Марко Вовчок.

Оповiдання (збірник)



скачать книгу бесплатно

XIV

Не день же й не два таке життя велося… матiнко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лицi мiниться, здригається, труситься, – от начеб вона собi смертi чи… волi ждала! Питаю – мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi промовила слово: «Обманив!»

– Насте, голубко, – кажу їй, – що тобi таке? Скажи ж менi, моя безталанна!

– Що менi зробити? Я пiду до його, пiду… Або я його з свiта зведу, або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле… Пiду, пiду, хоть задушу його… Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: «Лихо, горе буде!»

А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.

Бiжу я та кричу: «Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобi поможу у всьому».

Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись.

Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi шукати. Шукали ми, не знайшли.

Коли так, на другий уже день, в обiдню добу, iде вона i два москалi її проводять.

Кинусь я до них:

– Голуби мої сизi! Що ви з нею робитимете?

– От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! – каже менi сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. – От i ся, – на Настю показує, – тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.

– Яка воля? – питаю, не розумiючи.

– А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неї просив!

А другий москаль:

– Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!

I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива, нi весела, – от мов з каменю.

Вибiгла Чайчиха. Кажу їй – вiри не йме i слухати не хоче. А панi перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо – ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а все панi пускати нас не хотiла – та мусила вже.

От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, – як заридає тодi Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: «Ой, свiте мiй, свiте мiй милий, свiте мiй красний!»

Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi з нами плачуть, а нас умовляють.

А Чайчиха їм на те:

– Сестрицi! Брати! Родина! – так-то вже величає їх! – Не боронiть – нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!

I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.

Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi добрi, який усмiх ласкавий, – наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:

– Я вже сьогоднi випила, – шумить менi в головi…

А далi:

– Люди добрi! – простогнала. – Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..

XV

Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату.

Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя – як сiла в кутку, як схилила голову, – немов замерла так.

– Насте, – кличемо, – iди лишень до ради, порадимось.

– Голова болить! – одказала.

На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за голову себе хапає.

– Горить, горить! – каже.

На п'ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.

– Насте, куди се?

– Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!

Мати заплакала, – просить:

– Доню моя, схаменись!

– Пустiть мене, пустiть!

– Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!

– То вбийте мене, вбийте! – крикне, ламлючи руки.

Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:

– Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де ж менi прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: «П'яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!» – скаже i вижене… i добре зробить.

К ночi вже з сили зовсiм вибилася, – тiльки стогнала стиха та просилась:

– Не женiть мене, не женiть, – нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж ваша дитина, – не женiть!

Усе їй привиджується, що її женуть. I дитину свою згадувала.

– Сховайте, сховайте мою дитину, – шепче, – вона вже давно вмерла!

Так опiвночi пiднялась на лiжку…

– Зима люта! – вимовила. – Куди ви мене женете?

I впала…

Се вже її останнє слово було…

Горпина

I

Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в'ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, i клопочеться, й бiгає. I свекру догодить-услужить, i чоловiка пожалує, i дiло не стоїть – зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тiльки бога милосердного дякує.

Одно й журило їх, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко.

Аж ось послав їм господь, – уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось – уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею. На панщину поженуть, – дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки.

Ото, було, молодицi й жартують:

– А що, – кажуть, – ваша дочка, Горпино? Вона й почне:

– Та вже всмiхається, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене простягає; вже знає мене; нi до кого не йде, тiльки до мене. Свекор бубликом манив – не хоче! I в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за дверей i дивлюсь, а воно й водить оченятами – шукає мене!

– Розумна, розумна зросла, – кажуть. – Готуй лишень посаг та рушники: хутко й свататимуть!

А дiвчинка, справдi, як та квiточка розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо!

II

Тим врем'ям помер наш пан; почав молодий господарювати. I старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, гiрш як тих волiв. Отеє три днi панськi одбудем, а четвертий за подушне, п'ятниця й субота якiсь толочнi повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хлiба не дають. День при днi, день при днi робимо. Перше все сподiвались: молодий пан буде добрий, та й дождали собi доброго! Вiн був не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-панськи! Що йому до того, що люди, було, на нивi падають? Вiн собi то коней заведе таких, що як змiї, то коляску купить новеньку, то у мiсто поїде – там стратиться. А нам iще, було, кажуть сусiднi панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б'ють так, як i великi пани – аби рука досягла); то й кажуть було: «Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужикїв треба й наукам учити, i жалувати, i невiть-що! Десь його мудро дуже навчено!»

