скачать книгу бесплатно
Сила трьох. Початок
Богдан Маркусь
Чи знаете ви, що усi люди розподiляються на простих людей та вiдаючих? Простi люди це звичайнiсiнькi люди, яких сила-силенна. А ось вiдаючi – це тi, яких зазвичай бояться i не розумiють. Це вiдьми з вiдьмаками, мольфари , та характерники. У кожнiй краiнi вони мають власну називку, й багато чим рiзняться за наукою, але ось цi три – основнi. Кожним вiдаючим опiкуеться якийсь знаючий. Хто такi знаючi? Це iстоти якi володiють древнiми знаннями, щоб панував лад мiж природою та людьми. Зазвичай простi люди iх теж бояться та не розумiють. І як не прикро – називають чомусь нечистю. Це домовики, сарайники, чорти, русалки та багато, багато iнших. Так, декого з них не можна назвати добрим. Але, вибачте, яким стали б ви, коли б декiлька тисячолiть тому трiйка Величних Вiдаючих зруйнували ваш "зiжмаканий простiр"? Простiр, у якому всi знаючi жили в гармонii й за певними правилами. І цi Величнi були людьми. Певна рiч не всi знаючi мають легку вдачу, тому дехто й до нинi "точить зуб" на людство. Але всi вони живуть надiею, що настане час i в цей свiт прийде Обраний i об’еднае Силу Трьох. Силу характерника , мольфара та вiдьмака. Вiднайдуть три скрижалi та повернуть iх Вартовому. І тодi в "зiжмаканому просторi" знову запануе лад i всi знаючi зможуть повернутися туди. Адже виживати в просторi, який належить людям, не всiм до снаги. До якогось часу Гриць Портянка був звичайнiсiньким мiським дванадцятирiчним хлопчиною. Та однiеi, не вельми доброi, днини за дивних обставин зникла його мама. Щоб повернути ii, хлопець ладен ловити чортiв, домовлятися з нявками, виконувати забаганки русалок, обiкрасти повiтрулю, вiднайти Квiтку Папоротi й вiдкрити прохiд у "зiжмаканий простiр". Певна рiч самому б це йому не вдалося, але на допомогу приходять друзi – Роман та Галинка. Разом вони й утворюють Силу Трьох. Силу- про яку давно ходять легенди мiж знаючими та вiдаючими. Так , легенда мае невеличку похибку: Обраний справдi характерник, а його вiрний дружбан – мольфар, але третiй вiдаючий не вiдьмак, а вiдьма. Галинка. " І як на своi роки, доволi таки кмiтлива вiдьмочка!" Так запевняе Никодим, а вiн знаючий i просто так язиком не ляпатиме! Це iсторiя про дружбу, взаемодопомогу, та розумiння. Адже в пiдлiтковому вiцi дуже важко поступитися власними iнтересами, заради спiльноi справи. Юнi вiдаючi вчаться знаходити компромiси у стосунках, пробачати образи, та допомагати одне одному в час зневiри. Це неначе свiжого, п’янкого, вранiшнього повiтря; який допоможе прокинутися нашому внутрiшньому Я i подивитися на цей свiт пiд iншим кутом. Вона торкнеться не лишень дитячоi душi, вона стане путiвцем i для будь-якого дорослого. Бо дорослi це тi ж дiти, вони лишень трiшки пiдзабули шлях у Краiну Мрiй. Дана книга з жанру дитяче украiнське фентезi буде доступна для скачування у форматi FB2, EPUB та PDF. Можливо, саме з вашою допомогою вона поверне вiру людей в добро, справедливiсть та чари.
Богдан Маркусь
СИЛА ТРЬОХ
ПОЧАТОК
Роздiл 1. Початок нового життя
Ранок розпочався як завжди. Дiд звично попорався по господарству. Нагодував i курей, i квочку з курчатами, i Сiрка з Мурчиком. Але дивне вiдчуття марудило душу. Неначе щось потрiбно зробити, а вiн запам’ятував. Тому й швендяв по подвiр’ю, прислухаючись до своiх вiдчуттiв. «Може з Ромкою щось трапилось?» – спало на думку. Та цього разу неспокiй не стосувався правнука. Щось невiдоме витягло Тихона з обiйстя, але пильнi чорнi очi не шукали знайомий бляшаний дах. Вiн сторожко позирав у геть протилежний бiк. У напрямку лiсу й головноi дороги.
