скачать книгу бесплатно
Ще до появи «Соняшника» вiдчинилися дверi в СПУ: «Олесь Гончар прийняв нас з Євгеном Гуцалом – напевне, аби продемонструвати, що Спiлка не настiльки консервативна, як про неi думають. І помiчають молодi таланти. Дiйсно, я завжди знаходився «пiд крилом» таких вiдомих людей, як Микола Бажан, Олесь Гончар, Павло Тичина, Максим Рильський. Тому владi було важче зi мною розправитись. Але ж ще в 1962 роцi в мене були вiршi, за якi дуже легко було опинитися в таборах назавжди. Саме моi рядки «сита морда костомахи з червоним прапором в руцi» любив цитувати покiйний В'ячеслав Чорновiл. Цi вiршi переписувались вiд руки i ходили в народi нарiвнi з вiршами дисидентiв».
Перша зустрiч з Олесем Терентiйовичем, 1962 рiк. «Який ти молодий», – почув. «А який ти гарний!» – вiдповiв, «…мене тодi осяялось першобаченням… Вiн був красивим статурним мужчиною. Пригадую його на крутих поворотах спiлчанських подiй, якi часто ставали поворотами украiнськоi долi взагалi, тодi в ньому бурхав якийсь особливий вогонь, карi очi горiли особливим вогнем непокори i твердостi, вiн напружувався i не здавався. Був прикладом. Був красивим.
Гарним мужчиною був i Довженко. Коли вдивляюсь у iхнi риси… мене переслiдуе думка, як то саме поняття краси i чистоти багато важить i в самому'iхньому життi, i в свiтосприйманнi, i в творчостi. Мiж правдою i красою вони вибирали красу, бо справдi самi були красивими, гарними, вибраними. Вибраними долею. Вибранцями долi i краси. Серед жорстокого, облудного, несправедливого свiту».
У 60-х роках минулого столiття, так само як i в капiталiстичнiй незалежнiй Украiнi, молодiй людинi майже неможливо було отримати в столицi власний кут. Чи гiрше. Навiть знайдений скарб тодi не гарантував отримання прописки (нинi реестрацii). Івану Драчу допомогли небайдужi. Один час мешкав у Дзюби. У кiмнатi на Інститутськiй, 14. В колишньому коридорi з обiдраними стiнами. Критик любив слухати платiвки класичноi музики. Поет приеднався i створив «Сонату Прокоф'ева»:
Хай у вiчнiсть стелиться дорога
Золотим шафранним полотном,
В мене свiтла нинi, як у Бога, —
Тонни сонця сиплють у вiкно.
Видухмянi, запашнi, басистi —
Всi акорди пахнуть теплим сном
І, в тривожнi синi ноти втиснутi,
Котяться шафранним полотном…
Мешкав i в майстернi художника Данченка. Потiм в ЦК украiнського комсомолу видiлили як молодому лiтератору кiмнату. До неi додавалася прописка, право жити i працевлаштуватися в столичному градi. Хто ризикував посадою, кар’ерою i простягнув руку пiдтримки iнакодумцю?
Секретар з iдеологii Євгенiя Чмихало. До Киева ii перевели з Донецька. Ще там вона писала гострi злободеннi статтi i друкувала в журналi «Днiпро» пiд псевдонiмом. За що пильнi партiйцi мало не репресували ii та Юрiя Мушкетика. Євгенiя Чмихало допомогла з житлом i пропискою також Миколi Вiнграновському, Євгену Гуцалу, Володимиру Дрозду i ще багатьом талантам. Вона не злякалася i оформила в 1962 роцi перше в життi закордонне вiдрядження Івана Драча: «Це була Італiя, i, звичайно ж, як будь-яка радянська людина, я пережив величезне потрясiння». Одне з найбiльших римських вражень – фiльм режисера Мiкеланджело Антонiонi «Нiч». Стрiчка, де грали Марчелло Мастрояннi, Жанна Моро, Монiка Вiттi, стала першим трiумфом Антонiонi.
«Італiйськоi мови я не знаю, але дивився картину iз захопленням… Спiвтворив фiльм, стежачи, як режисер вибудовуе зоровий ряд. Згодом прочитав переклад сценарiю – дуже складного – i переконався, що сприймав картину правильно».