А се справдi перше говорив, що й хати новi поставлю у три вiконця, а потiм – то й старi розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську iстоту не переробиш!

Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшитьея малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки – нема дома, та навiть i з молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли:

– Чому не йдеш?

– В мене дитина нездужає, – каже вона плачучи.

– Пановi треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла дитину, обгорнула та й пiшла. А воно, бiднесеньке, кричить та кричить. Дойшли, пан стрiчає сам, такий гнiвний, крий мати божа! Почав її словами картати, а дитиночка на руках так i пручається – кричить. Пан iще гiрш розгнiвався:

– Геть ту дитину! – гукнув, – геть! Треба менi робити, а не з дитиною панькатись!

Звелiв десятнику додому однести.

– Ой, паночку, голубчику! – благає його Горпина плачуща. – Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мiй! Будьте милостивi! Се моя дитинка єдина!

– Неси, неси, – каже десятнику, – а ти роби дiло, коли не хочеш кари здобути.

Понесли дитинку полем. Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болiзний; далi все тихш, а там i зовсiм затихло.

III

Як уже вона там робила сей день, – увечерi прибiгла додому, аж дух їй захватило:

– Дитинко моя! Донечко! Чи ви ж доглядали її, батеньку? Скажiть же бо, що й як?

– Та годi побиватись, дочко, – каже старий свекор, – дякувати господовi, втихла трохи.

Та не надовго: вночi прокинулось iзнов та ще гiрш страждає, аж горить. Радилась Горпина з бабами, – нiчого не врадили, нiчого не помоглося. А тут день уже нахопляється, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула колись, як дитина не спить, то настояти маковi головки на молоцi та й дать випити. Так вона й зробила. «Нехай хоч воно вiдпочине – не мучиться», – думає. Як дала їй, дитина зараз i втихла, засипати почала, та так крiпко заснула i не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: «На панщину!»

Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи.

Як там її лаяли, як на неї сварились – i не слухає, аби їй до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечiр. Бiжить вона додому, бiжить… Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину, – дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.

IV

– Тату! – крикнула.

– А чого, дочко, мене лякаєш? Я був задрiмав. Мала спить i досi.

Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й замерла. Старий iзнов задрiмав.

– Свiтла! Свiтла дайте! – скрикнула. – Тату! Свiтла! Старий викресав огню. «Що се з нею подiялося?» – думає, та як засвiтив, глянув, так i прикипiв на мiсцi. Стоїть серед хати Горпина, аж почорнiла i страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина.

– Дочко, – промовив старий, – дочко!

– А що, – одмовляє, – бач, як помоглося! Затихла моя дитинка, не кричить!

А далi як заплаче, як затужить, – де тi й сльози беруться! Так i ллються струменем.

Почули люди, прибiгли, говорять, вмовляють. Вона мов i не чує, i не одiрвуть од дитинки. Чоловiк ходить сам як не при собi; свекор аж занедужав.

Стали похорон ладити. От уже й домовинку принесли новеньку, всипали квiтками пахучими та зiллям.

– Горпино, – кажуть, – дай дитину.

Не дала. Сама обмила її й положила. Час уже й нести, а вона стоїть – дивиться. Люди до неї говорять – не чує, не слухає.

Одвели якось, узяли й понесли. Глянула вона тодi вперше округи, перехрестилась i собi пiшла. Куди люди не ступлять, i вона слiдком за ними, за тою домовинкою; йде, словечка не промовить. I в церквi достояла мов спокiйна, та як стали ховати, боже мiй милий! так i кинулась за дитям у яму. Ледве вхопили її та принесли додому, мов неживу.

Хорувала вона тяжко тижнiв iзо три. Якось господь помилував, вернув здоров'я, та розум не вернувсь! Така вона стала, якась не при умi. Цiлiсiнький день ходить мовчки та городнiй мак iзбирає; а спитати, нащо? «А се, – каже, – для моєї дитинки».

Взимку то все плаче: «Нема макiвокi Чим менi донечку рятувати!»

Аби почала перша макiвочка бринiти, вже й угледить, i зараз вирве й любує єю, не натiшиться. То ще дiло робить, порається, а тiльки зацвiтуть маки в городах, вона й хату покине i не вийде з тих макiв. Iдеш понад городами, то й бачиш: сидить мiж повними макiвками в бiлiй сорочцi, гарно убрана, у намистi, й сама ще молоденька, – тiльки як крейда бiла; сидить та перекидається макiвочками, i всмiхається, як дитина… А маки процвiтають, i бiлим, i сивим, i червоним квiтом повно.

