скачать книгу бесплатно
На лезi радостi
Валентина Михайленко
Подii вiдбуваються на межi тисячолiть. Молода медсестра Леся мешкае в невеликому мiстечку i, здаеться, мае все, аби бути щасливою. Їi безмежно кохае чоловiк, у неi пiдростае гарнюня-донечка, все добре на роботi й удома. Не любить ii лише свекруха… І, виявляеться, е за що. Бо те, що втнула Леся на власному весiллi, важко зрозумiти…
Валентина Михайленко
НА ЛЕЗІ РАДОСТІ
Лiрично-детективна повiсть
Дипломант Всеукраiнського лiтературного конкурсу «Коронацiя слова-2006»
Життя називають полем i морем, раем i пеклом, а воно е просто життям, де всi ми балансуемо на двобiчному лезi радостi й печалi, залишаючись вiчними учнями
Частина перша
Дiвчина
1
Заздрю жайворонкам. Ось мiй Сашко, наприклад, тiльки-но радiо заграе гiмн, вже скочив на ноги, а за хвилину на подвiр’i вправляеться з гантелями. Я ж свiй пiдйом ранками називаю реанiмацiею трупа. Та що поробиш – класична сова.
Ранок лише народився на свiт, а вже виблискуе умитими нiчним дощем листочками, запаморочливо дихае димчасто-росяними пiвонiями, горлае пiвнями, ляскотить птаством i сяе та мiниться пiд нiжно-рожевими променями, що пагiнчиками тягнуться iз-за кошлатих яблунь.
Я знаю, що за кiлька хвилин буду всiм цим захоплено милуватися, вбиратиму в себе, питиму великими ковтками – треба лише протриматися оцi десять хвилин. Очi нiби пiском позасипало, хоч сiрники вставляй. Майже навпомацки плентаюсь до умивальника, який сиротою зачепився за стовбур староi грушi, а в самоi на думцi одне – може, ще прилягти хвилин на п’ятнадцять…
Раптом щось колючо-мокре падае менi на шию, на руки, пiдхоплюе, кружляе й несе кудись у шаленому танцi.
– Сашко! Зараза… – верещу я, молотячи в повiтрi ногами.
Сашко смiеться й ставить мене босими пiдошвами – тапки десь попадали – на зарошений прохолодний морiжок.
– Ну, прокинулася, сонько?
Сонькою вiн частенько мене називае, а ще – рудим малям, а в хвилини особливоi нiжностi – оленятком, дiвчинкою…
Згарячу хапаю ротом повiтря i хочу ще щось випалити чоловiковi дошкульне, та вдихаю на повнi груди ранок i заливчато смiюся разом iз ним. Справдi, прокинулась. Як же хороше отак прокидатися в його обiймах…
Сашко енергiйно обтирае свое дуже тiло, а я милуюся ним. Вiн – стрункий i високий, коли обiймае мене, то якраз втикаюся йому носом посеред грудей.
Уже п’ять рокiв ми разом. Маринцi в березнi виповнилося чотири, та, здаеться, з часом я прив’язуюся до чоловiка все мiцнiше. З ним так затишно, вiн такий надiйний…
– Тьох-тьох-тьох… – зриваеться зi старого береста, що лiтуе край городу, летить-розсипаеться над подвiр’ям.
Зриваемося й ми iз Сашком, лiтаемо, крутимось – пораемося. Хоч i самi живемо, без батькiв, але порося тримаемо, кролiв, гусей табунець, а ще: качата, курчата – дрiбноти й малечi рiзноi повен двiр. Понагодовувати треба всiх досита зранку i на день понасипати, бо на обiд ми не приходимо.
Сашковi завжди нiколи. Вiн у мене мiлiцiонер, i не простий, а начальник карного розшуку. А я медсестрою в хiрургii працюю. Сьогоднi моя змiна з восьмоi ранку до восьмоi вечора.
