Трагічна любов отамана Артема

скачать книгу бесплатно


– Панове отамани, на жаль, перед нами не просто мiлiцейська залога. Мiлiцiя знаходиться поряд у селi Хвостiвцi у будинку сiльськоi ради. Їх там шестеро, що теж досить щоб нас гарно пострiляти, коли ми будемо проходити через село. А перед нами регулярна рота 216-го полку, яка була термiново сьогоднi перекинута потягом з Гайсина, щоб органiзувати тут засiдку. І вони це встигли зробити. У ротi десь, за оцiнками моiх односельцiв, бiля сотнi бiйцiв, то вони можуть нанести нам вiдчутнi втрати, особливо вдень.

Почувши оповiдку Охрiма отамани на деякий час притихли. Кожен думав над тим, що можна зробити, щоб втрати об’еднаного загону були якомога меншими. Першою, як завжди, озвалася Маруся:

– Охрiме, а на твою думку, що нам потрiбно було б зробити?

Охрiм трохи помовчав, почухав потилицю, розгрiб заскорузлими селянським пальцями свою чуприну, а потiм стиха промовив:

– Я звичайно, тiльки простий вояк, але на мiсцi панiв отаманiв, я не чекав би до ранку, а напав би на тих червонозадих прямо сьогоднi вечором, коли вони цього не дуже очiкують.

– Добре Охрiме, дякуемо за розвiдку i твою пораду. Тепер ти можеш, поки що бути вiльним, але знаходься десь поряд, бо скоро нам знадобишся, – промовив Артем.

На хвилину над обозним вiзком запанувала крихка тиша, усi задумались над планом бою. Затим слово взяв отаман Лихо:

– Панове, думаю Охрiм правий, треба використати фактор неочiкуваностi. Напасти на червоних потрiбно коли засутенiе, обiйшовши iх стиха зi всiх сторiн. І розпочати баталiю потрiбно тiльки опiсля того, як iх обстрiляе наша батарея. Хоча воно i майже поночi, та ми маемо гарних гармашiв, то думаю навiть у цей час вони червоних шрапнеллю щiльно накриють, – Лихо замовк та запитально подивився на Артема. Незважаючи на те, що вiн i був вищим за посадою та званням в армii УНР, проте мав значно менший бойовий досвiд i не приймав участi у Листопадовому походi Дiевоi армii УНР 1920-го року.

– Я теж вважаю, панове-отамани, що саме так потрiбно i зробити. Але додатково iще необхiдно нейтралiзувати мiлiцейську залогу у Хвостiвцях, бо вони, почувши бiй, влаштують нам по тому гарну засiдку, – пiдвiв пiдсумки по виробленню плану дiй головний отаман об’еднаного загону.

– Пошлемо у Хвостiвцi Охрiма з десятком пiших козакiв iз мого загону, – додав свою думку до загального плану i Вiнтоненко.

По завершенню ради отамани вирiшили, що оточення роти червоних зi сторони поля бере на себе отаман Лихо, у загонi якого е багато пiших козакiв. А отамани Артем i Маруся iз своiми кiнними козаками нападуть на червоних iз сторони дороги одночасно з пiшими козаками Лихо. Напад вiдбудеться одразу ж по завершенню шiстнадцятого пострiлу батареi з восьми гармат. Гармати вiдкриють почерговий вогонь рiвно о десятiй годинi вечора, коли усi бiйцi вийдуть на вихiднi позицii.

В подальшому мiсцевi газети повiдомили, що в нiч на дев’яте грудня 1920-го року в селi Яри (тепер – с. Ковалiвка Немирiвського району) повстанцями було вбито шiстнадцять бiйцiв 216-го полку 24-i дивiзii. Одночасно в селi Хвостiвцi (нинi – теж село Ковалiвка того ж району) повстанцi побили, а потiм вiдпустили шiсть мiлiцiонерiв.

Того ж дня повстанцi проходили через села Головеньки, Боблiв, Байракiвку, Луку-Немирiвську, Никифорiвцi у напрямi села Колюхiв. Згiдно офiцiйних джерел, «жодних збиткiв… бандити не вчинили. Насилля над населенням з боку банди не було» [6].

Щоб дiстатись до села Колюхiв потрiбно було переправитись на протилежну сторону рiчки Пiвденний Буг. Ця рiчка розпочинаеться у теперiшнiй Хмельницькiй областi, протiкае через Вiнницьку, Кiровоградську, Миколаiвську областi та, утворивши широке гирло, впадае у Чорне море за шiстдесят кiлометрiв вiд мiста Миколаiв. Бiля села Никифорiвцi рiка вже досить широка та глибока, i хоча на той час вона вже мiсцями затяглась кригою, проте було б дуже необачно розраховувати переправитись по тiй кризi на протилежний берег. Тому i взяв Артем, який вирiс у цих мiсцях, напрям на поромну переправу, що знаходилась мiж селами Никифорiвцi та Колюхiв.