Сестра

I

Мати вмерла – я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тiльки менi наче сниться, що хитав мене хтось у колисцi i спiвав надо мною тихесенько.

Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. Не буде вже над мою першу милу, – було, каже. – Коли господь її прийняв, нехай уже дiточки господарюють!

Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, собi задумаю, те й зроблю: все менi вiльно було. Що яке-то моє дiвування було розкiшне й веселе, то й згадать любо! Нехай мiй батенько царствує!

Погуляла дiвчиною рокiв зо три; сватають мене. Я все не хочу. а батько не силує, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи. Аж ось послав i менi господь до пари й до любовi. Мiй жених був хороший такий, господи! Чорнявий, ставний… Так-то вже я його сподобала! Тiльки й на думцi, що Павло; як би то хутче побачитись! А вiн не з нашого села був, геть iз чужого. Побачу – й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене вiзьме, такий жаль обiйме, що й свiт менi не милий! Спiзниться вiн на гуляннячко, я й очi виплачу. «Може, – думаю, – в його друга є дiвчина». Коли так по Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався вiн. Батько поблагословив. Дарма що чужестороннiй, та господар був добрий такий, хазяйствував, що й на сторонi його всяке знало.

Привiз мене чоловiк на своє господарство. Боже мiй милий! Як-то жили ми любенько! Та не дав йому господь довгого вiку… Тiльки всього два роки була я за ним. Такий вiн був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весело: як у вiночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi.

Коли тут – лихо менi тяжке – рознедужався Павло мiй. Кидалась я й до знахарiв, i до лiкарiв – нiхто нiчого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти… помер Павло…

Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловiкову хату продали i худобу всю.

– Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селi одинока сидiти! Хiба ти сирота, нехай бог милує!

II

А брат мiй тими часами оженився, узяв таки з нашого села дiвчину; моторна така, чепурна, що й годi! I дитинка в їх була, дiвчинка, як ясочка, свiжа й повна, як гурочок.

Не поплакала я ще й пiвроку за своїм Павлом а тут i батька ми поховали. Кажуть люди: як одна бiда йде то й другу за собою веде. – то недурно й кажуть! До якого с часу ми добре жили; далi зубожiв мiй брат: то хлiб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро дiток бог дав: двi дiвчини й три хлопцi. Журиться так брат, аж в'яне. Невiстка смутная ходить, i дiтки навiть посумiли. Таке вже настало що й хлiба нi за що купити.

– Сестро! – каже брат. – Коли твоя ласка, позич менi грошей! Як буду жив, зароблю – оддам, а вмру, то бог тобi оддасть!

Я й прзичила йому тi грошi, що за хату й за худобу взяла, та нiби в нас i в хатi повеселiшало: i брат заговорить, i братова всмiхнеться, й дiтвора бубонить, регочеться. Я радiю: «Слава господовi, що i в нас, як i в людей благодатно!» Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться.

Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруємось.

I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою: «Се моя тiтка!», а той собi тягне: «Моя!» Та як учепляться цiлувати, то було й роботу з оук вихоплять, i хустка з голови спаде.

Тiльки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила як малiй дитинi, та нi, не вгодила! «Братова, серце! – було раджу їй. – Зробiмо так да отак, то добре буде». Там чи купити що, чи продати, – зроду-вiку не послухає; хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже. Перед нею затихну, поплачу нишком, та й годi. Не хотiла брата турбувати; знов до неї з ласкавою мовою пiдiйду.

Якось розсаду з нею садимо в городi. Я говорю до неї; вона, мов не чує, одiйшла собi геть. Важко менi на серцi – заспiвала собi; спiваю, а сльози так з очей i ллються… Коли чую: «Боже помагай, i день вам добрий!» Дивлюсь – се наша сусiда. Перехилилась через тин та й кланяється. Я хутенько втерла сльози.

– Добридень, – кажу, – сестрице!

– А я оце до вас iду.

– Та милостi ж вашої просимо!

– Чи не продали б ви менi розсади трошечки?

– То вже для чужого продати, а для сусiди й так треба дати.

– Коли ваша ласка, серце! – i простягає менi глечичка.

Я набрала скiльки там у глечичок та й дала їй. Подякувала та жiнка та й пiшла собi. Братова на мене й накинулась.

– Се, – каже, – як усi господарюватимуть, то й господарство моє рознесуть чисто! Такi й золоту гору розiмчать!