Чоловiк на ходу вихоплюе з моiх рук цеберку, обпiкае гарячим поглядом. Хочу хоч на мить притиснутись до його шоколадноi руки, та стримуюсь… От чомусь завжди менi його не вистачае, навiть тодi, коли помiж нас i соломинку не втиснеш… Чи навiть сама не знаю, чого менi не вистачае…
Зготувала снiданок, скинула фартушок i навшпиньки заходжу до спальнi. У пахучих напiвсутiнках розкидало на постелi ручки мое маля, наприндило припухлi губенята, сопе… Так шкода ii будити, по собi знаю – вранiшнiй сон найсолодший. Але ж iще треба встигнути зiбрати ii й вiдвезти до мами аж на другий кiнець мiстечка: нехай ще порозкошуе до наступного лiта, а вже за рiк до школи вiддамо до дитсадочка. Притуляюсь губами до шовковоi щiчки:
– Маринонько, вiдкривай вiченьки. Вже Мурчик прокинувся, умиваеться он…
Маринка прижмурюе повiки, випростуе рученята, рвучко схоплюеться, обвивае ними мене за шию, туркотливо смiеться у вухо. Жайвороночок мiй… У Сашка вдалася.
За пiвгодини вже й поснiдали. Виiжджаемо з двору на своiх «конях»: Сашко на мотоциклi, а ми з Маринкою – на велосипедi.
2
Мiстечко наше невелике, хоч i райцентр. Розкинулося воно бiлими хатками в пологiй зеленiй долинi, немов у чашi.
З одного боку шепочеться колосками та городиною поле, з iншого величаеться тiнявий лiс. На заходi посмiхаеться аж до самоi Десни ясними очима озер смарагдовий луг. А на пiвночi, пiд самим мiстечком, тихо плещеться помiж осокою вкрита ряскою вузенька рiчечка, озиваеться до людей веселим кумканням та завзятим гелготiнням.
А що садiв у нас… І хат не видно за деревами. А iз-за низеньких штахетникiв приязно вiтаються до перехожих левкоi, ромашки, назабудки, фiалки, пiвонii, нагiдки, лiлеi – i не перелiчиш всього того рiзнобарв’я, яким причепурили господинi своi обiйстя.
Я обережно кочу велосипед асфальтовою дорогою. Маринка сидить передо мною в невеличкому крiсельцi, яке Сашко прилаштував до рами, i безупинно щебече:
– Мамко, а як ти завтра будеш удома, то пiдемо купатись? Он Коля тьотi Оксани щодня купаеться, а я ще нi разу… Мам, пiдемо? Чуеш?…
А таки треба й справдi повести дитину на рiчку. Тiльки ж не в рясцi iй бовтатися. Попрошу брата – у Славка завтра теж вихiдний – нехай вiдвезе «Жигулями» на Десну.
На маминому подвiр’i нас зустрiчае радiсним гавкотом Рябко. Лащиться, плигае, намагаеться поцiлувати Маринку в губи. Вона вiдвертаеться, пирхае i заливаеться-заливаеться…
– Ну, як там Надя? – запитливо дивиться мама.
– Та все нормально. Сергiйка до «Артеку» збирае. Йому як переможцю мiськоi олiмпiади путiвку туди видiлили.
Надя – моя старша сестра. Ще студенткою iнституту культури одружилася з киянином, та життя не склалось, i тепер вона мешкае удвох iз сином у двокiмнатнiй «хрущовцi» в столицi. Добре, що колишнiй чоловiк нинi при великих грошах i повнiстю забезпечуе Сергiйка. Я частенько буваю в сестри. Ось i вчора iздила перевiдатись – Надi нещодавно зробили операцiю, вона ще слаба.
– Ну, все. Я поiду, мамко. Маринку забере Сашко, а якщо не встигне, то я заiду пiсля роботи.
– Лесю, – подае мама невеличкий пакуночок, – завези Славковi поснiдати, тобi ж по дорозi. Саме вареникiв наварила з полуницями. Вiн же так iх любить…
У маминому голосi чути притамоване зiтхання. Жалiе Славка. Та й усi ми жалiемо. Не до пари йому Лiдка. Славко у нас красень, заочно закiнчив технiкум, працюе на АТС електромеханiком – зараз у нього закiнчуеться нiчна змiна. А майстер який – на всi руки: купив зимою дешевенькi «Жигулi» й зробив iз них лялечку, люди кличуть його ремонтувати телевiзори, магнiтофони, пральнi машини.
І де вiн ту Лiдку на свою голову видряпав? Зустрiчався ж iз гарними дiвчатами, а на тобi – вталапався. Не те, щоб вона була якоюсь там непорядною чи вертихвiсткою, – а ось, щоб усе було так, як вона хоче, аби все було по ii. Якщо нi – то гвалт на цiлий день. Тодi Славко тiкае свiт за очi. А пiдловила вона його три роки тому на вагiтностi. Ось тепер i розплачуеться. Може, й кинув би, та сина жалiе. Але, видно, вже увiрвався терпець. Весною натякнув був: не виходить, мовляв, у нас, Лiдо, життя, то, може, розлучимося? Дитину я всiм забезпечу. Боже! Що тут скоiлося… Лiдка перебила мало не весь посуд, верещала, що зарiже його й малого, а сама повiситься…
– Давай, мам, завезу, – зiтхаю i я, кладучи до пакета вареники.