Село Колюхiв розташувалось на вiдстанi приблизно з пiвтора кiлометри вiд рiчки Пiвденний Буг [7]. В цю рiчку впадае малесенька притока, що розпочинаеться майже в центрi села з невеличкого джерела. По шляху протiкання рiчечки в напрямi до Пiвденного Бугу сiльською владою з часом були побудованi широкi греблi, внаслiдок чого утворилось декiлька ставкiв. На початку двадцятого столiття у селi нараховувалось три ставки, потiм з часом iх кiлькiсть збiльшилась вдвiчi.

Назва села «Колюхiв», судячи з усього, походила вiд слова «колюхи». Так вiд переправи через рiчку Пiвденний Буг до села пролягае польова дорога, бiля якоi колись росли густi зарослi дикого терну всипаного колюхами до такоi степенi, що продертись через них було майже неможливо. Напевно саме тому в цих заростях i поселились першi жителi з тим, щоб знайти хоч якийсь захисток вiд частих набiгiв татар. З часом цi зарослi потроху розпочали зникати i тепер важко знайти навiть iхнi слiди.

Через рiчку Пiвденний Буг у ii найвужчiй частинi, була налагоджена переправа до села Никифорiвцi за допомогою порому. Бiля переправи зi сторони Колюхова знаходиться досить глибоке озеро-стариця, яке з’еднуеться невеликою протокою з рiчкою. Вода в озерi була такою прозорою, що мiсцями проглядалось дно iз зграйками грайливих рибок, що шмигали з сторони в сторону розшукуючи собi поживу.

Через поромну переправу селяни навколишнiх сiл Колюхова, Соколинець, Канави та Дзвонихи часто iздили на ринок до мiста Немирiв i також до центру повiту мiстечка Брацлав. Для того щоб не доводилось довго очiкувати зустрiчних подорожнiх на переправi майже постiйно знаходився поромник. Оплату за свою працю вiн отримував вiд тих людей, яких переправляв через рiчку. На пагорбi бiля переправи був викопаний земляний курiнь, у якому влаштували гарну дров’яну пiчку. Це дозволяло поромнику знаходитись на переправi також i в холоднi осiннi та веснянi мiсяцi. Зимою рiчка перемерзала i тодi через неi iздили саньми та ходили пiшки.

Пором приводився в рух поромником i людьми, якi переправлялись через рiчку. Для цього на металевий трос, що закрiплювався на стовпах, встановлених на протилежних берегах рiки, i проходив через два стовпи розташованих на однiй iз сторiн порому, надiвався спецiальний привiд. Привiд був у виглядi дерев’яноi рукоятки з отвором, через який просилювався трос. Привiд легко пересувався по тросу при перпендикулярному положеннi до нього. Коли привiд завертали пiд кутом до троса, то його зчеплення з ним ставало настiльки жорстким, що можна було тягнути пором по водi у потрiбному напрямку. Пором мав вигляд великого дерев’яного квадратного корита з настеленою зверху дерев’яною палубою. Розмiри сторiн цього корита досягали десяти метрiв, що дозволяло перевозити на ньому не тiльки людей, але й худобу, коней та вози.

На окраiнi села зi сторони, що вела вiд рiчки Буг знаходилась садиба професора психоневрологii Миколи Попова. Будинок професора стояв на в’iздi до садиби, яка навкруги була обсаджена дубами, опоясана неглибоким ровом та огороджена колючим дротом. Садиба була гарно впорядкована i займала площу десь бiля десяти гектарiв. Половина цiеi площi була засаджена молодим садом, а друга половина використовувалась пiд рiзноманiтну городину. Професор практично в садибi не проживав i приiжджав з Одеси тiльки на вiдпочинок. Коли усе ж знаходився у садибi, то до хворих не ходив, як його не запрошували. Лiкували односельчан його жiнка, яка майже постiйно жила в садибi, i економка Антонiна Вертальська, отримуючи за своi послуги вдячнiсть вiд селян продуктами. Перед самою революцiею у кiнцi садиби був зведений новий двохповерховий будинок. До нового будинку вiд старого, зi сторони села, була прокладена широка дорога обсаджена з обох сторiн пахучими липами.

Майже в самому центрi села знаходився будинок мiсцевого малопомiсного помiщика Рублевського. Вiн був розташований на пагорбi бiля великого ставу поряд з дорогою, що вела до сусiднього села Канава. Будинок помiщика був одноповерховим, добротно побудованим з цегли мiсцевого виробництва. Перед будинком знаходився невеликий майдан, на якому росла стара сосна метрiв зо тридцять висотою та метрiв зо чотири в обхватi.

На протилежнiй до рiчки Пiвденний Буг сторонi села бiля дороги у напрямi до села Соколинцi знаходилось сiльське кладовище. Перед кладовищем на досить великому майданi була побудована дерев’яна церква, в якiй мiсцевий люд як розпочинав свою мандрiвку в життя обрядом хрещення, так i закiнчував ii по шляху на погост.

