скачать книгу бесплатно
Австро-Руськi спомини (1867-1877)
Михайло Петрович Драгоманов
Михайло Драгоманов
Австро-Руськi спомини (1867-1877)
Частина перша
ВСТУПНЕ СЛОВО: ОГЛЯД НА МОЄ УКРАЇНСТВО ДО ЗНАКОМСТВА З ГАЛИЧАНАМИ. МОЇ ПЕРШІ ПИСАННЯ ПРО ГАЛИЧИНУ
Доля привела мене в стосунки з австрiйськими русинами Галичини, Буковини й Угорщини бiльшi, нiж це звичайно лучаеться росiянам, та навiть, наскiльки знаю, й самим австрiйським русинам, котрi рiдко виходять поза границi кождий своеi провiнцii. Через те я думаю, що моi спомини про тi стосунки не будуть без iнтересу, а може, й не без користi й для самих австрiйських русинiв. Тож я iх розкажу тут як можу тiлько об'ективно.
Звела мене з австрiйськими русинами та частина, котру довелось менi брати в украiнському руху в Росii, тож я iх мушу поперед усього коротенько розказати, як i з якими думками приступив я до того руху i з якими думками перейшов я до взаемин з галичанами й другими австрiйськими русинами.
Родився я (1841) на лiвобiчнiй Украiнi, в мiстi Гадячу, на Полтавщинi, в сiм'i украiнського походу, та такiй, в котрiй вже старосвiтське украiнство було пiдковане новiшою росiйською або лiпше росiйсько-европейською культурою. Батько мiй (1802-1860) прожив 24 роки в Петербурзi, де вивчився сам французькоi, англiйськоi i трохи нiмецькоi мови, пробував писати i перекладати французьких i англiйських поетiв на московське i печатав своi проби в петербурзьких альманахах 20-х i 30-х рокiв, хоч од Украiни i не одстав. Брат його в Петербурзi навiть написав поему з народного украiнського життя, з котроi батько мiй проказував менi потiм деякi вiршики, – зовсiм не злi. Сам мiй батько, вернувшись на Украiну (в 1838 р.), зараз же почав збирати пiснi народнi, з котрих частину передав нашому земляковi i почасти родичевi проф. Амвросiю Метлинському, а бiльша частина розгубилась по знайомим {Найбiльший зшиток завезла в Крим жiнка нашого далекого родича, котра сама була з роду, що, як багато iнших, перебравсь туди з Полтавщини; вона казала батьковi моему, що там дуже iнтересуються всiм, що нагадуе метрополiю. Зшитком пiсень збору мого батька так поiнтересувались, що й не вернули його!}. Хоч маленьким хлопчиком, а я пам'ятав укр[аiнського] поета Михайла Макаровського i, трохи пiдрiсши, хвалився, що бачив у нашому домi чоловiка, котрого печатнi твори (в збiрцi А. Метлинського) лежали у матерi у комодi. Пiзнiше сам батько мiй написав кiлька байок украiнських, – не дуже, впрочiм, мудрих.
Мати моя була бiльш наiвна украiнка, як небагата панночка, що виросла в хуторi, та й ii батько, по iменi Цяцька, був опетербуржений украiнець i звався Цацкин, хоч, здаеться, не зовсiм цурався i украiнства. По крайнiй мiрi менi розказувала одна з наших бабiв, що весiлля моеi матерi справлялось по-панському в горницях i по-мужицькому у дворi i що як молодi виiздили в город, то за ними йшла традицiйна перезва i спiвали «Журавля». Словом, в нашiй сiм'i не багато було старосвiтського, традицiйного украiнства, а украiнство жило поряд з росiйщиною, досить свiдомою, лiтературною, хоч через те, може, i не було у нас того нагону проти украiнства, як проти мужицтва, який бував по панських (по малопанських часом ще бiльше, нiж по великопанських) родинах на Украiнi. Украiнству у нас одводилась така доля, яку воно само могло займати по своiй культурнiй силi. А так як та сила була слабiша од росiйськоi, то i украiнство у нас було пiдрядним {Я не можу тут розбалакатись про полiтично-соцiальнi погляди моiх родичiв, хоч це рiч i доволi характерна для свого часу. Скажу тiлько, що батько мiй, та й дiд по матерi, були, як майже всi освiтнiшi росiяни початку XIX в., скорше всього якобiнцями, держались якоiсь мiшанини республiканства з цезаризмом; до крiпакiв були досить добрi, а мати менi розказувала в часи емансипацii, що батько ii, померший ще коло 1850 р., завше б то казав, що ранiше чи пiзнiше, а воля крiпакам мусить бути. Раз, будучи хлопцем, щось у 1848-49 рр. я пiдслухав розмову мiж батьком i матiр'ю про те, що, мовляв, правду сказав дiд, що якби знову вернулась гетьманщина, то забрали б гору великi пани. Певно, ця розмова була протягом якоiсь попередньоi, ширшоi розмови про можливiсть автономii Малоросii, про що говорилося iнодi мiж лiвобiчним панством в часи, коли й Шевченко писав своi полiтичнi поеми. Батько мiй був в одвертiй вiйнi зо всiм повiтовим магнатством i урядом, писав на його бумаги всякому малому людству: козакам, мiщанам, а то й крiпакам, що iнодi всмiлювалися «доказувать своi права на вольность». Через це батько мiй був дуже звiсний мiж мужицтвом у повiтi i багато шапок знiмалось перед ним охоче, як ми ходили або iздили, причому й батько мiй сам знiмав шапку на всякий мужицький поклон (другi пани того не робили, а iнодi який з них, що сидiв з нами в повозi, було й виговорюе за те моему батьковi), i мене навчив теж знiмати шапку.}.
В такому ж дусi виховувавсь я i в гiмназii (полтавськiй, 1853-1859). Наука була росiйська, переклади европейських писателiв, до котрих я ще з дому став ласий, були росiйськi. Тiлько при тому в нас не гнали украiнськоi мови, до котроi обертались часом i учителi, звiсно, бiльш, коли треба було пустити юмор, а «Наталка Полтавка» була в Полтавi немов офiцiальна п'еса, котру щороку грали «любителi з губернського beau mоnde[1 - Вищий свiт, вищi кола (франц.).] на добродiйнi цiлi, котрими звичайно адмiнiструвала губернаторша; грали ii також iнодi й самi гiмназисти на своiх сценках. «Наталка» була перша театральна п'еса, котру я побачив. Прельстився я нею несказанно, переписав i вивчив напам'ять i в першi ж вакацii на рiздво всю ii проказав i проспiвав на всi голоси (з вiдомостi рiдних) перед домовими дiвчатами, звiсно, крiпачками, котрi плакали в три рiчки, коли я виводив перед ними: «Видно шляхи полтавськii» i т. д. Потiм я привiз переписане «Сватання на Гончарiвцi» i т. п. i часом читав перед дворовими, а то й панами, як зберуться в гостi. Далi попались менi й вiршi Шевченка, котрого навiть «Кавказ» i «Сон» частенько попадались в записних книжках гiмназистiв, тiлько пiдписанi шифрованим iменем! Треба сказати, що украiнськi поезii мiстились в таких книжках з росiйськими i не наводили нi на якi виключно нацiоналiстичнi думки. Варто б розказати, як менi дiстались до рук «Оповiдання» Марка Вовчка, та довго це буде. Скажу тiлько, що перше оповiданнячко М. Вовчка («Панська воля»), котре я прочитав у вчителя iсторii С[тронi]на, котрому Кулiш зоставив склад своiх видань для продажу, зробило на мене велике враження i мало для мене велику вагу, положивши початок моеi дружби з цим цiнним для Полтавщини чоловiком, а також рiшучий початок мого свiдомого демократизму. Тiлько вп'ять-таки твори М. Вовчка вразили мене своею загальнолюдською, соцiальною iдеею й нiякого нацiоналiзму в менi не збудили, а лягли в мойому мозку поряд з тими лiберальними росiйськими вiршами, з уривками з творiв Герцена, якi до нас доходили, та з романом Бiчер-Стоу («Onkel Tom»), котрий я прочитав незабаром у росiйському перекладi.
Коли й на мене, як на всякого пiдрiстка, наскочила охота, писати поезii, то пробував я iх писати i росiйськi i украiнськi, i тепер пам'ятаю, як я, вже побачивши, що оригiнальний поет з мене не виходить, узявсь за переклади та мучився, перекладаючи Горацiеву «De arte poetika»[2 - Наука поезii (лат.).] на украiнське, тодi як переложив далеко легшу «Beatus ille, qui procul negotiis»[3 - Блаженний той, хто вiдiйшов вiд справ (лат.).] на росiйське.
Розказую я це все далеко довше, нiж слiд би по масштабу цих споминiв не для того тiлько, щоб показати ту основу, на якiй виросло мое украiнство iндивiдуально, а й для того, щоб подати зразок типiчного виховання полтавського молодика в тi часи, коди не було ще в тих сторонах спецiальноi нацiональноi тенденцii нi московськоi, нi украiнськоi. Правда, вже з кiнця 50-х рокiв показувавсь i в Полтавi початок спецiального украiнофiльства в особi й писаннях Кулiша, але дуже слабо; не дуже приставало до нас. Пам'ятаю, що, напр., закупленi кiлькома товаришами (по рекомендацii вчителя рос[iйськоi] словесностi, чоловiка без усяких тенденцiй) примiрники «Чорноi ради» зоставались майже не читаними: я, напр., «Чорноi ради» не дочитав, хоч ночi просиджував за Вальтером Скоттом в поганих росiйських перекладах з французького i плакав над М. Вовчком найбiльше, зрештою, над крiпацькими повiстками, а «Сестру» ледве осилив. Коли був уже в шостому класi гiмназii, то здибавсь iз звiсним потiм на Украiнi пропагандистом украiнофiльства Пильчиковим (модель для Д. П. Пучки, одного з героiв повноi анахронiзмiв i всякоi нiсенiтницi хронiки (??) д. Красюченка п[iд] з[ванням] «Юрiй Горовенко», котра написана мов навмисне, щоб дати фальшивий образ украiнофiльського руху i його стану в Росii, i в той же час подати на нього донос урядовi, та ще й донос безосновний). Але П[ильчико]в тодi бiльше гарячився з поводу всеросiйськоi справи увiльнення крiпакiв, нiж з поводу украiнофiльства. Вiн охоче розмовляв зi мною про новини, котрi доходили до провiнцii, про справу крiпацьку в Петербурзi, кричав проти вагання в урядових сферах, котрi, як вiн казав, може врозумити хiба «революцiйна сокира» (la hache revolutionnaire! – як виголошував вiн, iдучи зi мною по мирним улицям Полтави до цукернi, де ми читали газети), i дуже пiдбавляв у мене демократизму, але без усякоi спецiальноi украiнськоi барви. Коли ж згодом показавсь у розмовах П[ильчиков]а нацiоналiзм, то в такiй формi, що я майже зовсiм став холодний до цього взагалi симпатичного чоловiка та й не мiг слухати його нацiональноi фiлософii.
Здибавшись з П[ильчикови]м пiсля вакацii 1858 р., я запримiтив, що вiн на чiм свiт стоiть лае Європу й лiбералiзм. Розмовившись, побачив я, що вiн покликуеться на Кулiша, котрий тiльки що побув у Полтавщинi, повернувшись iз-за границi, i проповiдував якийсь антилiбералiзм, вивезений ним з Бельгii, щось таке подiбне до клерикального соцiалiзму, сказав би я тепер, якби не боявсь дуже вже рiшуче схарактеризувати те, що менi, покликуючись на авторитет Кулiша, розказували П[ильчико]в i пiп К[атрано]в, батько пiзнiшого видавця творiв Котляревського {Катранов, колишнiй мiй законоучитель, закликав мене до себе та все навчав мене проти «гнилого Запада» i «либеральных бредней», – все було каже: «Вот Кулиш рассказывает, что в Бельгии за монастырями куда лучше было, чем теперь за либерализмом!» i т. д.}. Менi ця противуевропейська та противулiберальна гарячка нагадувала зовсiм московське слов'янофiльство i навiть ще старе, миколаiвських часiв, бо в тi часи (1858-1860) навiть московськi слов'янофiли, по крайнiй мiрi лiпшi з них, не стiлько кричали, що «Запад гниет, а Россия цветет», скiлько займались практичними справами, як воля крiпакiв, община i т. iн., й мало рiзнились вiд прогресивних западникiв, до яких лежала моя молодеча душа. Так, я, навiть спiткавшись з апостолами спецiально нацiоналiстичних думок по наших сторонах, не змiнив характеру свого первiсного украiнства i скорше навiть вкоренивсь в свойому зачатковому космополiтизмi.
З таким культурним, гуманiтарним, а зовсiм не нацiоналiстичним украiнством скiнчив я гiмназiю i прийшов до унiверситету (в Киевi), навiть не думаючи, щоб мiг бути принципiальний конфлiкт мiж тим украiнством i культурним же росiйством, або лiпше – росiйським европейством {Треба сказати, що такого конфлiкту не показував i сам тодi найгарячiший украiнофiл д. Кулiш, як видно з його «Эпилога к «Черной раде», которий був напечатаний в московсько-слов'янофiльськiй «Русской беседе» i котрий я читав з запалом, особливо слова про Шевченка, котрий називався, та не по iменi, а тiлько «величайший поэт украинской словесности, певец людских неправд и собственных горючих слез».}.
Зараз поступивши в унiверситет (1859 р.), я пристав з усiм нашим полтавським кружком до «воскресных школ», бо перша така школа (у Киевi на Подолi) була одкрита нашим кружком. Тут практика поставила перед нами перше з украiнських питань: на якiй мовi вчити в школах? Ми вирiшили це питання тим, що вчили на обох: на росiйськiй i на украiнськiй, тiлько, звiсно, бiльше на першiй, бо на нiй було бiльше книг. Згодом, окрiм нашоi школи, склалась друга (новостроенська), куди зiбралось кiлька принципiальних украiнофiлiв з правобережцiв i чернiгiвцiв, до котрих доходили спецiально украiнськi iдеi од Опанаса Марковича, Глiбова й iн., i потiм деякi молодшi полтавцi, пiдпавшi пiд вплив П[ильчико]ва. Скоро наших, подолян, новостроенцi стали звати космополiтами, а себе украiнцями, хоч на дiлi й вони не бiльше наших вчили своiх ученикiв по-украiнському. Суперечка виходила промiж нас бiльш теоретична, бо коли гарячiшi новостроенцi казали нам, що школа неукраiнська бiльш деморалiзуе, нiж учить народ, ми признавали, що наука все-таки наука, та що поки украiнського письменства, а надто учебного, майже нема, то треба користуватись хоч росiйським. З таких спорiв доходило до спору про вагу нацiонального й народно-традицiйного елементу i всесвiтнього, наукового. Ми вище ставили останнiй, новостроенцi – перший. Ми iх за те ставили вряд з московськими слов'янофiлами. І справдi, наскiльки зближались тодiшнi украiнофiли з тими слов'янофiлами, свiдчить i те, що, напр., в Киевi була й третя воскресна школа (Печерська), в котрiй зiбрались чистi москалi вкупi з украiнцями, деякi з котрих потiм виступили гарячими мовцями в украiнофiльськiй громадi. Цю школу так i звали слов'янофiльською. Ми ж, подоляни, були всi украiнцi з роду i коли не цурались росiйщини й стояли за неi, то зовсiм не за московський нацiональний ii елемент, а за гуманiтарний, европейський, – од того нас i звали нашi суперечники не москалями, а космополiтами {Спецiально мене одбивало од украiнофiльських кружкiв, власне iх антиевропейство, «восточництво» (кажучи словами Гоголя) як свiдоме, так i невiльне через те, що украiнофiли (окрiм кiлькох з польського роду) майже зовсiм не знали западних мов, через що невiльно зоставались бiльш москалями, нiж росiйськi космополiти, хоч i бунтувались проти московськоi лiтератури.}. Украiнства ми й не думали цуратись; напроти: першi украiнськi таблицi для вченикiв зложенi були двома нашими подолянами, мiж iншим, одна К. Ш[ейковськи]м, що й тодi вже працював над украiнським словником. Подiбно ж у Полтавi космополiт i напiвмоскаль С[тронi]н (згаданий учитель мiй, у котрого я побачив М. Вовчка) перекладав на украiнське фонетичний «Букварь» Золотава {В 1862 р. його арештовано i вислано в Архангельську губернiю за «намерение отделить Малороссию»!!!}.
Додам, що дехто з нас, я, напр., не згоджувавсь на дуже вже гострий виступ украiнофiлiв проти полякiв, в чому деякi украiнофiли зближались навiть з росiйськими офiцiалами.
Ось резони, по котрим я державсь здалека вiд спецiально украiнофiльських студентських кружкiв, котрi в 1862 р. злились у велику громаду, душ в 250-300. Тим часом робота в воскресних школах, а потiм, як iх закрито урядом, то у «Временнiй педагогiчнiй школi» (про неi я розказав дещо в «Громадi», т. II, в статтi «Народнi школи на Украiнi») все бiльше затягала мене в одну з практично культурних справ, з котрих складаеться реальний бiк украiнства, – в справу нар[одноi] освiти, – i я почав, як мiг, пильно студiювати теорiю народного елементу в педагогiцi, нар[одну] мову, словеснiсть, iсторiю. Тут менi багато помагав старший вiд мене на 10-15 лiт приятель мiй, теж полтавець, Судовщиков, вчитель по жiночих пансiонах, збирач нар[одних] пiсень, теж космополiт, котрого порядком лаяли нашi студенти-украiнофiли за те, що вiн смiявсь над непедагогiчним обходом тих украiнофiлiв з хлопцями, котрих вони вивезли з сiл, щоб вчити iх у Киевi (треба таки сказати, що рiдко кого з тих хлопцiв «доведено до ума»), i над навмисною некультурнiстю цих народовцiв, а також за те, що вiн не признавав Шевченка за готового вже великого поета, бо йому бракувало освiти й працi над своiми творами. Перепадало лайок за подiбнi ж ересi й менi, так що коли я показавсь в церквi, де стояла труна Шевченка, котору перевозили з Петербурга в Канiв, то навiть один товариш-украiнофiл, трошки п'яненький (цього грiха вживано як з некультурностi, так i для бiльшого народовства), крикнув на мене: «Ти чого сюди зайшов? Тут тобi не мiсце!»
Я, впрочiм, не вийшов з церкви, а пiшов за труною i навiть воодушевивсь сказати слово, коли побачив, що якась дама по дорозi положила на труну Тарасову терновий вiнець. Забiгши вперед перед бастiон-браму на надднiпровiй дорозi, я змостив з цегли кафедру i з неi змiг говорити так, що мене люди чули (другi говорили з товпи, i iх майже нiчого не було чутно). Може, через те бiограф Шевченка д. Чалий, котрий проводив церемонiю, написав потiм: «Лучшие из надгробных речей, к сожалению, не сохранившиеся, были произнесены у крепостного форта на мосту студентами Стояновым, Антоновичем и Драгомановым». («Жизнь и произведения Т. Шевченка», стор. 192).
Не берусь судити, наскiлько мое слово над Шевченком варте похвали д. Чалого. А скажу тiлько, що мое слово було по полiтичним думкам найрадикальнiшим з усiх тодi сказаних. Говорив я по-росiйському, на ту тему, що в нас кождий, хто йде служити народу, тим самим надiва на себе терновий вiнець, i пiд кiнець бажав, щоб нашi громадяни наперед дiйсно шанували своiх великих людей та не давали iх на муки, поки вони живi. На другий день один з органiзаторiв проводiв попрохав мене написати свое слово, щоб переслати його для статтi Кулiша в «Основi», та так нi мое слово, нi другi й не появились в печатi (окрiм слова д. Чалого, котрий сам його видав брошурою).
Мiй виступ на проводах Шевченка, впрочiм, не зблизив мене з украiнофiльськими кружками, – може, через те, що я, дедалi все бiльше затягаючись в працю спецiальну, вiддаливсь вiд студентських кружкiв взагалi, особливо тодi, коли закрито воскреснi школи. Коли мене попрохав у школу педагогiчну М. А. Тулов (iнспектор округу, украiнофiл, хоч часами таiвшийся про це) викладати iсторiю Росii поряд з деякими украiнофiлами, котрих вiн знав, як i мене, по працi в воскресних школах, то навiть деякi з моiх личних приятелiв-суперечникiв украiнофiлiв почали поiдом iсти мене, нащо я, будучи космополiтом, берусь до такого щиро нацiонального дiла, як виховання народних учителiв {Тепер один з тих суперечникiв займае важний пост в шкiльнiй адмiнiстрацii, i цiкавий я знати, як-то вiн придержуеться старих своiх нацiонально украiнських iдей!}. Догризли вони мене до того, що я пiшов до Тулова зрiкатися школи. Тулов став розпитуватись про резони. Я розказав усе. «Глупости это все!» – вiдповiв Тулов, вислухавши, i намовив мене зостатись. Через кiлька днiв прийшли до мене «моi убiйцi», як я iх для смiху називав, i почали мене гризти, щоб я хоч не смiв викладати iсторii Украiни; на те в нас, кажуть, есть чоловiк, спецiалiст, який зна край i люд, зна народну словеснiсть i т. iн.; ми вже i з Туловим переговорили. «Добре», – кажу. І не без страху стрiв я того спецiалiста i одвiв його в школу, оддiливши йому половину мого часу. Через кiлька мiсяцiв довелось менi потрапити на його лекцiю, – я трохи долонями не сплеснув: слуха мого спецiалiста всього душ 3-4, що сидять проти нього, решта в другiм боцi класу чита собi чи дрiмае, а бiльше аж в другiй хатi забавляються. Послухав i я з чверть години ту лекцiю i здивувався довготерпiнню i тих трьох, що хоч сидiли перед ним, бо вiн, солно прицмокуючи, розказував iм коротко про гетьманiв XVIII ст. та царiв, пiдпускаючи iнодi таку фiлософiю: «Петр III также мало царствовал, как и Петр II. Такая уже, очевидно, судьба была Украины, что государи, милостивые к ней, царствовали недолго». Цю фразу вiн при менi сказав щось разiв з три. Потiм розказую я про це все одному «громадянину». «Вiльно ж Вам, – каже, – було слухатись; вiн же (про спецiалiста) в нас посмiх! Який вiн вчитель, та ще й спецiалiст?!» (А потiм казали менi певнi люди, що з нього списував свого Радюка автор «Чорних хмар»!)
Трохи згодом я, впрочiм, зблизився з украiнофiлами i навiть увiйшов у громаду. В початку 1863 р. прийшло до виконання проекту Костомарова про видання популярно-наукових книг, i киiвська громада видала «Дещо про свiт божий» – гарненьку книжечку по фiзичнiй географii, тiлько трохи попсовану лiрично-клерикальними голосiннями. До мене дiйшла чутка, що готуються другi подiбнi книжки. Я заiнтересувався цим дiлом, i дехто з землякiв моiх, полтавцiв, предложили менi приступити до громади, щоб взяти в ньому участь. Так i сталось, – i мене зараз же прийняли в комiтет до редакцii популярних книг. Тiлько з того мало вийшло проку. Комiтету предложена була книжка, написана одним з його членiв, – святцi, тобто виказ святих по мiсяцям з короткими бiографiями деяких угодникiв божих. Не пам'ятаю вже, з якого мiсяця починалась та книжка, здаеться, з септембра, але всi бiографii були прескучнi. Окрiм того, я не мiг собi взяти в голову, нащо ми, рацiоналiсти (на першому спiльному зборi громади, де я був, читано лист дальнього товариша, потiм доволi звiсного етнографа, про те, що вiн дослiджував мiфологiю, щоб дiйти, «звiдки в украiнцiв пiшла фальшива iдея-бога»), мусимо починати нашi просвiтнi для народу видання з агiографii, та ще так виложеноi. Менi сказали, що це треба, щоб пiдняти в народi пошану до його власноi мови. Новаковi не личило зараз же пiднiмати великi спори, i я взявсь у свою чергу критикувати слова й вирази тих святцiв, на що i зводилась уся праця нашого комiтету. А поки ми так працювали, наступили вакацii, а також цензурна заборона всяких педагогiчних i церковних книжок украiнських.
Вернувшись в Киiв по вакацiях, я застав велику змiну в украiнофiльських кружках. Багато скiнчило курс i думало про «мiсця», тобто про державну службу. Дехто вже дiставсь в учителi гiмназii i не появлявсь у Киевi, другi поступали в новi «мировi посередники», котрi заводив уряд пiсля повстання полякiв. Громада майже не збиралась, а потiм зовсiм перестала. Про видання популярних книг не було вже розмови. Коли я запитував декого, чому б не печатати iх в Галичинi, менi вiдповiдали, що то би тiлько дражнило уряд, котрий тепер тiльки на час задержав, а не заборонив украiнськi видання (як сказав би то мiнiстр Валуев Костомарову). Словом, увесь украiнофiльський рух серед киiвськоi молодiжi, так гучний ще перед вакацiями 1863 р., зовсiм затих. І я зайнявсь своiми студiями й особистими справами (дисертацiя pro venia legendi[4 - Для права викладання (лат.).] в унiверситетi по iсторii Рима, служба в II гiмназii вчителем географii i т. iн.).
В 1864 р. случилась маленька пригодка: один напiвбожевiльний товариш, ще передо мною скiнчивший курс, написав в мiсцевiй газетi статтю – донос проти украiнофiлiв, як мовбито прихильникiв Польщi. Стаття ця показалась огидною космополiту Судовщикову, i вiн написав одповiдь, яку ми вдвох виправляли. Це бачили деякi товаришi з колишнiх громадян, i це пiдняло в них репутацiю космополiтiв (мовляв – чеснi люди!). Тим часом в Киевi зiбралось кiлька моiх землякiв з Полтавщини; котрi потроху пробували пера. Один з них, потiм доволi звiсний етнограф, став жити в моiм домi. Почались мiж нами знову розмови про украiнську лiтературу; почалися вони з того пункту, на котрiм iх зоставила померша (власною смертю) «Основа» – полемiкою з московськими слов'янофiлами запитання: чи може украiнська лiтература зовсiм зрiвнятися з росiйською, чи мусить зостатись тiльки лiтературою «для домашнего обихода», як казав аксаковський «День»? Моi земляки вiрували, що украiнська лiтература може в усьому рiвнятись з росiйською i для того ставили першим обов'язком «розвивати мову», а для цього, казали, найлiпше перекладати вже з розвинутих мов на украiнську. На лихо, тiльки один з них знав так-сяк французьку мову, з котроi й почав перекладати «Мазепу» Байрона, а другi нiякоi не знали, окрiм росiйськоi {До нашого кружка прийшов, впрочiм, дуже навiть знаючий знавець-правобережець, та вiн тiльки подав голос за теорiю «самостiйностi» украiнськоi лiтератури, а сам по-украiнському не писав нiчого, окрiм кiлькох поетичних «грiхiв молодостi» в однiй галицькiй газетi, про якi нiколи не згадував.}. Для перекладiв, казано, треба лексикона, тож i почали перекладали росiйський лексикон Рейфа на украiнське.
От до такого кружка пристали ми з Судовщиковим, чи такий кружок пристав до нас, – не знаю, як i сказати. Судовщиков зразу виступив проти напрямку працi кружка, а надто проти лексикона росiйсько-украiнського, замiсть котрого вiн радив перш усього зробити украiнський. «Зробiть, – казав вiн, – перш усього iнвентар тiеi мови, яка есть у народу та по авторах, близьких до народу (якими були старшi украiнськi писателi, безтенденцiйнi, доукраiнофiльськоi доби), то, може, виявиться, що не треба буде нi «кувати» деяких слiв, нi переписувати iх з латинi (поет-полтавець був за «кування» слiв, а згаданий правобережець за латину). Також, по Судовщикову, замiсть того, щоб розмовляти наголо про самостiйнiсть украiнськоi мови й нацiональностi, треба було зробити граматику украiнську (порiвнюючи з великоруською, польською й церковнослов'янською) та опрацювати теж порiвняльним способом етнографiю украiнську. По довгих спорах словник Рейфа одсунуто назад, а далi й забуто, i кружок взявся за граматику. Згодом, як пiшла чутка про нашу роботу, то з Харкова звiстили нас, що звiдти передадуть нам матерiал до украiнського словника, куди увiйшов i матерiал Кулiша. Нескоро привезено той матерiал в 12 пудах, який одначе не стiльки прислужився, скiльки поiв працi i грошей на впорядкування, пiсля котрого зосталось дуже мало цiнного, так що прийшлось почати вибирання слiв з етнографiчних збiрок i писателiв наново. А тим часом Судовщикова, единого мiж нами спецiалiста в лiнгвiстицi, вислано в Костромську губернiю, де вiн незабаром i вмер {Вiн сказав в однiй приватнiй бесiдi, що жалкуе, чому Каракозов не влучив у царя; свiдок (бувший московський студент, вчитель у Галагана) передав цi слова звiсному тайному совiтнику Юзефовичу… Дальшого розказувати вже нiчого…}.
Нашi граматикальнi збори стали осередком нового украiнського руху в Киевi й навколо, звiдки iнодi наiздили старi товаришi й знайомi. Пiсля офiцiальноi працi, звiсно, велися розмови i про всякi iншi питання украiнськi, найбiльше лiтературнi. Потроху виявилися мiж нами два напрямки: один, котрий я звав украiнофiльським, а другий – хлопоманським (обидвi назви взятi з ходячих прозвищ в московськiй i польськiй печатi). Перший виходив з пункту нацiональноi одрубностi украiнцiв i ставив у перву голову рiвнятись з другими самостiйними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до украiнства панство, попiвство i всякi високi верстви. Другий ставив на першiм планi украiнське мужицтво, готовий i незаперечний нацiональний елемент – i в той же час найбiльш потрiбуючий для себе вслуги, – i виводив потребу пiзнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього i поступати в лiтературi вгору вкупi з ним (розвивати лiтературу знизу вгору). В такiм поступанню ми бачили едину гарантiю й того, що ми зробимо не тiльки самостiйну, але й живу украiнську культурну мову.
Це були головнiшi одмiни думок в нашому гуртку. Та були й iншi, впрочiм досить природно зв'язанi з попереднiми. Нацiоналiсти звертали всю причину лихого стану украiнства на «ворожих сусiдiв», радi були задирати iх (звiсно, бiльш промiж себе або в анонiмних дописах в Галичину), хоч на дiлi корились перед властями предержащими i вдавали з себе релiгiйно-полiтичних консерваторiв. Останне було тим легше, що дехто з нацiоналiстiв вважав для себе навiть обов'язковим звiсний консерватизм думок, через те що й народ держиться звiсних традицiйних думок. Напроти, ми (читач, певно, вже догадавсь, що другого напрямку держались попереднi космополiти) думали, що «сусiдiв», – як народу й громади, – чiпати нiчого, а з демократично-прогресивними елементами в них навiть треба дружити; що ж до культурних i громадських думок, то при всiм нашiм демократизмi треба держатись принципiв не традицiйних, а наукових, поступових, i цi принципи нести i в народ, а не понижати або затемняти своi думки для застарiлих, а то й противурiчивих думок так званого народу{– Що таке народ в культурному розумiннi? – питали ми, – де вiн починаеться? Чому ми самi не часть народу? i т. д.}.