Та за хвiрткою гарний настрiй миттево повертаеться. Ранок уже видзвонюе на всi голоси. Обганяють один одного велосипедисти – у нашому мiстечку i старий, i малий, як кажуть, на колесах – вiтаються, перемовляються.
– Привiт, родичко, – бiлозубо смiеться Катя Вишнева, тримаючись за дверцята блакитного «Опеля», що стоiть пiд ii будинком на тому боцi вулицi. Вифранчена, напахчена – аж через дорогу чути.
Що ж, iй можна… Легенька хмаринка заздрощiв котячою лапкою торкаеться до грудей, та я мерщiй вiдгоню ii геть i щиро посмiхаюся подружцi у вiдповiдь. Катя справдi дуже гарна й розумна дiвчина. За кiлька рокiв зумiла розкрутитися: спочатку торгувала на базарi, а тепер два власних магазини мае, третiй ось вiдкривае. У них уся рiдня така… Лише пари чомусь нiяк не знайде.
Ми з нею однокласницi, а п’ять рокiв тому мало не породичалися. Ото, я вам скажу, була iсторiя…
Із Сашком я почала зустрiчатися ще у восьмому класi. Вiн тодi одинадцятий закiнчував. Сьомого березня, перед жiночим святом, в актовому залi органiзували загальношкiльний вечiр з концертом i танцями. Я вiд iменi нашого класу читала зi сцени гумористичне привiтання вчителькам. Саме тодi, запевняе Сашко, вiн у мене й закохався.
Святковий вечiр скiнчився геть поночi. Ми з Катею жили далеко вiд школи й ще нiколи так пiзно не поверталися додому. Наполоханими тiнями скрадалися в темрявi парканiв, боячись показати одна однiй свiй страх. Раптом почули за плечима тупотiння. То був Сашко зi своiм другом Олегом. Хлопцi продержали нас пiд моiм двором мало не до пiвночi, аж мама потiм сварилася.
Наступного дня домовилися зустрiтись у центрi, бiля будинку культури. Хлопцi пригостили нас морозивом. Ми довго гуляли разом. Сашко й Олег пригостили нас морозивом. Розповiдали рiзнi iсторii, смiшили нас… А в понедiлок уся школа гула, що Сашка Бережного, за яким упадала половина старшокласниць, зняла ота руда малявка Леська Корнiенчиха…
У мене й справдi розкiшне руде волосся. Сашко любить його пестити й нiзащо не дае вiдрiзати. Отак i ходжу з кудлатою гривою, що метляеться аж до пояса. Та менi й самiй вона подобаеться – нi в кого у нашому мiстi немае такоi пишноi зачiски.
Пiсля закiнчення одинадцятого класу Сашка восени забрали до вiйська. Що ми вже попоцiлувалися перед розлукою… Моi губи палали щемким жаром, а навiть при натяку на усмiшку трiскалися та покривались брунатними крапельками. Я дуже пишалася, що зустрiчаюсь iз таким серйозним дорослим хлопцем i вважала це почуття мало не неземним коханням.
Пiсля дев’ятого класу поiхала i я до медучилища. Сашко часто приiздив до мене в Нiжин – вiн уже навчався у вищiй школi мiлiцii, – i одного разу, блукаючи нiчним парком, ми не зумiли погамувати своеi пристрастi…
А при наступному побаченнi Сашко, блискаючи очима, ошелешив мене новиною:
– Я все сказав своiм!
– Що сказав?
– Як що!? – розсердився вiн. – Що ти – моя дружина…
Весiлля справляли у липнi, коли я з дипломом медсестри повернулася додому. Святковi столи поставили в нашому садку. Вся в снiжно-бiлому, оточена неослабною увагою, я почувалася на сьомому небi.
Ми з Сашком сидiли на чолi стола i слухали всiлякi, часом, як ото водиться, непристойнi, побажання.