Весняний вiтерець куйовдив сиву чуприну, грався кошлатою бородою. Намагався звiльнити стривоженого дiда вiд примарних думок. І пустуну це, майже, вдалося. Трохи постоявши на узбiччi старий повернув вже до двору, аж раптом запримiтив срiблясте авто. Воно неспiшно iхало по дорозi. «Не з наших.» – подумав Тихiн i неспокiй зайняв насиджене мiсце. Коли машина зупинилася поруч, навiть не здивувався, та серце тьохнуло, щойно запримiтив водiя.
– Петре! – вигукнув, не вiрячи власним очам. – Невже ти?!
Водiй нашвидку вийшов з автiвки i поспiшив до нього. Це був високий кремезний чоловiк iз засмаглим рiшучим обличчям. Чорне волосся вже торкнула сивина, та в сiрих очах стрибали запальнi дитячi бiсики. На його вустах вигравала розгублено-радiсна посмiшка.
– Тихiн Степанович! – вигукнув приiжджий i мiцно обiйняв дiда. Вiд несподiванки той аж крекнув.
– Тихше, Петре, тихше. Чи хочеш задушити мене? Боже, бачила б зараз Уляна… Де ж ти був стiльки рокiв? Де тебе вiтер носив?
– Е, Степановичу, i не питайте… – чоловiк попустив обiйми. – Де тiльки не швиргало, та як прийшлося – принесло до вас.
«Ось вона i тривога.» – подумав Тихiн.
– Що ж ми на дорозi стоiмо? – заквапився вiн, – Заганяй машину у двiр, та й ходiмо до хати.
– Так я не сам… – знiтився приiжджий.
– А з ким? З жiнкою?! Так знайом давай! – старий поспiхом пригладив чуприну, – Я ж тiльки з виду страшний, а так людей не iм.
– Нi, не з жiнкою… – чоловiк чомусь враз посмутнiшав, – З сином…
– Грицю, виходь! – звернувся до набурмосеного темно-русявого хлопця, який вигулькнув iз вiкна авто. – Познайомся з дiдом.
Невисокий худий хлопчина неохоче вилiз iз машини, пiдiйшов до батька i мовчки став поруч.
– Здоров був, козаче. – Тихiн, похапцем, витер правицю об штани i простяг вперед. Хлопчина мляво потис.
– Е, хлопче, якийсь ти недолугий. Чи тебе батько з матiр’ю кашою не годують? – запитав, тискаючи вузьку долоньку i намагаючись зазирнути в блiде обличчя онука. Парубiйко шморгнув носом i з силою висмикнув руку. З ненавистю зиркнув на дiда. В примружених очах малого причаiлося стiльки лютi, що Тихона пересмикнуло.
– Ну буде, Грицю, буде. – Петро тяжко зiтхнув. – Не ображайтеся на нього, Степановичу, я все поясню…
– Гаразд-гаразд! – вiдмахнувся той, – Заганяй машину, та й ходiмо до хати.
Вiн поспiшив вiдкрити ворота.
– Грицю, iди, допоможи дiду.
Хлопець щось невдоволено буркнув, але поплентався за старим.
– Прошу до свiтлицi. – припросив Тихiн, – Проходь, проходь, козаче! У нас все по простому, – звернувся до онука який нерiшуче тупав у сiнях (пiсля весняного сонечка там було досить таки темно та вогко). Хлопчина голосно зiтхнув i навмання пройшов слiдом.
Те, що назвали свiтлицею, виявилося напрочуд сонячною та затишною кiмнатою. На покутi стояли образи, а на пiдлозi простеленi чудернацькi вузькi дорiжки. Пiдвiконня – густо заселенi вазонами. Деякi з них квiтували i, можливо, тому в кiмнатi пахло чимось приемним й рiдним.
