисяч людей розмовляють нiкому не вiдомою мовою. Вони живуть дуже iзольовано, шануючи своi специфiчнi звичаi. Нiхто не знае, хто вони, звiдки, якою мовою говорять. Хоча я пiдозрюю, що, власне, вони i е хозарами.
Ймовiрно, моi господарi – президент Алiев та його дружина Мехрiбан – у такий делiкатний спосiб, за допомогою килима, хотiли повiдомити менi про це. Тканi вiзерунки, кольори, орнамент – усе невербально промовляе втраченою мовою хозарiв. Говорить про загадку зниклого народу. Не пропонуе вiдповiдь. Пропонуе шараду.
Анi Павич, анi я не знали, що море в Азербайджанi називаеться Хозарським морем. Не знали, що iснують мiсця, котрi носять назву Хозар. І нам навiть наснитися не могло, що вiдомий азербайджанський письменник зветься Мiрза Хозар! І що вiн курить люльку![4 - Мiлорад Павич вiдомий своею любов’ю до курiння люльки.]
Тепер килим лежить у Павичевому кабiнетi в Белградi. Бiля його письмового столу. Менi хочеться вiрити, що я привезла чоловiковi, моему вiчному коханню, посмертний подарунок з Хозарii. Я поiхала по камiнцi, а повернулася з розкiшним килимом, який виткало невiдоме плем’я, загублене й iзольоване у гiрських туманах Кавказу.
Було – як було, може, в наступнi роки я вiдпочиватиму на березi Каспiйського моря у Хозар- ретортi поблизу Баку. Павичiв офiцiйний сайт мае назву www.khazars.com. В Азербайджанi я завжди буду в своiй лiтературнiй домiвцi.
*?*?*
Коли Павич помер, я зосталася зовсiм без друзiв. За 24 години зi стрiмкого потоку життя перетворилося на глухе болото. Цiлий рiк я просидiла в квартирi, де перестали дзвонити телефони, куди перестала надходити пошта, куди ззовнi бiльше не проникали висловлення спiвчуття в нещастi й самотностi. У мене в акварiумi були двi золотi рибки, але рибки за природою свого водного свiту – нiмi.
Мене поховали заживо.
Майже нiхто, кого я прохала бодай про якусь пiдтримку, менi не допомiг.
Люди довкола мене розбiгалися – i через мое нещастя, i через свiй егоiзм, а найбiльше – через колишню заздрiсть.
Проте активна комунiкацiя – хай i беззвучна, бо вiдбувалася вона через мейли – кипiла: з видавцями Павича, з його читачами по всьому свiту, котрi нон-стоп писали менi усiма можливими мовами.
Я була одна – у Сербii, в Белградi, у власному домi. А Павич був замовчаний, немов нiколи й не iснував – також винятково у своiй рiднiй краiнi. Пишучи цi рядки, я анiтрохи не перебiльшую. Я навiть применшую ту жорстокiсть, на яку наразилася. Сербiя вирiшила раз i назавжди поквитатися з талантом, успiхом, непересiчнiстю, нетрадицiйнiстю, з вартiсним, справжнiм, непiдкупним, непровiнцiйним.
За три роки менi вдалося видати близько сорока книг Павича на всiх континентах. Його книжки пiсля його смертi читали корейською, росiйською, турецькою, iндонезiйською, словацькою, англiйською, грузинською, монгольською, китайською, французькою… Його ставили в театрах румунською, польською, у Москвi i в Приедорi.
І три роки менi знадобилося, аби перевидати «Хозарський словник» сербською, рiдною мовою. Я плакала кривавими сльозами, доки по його смертi видала книгу, котра до того часу була перекладена 36 мовами свiту i витримала 95 перевидань! Цифри – сувора дiйснiсть.
Скрiзь усе було просто, доступно, прихильно – тiльки не в Сербii. І скрiзь подорожуючи, читаючи на рiзних кафедрах свiту лекцii про Павича, я могла говорити з людьми.
Це страшно, жаско, неймовiрно, але гiркою iстиною е те, що лише поза Сербiею я почувалася людиною. І дружиною Мiлорада Павича. Скрiзь, крiм рiдноi краiни, менi допомагали захистити культурний спадок Сербii вiд неi самоi.
В процесi роботи над моею книжкою чимало змiнилося завдяки моiм, буквально сiзiфовим намаганням уплинути i врятувати те, що мали би рятувати усi, крiм мене. Я засвiдчую це, аби не забулось, на кого перетворилися ми, серби, у ХХІ сторiччi. Це не поодинокий випадок, який стосуеться одного письменника, його книг i його удови. Це – реалii Сербii. Краiни, котра знаходиться на шляху до зникнення, адже вона так довго старалася на користь власноi шкоди. І досi робить це.
*?*?*
У тiй пiтьмi, шизофренii, в тiй непрогляднiй ночi, в котрiй я опинилась i жила майже два роки, свiтло менi принесли хозари! Вiд моменту, коли азербайджанський посол Хасанов з’явився в моему домi, аби повiдомити, що на Ташмайданi встановлять пам’ятник Павичу, все змiнилося з блискавичною швидкiстю. Мое життя в божевiльний спосiб роздвоiлося. У мiсцевих iнституцiях, закладах, крамницях, на нечастих зустрiчах з iнтелектуальною елiтою мене принижували, вiдштовхували, залишали в коридорах, знущалися, iзолювали, зневажали, висмiювали, обманювали, топтали… навiть лаяли.
Будьмо вiдвертi – знущалися не з мене, не з Ясмiни Михайлович. Опосередковано вони мстилися Мiлораду Павичу.
В тiй краiнi i в тi часи, коли я живу, успiху не прощають нi за життя, нi пiсля смертi.
А з азербайджанського посольства надходили запрошення на прийоми й вечерi. На Мiлорадiв грiб i до пам’ятника покладали вiнки до дня його народження й смертi. Менi приносили кошики з добiрними подарунками. Вийшло спецiальне видання «Хозарського словника» азербайджанською мовою з фотографiею пам’ятника в парку. Менi подарували медаль iз зображенням пам’ятника, мене пильнували й балували, немов хозарську принцесу. І от нарештi я iду в Баку з усiма почестями, як висока державна гостя, i менi дарують хозарський килим[5 - Жодна сербська iнституцiя чи органiзацiя на знак шаноби досi не поклала анi квiточки на Павичiв грiб чи пам’ятник. А буквально щороку це робило азербайджанське посольство, iхня торгова палата i навiть азербайджанськi працiвники, котрi мостять в Сербii дороги.]