Старшою дружкою в мене була Катя. Вона прийшла на весiлля з кремезним смаглявим брюнетом, назвала його Юрком, своiм двоюрiдним братом. Вiн сидiв навпроти нас, посмiхався ямочками щiк, палахкотiв жаром чорних очей. Той жар запалював полум’ям i моi щоки… Я не розумiла, що зi мною коiться, але не могла вiдвести погляд вiд його обличчя. А коли вiн запросив мене на танець i поклав на плечi важкi гарячi долонi, затремтiла всiм тiлом i ледь не впала. Мов у туманi бачила Сашка, гостей i прагла лише тих бентежних обiймiв…
Надворi зовсiм посутенiло. Застiлля гуло бджолиним вуликом. Катя кудись вийшла, а за кiлька хвилин поманила мене пальцем iз-за веранди. Коли пiдiйшла до неi, мовчки взяла мене за руку й повела у невiдомiсть нiчного саду. Пiд яблунею бiлiла сорочка… Ступила крок, другий – i опинилася в кiльцi дужих рук. Наполегливий поцiлунок зiм’яв моi вуста, пронизав стрiлою все тiло й вiдгукнувся солодким щемом у найпотаемнiших його куточках…
– Лесю, чуеш, Лесю, – шепотiв задихаючись Юрко, – в мене машина напоготовi. Мерщiй перевдягайся – i iдьмо. Я чекаю тебе на дорозi за садом.
Не знаю, що володiло тодi мною, яка сила пiднiмала ноги, руки. У головi стугонiло й не було жодноi думки. Тихцем прокралася до своеi кiмнати, тремтячими руками зняла весiльне вбрання, вдягла спортивний костюм i кросiвки – й вислизнула у темiнь саду.
Потужна «Тойота» летiла, мов на крилах, розрiзаючи фарами липкий морок. Юрко сидiв поруч, мiцно стиснувши смужку губiв. Десь аж за Конотопом зупинив авто i простягнув до мене руки…
На ранок ми були в Харковi, у Юрковiй квартирi, де все хизувалося великими статками. На змiну збудженню, якомусь несамовитому пiднесенню, на мене накотилася хвиля загальмованостi й дитячого страху перед скоеним. Мов то не зi мною все дiялося. Що я тут роблю?! Дарма Юрко пестив мене, пригощав найвишуканiшими ласощами. Мое серце скiмлило, як мiсячне занесене щенятко, а слiв не було зовсiм, я онiмiла. Нарештi не витримав i Юрко: «То чого ти iхала?!» Скулившись, застигла на канапi…
А перед вечором у передпокоi розпачливо закалатав дзвiнок – i до квартири ввiрвався Сашко… Схопив Юрка за сорочку, увiпхнув до кухнi. Я, тремтячи, завмерла в куточку канапи. Спочатку з кухнi долинали рiзкi голоси, що перебивали один одного, потiм усе стихло.
Аж десь аж за годину вони вийшли, не дивлячись один на одного. Юрко зник у нетрях квартири, а Сашко пiдiйшов до мене, поклав руку на голову.
– Вставай, Лесю, поiдемо додому.
Страшнi ридання, що нiмотно душили моi груди весь час, поки вони розмовляли, прорвали немiцну дамбу з витримки та сорому й струсили все тiло вiдчаем.
– Ну годi, годi, все добре, все буде добре, – притис мою голову до своiх грудей Сашко.
Я вiдчула, як стугонить його серце, як з мого серця звалюеться тяжкий камiнь i його затоплюють тихi сльози каяття, а десь скраечку бубнявiе пагiнчик чогось бентежно-свiтлого. Пiзнiше я зрозумiла, що в тi хвилини в менi зароджувалось якесь нове почуття до чоловiка…
Зараз уже притлумилося все те, але спершу, я бачила, Сашковi було дуже боляче, а що вже попоплiткували в мiстечку… Деякий час ми навiть жили нарiзно – кожен у своiх батькiв. Я гнала Сашка, який майже щодня з’являвся у нас, вважала себе не гiдною його кохання. Коли вже народилась Маринка i, заглядаючи в його щасливi очi, я спитала, чи вiн пробачив менi, Сашко якось кумедно скривився:
– А що вiзьмеш iз дурного рудого маляти? Коли б я тебе так не кохав… Ну та – все, забули! Назавжди.
І справдi – жодним словом за всi цi роки не нагадав. А ось свекруха й тепер на мене вовком дивиться.
За цiею згадкою я швидко промчала вулицею й завернула до вiдчиненоi хвiрточки на цвинтар – так набагато ближче до центру, i люди iнодi користуються в’юнкою стежкою, що об’еднуе два свiти. Ввечерi я нiзащо не ступила б на неi. Зараз же завзято кручу педалi – незабаром восьма, а менi ще он куди iхати, i до Славка треба завезти мамину передачу.
Виiжджаю iз-за куща шипшини й швидко виляю переднiм колесом – ледь не наскочила на щось посеред стежки. Обминаючи, краем ока чiпляюсь за той предмет i, скрикнувши, миттево злiтаю з велосипеда, кидаю його у траву й розгублено зупиняюся. Чомусь починають тремтiти ноги. На стежцi лежить чорна блискуча босонiжка на шпильцi. У неi взута невеличка засмагла нога, яка – о Боже! – визирае iз-за пам’ятника… Сторожко ступаю два кроки.
Дiвчина лежить головою на кам’яному надгробку, пiдiбгавши пiд себе лiву ногу. Великi блакитнi очi осклiло дивляться в небо. Бiляве волосся мокрою пеленою розвiялось навкруг голови, на вiях застигли росинки, лiва рука вiдкинута далеко вбiк, пальцi стискають ремiнець блискучоi чорноi сумочки, права, зiгнута в лiктi, лежить на грудях, нiби захищае iх долонею. Чомусь вiдзначаю бездоганний манiкюр i срiблястий лак на довгих овальних нiгтях.
Переборовши жах, – все ж таки я медик – обережно торкаюся тоненькоi руки. Вона холодна, мов мармур пам’ятника…
Ще раз кидаю погляд на небiжчицю. Щось знайоме. Блакитний топик, бiла мiнi-спiдничка, тоненький золотий ланцюжок на шиi, довге бiляве волосся…
Так, це та дiвчина…
3
Вона вже сидiла у вагонi, коли я, попрощавшись iз Надею та Сергiйком, повiльно йшла проходом, шукаючи вiльного мiсця. Якраз напроти неi була порожня вся лавка, i я зручно вмостилася в куточку.
Здригнувшись i заворкотiвши, мов ситий кiт, електричка плавно рушила з мiсця, за вiкном попливли киiвськi краевиди.
За кiлька хвилин заляскали дверi, i з обох кiнцiв вагона залунало:
– Каму мароженае? Сливачнае, шакаладнае, с арехамi?…
– Пiва! Свежее пiва. С халадiльнiка…
– Газета «Без цензури». Толька правда а наших палiтiках…
– Пiражочкi… С мясам, с капустай, с картошкай…
– Гараскопи… Каво iнтересуют гараскопи? Ат Глоби. На неделю…
За що терпiти не можу нашi потяги, так за оцей гармидер. Як же гарно в дорозi помилуватися полями й далекими перелiсками, помрiяти, заплющивши очi, подрiмати пiд ритмiчний перестук колiс, але – на тобi: пiва, гараскопи, калбаса, пiражочкi… І так цiлу дорогу.
От, скажiть менi, що воно таке? Читаю ж книги, журнали росiйською мовою – i нормально сприймаю. Та варто побути в Киевi день-другий, поштовхатися по магазинах i базарах, як кислою оскомою осiдае на серцi ота «сталiчная» мова. І вже хочеться швидше додому, аби почути рiдне слово. Хай навiть iз домiшками суржику. Славко з мене смiеться, зве нацiоналiсткою. Та й на роботi дехто. Але що з дурних вiзьмеш? Хiба ж мало таких, кому все одно – як говорити, в якiй краiнi жити. А тодi плачемо, що все у нас погано. А як же воно буде добре, коли нехтуемо своiм, а чуже беремо за взiрець? Чи де е таке у свiтi?!
Минулого року я лiкувала свiй гастрит у санаторii в Трускавцi. Що то вже насолодила слух добiрною украiнською! А яка там шляхетнiсть у поводженнi…
З такими роздратованими думками трошки примруженими очима спостерiгала за сусiдкою навпроти. Вона самозабутньо поринула в детектив Дарii Донцовоi «Чудеса в кастрюльке». Та час вiд часу, вiдiрвавши очi вiд книги, закладала в неi якусь фотографiю i довго з легкою усмiшкою затуманено дивилась у вiкно, мрiйливо зiтхала.
Мимо саме пробiгала чергова лоточниця з пакою рiзнокольорових газет. Дiвча потягнулося до сумочки за гаманцем:
