скачать книгу бесплатно
– Дуже добре вийшло, – я.
Тiльки-но доiвши свою вечерю, я пiднявся з-за столу, ледве-ледве пересуваючи ногами. Я пiднявся сходами й, дiйшовши до дверей Джо, постукав i чекав на вiдповiдь. Та вiн мовчав. Я наполегливо продовжував калатати. Потiм я й взагалi вирiшив вибити дверi, я тарабанив ногами, руками, плечем, i нарештi вийшло. Дверi впали з рами, i я побачив Джо скрюченого у лiжку. Я швидко пiдбiг до нього i як тiльки взяв його за руку, вiн схопив мене у вiдповiдь i рiзко пiдвiвся. Вiд нього несло добрячим перегаром, так, що я й сам ледве не сп'янiв вiд цього "аромату".
– Я думав, ти помер, старий дурень! – я.
– Не дочекаешся, я ще й вас переживу! – Джо.
– Тодi чому ти не лишив записку, що ти спиш? – я.
– Звiдки менi знати, що ти виламуватимеш дверi? Я просто спав! – Джо.
– От телепень, я ледь не втратив розум, особливо пiсля вчорашньоi ночi, ще б ти помер! – я.
– Та хрiна лисого, я не помру! – Джо.
Розмова зайшла у глухий кут, i ми просто сiли подалi один вiд одного. Вiн сидiв та зосередженно дивився у стелю, я розглядав у цей момент його кiмнату: старий стiл; величезна, вся у пилюцi, шафа, з якоi виднiлися кiлька клаптикiв тканини; цiла купа малюнкiв незрозумiлих "тiней" та рiзнi портрети. Мою увагу привернув один хлопчик, який повторювався усюди, може це i е онук тiеi староi? Треба дiзнатись у Джо хто цей малий. Коли я запитав про це, вiн подивився на мене, огледiв кiмнату i глибоко зiтхнув.
– Син мiй. Загинув. Дуже давно загинув. Вас ще навiть у планах не було, а вiн вже загинув, – Джо.
– Що сталося? – я.
– Це була звичайна сонячна середа, i я, як i зазвичай, вiдвiз сина до школи. Дружина пiшла на роботу, а я пiшов у мiсто, шукати новi товари. Все здавалося таким живим та буденним, поки одна знайома не пiдбiгла до мене зi щирим хвилюванням на обличчi. Я не розумiв про що вона говорить, доки не почув, що мiй син потрапив пiд машину бiля школи, його вiдвезли в лiкарню в критичному станi. Ми з дружиною одразу поiхали туди, де у коридорах зiткнулися з метушнею та напруженими лiкарями, якi бiгали повз нас. Нiхто не мiг дати нам чiткоi вiдповiдi: де зараз наш син i як вiн себе почувае? Дружина забiгла у реанiмацiю, ii стримували лiкарi, але коли вона побачила нашого хлопчика, з ii очей хлинули сльози. Коли вона пiдiйшла ближче, його пульс став повiльнiшим. Вона встигла взяти його за руку i, вiдчувши останнiй дотик, ii вивели з палати. Я пiдбiг до неi, притиснув до себе, але сльози та вiдчай охопили нас обох. Ми залишалися у кiмнатi очiкування. Через кiлька годин нам повiдомили, що наш син помер. У той день загинули ще кiлька дiтей, iх також сбила автiвка. Я не мiг повiрити, що мiй син бiльше не повернеться додому. Все навколо втратило сенс. Але потiм нас очiкувала ще одна шокуюча новина – водiя не затримали. Проте я знаю хто це був. І ця людина прирiкла нас на нескiнченнi бiль та страждання. Шкода, що в нас немае доказiв. Ця iсторiя завжди буде викликати в мене бiль та смуток, i я нiколи не зможу забути той жахливий день. Вiн дуже часто приходить до мене у снах, я чую його голос, я бачу його перед собою, вiн, як i в останню зустрiч, махае менi рукою, прощаеться та бiжить до школи.
– Хто це? Хто був за кермом тiеi машини? – я.
– Онук тiеi староi, – Джо.
– Але навiщо? – я.
– Менi здаеться, що вiн скоiв таке, бо й сам втратив близьку людину i не хотiв, аби люди тут мали хоча б якусь радiсть у життi. Мерзотний виродок, – Джо.
– Зрозумiло, а чому у кiмнатi немае портрета дружини? – я.
– Вона не хотiла, щоб я малював ii. Пiсля смертi нашого сина вона повiсилася на двернiй ручцi, коли я вийшов за товаром. З того часу я бiльше не виходжу нi за товаром, нi за продуктами. Я бiльше нiкуди не хочу виходити, я планував продати залишки товару, закрити крамницю та просто померти тут, застрелитися на цьому самому стiльцi, – Джо.