Роздiл третiй
«Є люди, якi вмiють бути нетиповими»
Львiвське кохання – Макляра – «Тiнi забутих предкiв» – Маленький принц – формалiст, 5 травня 1962 – жовтень 1964
Іван Драч учився, умiв, прагнув бути нетиповим. Як Бажан. Іван Дзюба це помiтив:
«…Колись давно, чи не на початку 60-х, ми з Іваном Драчем пiднiмалися вiд Хрещатика до Археологiчного музею вулицею, яка тепер зветься вулицею Богдана Хмельницького, а тодi звалася, як i належало, вулицею Ленiна. По другий бiк униз спускався Микола Платонович Бажан. Й Іван Драч вигукнув iз захватом (i, як менi здалося, з деякою заздрiстю): «Подивися, як вiн гордо i владно топче землю!» Так, Бажан не йшов – вiн гордо i владно топтав землю! Але чи не так само гордо i владно вiн топтав матерiю життя, матерiю слова, свою долю?…»
У двадцять п'ять рокiв прийшла слава. Не стала для нього несподiваною. Ішов до неi вперто, читаючи, перечитуючи сотнi сотень книг украiнських, росiйських i свiтових класикiв, сучасних авторiв. Учорашнiй полiтiнформатор вирiс у непересiчного оратора. Гуру шiстдесятникiв. Той, хто матиме бажання вiдкрити для себе Драча або хто вдосконалюе власне красномовство, може повчитися в Івана Федоровича умiнню формулювати i виговорювати мислi. Досить передивитися його виступи в You Tube.
Для сучасноi молодi шiстдесятництво – неблизьке минуле. На питання, що варто виокремити в цьому процесi, вiдповiдае:
«По-перше, це було далеко не письменницьке явище. Серед когорти шiстдесятникiв були й письменники, й поети, й художники, й кiнематографiсти, й музиканти (Сильвестров, Грабовcький, Губа). Шiстдесятництво – це явище, що поеднало рiзноманiтних людей, якi були цiкавими саме тим, що вони були рiзними. Однак у всiх було вiдчуття контакту, едностi».
Лiтературнi зустрiчi, вечори, дискусii були на початку шiстдесятих виявом, як модно сьогоднi говорити, громадянського суспiльства. Гадаю, термiн «шiстдесятники» доречно вживати не тiльки стосовно певного кола активних i смiливих у поглядах постатей. Мiльйони жителiв Украiни хотiли повiрити, що сталiнiзм – перегорнута сторiнка в iхнiй iсторii. Весною 1962 року до Львова киiвських шiстдесятникiв покликав Євген Костьович Лазаренко, ректор Львiвського унiверситету, «видатний вчений-геолог, смiливий чоловiк». Приiхали Драч, Дзюба i Вiнграновський. iх разом iз Дмитром Павличком, органiзатором приiзду трьох киян, запросила 5 травня на свое 55-лiття Ірина Вiльде. Вiльде зустрiла студентку фiзико-математичного факультету Львiвського унiверситету Марту, дочку своеi сусiдки: «Приходь, будуть цiкавi хлопцi з Киева». Іван Драч завiтае не один. На львiвськiй вулицi зустрiв Михайла Косiва, пiанiста Зеленського в компанii з чарiвною дiвчиною. Іван Драч йшов iз Іваном Дзюбою – не можна було не зупинитись.
Поцiкавився в неi: «Звiдки Ви? У Вас прибалтiйськi очi…»
«Я львiв'янка, Марiя».
Запросив Марiю на свiй лiтературний вечiр до Будинку архiтектора. Марта стала дружиною Івана Дзюби. Марiя вийшла замiж за Івана Драча. Їi батько, Луцишин Михайло Сильвестрович (1901–1965) – будiвельник. Мама, в дiвоцтвi Крохмальницька, Іванна – Розалiя Йосипiвна (1916–2000) – вчителька. Працювала в картиннiй галереi в каплицi Боiмiв. Їi розповiдi, справжнi лекцii, на кiлькох мовах, не лишали байдужими вiдвiдувачiв, ii вважали останньою з роду Боiмiв. Дiдусь Марii Михайлiвни Драч по матерi, Фалькевич Йосип Іванович, разом з двома синами був замучений радянськими катами в червнi 41-го Мiсце злочину Львiв, Бригiдки Бабусю з родиною вивезли в Казахстан Пiсля звiльнення повернулася вже в Польщу.