Хоч ми й спорились промiж себе, а на дiлi перевага була, по крайнiй мiрi в лiтературнiй працi, на боцi космополiтiв. Словник украiнський взяв перевагу над Рейфом; навiть у вiльнiй поезii Байрон (у французькому, а той росiйському перекладi) одсунувсь для «Сербських дум», котрих печатне видання потiм перекладчик посвятив менi, тiльки вдравши менi таку штуку, як передача книги слов'янському комiтетовi, ворожому нам усiм i спецiально противному менi. (Вказую на це як на зразок украiнофiльських викрутасiв i сюрпризiв для iдеi i приятелiв.) Найпродуктивнiшою показалась праця коло народноi словесностi, бо незабаром видано двi книжки казок, випуск музичних пiсень, книжку пiсень чумацьких (з посвятою менi), а також впорядкована вся система видання пiсень полiтичних або iсторичних, коло котрих потiм згрупувалась була й праця для словника {Коли в 1870 р. був готовий увесь план iсторичних пiсень, то покладено було вибрати з них слова й видати iх як маленький словник, вкупi з граматикою, поки буде готовий великий словник. За це взялись осiбнi спецiалiсти, котрi згодом пристали до нашого кружка.}. Школа й популярно-наукова лiтература для нас були недоступнi. Однако скоро виявилася нагода заговорити й про них, i цей обов'язок упав на мене.
В статтi «Народнi школи на Украiнi» я почасти розказав, як в 1865 р. Тулов i редактор «Киевлянина» В. Шульгiн впрохали мене написати огляд народного школьства в «Юго-западном крае» (Киiвська, Подiльська i Волинська губернii), щоб звернути увагу нового, розумнiшого генерал-губернатора (Безака) й пiдняти знову свiтську й досить прихильну украiнству систему шкiльну, яку зламав клерикал i обруситель кн[язь] Ширинський-Шихматов, приiхавший в Киiв попечителем в 1864 {Мiж iншим, в 1863 р. надруковано було коштом «казенным» в Киевi «Байки» Глiбова «для элементарного чтения» (та Тулов задержав iх вихiд, страха ради загальноi заборони украiнських педагогiчних видань, хоч потiм книжка вийшла як просто лiтературна); а окрiм того, в «Книге для чтения в народных училищах Киевского учебного округа», що складалася пiд редакцiею Тулова, мусили бути й статтi украiнськi й про Украiну.}, а потiм як приiжджi з Чернiгова попрохали од мене другу статтю з приводу тамошнього земського проекту педагогiчноi школи. Статтi цi, а найбiльше друга (котру я назвав був «Земство и местный элемент в народном образовании» i котру редакцiя «С[анкт]-Петербург[ских] ведомостей» напечатала в № 93, 1866, роздiливши на двi) поставили мене з Ширинським у вiйну, котра скiнчилася моею одставкою з Киiвського унiверситету. Справу шкiльну я ставив у тих статтях не на нацiональний, а на педагогiчний грунт, на котрому ii обсуждали росiйськi педагоги в 1862-63 рр. (в тiм числi москалi К. Ушинський i В. Водовозов) досить прихильно для украiнства {Про це дивись статтю Л[юдмили] Д[рагомановоi] (моеi жiнки) в «Вестнике Европы», 1874, август, «Народные наречия и местный элемент в образовании».}. Я не требував виключного вживання украiнськоi мови в наших школах, а виходив з педагогiчного правила: починати од звiсного, щоб iти до незвiсного, i требував початку науки на народнiй мовi, а далi вже на державнiй. На моi статтi обiзвались печатно дехто з земцiв i мiж ними звiсний педагог барон Миколай Корф, котрий до самоi смертi не раз пiднiмав бесiду про цю справу, мiж iншим, i на з'iздi сiльських учителiв у Херсонщинi в 1880 р. Коли наша мова може увiйти в школи в Росii, – то тiльки на тiм грунтi педагогiчнiм, а не нацiоналiстичнiм.
Переглядаючи лiтературу справи народноi школи на Украiнi, я перечитав i всi спори про права лiтератури украiнськоi взагалi i переконався, що вся та справа поставлена в Росii фальшиво, власне, через те, що ii перенесено з грунту загально-культурного на нацiональний {Украiнськi нацiоналiсти тут, як i в других справах, помилялись через те, що замiсть того, щоб заснувати свою полiтику на реальних обставинах життя украiнсько-росiйського, наслiдували других нацiоналiстiв, напр., чеських або польських. Росiйськi централiсти теж мавпували централiстiв французьких та нiмецьких.}. Однi казали, що украiнцi – осiбна нацiя, а через те мусять мати право на осiбну лiтературу; другi одповiдали: украiнцi зовсiм не нацiя, а хiба провiнцiальна одмiна, i через те нiякого права на осiбну лiтературу, а надто на офiцiальну, не мають. Була й середня думка, котру говорили перше московськi слов'янофiли (В. Л. Ламанський, Iв. Аксаков), що украiнцi можуть мати лiтературу елементарну, «для домашнего обихода», – так на цю формулу нападались i росiйськi державники (як Катков), i украiнофiли, як Кулiш, хоч вона пiдходила, власне, до того, що казав сам Кулiш в «Эпилоге к «Черной раде» i що потiм написав Костомаров в оглядi украiнськоi лiтератури в книзi Гербеля «Поэзия славян». Перечитавши цi спори, а також зведши суму того, про що дiйсно писали по-украiнському самi украiнофiли (сам Шевченко писав навiть «Дневник» свiй по-росiйському), я вивiв, що даремно було i споритись про права украiнськоi лiтератури при тiй малiй силi, яку вона показала, i що на той час рамки «домашнего обихода» були для неi скорiше заширокi, нiж завузькi.
З такого погляду я почав говорити про украiнський рух в iсторично-публiцистичних статтях в «С[анкт]-Петербургских ведомостях» з 1865 р. та у «Вестнике Европы» з 1870 р., показуючи народно-культурну вагу украiнського руху для всiеi Росii й Слов'янщини i почасти показуючи, яка брехня i дурiсть лежить в основi розпущеного Катковим догмату, що украiнський рух – дiло польськоi iнтриги. Рух у Слов'янщинi, що пiднiсся пiсля з'iзду в Москвi в 1867 р., звертав на тi статтi бiльшу увагу в Росii й Австрii. Галицька «Правда» робила з них витяги. Тим часом я приступивсь близько до самих галицьких справ i нарештi завiв стосунки з самими галичанами.
Оглядаючи украiнський рух в Росii, я мусив узятись i за галицькi видання, з яких «Слово» досить акуратно доходило, до нашоi унiверситетськоi бiблiотеки. Емiграцiя Головацького, полемiка, котру вiн пiдняв з Кулiшем, i т. iн., брехнi, котрi зо слiв галичан, партii Головацького, переходили в Росiю, що мовбито галицькi украiнофiли, чи народовцi, – запроданцi полякiв – все це примушувало мене до можливих студiй над галицькими справами, а далi до писання про них для росiян, котрi, не виключаючи i украiнофiлiв, майже абсолютно про них нiчого не знали. Скiльки пам'ятаю, перша стаття про Галичину, що я напечатав у Росii, була «Галицько-руський театр» в «С[анкт]-Петербургских ведомостях» 1867 р. Там я показав, якi iлюзii мають в Росii, а власне, противники украiнства, коли радо говорять про «русский» театр i лiтературу в Галичинi, бо той театр есть, власне, коли не цiлком украiнський, то спецiально австро-рутенський, i що, коли поляки (як то було сначала) пiднялись було проти того театру, то напались, власне, на украiнську лiтературу, котру б то «польська iнтрига» протегуе, по словам-московських централiстiв. Подiбнi ж думки докладнiше розвив я в рядi статей «Письма с галицкой границы», напечатаних в тiй же газетi в другiй половинi 1867 р. Також намiтив я те, що потiм з бiльшим матерiалом розвив у статтях «Вестника Европы» 1873 р. «Русские в Галиции» i «Литературное движение в Галиции», – а власне, що в практичних справах народноi освiти i лiтератури нема майже нiякоi рiзницi мiж партiями панруською i украiнською в Галичинi, котрi обидвi стоять за народну мову (хоч поки обидвi не дуже ii знають, бо обидвi ще мало демократичнi), а що сваряться вони iз-за справ формальних (правопис) або далеких (яка мусить бути вища – всеруська або всеслов'янська лiтература?). У вiдносинах галицьких партiй до росiйськоi лiтератури я одмiчав такий факт, що «москвофiли» хоч i восхваляють ту «багату i розвиту лiтературу», а на дiлi зовсiм ii не знають i навiть не способнi ii оцiнити, бо по своiй лiтературнiй школi вони належать ще до передпушкiнськоi, коли не передкарамзiнськоi доби, – тодi як народовцi, хоч i брикаються проти Росii, а на дiлi дедалi все бiльше пiдпадають впливу новоi росiйськоi лiтератури, з котрою тiльки вони однi i знайомлять галицьку публiку. Висновок мiй був вп'ять такий, що й у Галичинi лiтературна справа, переставлена з грунту формально-нацiонального на грунт реально-культурний, при демократично-прогресивному напрямку тратить свiй гострий, подiляючий характер i прийма такий, при котрому всi щирi прихильники демосу й освiти можуть працювати досить згiдно.
Правда, при таких студiях Галичини я одкрив там один елемент: вузькодумний, реакцiйний i лакейсько-кар'ерний, котрий бiльш усього одповiда нацiональнiй формулi – рутенський, котрий примазуеться то до руськоi партii, то до украiнськоi або до обох вкупi i котрий мусив би бути виелiмiнований, як правдивi пута на ногах галичан. Окрiм того, вказував я на кружковий фанатизм, на нечеснiсть полемiки, на безморальну легкiсть перескокiв людей од партii до партii (Головацький, Климкович i др.) як на правдивi язви галицько-руськоi громади.
З такими думками, – не мое дiло судити, чи вiрними, чи нi, але в усякiм разi независимими вiд усяких галицьких нацiоналiстичних партiй, – я вступив у безпосереднi взаемини з галичанами.
Частина друга
ПЕРШІ МОЇ СТОСУНКИ З ГАЛИЧАНАМИ ДО ПЕРЕЇЗДУ ЧЕРЕЗ ГАЛИЧИНУ в 1873 р.
Перший галичанин, якого я побачив (на початку 1868 чи 1867 р.), був д. Димет, котрий приiздив часами в Киiв по своiм купецьким справам i мав уже там деякi знайомства з украiнолюбцями, один з котрих i привiв його раз до мене. Та я не мiг багато довiдатися вiд д. Димета про галицькi лiтературнi справи, а тiлько передав через нього в Галичину кiлька книжок – етнографiчних видань приятелiв, а також деякi рукописи для редакцii «Правди», про котру ми чули вiд одного прибувшого з-за кордону товариша, приятеля Кулiшевого, але котроi ми не бачили. Мiж посланим був, пам'ятаю, переклад «Мазепи» Байрона, доволi старанно зроблений i гарним вiршем, хоч i не вiдповiдаючим оригiналу, котрого автор i не додержавсь, бо перекладав з французького прозаiчного перекладу. Той «Мазепа» так i пропав в редакцii «Правди» i пропав навiки, бо з нього зоставсь i надрукований тiлько «Заспiв», тобто посвята перекладчика. З того часу почав я получати «Правду» в закритих конвертах, як листи. Получав я так номерiв з 3-4, – коли це приходить до мене Олександр Кiстякiвський, пита про «Правду» i розказуе, що i вiн дiстае ii також в листах. Кiстякiвський колись був секретарем у «Основi», а тодi був доцентом кримiнального права в Киевi, в унiверситетi. Вiн дуже украiнофiльствував i тодi перед приятелями, та тiлько страшно боявся, щоб не почуло начальство, i через те навiть виговорював менi, навiщо я пишу украiнофiльськi статтi в петербурзькi видання i тим виявляю себе перед часом, i радив менi робити так, як Сiкст V, що ходив згорбившись, аж поки не став папою. Я смiявсь на те, що, може б, i послухавсь такоi ради, коли б знав, який справдi пункт в своiй кар'ерi можу признати за папство, а найбiльше, коли б був певний, що, ставши папою, зможу розiгнутись, як Сiкст V. А як спина вже так звикне гнутись, що так i зостанусь?! – питав я. Кiстякiвський (земля йому пером) сердивсь на такi вiдповiдi i дуже рiдко заходив до мене, – а тепер прийшов по важному дiлу. Вiн страшно перелякавсь, получивши в листах кiлька номерiв «Правди». «У нас жандармерiя, – кричав вiн, – та у нас i без чорного кабiнету листи розкривають на поштах, то вже безпремiнно дiзнаються, що я получаю «Правду». Вiн радився зо мною, як би переказати в редакцiю, щоб не слала газети так, а передавала оказiями, хоч раз в рiк.
«Я не прохав iх висилати, – казав Кiстякiвський, – я як получу ще, то просто вiднесу в жандармську управу, бо по чiм я знаю: може, то самi жандарми шлють, щоб потiм потрусити у мене та й знайти!»
Я пробував утихомирити Кiстякiвського, але тiлько розсердив, i вiн пiшов вiд мене з погрозою – понести-таки «Правду» жандармам, на що я йому сказав смiючись, що вiн таким способом донесе на мене, бо я до жандармiв не пiду, i коли справдi получати «Правду» (в котрiй тодi не було нiчогiсiнько полiтичного) дiло «неблагонамеренное», i коли справдi жандармерiя зна, хто в Киевi получа ii, то, значить, Кiстякiвський, очищаючи себе, предасть мене, котрий не прийшов очиститись. Звiсно, Кiстякiвський до жандармiв не пiшов – тим паче, що, на його щастя, незабаром переiздив через Киiв за кордон згаданий приятель Кулiша i Кiстякiвський переказав через його своi страхи у Львiв, i пiсля того перестала «Правда» приходити до його, та й до мене. Я ж через того вандрiвника, котрого захопив уже на повозi, вспiв передати до «Правди» ще деякi рукописи приятелiв-украiнофiлiв, в тiм числi кiлька перекладiв з «Записок охотника» Тургенева, котрi були напечатанi в «Правдi» аж у 1874 р., здаеться, по другому вже манускрипту.
Скоро потiм довiдавсь я вiд одного старого товариша, належавшого колись до космополiтiв киево-подiльськоi недiльноi школи i недавно пробувщого з Криму, що там у Ялтi е лiкар Руданський (каюсь, не вiдомий менi тодi, хоч вiн, мабуть, чи не единий справдi талановитий з молодших поетiв, котрi появились в «Основi») i що вiн переклада i дуже б то добре на украiнську мову «Ілiаду», та тiльки не зна, що йому робити з тим перекладом. Я зараз же написав Руданському лист i дiстав вiд нього першу пiсню «Ілiади», котра менi дуже подобалась живою мовою i простотою перекладу, та не подобалась по вольностi: Руданський, щоб бiльше «обукраiнити Гомера», як вiн менi писав, вибрав замiсть гекзаметра осiбний пiсенний короткий склад, а позаяк у нього не можна було вбгати знаменитих епiтетiв гомеровських (замiчу – котрi чудово може передавати украiнська етимологiя), то вiн iх повикидав {Замiчаю цей факт як один з многих проявiв «своеi мудростi» украiнських народовцiв; другий подiбний – самовiльну переробку «Тараса Бульби» Гоголя я розповiв уже в 1 № «Товариша». Факти такi показують недостачу культурного, европейського образування лiтературного. Чимало подiбних проявiв «своеi мудростi» можна налiчити i з других сфер украiнофiльського дiйства: i товариського, полiтичного i т. iн.}. Я вiдписав Руданському свою думку про таку обскубку Гомера, i вiн обiцяв, наскiльки можна, не змiняючи складу, поправити свою працю, i скоро прислав менi першу рапсодiю, наново перероблену, далеко бiльш подiбну до оригiналу.
Порадившись з приятелями, я написав Руданському, що радо вiзьмусь за видання його перекладу, коли вiн буде скiнчений, а поки що пошлю початок його в «Правду». Я так i зробив, приписавши до редакцii, щоб вона увiйшла i в прямi стосунки з Руданський i щоб послала йому кiлька примiрникiв того номера, де буде напечатаний його переклад. Було це в 1869 р. На мiй лист я не дiстав зi Львова вiдповiдi (хоч вiн був даний до рук редакцii переiжджим знакомим). «Правда» приходила до нас оказiями так неакуратно, що я й не знав, чи напечатано працю Руданського, чи нi. Восени 1870 р. я виiхав за границю на Берлiн, i там тiлько я довiдавсь через книгаря, що «Правда» перервалась в лiтi того року. З Берлiна писав я про манускрипти Руданського до останнього редактора «Правди» – i вп'ять не дiстав вiдповiдi. Написав я самому Руданському, щоб мене не винуватив (в Киевi зостались люди, мiж iншим, спецiалiсти грецькi, котрi мусили далi вдержувати взаемини з Руданський), i вiд нього не получив вiдповiдi. Нарештi, вже в кiнцi 1872 р., зустрiвсь я во Флоренцii з одним паном з Ялти, котрий менi сказав, що вiн добре знайомий з Руданський. Я попрохав того пана переслати Руданському мiй лист, але скоро пан той показав менi вiдповiдь Руданського, в котрiй вiн приписуе для мене, по-московському: «Др[агоман]ову прошу передать, что я болен и давно прекратил все мои литературные упражнения». Через кiлька мiсяцiв почув я, що Руданський умер.
Я розказав цей епiзод як одну з перших моiх проб завести лiтературнi стосунки з галичанами i як зразок наших лiтературних порядкiв.
Прочитуючи навiть «Історiю русько-украiнського письменства» д. Ом. Огоновського, бачиш, що слiд би нам завести осiбну частину: iсторiя пропавших творiв русько-украiнськоi лiтератури. Мiж iншим, у д. Огоновського есть дещо i про пропажу працi Руданського, та не все i навiть нема кiнця дослiду про iсторiю тих праць у Львовi, де по свiжим ще слiдам д. Огоновський мiг би довiдатись щось позитивного. Я, не думаючи знiмати вини за ту пропажу з росiйських украiнцiв, котрим дiстались власнi рукописи Руданського, скажу, що за пропажу «Ілiади» виннi найбiльше редактори «Правди» з 1869 р. включно до д. Романчука i Вол. Барвiнського. Історiю першоi пiснi, пересланоi мною, я розказав. Безспорно, що ця iсторiя прикро вразила Руданського i знеохотила його вести дальше працю i навiть стосунки зi мною, хоч найменше в усьому винним, i була останньою краплею, котра переповнила його песимiзм. Потiм вже пiсля смертi Руданського, коли його рукописи щасливим случаем дiстались у Киiв, вся «Ілiада» була передана в 1874-75 рр. в редакцiю «Правди», але та редакцiя довго уперто не хотiла печатати ii, а коли, пiсля многократних запитать (мiж iншим, i через мене), почала печатати, то з перервами по правдi досадними, так що дотягла аж в 1877 р. тiлько до IX рапсодii. Цю упертiсть i цi перерви не iнакше можна пояснити, як тим, що редакторам «Правди» були бiльше до смаку твори iх самих та iх львiвських приятелiв (псевдокласичнi i мертвi), нiж проста праця Руданського.
Пiсля того, як так нещасливо випали моi стосунки з «Правдою» першоi серii, всякi взаемини моi зi Львовом перервались надовго. В очi ж галичан, окрiм згаданого д. Димета, побачив я вперше в Вiднi. Туди ж приiхав я лiтом 1871 р. з Берлiна через Саксонiю, де я вспiв побути в Лужицькому Будишинi, познайомитись з почтивими Смоляром i Гурником i пiдновити своi слов'янськi симпатii, i через Чехiю, де я проживав у Празi саме в часи Гогенвартовсько-Йеречкового мiнiстерства, чеських планiв про корону Вацлава i нiмецьких контрпланiв i де я мiг наглядно бачити, в який безвихiд i до якого вузьколобства та безпринципностi можуть дiйти люди навiть великих талантiв i незвичайноi енергii, коли поставлять собi на перший ряд цiлi формально-нацiоналiстичнi. Нас тодi з'iхалось у Вiднi четверо росiйських украiнцiв: я з жiнкою та двое приятелiв, бувших моiх слухачiв по унiверситету, з котрих один узявсь за мене доглядати переписку iсторичних пiсень на час мого пробутку за кордоном. З галичан ми бачились з членами «Сiчi», про котру не раз писав прихильно в «С[анкт]-Петербургских ведомостях», де я один час вiв (з Киева) слов'янську хронiку {Про це варто сказати два слова. Редактор газети, покiйник Валентин Корш, думав, що я в Киевi професор слов'янськоi фiлологii, через те, що я цитував сербськi, чеськi i iн. газети i книги. В Петербурзi, казав вiн менi, нема зовсiм знаючих слов'янськi мови, окрiм завзятих спецiалiстiв, котрi всi (окрiм Пипiна i Ровiнського) не належали до лiберальноi печатi. Варто спом'януть, що друга моя спецiальнiсть в газетi, – по просьбi Корша, – була полемiка з московськими газетами (Каткова й Аксакова).}.
Молодшi моi приятелi ранiше мене прибули до Вiдня й познайомились з сiчовиками, то й цi були смiливiшi з ними, нiж зi мною, бо (як це кинулось нам у вiчi зразу) галичани, як i нiмцi, а надто австрiйцi, далеко бiльше звертають увагу на iерархiчнi одмiни, нiж росiяни. Незабаром один з моiх приятелiв переказав менi, щоб я був обережний в розмовах про папу i римську церков, бо деякi сiчовики образились на мене, хоч не смiли того менi заявити. Я, як i всi ми, росiяни, а по крайнiй мiрi – кияни унiверситетського виховання, не маючи нiяких конфесiйних тенденцiй, не думав навiть чiпати навмисне папу, як i поклонятись йому, сказав щось таке в «Сiчi» мимоходом, читаючи газети, в котрих тодi частенько говорилося про папу з поводу недавнього входу iтальянського короля в Рим та починавшогося скрiзь Kulturkampf'а пiсля Ватiканського собору. Тепер я наткнувсь на землякiв, та ще й сопартiйникiв, народовцiв, перед котрими менi не вiльно було показувати симпатii до iталiйськоi вiльностi й едностi i антипатii до Sylabus'y[5 - Посланiя – енциклiка (лат.).] Пiя IX! Звiсно, я вiдповiв, що буду бiльш обачним щодо форми моiх думок, але сутi iх змiняти нi для кого себе обов'язаним не вважаю. Це була перша в своему родi наука менi, наiвному росiйському прогресисту, котрий знав доти одну тiльки цензуру – полiцейську, що есть далеко страшнiша цензура – громадська, добровiльна! Згодом я все бiльше дiзнававсь ii у своiх австрiйських землякiв, а нарештi побачив ii i в росiйських украiнофiлiв далеко бiльше, нiж ждав. Окрiм усього iншого, в останньому не можна не бачити впливу галичан i на росiйських украiнцiв.
В дальших розмовах наших з сiчовиками виявилось, що для них наша Украiна сама в собi i у вiдносинах до Росii terra incognita[6 - Земля незнана (лат.).]: нi iсторii, нi географii, нi порядкiв наших, навiть лiтератури спецiально украiнськоi вони не знали, а вже про книги, писанi про Украiну ж, та «по-московському», хоч не питай: так, не знали вони творiв нi Гоголя, нi Костомарова. Коли ми дивувалися тому, то нам одповiдали не тiлько, що того в них не легко здобути, а навiть i таке, що знати те i необов'язково, бо то все «московське». А коли ми на те казали, що хоч би й так, то все ж, не знаючи таких речей, ми не тiлько були б глухi й нiмi, а навiть про нашу Украiну нiчого б не знали, на те нам потроху почали закидати, що ми лихi патрiоти. В поглядах на вiдносини Украiни до Росii, до росiйськоi культури й лiтератури виявлялись в сiчовикiв думки зовсiм фантастичнi. Вони просто прикладали до того всього австрiйську мiрку, та ще й спецiально взяту з вiдносин Цiс – i Транс-Лiтавii. Переяславська умова 1654 р. здавалась iм чимсь подiбним до угорськоi конституцii 1848 рр.; Москва так само порушила Переяславську умову, як Австрiя – угорську конституцiю пiсля 1849 р., а потiм почала московити Украiну, як Австрiя германiзувала Угорщину, а тепер мусить також признати Rechtskontinuitat украiнський, як Австрiя признала угорський. Того, що гетьманщина 1654 р. – зовсiм не вся Украiна й що пiсля того було кiлька умов, котрi затерли ту першу (що б сказали нашi сiчовики, якби почули тодi, що, як тепер вияснилось, в 1654 р. не було майже нiякоi умови?!), що помосковлення йшло у нас поволi й за помiччю самих наших землякiв (починаючи з «чернi» й славного Запорожжя в 1658-1663 рр.), в котрих не було свiдомого нацiонального чуття, що й тепер його нема в бiльшостi наших освiчених класiв, а в народi есть тiльки неясне чуття, що вiн не «кацап», але нема ясноi думки про те, хто вiн? – i що через те все ми мусимо виходити навiть у своему автономiзмi не вiд трактатiв i навiть не вiд принципу нацiональностi (котрий панрусисти повертають проти нас), а вiд загальних лiберально-демократичних принципiв полiтичних i культурних та вести роботу знизу вгору, не брикаючись проти москалiв як нацii, а навiть добиваючись вкупi з ними вольностi iндивiдуальноi й краевоi, в рамках котроi тiльки i може поставитись серйозно i наш нацiональний принцип, – цього всього слухали вiд нас нашi сiчовики як чогось зовсiм чудного, а в усякiм разi незгiдного з нашим украiнством.
Пiсля розмов ми поклали перш усього постаратись зiбрати для «Сiчi» бiблiотеку, чим мусили зайнятися моi приятелi, котрi повертались в Росiю. Вони й справдi прислали у Вiдень книги украiнськi, окрiм того Костомарова, Гоголя i т. iн. А я взявсь здобути для «Сiчi» петербурзькi журнали й газети, в котрi я писав. Друге дiло, котре вийшло з цього нашого пробутку в Вiднi, була участь, котру взяли молодi галичани в збираннi матерiалу для iсторичних пiсень. За це дiло взявсь д. Мелiтон Бучинський i виконав його на славу! Вiн здобув готовi вже записи вiд кiлькох землякiв i зорганiзував цiлий пiвчок записувачiв, так що, повернувшись у Киiв, я застав цiлi пачки присланих ним пiсень, впорядкованих lege artis[7 - За всiма правилами мистецтва (лат.).]: кожна на осiбному листочку, з помiткою сторони, оселi, записача. Скарб цей i досi не вичерпався, бо й досi не викiнчено видання укр[аiнських] полiтичних пiсень, та святi знають, коли i викiнчиться, бо в 1886 р. менi написав кружок наших щирих землякiв, що почате мною видання («Полiт[ичних] пiсень украiнського] народу в XVIII i XIX ст.») для них шкiдливе{Шкiдливе також i повне видання «Кобзаря» Шевченка!}! Окрiм спецiально полiтичних пiсень, д. Бучинський передав нам у Киiв цiлi збiрки, котрi теж лежать дурно в мене: я кiлька разiв обертався до рiзних галичан, що радий передати тi пiснi для друку, та з того нiчого не виходить. Львiвськi народовцi не мають з чого печатати твори «велетня» (як вони кажуть) народу, бо видають папiр i заходи на «класичнi» драми, комедii, подорожi й т. iншi твори своiх проводирiв, – твори, вiд котрих по крайнiй мiрi я, грiшний, позiхаю, роздираючи рот аж до ухiв, – а певно ж хто-небудь, людина з бiльш «класичним» смаком, нiж я, ними ласуе! А твори «велетня-народу» хай полежать!
Розпрощавшись з сiчовиками, я поiхав у Гейдельберг, а потiм в Італiю, де зостававсь двi зими (1871-2 i 1872-3), безперервно переписуючись з сiчовиками, а найбiльше з одним з них. Переписка дотикалась усяких новин в Галичинi й усiй Слов'янщинi, лiтературних праць моiх i iнших справ «Сiчi» i других товариств слов'янських, а найбiльше руських у Вiднi. З останнього поводу менi доводилось дуже споритись з моiм звичайним кореспондентом. Як звiсно, всi слов'янськi товариства у Вiднi доволi панславiстичнi i почастно не пропускають пригоди (а тодi напроти нiмецько-бюргерському централiзму ще бiльше) показати свою симпатiю до Росii. З цього настрою користуються панславiсти московсько-реакцiйного напрямку, до котрих прихилялась завше частина русинiв, котра належала тодi до товариства «Русская основа», куди входили всi буковинчики й угорськi русини, що вчилися у Вiднi. Щоб одрiзнитись од таких землякiв, сiчовики вiддалялися вiд усяких панславiстичних зборiв, в чому сходилися з поляками. Через те, звичайно, в усiх кореспонденцiях в слов'янськi, в тiм числi й росiйськi газети про всякi урочистi збори вiденських слов'[янських] товариств стояла стереотипна фраза: «Були всi слов'[янськi] товариства, окрiм полякiв i украiнофiлiв».
Менi таке поступовання сiчовикiв вдавалось нерацiональним i непрактичним. Я силувавсь впевнити iх, що сама по собi iдея панславiзму не противна украiнству, котре, власне, i почалося як серйозний рух федерально-демократичним i гуситським панславiзмом Костомарова й Шевченка («Посланiе до Шафарика»), i що украiнцi замiсть того, щоб вiддалятись вiд слов'ян, мусять при всякiй пригодi сходитися з ними, щоб манiфестувати, власне, той панславiзм, котрий безпремiнно мусить знайти собi бiльшу симпатiю в молодiжi слов'янськiй, нiж раевщина. При тому, казав я, не слiд сiчовикам виступати й ворогами Росii народноi й культурноi, а напроти, слiд показувати приязнь до неi, а тим паче треба виступати проти росiйськоi реакцii й абсолютизму.
Вся моя аргументацiя вiдскакувала вiд моiх кореспондентiв, як кавчук вiд стiни.
Менi одповiдали всякими резонами, мiж iншим, i такими, що, мовляв ми мусимо сходитися не з одними слов'янами, а й з нiмцями, i мадярами, й т. iн.
Не скоро вже, коли в «Сiчi» склалась – заходом О. Терлецького i за помiччю нашого кружка – величенька бiблiотека, в котрiй було зiбрано найважнiше про Украiну, а також всi росiйськi класики, важнiшi iсторичнi й етнографiчнi видання i про Бiлу Русь i Московщину, та коли ця бiблiотека й особистi стосунки привели до «Сiчi» чимало i молодiжi росiйськоi – почало сповнятись те, що я радив в 1872-1873 рр. Та й досi ще на панславiзм косим оком дивляться галицькi народовцi усяких барв, так що й цей бiк Костомарова iм навiть малозвiсний. Інтересно, що про автобiографiю Костомарова, в котрiй есть i програма його слов'янського товариства, нiхто нi слова не сказав в Галичинi, – вона навiть не поiменована в «Історii лiтератури» д. О. Огоновського! Та й усi манiфестацii пiсля його смертi, особливо у Львовi, вийшли мiзерно; менi писали, що народовцi навiть боялись прийти на панахиду по цьому «батьковi Русi-Украiни» {Пiсля того, як це було написано, програма Костомарова була передрукована в першому номерi в третiй раз поновленоi «Правди» 1888 р. – та ще й як основа програми самого видавництва. Тiлько ж треба сказати, що найменше впливу тiеi програми видно на самiй тiй «Правдi».}.
Також мало слiду зоставили моi намови про те, щоб повести дiйсну пропаганду украiнського напряму серед буковинчикiв i угорцiв, котрi пiдпали впливу попа Раевського – першi, як православнi, а другi з реакцii мадяронству. Я настоював на тому, що нi до буковинчикiв, нi тим бiльше до угорцiв не можна пiдступати iз звичайним украiнофiльством, раз, через те, що вони проти того направленi уперед, а вдруге, через те, що iм таки i чужi спецiальнi козако-украiнськi традицii. По моiй думцi, до тих i других треба пiдступати з загальнодемократичною iдеею, а окрiм того, показати iм в Росii другi напрямки, окрiм московсько-слов'янофiльського, напрямки демократично-прогресивнi, i звернути буковинчикiв i закарпатян на подiбну ж дорогу на iх власнiм грунтi, – чого само собою виходило б i нацiональне народовство, котре б злилося з украiнством. Спецiальний привiд до того, щоб менi налягати на сiчовикiв з такими намовами, явився, коли я прочитав у газетах, що член «Русской основи» Гр. Купчанко реферував про буковинсько-руськi пiснi. Пустiть вiд себе подiбнi реферати хоч по збiрцi Головацького, – писав я сiчовикам, – знайдiть збирачiв ентографiчного матерiалу на Буковинi й на угорськiй Русi, i ви притягнете до себе здiбнiших i щирих народолюбцiв з самоi «Русской основы». Нiчого з моiх намов не вийшло, окрiм того, що, за посередництвом М. Бучинського, я змiг закупити вiд д. Купчанка його матерiал, котрий потiм видало киiвське Географiчне товариство в досить спорiй книзi, хоч з недоладним титулом «Пiснi буковинського народу», – так буцiмто в Буковинi самi русини! До того ж у виданню тому скривджено Купчанка, бо на заголовку пiсень поставлено iм'я не його, а того, хто. впорядкував збiрку i, правда, положив на те чимало працi, та все-таки не збирав тих пiсень. В усякiм разi я в цих хибах видання не винен, бо в момент, коли воно вийшло, не був навiть у Киевi. Вернувшись та побачивши книжку, я, звiсно, сплеснув руками, тiльки вже було запiзно.
Переписуючись з д. Купчанком з поводу збирання етнографiчного матерiалу, я вспiв впевнити його, що по крайнiй мiрi в етнографiчних виданнях безпремiнно потрiбна «фонетика», якоi так жахались тодi австро-руськi старовiри {Спом'янувши д. Купчанка, я мушу сказати й про дальшi моi з ним стосунки, котрi тяглись i потiм, бо я дiставав вiд його ентографiчнi матерiали i обмiнювався з ним виданнями. Д[обродiй] Купчанко – досить характеристична особа i наводить на iнтереснi думки про загальний стан австрiйських русинiв. Безспорно, народолюбивий i причому рухливий (що серед русинами рiдко бува), завше за роботою, живучи переважно у Вiднi, одному з бiльших культурних центрiв Європи, д. Купчанко все-таки досi не виробив собi прогресивно-освiтньоi основи для свого народолюбства i навiть не звiв своiх студiй про народ свiй в яку-небудь серйозну наукову цiлiсть, а мов навмисне держить себе поверховим вiденсько-газетним репортером в усьому, що пише, а в полiтичних думках не пiшов дальше сервiлiзму, то чорно-жовтого, то московського. А поряд з цим згадую чимало сiчовикiв, котрi дуже нерадо дивились на те, що я зношусь з д. Купчанком: вони й бiльш освiченi, й думки мають прогресивнi, й жили й живуть в тiм же Вiднi, а нi один з них не зробив нiчого навiть для того, щоб вiденськi газети дiставали звiстки про Галичину не виключно з противного народовцям табору, а вже про який-небудь систематичний показ нiмцям i через них усiй Європi життя i справ нашого народу, хоч би в Австрii, нiчого й говорити!! Хай тi, що бiльш мене знають Галичину, скажуть: що тут за причина? А я тiльки кажу тепер те, що не раз думав з болем на серцi приглядаючись до русинiв у Вiднi.} i котру так постидно предали iм потiм львiвськi народовцi.
Потiм, вже в 1875-76 рр., коли я побував сам по угорськiй Русi та познайомивсь з тамтешнiми студентами у Вiднi, почало виявлятись, що моя програма заходу коло них зовсiм не трудна до виконання, – почались в мене й на моiх очах у сiчовикiв взаемини з буковинчиками й угорцями, котрi приносили i присилали менi етнографiчний матерiал, записаний навiть еретичною фонетикою; почали буковинчики i угорцi спiвати пiснi по Лисенку i читати книжки украiнофiльськi. Але я мусив скоро залишити Австрiю й не знаю, як там на цiм полi дiялось далi… Тiльки по тому, що написано навiть в статтi В. Лукича «Угорська Русь» (во многому цiннiй), бачу, що ортодоксальнi народовцi й досi нiчогiсiнько не розумiють в справах Угорщини, коли сам В. Лукич бачить в шкiдливому й пiдлому мадяревi Панковичi трохи не народовця тiльки через те, що вiн виступив проти православiя й Росii, – що йому, як угорському чиновнику-епiскопу, було, звiсно, не трудно. Не диво, що при такому розумiннi угорсько-руських справ народовська пропаганда серед закарпатських русинiв не посуваеться. Не дуже-то вона йде, як бачу, й серед буковинчикiв, а надто у Вiднi, де, як вiдомо, в остатнi роки сiчовики i буковинчики стали трохи не на ножах, причому буковинчики посунулись ще далi, нiж колись, на бiк формального «москвофiльства». Коли я вже забiг трохи наперед, то нехай уже скажу, що такому стану речей в товариствах молодiжi вiдповiла тепер i настрiй серед старших обох партiй, де з того часу лексикон обопiльних лайок навiть вбiльшився i при тому виразами, зовсiм уже не мудрими. «Ви об'единителi!» – кричать однi i думають, що сказали таке вже слово, що проти нього нiхто не встоiть. «А ви роз'единителi!» – вiдповiдають другi. Моральна вартiсть обох цих лайок виясняеться цiлком, коли згадаеш, що об'единитель у австрiйських Юзефовичiв значить те саме, що у росiйських сепаратист, роз'единитель. І не глядячи на це, навiть тi самi, що терплять в Росii вiд своiх Юзефовичiв, носяться в Австрii з криком: об'единителi!… Але ж вернiмося до 1872 року.
Із моеi флорентiйськоi переписки з сiчовиками того року я довiдався, що поновлюеться львiвська «Правда». Про це писали менi з росiйськоi Украiни, звiдки дано грошi (щось 700 рублiв) на початок дiла, писали з Вiдня i, нарештi, i з самого Львова – з редакцii «Правди». Всi кликали мене писати до нового украiнсько-народовського органу. Редакцiя писала в формi навiть низькопоклоннiй (як потiм довiдався я, це звичайна австрiйська манера, котра не гарантуе Вас вiд грубостiв, коли це потребуеться далi iнтересами вашого «нижайшого слуги»). Я вiдложив набiк свого «Непобiдимого Мiтру» (Deum Solem Invictum Mithram), ради котрого я засiв був в Італii, i сiв за роботу для «Правди». Позаяк мене прохали поспiшитись, то я написав спершу невеличку рецензiю на прислану менi книгу Ганкевича «Фiлософiя у слов'ян», i, власне, на ту частину ii, в котрiй автор говорить про Росiю, очевидно, не бачивши, може, нi одноi книги фiлософськоi з Росii. Показавши запiзнiлiсть звiсток автора, я дав реферат про той вплив, який мала тодi в Росii в фiлософськiй лiтературi позитивна французько-англiйська школа, котра була тодi в Росii найпопулярнiша, – що й було характерною проявою. Далi я сiв за довшi працi. Впорядкував я збiрничок легенд i новел, записаних одним малярем в Полтавщинi i подарований менi в Римi (щаслива пригода!) одним молодим тодi, тепер звiсним вченим-бiлорусом. Написав я й оригiнальну статтю про справу менi дорогу, i бiльш других тодi звiсну, i, як я думав, найiнтереснiшу для галичан-народовцiв, тобто про народну освiту й популярну лiтературу в росiйськiй Украiнi. Там я розказав про недiльнi школи, щоб показати, що справа народноi освiти вийшла в нас з громади, а не вiд уряду, потiм об тiм, як сам уряд мусив узятися за школи хоч на правiм боцi Днiпра, щоб противустати польському впливу, як нiчого не могли вдiяти без громадян же у «Временной педагогической школе», як далi митрополит киiвський Арсенiй пiднявсь проти тiеi школи, навiв на неi «украiнофiльський сепаратизм», як св[ятий] Синод по його iнiцiативi заборонив релiгiйнi книги i проповiдi по-украiнському, як пiшов за тим Катков i т. iн. Розказую далi й про те, яку помилку зробили украiнцi, що пiсля заборони 1863 р. не печатали популярних книг i евангелiй в Галичинi i т. д. Послав такi своi працi в редакцiю «Правди» i думав, що сповнив свою долю служби новому органу.
Незабаром дiстаю 1 номер «Правди» – i бачу там сюрприз: моя пiсня «Поклик до слов'ян», хоч перероблена мiсцями так, що нiчого не втнеш, i пiдписана Гетьманцем. Я не мав нiколи претензii бути поетом, а все ж мушу розказати iсторiю цiеi пiснi, доволi курйозну й характерну. В цю зиму 1870-71 р. просидiв я в Берлiнi серед подiбних крикiв тевтонiв, котрi розбивали Францiю й не ховали замiрiв, покiнчивши з нею, взятися i за Слов'янщину з Росiею. Потiм я проiхав частину Слов'янщини, бачив провал федералiзму Гогенвартiвського, у Вiднi здибавсь з земляками, у котрих не знайшов широкого розумiння справи не тiльки всеслов'янськоi, а й украiнськоi, далi вп'ять в'iхав у побiдоносну Тевтонщину, де пережовував кiлька часу iз земляком (покiйним Пригарою, професором одеським) i з одним поляком всякi слов'янсько-польсько-московсько-украiнськi справи, нарештi достався сам з родиною в Гейдельберг i абсолютно не мiг думати нi об чiм, як об будущiм конфлiктi Тевтонii i Славii, та об тiм, яку б то силу показала Славiя, якби в нiй запанувала федеральна демократiя в дусi Костомарова – Шевченка, а не ополячення, а потiм московське «обрусение». Щоб голова не трiснула, сiв я писати ту статтю, котра була напечатана в «Вестнике Европы» 1872 р. пiд заголовком «Восточная политика Германии и обрусение». В iнтервалi роботи ходив я з своею дитиною по гейдельберзькому Чорному лiсi та спiвав собi пiд нiс украiнськi пiснi, думаючи все «про те ж таки, що й перше думав», i раз надумавсь на голос i форму пiснi «Гей, не дивуйтеся, добрii люди, що на Вкраiнi повстало!» зложити суть моеi роботи в полiтичнiй пiснi. Не даючи моему вiршуванню нiякоi ваги, я все-таки послав його в Берлiн тому приятелевi, котрий був зо мною у Вiднi й Мюнхенi, а далi поiхав на Прагу, Берлiн i звiдти писав менi такi ж думки, котрi й я переживав. З Варшави дiстаю вiд нього лист, – пише, що ходить по мiсту, все перевертаючи в головi мою пiсню, а надто слова:
Ой, слухай, ляше, ми тiльки за наше
Лягали в степах головами,
Ми ж не хотiли, щоб панували
Вороги вашi над вами, –
i що вiн навiть дав одному ляховi копiю, котра i тому подобалась. Далi з Киева пише, що там вiн розпустив серед людей ту пiсню…
Як же я здивувався, коли побачив в 1 н-рi поновленоi «Правди» мою пiсню, тiльки перелицьовану, перешиту, мiсцями обкраяну, мiсцями полатану й дошиту – i пiдписану Гетьманцем, тодi вже досить плодовитим вiршарем. Не маючи нi тодi, нi тепер претензii на титло поета, я дививсь i дивлюсь на мою пiсню як на полiтичну статтю, вiршовану – признаюсь – досить незручно. Тiлько ж коли вже вона неждано для мене дiстала публiчностi в перелицьованiй формi, то я приведу тепер ii тут в оригiналi як документ свого часу, хоч як конспект тих речей i тих думок, про котрi була в нас тодi розмова i переписка, мiж iншим, i з галичанами.
ПОКЛИК ДО БРАТІВ СЛОВ'ЯН
Гей, не дивуйтесь, добрii люди,
Що на Вкраiнi повстало,
Що Украiна по довгiй дрiмотi
Голову славну пiдняла!
Гей, украiнець просить не много:
Волi для люду i мови;
Но не лишае вiн до всiй Русi
I к всiм слов'янам любовi.
З Пiвнiчною Руссю не зломим союзу:
Ми з нею близнята по роду,
Ми вiки дiлили i радiсть i горе,
І вкупi вступаем в свободу.
Ти, русин московський, один iз всiх братiв
Велике зложив государство,
Неси ж свою силу, де треба, на помiч,
На захист усьому слов'янству.
Клади свою славу i силу в освiтi,
В краевiй i людськiй свободi,
Не думай нiколи неважити душу
З'еднаних з тобою народiв.
По волi слов'янськi й чужii народи
Поручно з тобою iтимуть:
І стане на волю литвин i естонець,
А лях в тобi брата обнiметь.
Гей, слухай, ляше, ми тiльки за наше
Лягали в степах головами!
Ми ж не хотiли, щоб панували
Вороги вашi над вами.
Ой, признай, ляше, ти руськее право
На руськую землю i мову,
І з тоi хвилини для власноi долi
Заложиш мiцную основу.
Гей, брате чеху, ми твого Жижки
Табора ще не забули,
Де ми за чашу громадську стояли
Й козацького строю здобули.
З тобою, сербине, не раз ми братались
На сушi й на Руському морi,
Як бились за волю народну юнаки
На Сiчi й в твоiй Чорногорi.
З таким же запалом, з яким ми вмирали
За волю свою i за братську,
Ми радi повстати i костi зложити,
Щоб волю здобуть всеслов'янську.
Ой гляньте, слов'яни, встають на Заходi
Нiмецькii грiзнii хмари;
Ставаймо ж докупи, забудемо, браття,
Навiки нiкчемнii свари.
Ой, не даваймо урвать нi частини
Слов'янського рiдного краю,
Но проклят iз нас той, хто волю зневажить.
Чужоi землi забажае!
Зберiмося, браття, в сiм'ю рiвноправну,
І крикнем на братському пиру:
«Ми хочем для себе й для цiлого свiту
Лиш волi, освiти i миру!»
Ой мати Вкраiно, ой Киiв наш чесний,
Коли б довелось серед тебе
Те слово почути i вольнее знам'я
Слов'янське пiдняти до неба!
Гейдельберг, 23 августа 1871.
По правдi кажучи, менi було хоч i смiшно, а все-таки жалко й досадно побачити такий сюрприз з моею пiснею, досадно через те, що менi здавалось, що основнi думки моеi полiтичноi тредьяковщини були висловленi яснiше в оригiналi, нiж у перешивцi. А потiм я навiть був радий, що так вийшло: все-таки i в д. Гетьманця зосталось дещо i з мого панславiзму, i навiть з мого «москвофiльства», а без мого еретичного iменi пiсня ця пiшла в збiрки, антологii, iсторii лiтератури i навiть вчено-академiчнi реферати i в Галичинi, i в Росii.
Окрiм цього мого несвого твору, нiчогiсiнько мого «Правда» не хотiла печатати: i пiсланi мною легенди, i стаття про освiту знайденi були дразливими для церкви! Рецензiя ж на книжку Ганкевича знайдена була нетактичною i против автора, котрому не слiд було говорити, що вiн пише, не знаючи дiла, та й проти церкви ж, бо нетактично було показувати симпатiю до позитивiзму. Коли пiзнiше я таки настояв, щоб хоч легенди напечатано, то менi вп'ять писали, що легендами образилось галицьке попiвство, як i деякими казками з другоi збiрки (Забадька), присланоi з Полтавщини. Щоб дати тому попiвству сатисфакцiю, редакцiя «Правди» напечатала таку замiтку, що це, мовляв, православне попiвство в Росii гiдне сатири народноi, а наше, галицьке (унiатське) – зовсiм iнше! А як уже навiть з такого погляду виходило те, що «Правда» не схотiла печатати мого оповiдання про те, як киiвський православний митрополит виступив першим ворогом украiнськоi мови, я нiяк не змiг розумiти.
Та я б ще мiг з цим примиритись, коли б «Правда» давала хоч що-небудь живе, iнтересне. А то мертвячина та схоластика, – навiть в статтях про такi речi, як твори Шевченка. Я мусив написати приятелям на Украiну, щоб не винуватили мене, що нема моеi працi в iхньому органi i, звiсно, не пожалував пера, щоб висмiяти схоластику того органу. Получив я вiдповiдь, що самi приятелi моi (основателi «Правди») аж в сум прийшли, прочитавши «Правду», а особливо статтi про Шевченка, i що Костомаров, перед котрим читано мiй лист, згоджувавсь, що я в ньому вiрно схарактеризував «бездарнiсть i тупiйство» тих статей i всього галицького змiсту «Правди». Певно, авторитет Костомарова помiг тому, що украiнськi приятелi написали у Львiв, чому там не печатають моiх праць. Зайшла об тiм переписка i з Вiднем, i з Навроцьким, котрий мусив був стати в редакцii «Правди», але його, як писали менi, Голуховський перенiс навмисне «на Мазури», щоб вiдiрвати його вiд «Правди». В один майже час получив я листи вiд Навроцького i вiд приятеля-сiчовика, що моiх праць у «Правдi» не печатають через те, що редакцiя бачить там «саму негацiю й нiчого будуйчого».
Це мене вхопило за живе, i я, знову покинувши свого «Непобiдимого Мiтру», сiв писати довгий огляд, котрий потiм появивсь пiд назвою «Лiтература росiйська, великоруська, украiнська й галицька». Там я задумав критично переглянути всю тодiшню украiнофiльську i народовську ортодоксiю, показати ii безосновнiсть перед реальними обставинами й потребами, зробити те ж саме i з ортодоксiею москвофiльсько-панруською, – а нарештi дати нарис реалiстично-прогресивного украiнства й панруськостi зовсiм на iнших пiдставах. Замiр мiй лiпше всього вкладавсь у motto: Destruam et aedificabo![8 - Зруйную i воздвигну (лат.).] Але, посилаючи першу частину своеi статтi Навроцькому, я побоявсь, що таке motto покажеться претенцiозним, i перемiнив aedificabo на aedificibitis, причому з нервозностi навiть якось помилився. До посилки додав Навроцькому гарячий лист, котрий, певно, пробрав його до живого, так що незабаром початок моеi працi появивсь у «Правдi» з дуже симпатичною для мене примiткою. Потiм минае мiсяць, другий… нема в «Правдi» дальше моеi працi… Питаю, чому? Але зi Львова нiчого не пишуть, а з Украiни, з Ряшова, з Вiдня знову пишуть про негацiю…
Незабаром случилась нова пригода, з приводу котроi я вступив у новий конфлiкт з «Правдою». То було святкування шевченкiвського дня в Цюрiху в 1873 р. В той час зiбралось кiлька русинiв-галичан у Цюрiху, де вони вчились в полiтехнiцi, i також набралось чимало украiнцiв з Росii, мiж котрими були й такi, що признавались до нацiональностi украiнськоi, але частина вважала себе «русскими», тобто не дiлила себе нацiонально вiд великорусiв, хоч деякi з них i не цурались украiнських симпатiй. Кiлька чоловiк киян, що були там, переiхали через Вiдень i за рекомендацiями моiх приятелiв бували в «Сiчi» i познакомилися там з галичанами. По iх словам (власне, покiйника Зiбера i безнадiйно тепер хорого Сергiя Подолинського), «Сiч» зробила на них чудне вражiння, особливо на однiм вечiрку, де були попи-депутати рейхсрату i де подавали «бiлу каву» вiд якогось «совiтника» (чи не Лавровського?). Голова «Сiчi» виголосив промову, в котрiй, мiж iншим, гаряче говорив про прихильнiсть галицькоi молодiжi «до своеi питомоi церкви». «Та то вiн бреше!» – прошепотiв на вухо Зiберовi i С. Подолинському один сiчовик, котрий ранiше вже був знакомий з одним з моiх приятелiв, що був у Вiднi зi мною, i котрий бував за чiчероне киянам у Вiднi.
«Та то вiн бреше! Вiн такий же атеiста, як i ми з Вами! То ж вiн таке говорить тiльки для гостей!» Але з деякими сiчовиками нашi вандрiвники-кияни вступили в добрi стосунки, здобували для них книги i для бiльшоi взаемностi виписали «Правду» в цюрiхську «русскую библиотеку», в котрiй висiв, мiж iншим, i портрет Шевченка. Познакомились тi кияни i з цюрiхськими галичанами, котрi зложили в себе «Русский кружок». Тiлько в цьому кружку киянам прийшлось наткнутись на ворожий собi вплив, котрий iшов iз польського Раппершвiльського музею, де був тодi директором звiсний д. Духинський, що писавсь завше пiд своiми працями: Prof. Duchinski de Кief.
Звiсна теорiя д. Духинського про тотожнiсть русинiв i полякiв i про монгольство москалiв. Теорiя та була образно намальована на однiй стiнi в Раппершвiльському музею: географiчна карта Восточноi Європи; на меридiанi,, примiром, Калуги проведена лiнiя: на запад вiд неi написано: Rасe аrienne, constitution individualiste et liberale