– Але, Джо, постривай, спокiйно, в тебе тепер е я, не варто вбивати себе, ще все попереду, ти менi потрiбен, – я.
– Та заспокойся ти, наразi я й не збираюся, поки що, – Джо.
– Так, Джо, спокiйно, ми з тобою ще поiдемо з цього мiста, ось побачиш. Я тобi обiцяю, – я.
– Ха-ха, якi чудовi плани, юначе, якi чудовi плани… – вiдповiв Джо та, вмостившись на лiжку, повернувся обличчям до стiни. – Джо.
Я накрив його ковдрою i вiн, вже звичним хропiнням, дав зрозумiти, що збираеться поринути у мiцний сон ще на одну нiч. Я спустився на перший поверх, Ангела потроху прибирала приготовану ранiше iжу в холодильник. Я пiдiйшов до каси та зазирнув пiд неi. Стало очевидним, що старий продае не лише товари з полиць, а й своi свiтлостiри. Тож, е тi, хто вночi пересуваються мiстом. Може, iснуе якась органiзацiя, що також намагаеться з'ясувати в чому справа? Це питання не давало менi спокою ще один вечiр, Ангела також здогадувалася про це, i ми вирiшили вiзуалiзувати нашi думки: схематично зобразили на дошцi все, що встигли зрозумiти та побачити. Першочергово ми вiдмiтили, що тiнi, якi блукають вулицями, у минулому звичайнi городяни, але iм не пощастило потрапити до рук тiней. Бiльше деталей про легенду, з якоi все почалося, може знати онук тiеi старенькоi, але де вiн та що з ним наразi невiдомо. Але ми знаемо, що якiсь смiливцi таки продовжують ходити вулицями пiсля заходу сонця, бо на свiтлострiли, якi захищають вiд тiней, е попит. Тож, у теорii може iснувати таемна органiзацiя по захисту вiд тiней. З усiм, що вдалося зiбрати до купи, ми пiшли до мене в кiмнату та почали розмiрковувати як би нам просунутися у цiй справi далi. Хропiння старого Джо було настiльки громохким, що, здавалося, рипить навiть музика, яка грала з програвача.
– Впевнена, що вiн лев, – з усмiшкою сказала Ангела.
– Так, його ревище можно впiзнати з тисячi. Чим ти займалася у минулому життi? – я.
– Я була студенткою в унiверситетi, ходила грати з друзями у волейбол та, звичайно ж, як i прийнято у жiночих колах, ввечерi вiдвiдувала танцi. Так минали моi звичнi днi в Борнвудсi. Там же ми з друзями домовилися зустрiтися за рiк, коли виконаемо намiченi плани. Або не виконаемо, як це сталося зi мною…
– Ситуацiя й справдi не дуже. Як нам все ж так пощастило опинитися саме тут i саме в одному мiстi. Дай-но менi мапу, яка привела тебе сюди i заразом мою, яка, схоже, нiчим не вiдрiзняеться вiд твоеi, – я.
Вона загадково пiшла до сусiдньоi кiмнати та взяла нашi мапи зi столу. Поглянувши на них, вона звернула увагу на цiкаву деталь: у верхньому правому кутку обидвi мапи були помiченi дивним знаком. Це був герб, який складався з кiлькох деталей: круглого дерев'яного щита з зображенням пугача, через одне око якого проходив промiнь свiтла, а iнше око дивилося прямо на тебе. Ангела замислилася чому саме на цих мапах був зображений цей герб. Нiхто з нас нiчого схожого на нього ранiше не бачив, i ми почали уважно роздивлятися мапи. Їх вiдрiзняли цифри у розрахунках координат, якi наче щось могли значити. Дивнi координати, якi ми зрозумiли тiльки порiвнявши, а коли вже зiбрали два числа координат, перенесли iх на мапу, вони вказали нам прямiсенько на Дробайл. Виходить на цiй мапi вiд наших мiст простягнутi координати до цього мiста, щоб можна було за ними вiдправитись у Дробайл. У самому ж мiстi, яке ми вiдкрили, знову вирахували тi самi координати. Тепер вони вказували на вiддалену частину мiста, десь у парку. На дворi вже сутенiло, тож ми вирiшили навiдатися туди наступного ранку, а коли прокинеться Джо пояснимо йому що встигли знайти. Можливо, це стане нашим першим кроком у пошуку вiдповiдей. Принаймнi, ми маемо шанс розгадати цю таемницю.
– Дивно, що обидва нашi дiдусi мали саме цi мапи, – я.
– Мене бiльше лякае той факт, що ми опинилися тут не випадково, я так точно. Мама, напередоднi мого вiд'iзду сказала: "Заiдь у Дробайл, тобi там мае сподобатися", – Ангела.
– Моi батьки також порадили менi це мiсто. Мовляв, якщо вже й починати нове життя, то краще за все саме з Дробайлу. Дали менi цю мапу, а далi, за ii вказiвками, я доiхав сюди. Водiй автобуса, який вiз мене, ще довго не тямив, де я взяв той Дробайл i куди взагалi я прямую. Тодi я вирiшив, що помилку могли допустити у видавництвах, – я.
– Як звали твого дiдуся? – Ангела.
– Каспiй, а твого? – я.
– Фердинанд. – Ангела.
– Стiй, що?! Фердинанд? Мiй дiдусь розповiдав менi про нього ще у дитинствi. Вiн казав, що у нього був лiпший друг, з яким вони багато часу провели разом, про iхнi пригоди… – я.
– Про те, як вони намагалися подолати величезне вiйсько духiв в будинку бiля… – Ангела.
– Моря? – я.
– Так, саме там. – Ангела.
– Виходить, що вони не вигадували цi iсторii, а розповiдали нам про свое реальне життя? – я.
– Менi термiново треба написати лист батькам. На горищi будинку, в скринi, залишилися старi речi дiдуся. Можливо, вони зможуть надiслати iх менi поштою, – Ангела.
Вона побiгла за папером та ручкою. Я пiдiйшов до дошки та перемалював на неi герб, вiдмiтив його ще однiею лiнiею та виписав поряд iмена наших дiдусiв. І додав пiдпис: "Хто вони?"
Ангела повернулася та сiла за написання листа, а я продовжив розмiрковувати та паралельно заводив будильник.
– Є! Головне не прогавити завтра розвiзника продуктiв чи як там говорив Джо. О котрiй вiн зазвичай проiжджае повз? – Ангела.
– Близько 9-i ранку, – я.
– Чудово, заводь будильник на 7-му. Ми маемо заздалегiдь бути готовi, щоб встигнути зупинити його, – Ангела.
– Добре, так i зробимо. – я.
Я виконав вказiвку, i ми пiшли спати у кiмнату. Коли вона лягла поруч, я вiдчув ii повiльне дихання. Вона сподобалась менi ще у ту мить, коли увiйшла в дверi крамницi. Зараз я спостерiгав як вона, дивлячись у стелю, повiльно заплющуе очi. Я не мiг заснути. Здаеться, мое серцебиття пришвидшилось настiльки, що мiг би померти вiд цього шаленого ритму. Але i сказати iй щось я не наважувався, бо я добре знав чим саме закiнчуються будь-якi моi розмови про таке з дiвчатами – повним фiаско. Зараз, звичайно, я в тому положеннi, що вона не зможе поiхати з мiста, як усi iншi дiвчата, з якими я спiлкувався, але раптом вона поiде в якийсь готель чи орендуе квартиру, що я робитиму без неi? Тому краще я вдаватиму, що ми просто друзi. З цими думками я й поринув у забуття. Менi наснилося, що я бiжу по полю пшеницi, i поле це величезне, безкрайне. Я торкався до кожного колоска, моi вiдчуття були настiльки реальнi, що на мить я повiрив у те, що я там, посеред золотого моря. Та все змiнилося, коли передi мною з'явився невiдомий чоловiк. На ньому був сiрий костюм, його сивина та довгi вуса не викликали довiри, а руки, якi вiн сховав у кишенях, лише пiдтверджували моi побоювання. Ранiше я його не бачив, але вiн мене знав. І знав чим я займаюсь i що я збираюся робити. Вiн намагався мене вiдмовити, всi його арументи вказували на те, щоб я припинив будь-якi дii та лишив спроби дiзнатися секрет таемничого мiста. Ми йшли полем, вiн показував менi як мураха поспiшае помiж, завеликих для нього, колоскiв, як пролiтае над нами птах, i що найкращий спосiб продовжити жити, – це нiчого не робити. Та його слова здавалися менi не спробою вiдволiкти мене вiд нагальних проблем, у якi я збираюся поринути, а витiснити з моеi свiдомостi намагання дiстатися до сутi великоi загадки Дробайла. Коли я вiдмовив йому, вiн зник, а я тепер опинився на залiзничнiй колii. Просто на мене насувався величезний локомотив, вiн гучно подавав сигнал та свистiв.
Я прокинувся. Пiдiрвався з лiжка. Будильник, безжалiсно волаючий на всю кiмнату, був саме вчасно. Ангела iгнорувала нестерпний дзвiн, тож менi довелося злегка потрясти ii за плече, а почувши невдоволене кряхтiння, почав одягатися. Частина ii тiла з'iхала на пiдлогу i це нагадало менi буднi пiсля сильних алкогольних трiпiв, коли треба було прокидатися на навчання. Тодi, ще у пiдлiтковому вiцi, я розлучався з лiжком лише у такий спосiб. Кожне падiння на пiдлогу змушувало мене пiднятися та йти на навчання або у iнших справах. Зараз все iнакше, тепер моя модель поведiнки вкрай вiдрiзняеться вiд тiеi, що була ранiше.
Я спустився вниз. Старий Джо вже прокинувся та готував снiданок нам з Ангелою. Коли я запитав, що сьогоднi в меню, вiн вiдповiв: "Мак енд чiз по-Дробайлiрськi".
– Звучить страшно, – вiдповiв я та пiшов i сiв в крiсло у крамницi.
У цей момент, з рушшником на головi, сходами повiльно почала спускатися Ангела. Я так задивився на неi, що й не помiтив, коли Джо встиг накрити на стiл i вже кликав мене, щоб я дiстав соуси. Та для мене то було лише фонове базiкання, моi вуха не сприймали жодних звукiв. Це не було схоже на те, що я вiдчував у школi. Тодi, зустрiчаючи однокласниць, я сторонився iх, думав про себе: "Вау, яка гарна", але був певен, що вона точно не пiде зi мною на побачення. Сам по собi я не красень, звичайний хлопець, нiчим не видiляюся з натовпу. В мене немае рельефних м'язiв, я не супергерой i не надто розумний. Свiй час я проводив за читанням комiксiв "Людина-павук" або "Залiзна людина" i лише мрiяв про смiливiсть "Тонi Старка". Зi спортом у мене не склалося з дитинства. Коли батько вiддав мене на футбол, у першiй же грi менi зламали ногу. Знущання однокласникiв з цього приводу лише посилювали мое небажання займатися ним. Нiколи не виходило в мене й з читанням. Я просто не мiг знайти цiкаву для мене лiтературу, за читанням будь-якоi книги я лише куняю. Однак, одну я таки прочитав повнiстю – "1984" Джорджа Орвелла. Пiсля неi я лише вiдлунням можу сказати, що свiт, який описаний у цiй книзi, схожий на наш, але краiна з-за океану, яка щодня залишаеться загрозою для нас, менi здаеться, дуже схожа з реалiями, описаними у романi… Моя зовнiшнiсть, як я вже згадував, доволi звичайна: темне волосся, пронизливi карi очi, мiй погляд нiколи не ухиляеться вiд правди. Довгий нiс та тонкi, трохи вигнутi, губи складають враження задумливоi та розумноi людини. На моему обличчi грубе пiдборiддя, единий елемент, який, напевно, вказуе на наявнiсть у мене мужностi та рiшучостi. В мене худощава тiлобудова, довгi руки та ноги, хоча я не надто високого зросту, до того ж часто горблюсь, як i будь-який хлопець, особливо, коли вiдчуваю себе нiяково. І от як, такий як я, може сподобатися дiвчинi? Їм усiм кортить бачити бiля себе спортивного, начитаного, розумного, цiкавого, вродливого, сильного, мужнього i все останне, що точно не про мене.
Розмiрковуючи про це, я дивився на Ангелу i повертався у реальний свiт. У цей момент Джо вже пiдносив соуси та, щоб вiдволiкти мене, нiбито розлив на мою ногу склянку з водою. Я аж пiдскочив вiд переляку, почав гнiватися на Джо, який у цю хвилину реготав надi мною разом з Ангелою. Веселощiв додавали й моi незграбнi спроби приховати, що кiлька секунд назад я, як повний йолоп, витрiщався на Ангелу. Вона знала, що я закоханий у неi, мiй погляд на неi сам мене видавав, але вона трималася нейтрально. Вона не обурювалася, не гнiвалася, не кричала, вона просто продовжувала спiлкуватися зi мною так само, як i ранiше.
Я побiг нагору, щоб перевдягнути штани, Ангела та Джо у цей час увiмкнули телевiзор та обрали канал новин. Навiть перебуваючи на другому поверсi я почув як диктор повiдомляе про невластивi для Дробайлу змiни у погодi: звичне чисте та блакитне небо посiрiло, його несподiвано затягнуло хмарами. Ведучий розповiдав:
– Вiдбуваеться щось неймовiрне! Можливо, це вiтер змiн? Сьогоднi вперше за останнi пiвстолiття над нашим мiстом нависли хмари. Тож, можливi опади. Городянам, якi не мають при собi парасольок, раджу триматися далi вiд вiдкритоi мiсцевостi. Хочу вiдмiтити, хмари загрозливо темнi, е вiрогiднiсть затяжноi зливи. Краще мати вдома запаси води, iжi та свiчок, можливi збоi у роботi електромережi. З вами був Трент Доусон i це новини нашого улюбленого мiста Дробайл, до нових зустрiчей в ефiрi!
Почувши цю новину, ми почали пiдозрювати, що все це коiться не просто так. Адже саме в останнi 2 днi у Дробайлi сталися подii, якi почали змiнювати життя усiх мiсцевих мешканцiв. Ми взялися снiдати, Джо наполiг на тому, щоб ми не розмовляли взагалi, а просто спокiйно поiли. Я тягнув натертий сир, додавав томатний соус у страву i це дiйсно гарно смакувало.
– Головна фiшка страви у тому, що томатний соус мого власного виробництва, я не купую його у магазинi. Завдяки цьому смак бiльш насичений, – почав розкривати секрети Джо. Та я його зупинив:
– Що саме ти приховуеш вiд нас? Чому ти продаеш тим людям свiтлострiли?
Глибоко зiтхнувши, Джо з-пiд лоба подивися на мене та почав пояснювати те, що нам було незрозумiло. Виявилося, що у Дробайлi дiйсно е певна група людей, якi виходять на "полювання" за тiнями. Вони купують свiтлострiли, бо самi виготовляти iх не вмiють, але замовлення на вполювання тiней iм надходять не вiд мiсцевих, хтось за межами мiста пiдтримуе з ними зв'язок. Тобто, е зацiкавленi, але хто саме – невiдомо. Зате дещо Джо знав про саму органiзацiю. Називалася вона "Radius Lucis", що у перекладi з латинського, "Промiнь свiтла". Символiчно як для покупцiв свiтлострiлiв. Так ми додали ще один пунктик на нашiй дошцi, яка потроху наповнювалася новими фактами.
Ангела доiла, пiдхопила свою та нашi тарiлки i взялася мити посуд. Вона помiтила, що я слухав Джо з вiдкритим ротом, ледь встигаючи пiдбирати слину. Та тiльки-но вона вiдiйшла, Джо схопив мене за потилицю, нахилив до себе та прошепотiв: "Малий, якщо ти втратиш цю дiвчину, ти не просто шкодуватимеш про це до кiнця твого життя, ти просрешся потiм так, що взагалi не зрозумiеш як прожити вiдвiденi тобi роки". Пiсля цих слiв сумнiвiв у мене не залишилось, я не змiг приховати мою симпатiю до Ангели, але вiдступати вже нiкуди, треба дiяти. Знову глибоко зiтхнувши, старий продовжив свою розповiдь про рiзних членiв команди Променiв, якi вже давно загинули. І тут вiн випадково проговорився, що й свою ногу вiн втратив саме там. Коли я почув, що Джо втратив кiнцiвку у битвi з тiнями, я аж пiдскочив у крiслi та зрозумiв звiдки все це знаю. Ангела повернулася з кухнi, i я в ту саму секунду, перебиваючи Джо, розповiв iй про те, що встиг дiзнатися. Останнi слова старого вказували на те, що вiн також був членом Променiв. Ангела схвально усмiхнулася та сказала:
– Я знаю, Ден. Поки ти спав, ми встигли багато про що поговорити.
– Ти знала i мовчала?! – незадоволено викрикнув я.
– Заспокойся, Дене, ми i так збиралися тобi все розповiсти, але тобi потрiбнi були сили. – з усмiшкою вiдповiдала Ангела.
Я опустився у крiсло та почав розмiрковувати над ii словами. Раптом я згадав, що зовсiм скоро листоноша буде проiжджати повз крамницi й нам треба термiново пiдготуватися до зустрiчi з ним. Ангела побiгла нагору за листом, Джо сiв бiля вiкна, щоб вгледiти поштаря, а я знову повернувся до дошки. Так, на нiй було вже стiльки рiзних подробиць, що важко було зрозумiти з чого ж почати. Я оглядав ii, наче генерали Великоi вiйни, якi спостерiгають за лiнiею фронту та вирiшують подальший хiд битв. Менi не вистачало лише закурити сигару, щоб виглядати, як Вiнстон Черчiлль. То що ж ми встигли назбирати за цi 2 насиченi днi у Дробайлi? Я розглядав дошку та поступово складав у головi пазли цiеi iсторii: мiй дiдусь та дiдусь Ангели спiвпрацювали та допомогали один одному; у мiстi iснуе цiла органiзацiя "Radius Lucis" з боротьби з тiнями, членом якоi ранiше був i Джо; люди, що пробудуть у Дробайлi бiльше, нiж добу, нiколи не зможуть залишити мiсто; загадкова iсторiя старенькоi та ii онука. Я саме обмiрковував за яку ниточку потягнути спочатку, коли Ангела спустилася сходами i Джо сповiстив нас про наближення листоношi. Вона хутко вибiгла на вулицю, щоб вiддати йому лист. Коли Ангела вже збиралася повертатися, з неба впали першi краплi дощу. Вона пiдняла голову i побачила як з величезноi темноi хмари все сильнiше i сильнiше починае литися вода. Ангела швидко забiгла всередину та вже за кiлька секунд у вiкно ми спостерiгали, як вулицi потопають у водi, наче у мiстi вируе цунамi. Ми почали затуляти усi прощелини, щiльно закрили дверi та вiкна. Пiдготувавшись до вiдчайдушноi боротьби зi стихiею, Джо спокiйно взяв свою стару трубку, забив у неi тютюн, пiд'iхав до сiрникiв та запалив.
– Марно, – сказав вiн. – Якщо вода потрапить всередину, ви не зупините ii цими ганчiрками, вона все одно прорве iх. Який сенс боротися з тим, що вже приречено статися? Ми все одно помремо. – Джо.
– Що ти таке верзеш, Джо? – обурився я. Але вiн мовчки сидiв та дивився у вiкно. Вiн нiби чекав, що там хтось ось-ось з'явиться i все скiнчиться. "Дуже дивно", – подумав я та пiшов нагору за свiтлострiлом. При цьому я ще не був певен, чи працюе вiн у денну пору також. Коли я ввiйшов у кiмнату та вiдкрив скриню, зброi там не було. Я здогадався, що ii вже забрала Ангела. Раптом – гучний пострiл! Я швидко бiжу на перший поверх, стрибаю зi сходiв та бачу завмерлу посеред кiмнати Ангелу, трубка старого валяеться на пiдлозi, а сам Джо приголомшено витрiщаеться на мене. Я переводжу погляд на Ангелу, вона, мiцно стиснувши свiтлострiл, дивиться у прострелене вiкно, зi зброi повiльно виходить дим. Я пiдходжу до неi i вона випускае з рук пiстолет, Джо порушуе тишу:
– Данiель, запам'ятай, у свiтлострiлах два режима: вогнепальний пiстолет та свiтлострiл. Ти легко можеш iх перемикати. – Джо.
– Так, Джо, чудово, але що зараз взагалi було?! – я.
– Вони прийшли за мною, – приречено сказав Джо та поiхав до лiфту.
Я зосередився на Ангелi, яка й досi не могла зрушити з мiсця. Легенько потягнувши ii за обидвi руки, я встадив дiвчину у крiсло. Вона видихнула i я налив ii склянку води. Пiсля першого ковтка ii знудило. З ii очей полилися сльози. Я допомiг iй пiднятися та повiв ii у ванну кiмнату, iй вочевидь хотiлося змити з себе той жах, який вона пережила кiлька хвилин тому. Сам я повернувся, щоб привести до ладу крамницю. Коли Ангела вийшла, ii очi були повнiстю спустошенi. Поглядом вона намагалася знайти заспокоення, дiвчина оглядала кiмнату, аби зачепитися хоча б за щось, що зможе вгамувати ii хвилювання. Ангела пiдiйшла до мiсця, де й досi лежала трубка, пiдняла ii та забила тютюн. Вона робила це так професiйно, наче палить стiльки ж рокiв, скiльки мiй батько керуе автомобiлем, а робить вiн це вже близько 25 рокiв. Вона закурила, видихнула дим, затягнулась ще раз та, глибоко вдихнувши, вона розм'якла у крiслi – нiкотин вдарив у голову. Вона вперлась поглядом у стелю та мовчала. Я вирiшив не турбувати ii та не розпитувати поки що нiчого, просто пiдiйшов ближче i взяв ii за руку. Вона була геть крижана. Я накрив ii долоню другою рукою, щоб трохи вiдiгрiти. Ангела перевела погляд на мене, зазирнула менi в очi та подарувала швидкоплинну посмiшку. Та це була посмiшка, сповнена нестримним болем зсередини. Здаеться, пiсля того, що трапилося, в глибинi душi вона померла. Менi стало так шкода, що це вiдбулося саме з нею. Я обiйняв ii, у моiх руках вона опустила руки, трубка випала з ii пальцiв i вона розридалася. Голосний плач лише посилював мiй гнiв та рiшучiсть зробити все можливе, аби покiнчити з цiею справою. Холодний вiтер з розбитого вiкна заповнив крамницю, навколо тиша та чутно лише краплi дощу, якi невпинно витанцьовують на даху. За вiкном вируе буря, в головi Ангели також ураган, i лише у моiй свiдомостi повiльно, але впевнено, народжуеться план подальших дiй. Я беру ii на руки, на диво менi це легко вдаеться. Я вiдношу ii нагору, вкладаю у лiжко, накриваю ковдрою та цiлую у лоба. Я ще трохи погладив ii по головi, аби вона мiцнiше заснула, засмикнув штори i вийшов з кiмнати. Спустився вниз та швидко попрямував до виходу, щоб перевiрити, чи бачив хто-небудь те, що вiдбувалося тут 20 хвилин тому. Сильний дощ, грiм, блискавка та напiвморок зовнi. Труп лежав посеред вулицi i я затягнув його до крамницi, швидко озираючись навколо. Анi душi. Здаеться, навiть у вiкна нiхто не виглядае. У них не горить свiтло, злива розмивае стару плитку, струменi води весь бруд неприбраних вулиць. Будемо сподiватися, що ми не привернули увагу. Я знову вибiг надвiр, забрав зброю невiдомого, повернувся, зачинив дверi та завiшав вiкна. Потiм вимкнув вивiску, хоча за правилами, робити цього не можна аж до 8-i вечора. Та менi було байдуже. На сьогоднi крамниця точно вже зачинена. Коли я пiдiйшов до невiдомого ближче, то помiтив слабке дихання. Я перевiрив пульс i дiйсно, вiн ще був живий. Я покликав Джо, але вiн не вiдiзвався. Я поклав пiстолет та перевернув пораненого. Вiн повiльно стiкав кров'ю та був без свiдомостi. Я зняв з нього верхню частину одягу, щоб перев'язати рану, зв'язав руки та ноги, всадив у крiсло та почав чекати, коли вiн прийде до тями. Все ж таки, курси надання першоi медичноi допомоги дали своi плоди, я впорався не погано i доволi швидко. Я сидiв прямо навпроти невiдомого з пiстолетом у руках, про всяк випадок. Щоб не втрачати час, я почав розглядати його та його речi детальнiше. Зовнi вiн виглядав як звичайний робiтничий: засмагле обличчя, густi та довгi брови, довгий нiс, тонкi губи. Широкi плечi та спортивна тiлобудова натякали на те, що чоловiк вiн мiцний. При собi вiн мав документ на iм'я Роджера Фаундера, корiнного мешканця цього мiста, 32-х рокiв, неодружений. Також у його кишенi була пачка цигарок, гаманець з дрiбними грошима, вогнепальний пiстолет 17-го року та 3 магазина до нього, але коли я понишпорив ще, знайшов вiзитку та фотографiю. Вiзитку я впiзнав, на нiй були контакти бару "Карета в нiкуди", а на фото був невiдомий чоловiк. Хто ж це такий? Я закрiпив вiзитiвку та фотографiю на дошцi та намалював два знаки питання поруч. Подii вiдбуваються надто швидко. Я всього лише хотiв поiхати вiд батькiв, розпочати нове життя, створити зовсiм нову версiю себе, потрапити у пригоду, щоб було що потiм онукам розповiсти, а не все те, що оточуе мене зараз. Доки iстерика не охопила мене повнiстю, Роджер закашлявся. Я повернувся до нього i побачив розгублений погляд чоловiка, явно здивованого, що вiн i досi живий.
– Це неможливо, – Роджер.
– Що саме? – я.
– Чому я й досi живий? – Роджер.
– Бо ми не жалюгiднi мерзотники, якi приходять без запрошення та вирiшують вбити людей. Я перев'язав твою рану та, завдяки цьому, ти зараз живий. -я.
– Але чому? – Роджер.
– Бо ти нам ще потрiбен. – я.
– Для чого це? Я не розумiю. – Роджер.
– У цьому, друже, я не сумнiваюсь. З ким в тебе зустрiч у барi "Карета в нiкуди”? – я.
– Нi з ким. – Роджер.
– Не бреши менi, або я з радiстю розтрощу твоi кiстки на частини, а щоразу, коли ти прохатимеш мене пожалiти тебе, я буду повiльно та нещадно повертати iх на мiсце. Знову ламати та повертати, ламати та повертати, доки твiй бiль не доведе менi, що ти нарештi готовий спiвпрацювати. І якщо ти гадаеш, що витримаеш цей бiль – спробуй. У мене в аптечцi вдосталь нашатирного спирту, так багато, що тобi потiм не сила буде навiть дихати. Я позбавлю тебе зору, вiдрiжу кожен палець на руках, а твоi ноги згодую бродячому псовi. І це буде лише початком страждань. Али те можеш врятувати себе, якщо вiдповiси на моi питання: хто ти, що ти тут робиш та навiщо ти збирався вбити Джо? І навiть не думай обдурити мене, я знаю, що ти не вбивця, сказав з величезною впевненiстю та спокоем я, хоча глибоко всерединi менi було так лячно казати це, бо насправдi я б нiколи не зробив нiчого подiбного. Це була лише фраза одного з героiв комiксiв. – я.
– Спокiйно, спокiйно, хлопче. Я бачу гнiв у твоiх очах, я все розповiм, не треба рiзких рухiв. – Роджер.
– Вiдповiдай на питання. – я.
– Мене звати Роджер, я народився та живу в Дробайлi вже 32 роки, працюю в органiзацii, про яку ви вже, напевно, знаете. – Роджер.
– Кажи правду, Роджере, я тебе попередив, – сказав я, направляючи пiстолет на нього та зводячи курок.
– "Radius Lucis" , ми полюемо за тiнями вже довгий час, я один з мисливцiв. Наша штаб-квартира розташована пiд баром "Карета в нiкуди". Я не збирався вбивати Джо, менi наказали передати йому послання, воно лежить у мене пiд п'ятою правоi ноги. – Роджер.
Я пiднявся з крiсла, пiдiшов до нього, зняв його чобот i дiйсно, там лежала записка. Вона була крихiтною, розмiром з кролячу лапку. У нiй вiдправник писав, що на Джо очiкують у штаб-квартирi, у зв'язку зi збiльшенням атак тiней. Вiн потрiбен як iнструктор з навчання.
– А ви не могли зв'язатися з ним у iнший спосiб? Обов'язково було приходити зi зброею у руках?! – гаркнув я.
– Але дiвчисько перша направила на мене пiстолет, я тодi також дiстав свiй. Я вирiшив, що Джо у небезпецi. – Роджер.
– Зрозумiло. Тобто ти не збирався вбивати Джо? – я.
– Звичайно, що нi. Джо – наш великий герой, я його шанувальник, вiн перемiг самого Грасула. Як його вбивати? Якби не вiн, мене б тут не було. – Роджер.
– Грасула? – я.
– Так, мерзотник один. Виглядав жахливо, наче атомна вiйна. Усе лице у шрамах, як i руки. Чорняве, зализане волосся, довгий та кривий нiс, темно-карi очi, довга посмiшка та тонкi вилицi, блiда шкiра, як у вовкулаки. Одразу було видно, що його недолюблювали ще з дитинства. Думаю, тому вiн i перейшов на iнший бiк. Вiн вважався босом усiх тiней, точнiше, так його охрестили. У якийсь спосiб вiн здогадався як керувати тiнями та постiйно влаштовував нiчнi рейди до людей, якi переходили йому дорогу. Тому ми й хотiли повернути Джо, щоб вiн допомiг нам раз i назавжди побороти тiнi. Вiн був одним з кращих у нашiй органiзацii, це вiн вигадав свiтлострiли, свiтловий корсет, який може врятувати життя, якщо кiнчаються патрони, та саме вiн здогадався, що тiней немае у каналiзацii мiста. Ними можна пересуватися вночi, щоб вижити. – Роджер.
–
Значить, Джо не завжди займався своею крамницею? – я.
–
Джо вiдкрив ii, щоб вiдволiкти увагу, завжди поводився, як залежний вiд антиквару, щоб нiкому й на думку не спало, що вiн один з головних у нашiй органiзацii. Грасул збив на машинi його сина та iнших дiтей у той жахливий день. Джо ще тодi присягнувся помститися йому i виконав обiцянку, але, втративши ногу, вiн бiльше не виходив на зв'язок i всi нашi спроби повернути його не дали результату. Над Грасулом стояв Честер, який тепер керуе тут взагалi всiм, а зараз тут ви. Хто ти та ця дiвчина? – Роджер.
– Я – Данiель, приiхав сюди з Кроменвiлю. Дiвчину звуть Ангела, вона з сусiднього Борнвудсу. За випадковим збiгом обставин ми потрапили у це мiсто з рiзницею в один день, кiлька днiв тому, i з того часу тут почало вiдбуватися щось незрозумiле. – я.
Я почав розв'язувати Роджера, i вiн, розiм'явши руки, через помiтний бiль пiднявся з крiсла. Я взяв чашку з чаем та почав розповiдати мою iсторiю. Слухаючи мою розповiдь про подорож сюди та пригоди у Дробайлi, вiн уважно роздивлявся дошку. Роджер не дав менi договорити, у якусь мить вiн пробурмотiв:
– Не може бути… – Роджер.
– Що не може бути? – я.
– Ти онук Каспiя? Не може бути… – Роджер.