– Оце так! Тут нiчого не змiнилося! – вигукнув Петро, поспiхом поклав сумки на лавку, яка стояла попiд стiною, i роззирнувся.
– Все, як у дитинствi! Та сама лава! Тi ж домотканi дорiжки. І мiй вазон! Дивно, за стiльки рокiв не пропав. Вирiс, як у справжнiсiньких джунглях. – Чоловiк пiдiйшов до величезноi монстери, що стояла в кутку, i погладив по розкiшному темно-зеленому лапатому листi.
– А чого б вiн пропав? – Тихiн кахикнув у бороду. – Поливаеться, удобрюеться i раптом пропав. Чи вiн дурний?
– Нi, вiн не дурний! Грицю, пам’ятаеш, я розповiдав про вазон пiд яким любив сидiти й мрiяти про мандрiвки у тропiчних лiсах? Оце вiн! Завдяки йому я став моряком.
– Так ти таки поступив у «мореходку»?! – дiд здивовано всмiхнувся, та вмить змiнився на обличчi. – А розказав як чкурнув туди, де Макар телят не пасе?! Так, може я й не розумiв тебе… Але ж заради пам’ятi Уляни… Вона ж матiр тобi замiнила! А то лишив якусь цидулку про море й вiдвагу i шукай вiтру в полi!
Занадто довго давня образа гнiтила душу старого, тому i не стримався. Петро враз понурився. Знав – завинив перед дядьком. Тiтка Уляна, дядькова жiнка, справдi, замiнила йому матiр яка рано померла. Та запальний парубок не змiг зжитися iз суворим характером Тихона. Щойно тiтки не стало – втiк вчитися «на моряка».
– Е, Тихоне Степановичу, якби молодiсть знала…
– Еге ж. А старiсть могла… Та годi! – старий махнув рукою. – Нумо ладнати снiдання, а то скоро й обiдати час. І з чого б це я «Тихiн Степанович»? Дядько я! Зрозумiв?! А для тебе, Григорiю, дiд. Ходiмо на кухню. Зараз яешеньку пiдсмажу, картопельки вiдварю. Я ж гостей не чекав…
– Так ми привезли… – чоловiк пiдхопив сумку i поспiшив на кухню. – Грицю, мий руки i допомагай. Поiси й ляжеш вiдпочинеш. Ми ж рано виiхали. Ти, мабуть, втомився.
Опiсля Тихiн вiдвiв онука в бiчну вiд свiтлицi кiмнату. Хлопчина лiг у прохолодну постiль i вперше, за багато часу, заснув мiцним сном.
– Ну, Петре, ходiмо на вулицю, – старий щiльнiше причинив кiмнатнi дверi. – А то за снiданком ти щось не дуже гутарив.
Чоловiки вийшли на двiр i повсiдалися на ганку. З будки визирнув Сiрко, дзявкнув на незнайомця й знову заховався.
– Ти гля! Швидко за свого признав. – здивувався дiд, – Що то значить молоде-дурне. То розповiдай, Петре, чому додому не навiдувався? Чому приiхав тiльки з сином, без дружини?
– Та, дядьку, не знаю з чого й почати. Стiльки всього трапилося. Ото вступив до училища… На практицi у море ходили… В одному з портiв познайомився з Надiйкою, такою ж непосидою, як сам. Одружилися, жили добре. Я вивчився, вона вивчилася. Вона в мене етнографом була… – почав Петро i замовк, поринувши у спогади.
– Дак, чому ж була!? Вона й зараз Є! – вигукнув розпачливо, але враз обм’як, похилив голову i спустошено притулився до стiни.
– Бiда у нас, дядьку… Рiк тому переiхали ми до Киева. Менi немае рiзницi звiдкiля у рейс iти, а Надiйцi добре: i архiви близько, i формування експедицiй. Вона влiтку iздила й Гриця за собою брала. Та цiеi зими, пiшла Надя зi своею групою на Лису гору. Пiшла i пропала… Потiм розповiдали, що всiею громадою шукали. Не знайшли… І мiлiцiя з собакою приходили… Я тодi також там був. Марно! І дивно якось! Тут на снiговi е слiди, а тут вже нема… Собака весь час скавучав… Щойно прийшли туди де Надя пропала, то наче закляк. А потiм поводок вирвав i тiльки бачили. Аж увечерi догукалися. З тих пiр й живемо самi… Тiльки треба менi знову у море. Не можна розiрвати контракт! Роботодавцi, чорти б iх узяли, вважають, що зникнення дружини – не причина, щоб не йти в рейс! Радять, щоб на час вiдрядження, здав малого до iнтернату. А я не можу! Не можу! Занадто важко Гриць дався! Скiльки зусиль доклали, щоб вiн залишився! Його ж нам пiдкинули! Ще зовсiм маленьким. Надя запевняла, що тижнiв зо два як мав, то й добре. Але рiднiшоi кровинки ми не мали й не матимемо. Це якось враз вiдчули! А яким хворобливим рiс. Без любовi та батькiвськоi турботи вiн зачахне. Одна лиш надiя на вас. Не вiдмовте, вiзьмiть малого. Нi з ким його лишити. Надiйка, як i я, сирота.
«Ось вона й тривога.» – знову майнула думка, але в голос старий нiчого не сказав. Нi-нi, i не думав вiдмовлятися вiд онука. Як не крути, а рiдна душа. Але боявся вiдповiдальностi. А що, коли хлопець такий, як його батько? Що Петровi скаже, як не приведи Боже, онук щось утне? Коли з малим щось трапиться, то з нього ж спросять! Що з того, що вiн Петровi не рiдний? В очах у хлопця та ж сталь що й у батька. Отже й характером у нього. Та вiн i сам собi не пробачить, якщо з онуком щось станеться.
«Господи Боже, дай менi силу та розум! Не лишати ж на поталу дитину!» – думав Тихiн.
– Дядьку, ви не переживайте! Я сходжу останнiй раз! В мене контракт до осенi. Гриць закiнчить у вас сьомий клас, а там лiтнi канiкули. Я у серпнi повернуся й мiзкуватимемо як жити далi. – вмовляв Петро, занепокоений довгою мовчанкою. – Дядьку?!
«Старий я вже, старий. Не так, навiть, старий, як давнiй. Але ж старе дерево довго рипить. Може, з Божою помiччю, й справлюся? Не мiг Петро погано виховати сина. Рокiв десять йому мабуть. Це ж не мале дитя, якому цицьки треба, – думав дiд. – Вдвох, лиш, справимося.»
– Ти, Петре, не галасуй даремно. А що хлопець каже?! Чи захоче лишитися тут? Вiн вже досить дорослий. Скiльки йому?
– Дванадцять. В серпнi тринадцять виповниться. – вiдповiв, поспiхом, чоловiк.
– Тю-ю-ю! А я гадав десять… Ви що, дитину голодом морили? Чому такий немощний?
– І не питайте… – Петро витер непроханi сльози. – Як Надя пропала, то малий нi iсти не хоче, нi спати не може. Все сахаеться чогось.
Сидiв понуро i дивно було бачити мiцного й, на вигляд, рiшучого чоловiка, таким безпомiчним та безпорадним.
– Ет, Петре, Петре! Бити тебе треба було, як ще маленьким тупцяв. Дак нiкому ж. У мене й на свого рука не пiдiймалася, не те що на тебе, сироту. Чому ж ранiше не приiхав? По-людськи, iз сiм’ею. Хлопець би вiдпочив на свiжому повiтрi, молочка попив, здоров’я набрався.
– Та, дядьку, шкодую. Дуже шкодую, що не приiхав ранiше. І зараз боявся… Переживав чи приймете. А ще бiльш боявся, що не застану вже вас…
– Тiпун тобi на язик! Хiба ж ото такi, як ти, дадуть спокiйно померти?! Ну та нiчого. Ось Григорiя виростимо, а там побачимо. Коли вiн не проти, то я й поготiв! Хоч на простих харчах з нього людину зроблю.
– Спасибi вам, дядьку! Спасибi. Навiть не знаю, що робив би, коли б ви вiдмовили. – Петро обiйняв долонi дiда. Старий знiтився й зауважив:
– Чекай дякувати, ще нема за що. Скажи, коли збираешся iхати? Щоб встигнути все владнати. Це ж i документи якiсь до школи треба i одяганку. Коли хлоп’я пiвроку тут житиме – що носитиме? І ще, саме головне, поговори з ним, Петре. Ти ж знаеш, я в цьому не мастак. Поясни, що не маю тих зручностей до яких вiн звик. Та е: Сiрко, якого не варто дратувати, Мурчик, якого не можна за хвоста тягати, i кури, яких треба годувати. А якщо серйозно, то щойно виникнуть якiсь питання, хай вiдразу йде до мене. Одна голова добре, а двi краще. Усi проблеми рiшатимемо удвох. Поговориш?!
– Звiсно поговорю. А до школи я зараз навiдаюсь, бо в п’ятницю ввечерi менi треба в порту бути. Сьогоднi ж вже середа?
– Та вранцi була середа, а зараз, пiсля обiд, хто його знае… Петре, Петре! Рушай до школи. Малий як встане, то знайдемо чим зайнятися.
– Дядьку, я дiстану з машини Грицевi речi – нехай розпакуе. Де ви його поселите? – Чоловiк рвучко пiдхопився з ганку.
– В будцi у Сiрка! Чи лiпше на горищi з Мурчиком? Ти любив там на сiнi спати. А син твiй чим краще? Це нiчого що сiна вже нема, за те павукiв багацько! – старий всмiхнувся в бороду. – Шуруй! Не бiйсь, малого не зобиджу. Де зараз спить, там i житиме.
Грицько так солодко заснув, що прокинувся коли батько вже повернувся зi школи.
– Ну, козаче, ти й сонько! – зауважив дiд, коли заспаний онук вийшов у свiтлицю. – Батько наказав нам стiльки переробити, що куди тiй Попелюшцi! А ти спиш та спиш. Добре спалося на новому мiсцi?
– Угу! – кивнув хлопець.
– Так, там лiжко хороше. І Петро на ньому спав, а ще ранiше Олекса, син мiй. І кiмнатка, хоч маленька, та затишна. Ходiмо на двiр, там батько вже приiхав. Спитаемо чи взяли тебе до нашенськоi «академii».
– Взяли його, взяли. – сказав Петро, зачувши iз сiней iхню розмову. – Не йдiть на двiр, там дощ починаеться.
– Дощ це добре. Дощ навеснi – на врожай. – промовив замислено дiд, та враз схапнувся. – А чорти б тебе узяли! Там же в мене квочка з курчатами!
Прожогом вискочив на вулицю. За ним поспiшили й батько з сином. Довго метушилися пiд весняним дощем, аж поки Грицько не примiтив, що песик теж чомусь мокне. Турботлива матуся не знайшла кращоi схованки для малечi, нiж собача будка. Сiрко ж, як справжнiй джентльмен, поступився своею житловою площею. Пропажу знайшли i вiднесли до сараю, а потiм, цiлiсiнький вечiр згадували тi пошуки.
На душi у хлопчини стало так добре, що вже й не сердився на батька який лишае його з чужою людиною. Старий виявився не таким й страшним. І дивно, за бiганиною пiд дощем, десь подiвся той сум, що нестерпно мучив. Наче небесна вода, змила несамовиту тугу та самотнiсть.
Коли вклалися спати, Петро спробував поспiлкуватися з сином. Добре пам’ятав, як неприемно закiнчилася iхня бесiда в Киевi, тому дуже здивувався, почувши спокiйний голос Гриця: «Їдь, тату. Менi тут подобаеться.» Чоловiк вирiшив рушати вранцi.
Нашвидкуруч поснiдавши, Петро зазбирався у дорогу. Коли сидiв вже за кермом, щось пригадав. Вийшов iз машини, вiдвiв сина в бiк i тицьнув грошi.
– Це, на власнi потреби. В дiда не проси, я й так мало залишив. – ще раз обiйняв i сiв у авто. Старий iз хлопчиною ще довго махали в слiд срiблястiй машинi.
– Що, Григорiю, залишилися ми удвох. Будем жити – не тужити! – Тихiн погладив онука по головi.
Так, Грицевi було сумно, але вiн усiм еством вiдчував: починаеться нове життя. І що дивно, це життя ввижалося не тiльки новим, але й цiкавим та сповненим пригод. Ввечерi вирiшив, що не чекатиме понедiлка, а пiде до школи вже завтра. Про це й сказав дiдовi.
– Що ж, завтра так завтра. Проведу тебе до головноi вулицi, а далi – сам. З нашого кутка багато дiтвори йде, так що не заблудиш. Пiсля дощу в мене ноги ломить, так що вибачай, козаче.
«Що ж, сам так сам. Я ж не першокласник, щоб старий, немiчний дiд вiв за руку до школи.» – думав хлопець, складаючи шкiльне приладдя в рюкзак.
Роздiл 2. Школа
Наступного ранку, так-сяк поснiдавши, Гриць рушив у нове життя.
– Ти йди i запам’ятовуй дорогу назад. Якщо, не приведи Боже, заблудиш, то запитай у людей, де живе дiд Тихiн. Мене в селi всi знають, тож виведуть. Воно, звiсно, краще б тебе iз Романом познайомити (вiн трохи старший буде), та з Нiнкою, матiр’ю його, я не дуже… Ось прибiжить до нас, тодi й познайомитеся. А може в школi десь перетнетесь. – примовляв старий, доки крокували по грунтовцi.
– Оце головна вулиця. Тобi, прямiсiнько по асфальту, в оту сторону, – показав праворуч. – А як вертатимеш, то в оцю вуличку, де ростуть берiзки. Зрозумiв?
Грицько кивнув.
– Ну то, з Богом! – сказав дiд. Щойно онук рушив, похапцем перехрестив услiд.
Гриць швидко дiстався до школи, та не знав, що робити далi. Чи йти в кабiнет до директора, чи в учительську? Боязко стало. «Постою, поки, надворi, а там побачу.» – подумав собi. Та через пару хвилин пошкодував про це. Учнi йшли до школи i з цiкавiстю зиркали на новенького. Нi, вони його не займали i не ображали, та хлопчина, не звичний до перебiльшеноi уваги, почувався нiяково. «Я так бiльше не можу!» – подумав Грицько й рiшучим кроком зайшов до примiщення. На щастя, вiдразу в холi, побачив дверi з написом «ДИРЕКТОР». Поспiхом пiдiйшов i постукав.
– Заходьте! – почув у вiдповiдь. Рвучко вiдчинив дверi i зайшов до кабiнету. Втупився у пiдлогу й випалив скоромовкою:
– Добрий день! Мене звати Грицько Портянка, менi дванадцять рокiв i я учень сьомого класу.
Голосно вдихнув i пiдняв погляд. Прямо перед собою побачив чоловiка похилого вiку з добрими розумними очима. Той з цiкавiстю розглядав нового учня.
– Доброго дня, Грицю. Ти сам до школи прийшов?
– Так. – пролепетав хлопчина.
– Впiзнаю Тихона Степановича. З колиски в ополонку! Що ж, радий познайомитися! А мене звати Дмитро Іванович. Ходiмо, проведу тебе до класу, а iз Степановичем, я при зустрiчi поговорю. Це ж треба! Малу дитину, перший раз, у чужу школу, саму вiдправити?! Ну, Степанович!
Грицько не втерпiв, що на дiда так «наiжджають.»
– Я не мала дитина! А в дiда ноги вiд дощу болять!
– Ноги у нього болять?! Ну-ну…
Продзвенiв дзвоник i Гриць поспiшив за директором. Доки йшли по коридору, той все примовляв:
– Ох, i Степанович…
Хлопця це страшенно дратувало. Був майже щасливий, коли Дмитро Іванович зайшов до класу i сказав:
– Доброго ранку, дiти! Вiд сьогоднi з вами вчитиметься новий учень. Звати його Грицько Портянка.
Вчитель прискiпливо глянув поверх окулярiв. По класу пiшов дурненький смiшок. Та хлопчина вже звикся, що iнколи, на його прiзвище так реагують.
– Грицю, сiдай на вiльне мiсце i готуйся до уроку. У нас зараз мова i викладаю ii я.