Батьки прийняли невiстку прихильно Федiр Драч пожартував, киваючи на сина «Ти йому не дуже вiр, то большовик» Син, Максим, народився 28 лютого 1965 року
Лише присутнiсть твоя
Раптова щезлив а непевна
Нагадуе ще про свiт
Який колись був i пропав
Навiщо менi той свiт
Аби лише ти
Інколи залiтала
Аби вiдлетiти
Свiт це не те що було
А ти це те що е
Ради Бога
Не пропадай
(«Марii», книга «Сивим конем», 2011)
Весною 2012 року ми з Іваном Федоровичем побачилися на автобуснiй зупинцi «Конча Озерна», на пiвденнiй околицi Киева Розмовляли про високе i про пусте Наступного дня в пiдземному переходi метро «Видубичi» зустрiв Марiю Михайлiвну Драч i подiлився: «Вчора з Іваном Федоровичем iхав на Киiв Порадiв його бадьоростi, енергiйностi».
– А знаете, Михайле, чому вiн був такий? – почув у вiдповiдь.
– Нi, – знiяковiв.
– Вiн поспiшав на побачення зi мною А знаете, куди я зараз поспiшаю?
– Нi, – остаточно розгубився.
– На побачення до нього, – i Марiя Михайлiвна розчинилася в юрмi.
Марта Дзюба згадуе, що в травнi 1962 року три вiльнодумцi з Киева розповiдали i обговорювали вголос такi теми, до яких досi львiв'яни зверталися тихцем у власному колi, «на кухнi». Для львiв'ян це був шок. Три смiливцi аргументовано засуджували сталiнськi репресii, голод 32–33 рокiв, а гх не арештовували. Тут слiд зробити вiдступ, який допоможе зрозумiти майбутнi перипетii Івана Драча. До вигнання з Кремля в жовтнi 1964 року Хрущова, в радянськiй правлячiй елiтi, або як ii ще називали, серед номенклатури, точилася запекла, хоча переважно пiдкилимна боротьба мiж двома угрупованнями. Консерватори, подiбнi Брежневу в Кремлi, Пiдгорному в ЦК КПУ в Киевi, Корнiйчук i Собко в СПУ насправдi хотiли зберегти «залiзну завiсу», iзоляцiю СРСР, сталiнську бюрократичну вертикаль, яка дозволяла iм почувати себе незамiнними. iм протистояли лiберали, мислячi фронтовики. Косигiн як радянський прем'ер у Москвi, Євгенiя Чмихало в ЦК украiнських комсомольцiв, Гончар i Коломiець в СПУ Вони розумiли, як день у день вiдстае СРСР не тiльки вiд Заходу, а й вiд iнших соцiалiстичних держав. Досить було порiвняння з Югославiею. Подiбний конфлiкт гостро давався взнаки в середовищi лiтераторiв, кiнематографiстiв.
Кожна партiя шукала союзникiв i прихильникiв. У 1962 роцi Сергiй Параджанов «…запросив п'ятьох-шiстьох молодих письменникiв у Спiлку кiнематографiстiв i став розказувати, що кiно – це мистецтво майбутнього. Тодi вiн кожному вручив по трояндi. І як я вколовся тою трояндою, до сих пiр болить…»
Параджанов i Вiнграновський, два учнi Олександра Довженка, вмовляли: «Те, що ти, Іване, займаешся цiею поезiею, лiтературою, це несерйозно. Справжне мистецтво – кiно: це i лiтература, i музика, i фiлософiя, i малярство». Я на iхнi вмовляння купився i поiхав навчатися в Москву».
У 1962–1964 роках навчаеться на Вищих сценарних курсах при Держкiно СРСР. Директорствував там Михайло Маклярський, вiдставний розвiдник i сценарист стрiчки «Подвиг розвiдника». Його курсисти називали Макляра. Голова приймальноi комiсii курсiв – Олексiй Каплер. Склад «учнiв» – зiрковий. Киiв представляли Іван Драч, Горенштейн. Бiлорусiю – Адамович. Грузiю – Чичинадзе. Ленiнград – Авербах, Рейн, Наймай. Азербайджан – Ібрагiмбеков, Анар. Москву – Розовський, Клепiков.
На курсах дискутували про чеський театр, який гримiв своiми новацiями, французьку «нову хвилю» в кiнематографi, iталiйськi кiношедеври. Не було жодних екзаменiв, залiкiв. Тiльки вимога писати тексти як сценарii. З наступним обговоренням iх у майстернях вiдомих режисерiв. Цей унiкальний заклад ще називали «Вищi курси перегляду». Все варте уваги у свiтовому кiно демонстрували «курсистам». Звичайно, простiй радянськiй людинi на закритий перегляд було не потрапити. На входi фiльтрувати глядачiв примушували старенького Трауберга. А майбутнi сценаристи напевне хотiли запрошувати своiх друзiв.
Горенштейн сердився: «Цей Трауберг… у нас у Хмiльнику був би головний поц».
Драч, мовчун, як його називали на курсах подiбно до Адамовича, розсмiявся. Хтось поцiкавився, чим «головний» вiдрiзняеться вiд неголовного.
Горенштейн пояснив:
– Це ви у вашiй Москвi нiчого не знаете, а в Хмiльнику знають.
– Звiдки?
– Бачать. Хто е хто.
Всюдисуще око чекiстiв пильнувало поета i в Москвi. В одному з оперативних зведень зафiксували його контакти з «неблагонадiйними» громадянами на виставцi графiки з США. З Луб'янки на Макляру гаркнули: «Вигнати непокiрного i довгоязикого геть!»
Почули категоричне: «Ваню не чiпайте, вiн – мiй».
Лишився на курсах. Його педагогами були Вiктор Шкловський, Михайло Ромм. Працював у майстернi режисера Григорiя Чухрая. Живу гуртожитку Лiтературного iнституту. В iнститутi навчався Павло Мовчан. Так почалася гхня дружба. А в Киевi у своiй кiмнатцi в комунальнiй квартирi дав притулок Вiнгранов-ському i Лiдii, стюардесi, з якою його познайомив i яка потiм стала його дружиною. Приятелював з яскравими видатними особистостями Москви. Євтушенко, Данiель, Дейч… У Москвi почав перекладати поетiв з рiзних радянських республiк. Напроти курсiв знаходилися журнали «Дружба народов», «Юность». Став своiм у колективi iхнiх редакцiй.
«Олександр Дейч народився в сiм'i вiдомого киiвського лiкаря – з дитинства вiн бачив у господi своiх батькiв Миколу Лисенка i Панаса Саксаганського, Лесю Украiнку i Михайла Коцюбинського. Чи не звiдси його органiчна любов до украiнськоi культури?…»
У 1963 роцi нахмарило. На розширених зборах СПУ на киiвськiй вулицi Орджонiкiдзе, прогримiло: «…заслуговують найсуворiшого осуду спроби окремих представникiв творчоi iнтелiгенцii грати в «незалежнiсть» вiд суспiльства, нехтувати здоровими смаками народу». З-помiж «окремих представникiв» вирiзнили Драча. Незабаром вiдбулися аналогiчнi трибунали украiнських радянських письменникiв Львова, Харкова, Днiпропетровська. Наприкiнцi березня – на початку квiтня 1963 року розгорнулася кампанiя проти «формалiстiв» в украiнськiй пресi.
Вiнцем шабашу стала нарада «активу творчоi iнтелiгенцii та iдеологiчних працiвникiв» Украiни в Киевi 8 квiтня 1963 року. Перший секретар ЦК КПУ Пiдгорний ознайомив «актив» з проскрипцiею: Драч, Дзюба, Вiнграновський. Бач, iхнi твори використовуються «украiнськими буржуазно-нацiоналiстичними контрреволюцiонерами за кордоном».
Другий секретар ЦК КПУ Скаба додав у проскрипцiю Лiну Костенко i вдарив по них за «формалiстичнi викрутаси». У квiтневому номерi журналу «Комунiст Украiни» Новиченко бив персонально по Драчу за «Оду чесному боягузовi», його пiдтримав шахтар Кобильников: «Нема чого формалiстам розсиджуватися по столичних кафе. Слiд поiхати на Донбас i спуститися в шахту».
Іван Драч справдi багато iздив, не «розсиджувався» в Киевi. У Карпатах, як на практицi вiд сценарних курсiв, брав участь у зйомках «Тiней забутих предкiв»:
«Двi групи було: однi з режисерськоi групи Параджанова ненавидiли Ілленка, операторська група Ілленка, вiдповiдно, ненавидiла руку Параджанова. Я згадую, що взяв сторону Параджанова – ходив за ним, супроводжував до лiкарнi, носив його плащ, чекав його. А потiм режисер Параджанов з оператором Ілленком створили культовий украiнський фiльм».
Тодi ж почалася дружба з Іваном Миколайчуком: «Миколайчук грав у «Тiнях забутих предкiв», i я спочатку дуже iронiчно i критично поставився до нього – в пiр'я не вбився, що воно таке? А коли почав придивлятись ближче, побачив, наскiльки це рiдкiсний талант. Прекрасний сам по собi.
Його настiльки дiвчата любили! Вiн там у часи вiдпочинку спiвав, то з одним гуртом, то з iншим. Трапились нам колись по дорозi свiтлячки, вiн обвiшував тими свiтлячками дiвчат. Ходили усi вони так разом, i десь я так вiдчув, що Марiчка вiдчула – десь, все-таки, пропадае Іван. І вона заспiвала пiсню про вдову, i я почув у цьому голосi такий закличний звук! Іван також це почув i зрозумiв та й обiзвався: "Марiйцю, я тут!"».
Пiзньоi осенi 1964 року Іван i Марiя Драч, Сергiй Параджанов мандрують Киевом на тодiшню Виставку досягнень (Експоцентр), тодi навпроти унiверситетських гуртожиткiв, а зараз – i нових унiверситетських навчальних корпусiв. «Марiя була вагiтна Максимом, втомилася в тролейбусi – й ми радi були вискочити на кiнцевiй зупинцi. Марii було дев'ятнадцять, вона бiгла попереду нас, як дiвчисько. Вона була молодiстю i майбутнiм». На падолистi, на теплому од сонячноi займанщини горбочку розстелили плащi. Драч намовляе Параджанова екранiзувати «Маленького принца» Екзюперi.
«Читав iм, сподiваючись, що Параджанов почне знiмати фiльм «Маленький принц». Свiтило лагiдне осiнне сонце, гарно так було. Спершу заснула Марiя Михайлiвна, а потiм i Параджанов. Фiльму з того не вийшло, але вирiс маленький принц Максим. Вiн був дивовижно славним…»
Пише роздуми «Свято з приводу екранiзацii "Тiней забутих предкiв"».
«Не боiмося передати кутi меду, бо ж у справдi талановитих винуватцiв цього кiнотвору мусять бути тi легендарнi римськi пояси з внутрiшнiми в'iдливими шипами, що на кожен сплеск хвали тiльки тугiше застiбаються, а вiд болю недалечко й до самоскепсису… Заповнення магнiтноi стрiчки то скорботно-жiночими, то задумливо-чоловiчими, оце звукове тло розширюе можливостi кiно – це найоб'ективнiше з мистецтв стае ще мiсткiшим i вразливiшим. І, здаеться, коли б навiть одне таке просте, зате блискуче вiдкриття було в цьому фiльмi единим, його б уже нiколи не могли забути нi кiнознавцi, нi режисери… Студент театрального iнституту Іван Миколайчук нiби народився для ролi свого тезки… І ще хочеться сказати про камеру оператора Юрiя Ілленка – в мiру високого мистецтва невгамовну, в мiру високоi мiри – точну, всюдисущу, бездоганно винахiдливу…»
У 1964 роцi 17 вересня в Киевi на урочистому зiбраннi вiдзначали столiття з дня народження Михайла Коцюбинського. Параджанов запропонував: «Іване, давай подаруемо на цьому вечорi трембiту, яку привезли з Карпат i зняли у фiльмi "Тiнi забутих предкiв". І ми через весь Киiв несли цю трембiту. Люди дивилися, як на двох iдiотiв: один – бородатий, другий – утричi худiший, анiж я е нинi. Звичайно, як не пробивалися, нас не пустили на цей вечiр. Тепер знав би, як туди зайти, але тодi… І Параджанов був дуже розчарований, матюкнувся, обiзвав усiх i вся та сказав:
«Іване, забирай цю трембiту, вона менi не потрiбна». Трембiта досi в мене. Я знову почув голос iнструмента в пiснях Руслани Лижичко, яка перемогла на «Євробаченнi» й довела, що е люди, а особливо жiнки, якi вмiють бути нетиповими».