Село Колюхiв належало до Брацлавського повiту i славилось вирощуванням тютюну. Тютюн – теплолюбива культура, тому садили його селяни весною розсадою, яку отримували з парникiв. У вiдкритий грунт розсаду тютюну висаджували рядами на вiдстанi до пiвметра у мiжряддях та до двадцяти сантиметрiв у ряду. Висота рослин досягала двох-трьох метрiв. Листя на рослинах виростало розкiшне, фiкусоподiбне у декiлька рядiв. Селяни його зривали, насилювали на мотузки, розвiшували та сушили на сонцi. Потiм добре висушене листя складали в папушки i рiзали ножем на тонкi смужки. Часто тютюн у селян оптом закуповували евреi, якi держали тютюновi фабрики. Вони гарно платили за те золотими карбованцями. Цi карбованцi потроху ховались на чорний день, як унiверсальна валюта, що мала свою цiну при будь-якiй владi.

Коли об’еднаний загiн переправився через рiчку, то розпитуючи зустрiчних селян, якi прямували до мiстечка Немирiв, Артем дiзнався, що у Колюховi знаходиться невелика залога з п’яти червоноармiйцiв. Ця залога розмiщувалась у будинку помiщика Рублевського i, судячи з розповiдей селян, не дуже переймалась тим, щоб органiзувати належну охорону. Червоноармiйцi мали на своему озброенi, окрiм гвинтiвок iще i ручний кулемет «Льюiс», а тому було необачно вступати з ними у вiдкритий бiй.

Отримавши цю iнформацiю, Артем дав команду колонi зупинитись у невеликому лiску, що знаходився майже бiля рiчки за озером-старицею. Передавши керiвництво колоною об’еднаного загону отаману Лихо, Артем вiдокремив iз свого загону десять козакiв, один з яких був мiсцевим жителем, i з ними вирушив в сторону Колюхова. Артем i сам досить непогано знав навколишнi мiсця, тим бiльше що в Колюховi проживала його рiдна сестра Тетяна, яка нещодавно вийшла замiж за жителя цього села Івана Кулiбабчука. До революцii Тетяна служила в Одесi прислугою у професора Миколи Попова. Коли професор пiд час революцii подався у Францiю, Тетяна повернулась додому i невдовзi вийшла замiж за Івана.

Надворi вже сутенiло, тому Артем розраховував в цих сутiнках стиха пiдiйти до будинку Рублевського та, напавши на червоноармiйцiв зненацька, роззброiти iх. Так воно i сталось. Загiн увiйшов у село зi сторони нового будинку професора, потiм пройшов по окраiннiй вулицi, що носила назву Садиби, i, промайнувши напрямки через городнi дiлянки селян та першу ставкову греблю, вийшов бiля садиби Рублевського.

Одне з вiкон будинку помiщика було яскраво освiтлене керосиновою лампою, що стояла прямо на пiдвiконнi. Заглянувши через це вiкно всередину будинку, Артем побачив за столом у вiтальнi п’ятьох червоноармiйцiв, якi мирно вечеряли. Вони навiть не виставили зовнiшньоi охорони, розраховуючи на те що вночi повстанцi нападати не будуть. Отаман дав команду двом козакам стати з гвинтiвками до вiкна, iншi двое взяли пiд спостереження пiдступи до будинку зi сторони майдану та вулицi. Опiсля того, на чолi iнших шести козакiв, з маузером в руках Артем увiрвався до будинку з криком:

– Усiм руки вгору! Кинути зброю i без жартiв, бо стрiлятиму без попередження.

Червоноармiйцi, зненацька заскоченi повстанцями за вечерею, слухняно пiдняли вгору руки з затисненими в них ложками та окрайцями хлiба i зацiпенiли вiд страху, очiкуючи пострiлiв.

Однак Артем вирiшив iх не вбивати, а тiльки дав розпорядження закрити полонених у господарському примiщеннi та виставив охорону. По тому вiн послав гiнця до Лихо iз звiсткою, що село звiльнене вiд бiльшовикiв i колона може розквартировуватись у ньому на ночiвлю.

За годину основна частина об’еднаного загону була розмiщена у новому будинку та iнших господарських будовах садиби професора Попова. Загiн Артема отаборився у будинку Рублевського. Отаман дав розпорядження своему помiчнику виставити на нiч охорону навколо будинку помiщика. Сам же Артем вирiшив на хвильку завiтати до сестри Тетяни, а потiм заночувати до ранку у батькiвському домi, який знаходився поряд за два кiлометри у Соколинцях.

У вiкнах хати родини Кулiбабчукiв ще свiтилось. Пiдiйшовши до ганку Артем рукояткою револьвера вимогливо постукав у вхiднi дверi. Через декiлька хвилин дверi хати зi скрипом вiдчинились i на порозi з’явився iз свiчкою в руках кремезний невисокий чоловiк. Глухуватим голосом вiн досить грiзно запитав: