скачать книгу бесплатно
Пригоди Нюмочки
Вiра Марущак
Казка – лагiдна колиска дитинства. З неi вийшло все людство. З вiку в вiк, iз поколiння в поколiння зорiли зацiкавленi дитячi оченята на дивовижний свiт, що нас оточуе. Читаючи казки, дiти пiзнають життя, iхнi голiвки засiваються зернятами добра, сили i мудростi, якi, проростаючи, заявлять про себе пiзнiше, через роки. Саме такий позитивний заряд i повчальнiсть несуть казки миколаiвськоi письменницi Вiри Марущак. Вони приваблюють органiчним поеднанням правди i вигадки, високою поезiею, служать джерелом мудростi. Написанi доступною мовою, образно вiдтворюють ту чи iншу життеву ситуацiю.
Вiра Марущак
Пригоди Нюмочки
Казки
Пригоди Нюмочки
Мишка-шоколадниця
Я жила у нiрцi з матусею. У затишнiй теплiй домiвцi вона цiкаво розповiдала менi про великий свiт i застерiгала, що на землi е люди, якi не зовсiм доброзичливо ставляться до нас, мишей. Говорила й про те, що треба боятися вусатих котiв, якi тiльки те й роблять, що полюють на нас.
Якось матуся менi сказала:
– Нюмочко, ти вже доросла, час самiй добувати iжу.
Я теж дуже цього хотiла. І тому охоче шмигнула слiдом за нею. Разом дружно взялися гризти дерево. А коли з’явилася дiрочка в пiдлозi, то передi мною вiдкрилося те, чого я досi не бачила. У великiй просторiй кiмнатi було багато свiтла, а вiд ароматiв запаморочилося в головi. Виявилося, що так приемно пахнуть цукерки, якi були упакованi в зеленi мiшечки, що стояли поряд з подарунками – плюшевими зайчиками.
Матуся зразу взялася до дiла: прогризла дiрочку й зникла серед цукерок. Я зробила те ж саме. Та раптом почулися голоси людей, i я кудись нiби попливла. Вiд страху зажмурила очi й розплющила iх тiльки тодi, коли почула музику. Обережно визирнула зi своеi схованки й побачила, що подарунки лежать пiд пухнастою ялинкою, а поруч танцюють дiти у рiзному вбраннi. Кого там тiльки не було – принцеси, лисички, зайчики. І навiть кiт.
Зразу я хотiла кудись дременути, та не знала куди. А придивившись, зрозумiла, що вiн несправжнiй, хоч i був у червоних чоботях, iз хвостом, намальованими вусами. Звiсно, кiт зовсiм не хотiв полювати на мене, бо водив хоровод iз друзями. Менi теж стало весело, i я ледь не вискочила з мiшка погратися, однак, згадала, як мама застерiгала: «Не будь довiрливою!» Тому я вирiшила тихесенько спостерiгати за святом. Воно було веселим. Дiти смiялися. Грали в iгри. Танцювали.
А згодом до них вийшов дiдусь у червоному кожусi з довжелезною бiлою бородою. Вiн привiтав дiтей, роздав подарунки. Я, на всякий випадок, глибше занурилася в цукерки i знову вiдчула, що кудись попливла. З жахом прислуховувалася до якихось шумiв, голосiв. Було лячно доти, поки мене не огорнула тиша. Я знову визирнула зi своеi схованки i збагнула, що потрапила до кiмнати. Тут було затишно i чисто. Навколо багато iграшок. І схожа на ляльку дiвчинка. Вона потягнулася до подарунка. У мене завмерло серце, коли дiвчинка взяла мого сусiда – зайчика. Я розумiла, що скоро дiйде черга й до цукерок. Коли це сталося, я вискочила з мiшка й опинилася в дитячiй долонi.
Свiтлокоса, кучерява дiвчинка широко розплющила здивованi блакитнi очi:
– Ти хто? – запитала вона.
– Нюмочка, – вiдверто зiзналася я й присiла на заднi лапки, щоб будь-якоi секунди втекти. Та дiвчинка була такою привiтною, усмiхалася до мене.
– Давай дружити, – запропонувала вона.
– Згода, – одразу вiдповiла.
– Я хочу з тобою гратися. Тiльки ти менi поклянись, що нiкуди нiколи не пiдеш. Живи тут у моiй кiмнатi. Гаразд? – клiпнула довгими вiями дiвчинка.
– Гаразд, – пообiцяла я.
– Подiлюся з тобою своею заповiтною мрiею, – дiвчинка пiднесла до червоних вуст руку, на якiй я сидiла. – Давно хочу, аби у мене був братик чи сестричка, бо я ж така самотня. Тато з мамою на роботу ходять, а подружки пограються та йдуть додому, а менi так хочеться, щоб тут, поруч, хтось був i нiколи не збирався додому. Щоб ця кiмната була i його домiвкою.
Я ii розумiла, бо в мене тепер теж не було рiдних: невiдомо де пропала моя матуся.
Анюточка, так звали мою знайому, була говiркою дiвчинкою i розповiдала про своi секрети. Добра i дбайлива, прилаштувала для мене лiжечко. Та я любила спати в ii черевичку. Про всяк випадок уночi прогризла нiрку, хоча зовсiм не хотiлося покидати цю домiвку з таким хорошим другом.
Одного вечора, примруживши очi, Анюточка розкрила свою таемницю, про яку просила нiкому-нiкому не розповiдати, адже в неi незабаром з’явиться сестричка чи братик.
Вiд радощiв я ледве не танцювала на заднiх лапках. Того вечора ми довго перешiптувались. А коли моя подружка заснула, менi раптом стало сумно: розумiла, що тепер у Анюточки буде з ким бавитись i жити тут, у цiй кiмнатi. Чи знайдеться для мене мiсце? Вiд цих думок на серцi було холодно, i я все частiше поглядала на дiрочку в пiдлозi.
Поневiряння Нюмочки
Я довго сидiла в Анютчиному черевичку. Здавалося, що дiвчинка вже не так дуже любить мене, як ранiше, i тому ще бiльше хотiлося до своеi матусi. Навiть уявила, як вона пестить, голубить мене. Захотiлося розповiсти iй про свою нову подружку i про те, що тепер у дiвчинки буде хтось ближчий i дорожчий за мене. З цими думками я шмигонула в дiрочку. Довелося рити дорогу, лапки болiли. Аж раптом я опинилася в якiйсь щiлинi. Зiрвалася й полетiла вниз, б’ючись об камiння. Знепритомнiла.
Не знаю, скiльки я пролежала на холоднiй пiдлозi. Боялася поворухнутися, болiло все тiло. Я почувалася самотньою, нещасною, не знала, як бути далi. Та раптом вiдчула, як мене хтось лоскоче. Повернула голову й побачила таргана. Вiн перебирав довгими вусами i здивовано дивився на мене.
– Чого розляглася на дорозi? – запитав, навiть не привiтавшись.
– Заблукала, матусю шукаю, – сказала й вiдвернулася вiд непроханого сусiда.
– Ха-ха! Матусю шукае, – аж присiв вiд смiху тарган. – Навiщо вона тобi? Краще ходiмо зi мною, я тобi своiх родичiв покажу. Ти знаеш, скiльки iх у мене? – вiн гордо задер голову.
– Може, i пiшла б, але в мене боки болять i iсти хочу, – зiзналася новому незнайомцю.
– Чекай, – крутнувся з усiх своiх нiг тарган i щез так швидко, як i з’явився.
Знову залишилась сама на холоднiй пiдлозi. Майже безпомiчна, думала що для мене закiнчилося хороше життя, тепер не матиму такого друга, як Анюточка. Доведеться поневiрятися. Вiд думок вiдволiк шум. Глянула i злякалася – поруч проходило полчище тарганiв, кожен iз них нiс по крихтi хлiба. Передi мною виросла цiла бiла гора.