У Москвi «розсиджувався» за рукописами. Закiнчення курсiв вiн ознаменував першою кiноповiстю, сценарiем фiльму «Криниця для спраглих». У 1964 роцi Іван Драч вертаеться до рiдноi оселi. На кiностудii iменi Олександра Довженка його зараховують до штату, сценаристом. У жовтнi режим Хрущова перемогла партiя брежневцiв. До кiнця 80-х в Украiнi запанувала диктатура душ безпутних, як душа Отелло, наставлених чужою ворожою силою над народом власним.
Запанували i чеснi й нечеснi боягузи. Заздрiсники. Вороги нетипових, талановитих, креативних осiб. Не думаю, що iх бракуе i в нашому посткомунiстичному буттi. В шельмованiй брежневцями «Одi чесному боягузовi» (1963) Іван Драч попереджав:
Люблю я Вас i вiддаю чолом —
Стружу для Вас мiцнi дубовi мари.
Пишiть!
Колись мiй Тузик за столом
Перечитае вашi «мемуари».
Дозволю собi двi примiтки. Улюбленого песика родини Івана Федоровича нинi звуть Реке. Щодо нiсенiтниць, якi розповсюджують «квазiбiографи» Івана Драча, то полемiзувати з ними – марнота марнот. Все одно, що моралiзувати: «не давай дулю сонцевi, не плюй в очi хмарi». Хоча деякi безсоромнi мiстифiкацii не лишатиму нижче поза увагою. На зразок перебрiхування змiсту статтi для «ЛУ» вiд 15 липня 1966 року та горезвiсноi фальшивки «лист Андропову».
Роздiл четвертий
«То не затьоки – то абстракцiонiзм»
Веймар – заборона «Криницi для спраглих» – Нью-Йорк – Ален Пнзберг, 1965 – 1967
Hастав 1965 рiк. Максим Іванович Драч народився 28 лютого. Друга радiсть – друга книга поезiй: «Протуберанцi серця». Починаеться лiточислення Драча – лiтературознавця, публiциста. Ставить крапку в працi «Безмежжя Данте».
«Мова про сучаснiсть Данте – це не просто риторичний кнiксен. Для нас – це не проблема Данте, пов'язана з бiдами сучасного католицизму, це й не те, що сюрреалiсти вважали Данте принаймнi своiм прадiдом, а Феллiнi ходить «Вiсiм з половиною» колами свого сучасного кiнопекла. Це в якiйсь мiрi пов'язано з майже осучасненою легендою про поета, про бородатого вигнанця, який на запитання, що йому потрiбно, вiдповiдае змучено: «Миру!» А найбiльше це зв'язано з нашою молодою вiрою в можливiсть витворення людиною таких гiгантiв духу, як Алiг'ерi».
У травнi вiдвiдуе Веймар, Вартбург. Знайомиться з Пабло Нерудою. Гуляе з ним травневими веймарськими ночами: «…обережно пiдходив до стосiв акуратно нарiзаних грабових i букових полiн, що стояли майже бiля кожного будиночка, – про що вiн думав? Чи не про те, як молодий Гете i Шарлотта фон Штейн виiздили колись з цього мiста, щоб зустрiтись на галявинi в буковому лiсi – у Бухенвальдi?». У Вартбурзi «…Неруда жартiвливо допитувався, а де ж та чорнильниця, якою Лютер шпурляв у чорта, коли рогатий заважав йому перекладати Бiблiю». Переклади Данте, Неруди, статтi про них читач знайде в книзi Івана Драча «Наближення» (2008).