Як почала, як почала… Мати божа милостива! Я тiльки слiзьми вмиваюсь…

– Братова, – кажу, – не жалувала я для вас нiчого, поки що мала! Грiх вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаєте! – Покинула робити й вийшла з города.

Тяжко й важко менi. Узяла собi таку думку: «Покину їх, пiду служити!» Зiбрала своє добро; що в тлумочок склала, а що покликала братових дiвчаток та їх обдiлила. У мене було всякої одежини й не злiчити, а все добра, нова. Скiльки полотна було, хусток, плахот, юпок! Дiти радiють; зараз дiвчатка й почали вбиратись. «А чи менi гарно, тiтусю?» – «А менi?» – «Як оддамся, то зав'яжу оцю червону хустку», – говорить, а сама ще така, як узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу; за слiзоньками свiту божого не бачу! I дiти помiтили – жалують мене: «Тiточко-любочко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви нездужаєте?» Обсiли мене, як дрiбнi пташенята. «Не плачте», – вмовляють та менi рученятами очi затуляють.

III

Чую, так надвечiр, брат iде. Я уступилась та й сiла в кутку. Вiн веселий увiйшов:

– Здоровi, дiточки, й ти, сестро!..

За ним i братова в хату. Посiдали вечеряти вони й дiти.

– А ти чому не йдеш, сестро?

– Спасибi, братику, не хочу.

Вiн подивився на мене пильно й жiнцi в вiчi, похитав головою.

– О жiнко! – каже. – Се вже, бачу, твої примхи! Не обижай сестри: грiх тобi буде!

– Оце менi лиха година та нещаслива! Хiба ж я в тебе наймичка, що менi не вiльно й слова сказати! Ганю я твою сестру, чи що? Я тiльки правду щиру сказала!

Покинула вечеряти й з хати пiшла.

А старшенька дiвчинка до батька:

– Чого се, тату, тiтка все плаче? Так плаче, що господи! Що мати їй сказала?

Брат змовчав, тiльки по голiвцi дiвчинку погладив. По вечерi зблизився до мене, сiв поруч зо мною та:

– Сестро моя, – каже, – не журись, голубко! Досi жили з тобою любенько, треба б так i звiкувати. Нас тiльки двойко в свiтi… Подаруй моїй жiнцi яке там незвичайне слово, зроби менi таку велику ласку, сестро моя рiдненька!

– Братику мiй, голубчику! Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила, – кажу. – Що твоя жiнка мене обидила, я їй те дарую, тiльки важко менi на серцi, братику мiй! Нехай поплачу, – полегшає.

– Не плач, сестронько, годi!

– Я, брате, хочу вас покинути.

Вiн так i стрепенувсь:

– А де ж ти будеш?

– Пiду служити!

– Що се в тебе за думки такi, сестро! Зглянься, на бога! – почав вговоряти та вмовляти, й жiнку привiв, – i вона просить:

– Не кидай нас!

Почули дiти. Боже! Як кинуться до мене та в плач!

– Тiточка наша любенька! Хоче нас кидати! Не кидай, ми тобi будем годити, ми тебе шануватимем!

Що против кого, а против дiтей я й не зговорю. Пригорнула малих до серця та тiльки плачу.

А брат думає, що то вже я роздумалась, дякує:

– Спасибi, сестро, що ти моїх дiток жалуєш! Та вони без тебе посиротiли б, як без рiдної матерi.

А я таки маю думку йти в службу.

Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки, та гадки, та журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, i господарство своє, зросла в розкошi, а доводиться служити за хлiба шматок та годити, може, i лихому, i ледачому кому! Треба й правду, й неправду терпiти, треба привикати! Зазнаю чужої сторони, яка вона є! Перебуду всякого горя й лиха! Нiхто мене не жалуватиме; нiхто не сяде, не зажуриться коло мене, анi словця любого та щирого не промовить! Звiсно, чужi люди хоч i добрi, та не знатимуть, яка я; а я знов їх не знатиму.

IV

Ранiсiнько-ранiсiнько пiднялась. Усi сплять; iще й на зорю не займається, – iмла. Востаннє глянула на дiток, на брата. I братової жалко стало. Взяла свiй тлумочок та тихенько й вийшла з хати.

Iду, iду i не оглядаюсь. От i велика могила, що геть за околицею зеленiє. Зiйшла на могилу та й глянула тодi на своє село; а сонечко саме сходить… Село як на долонi, так менi в очах замигтiли бiлi хати, колодязне цямриння, розквiтлi садки й городи. Побачила й батькiвське подвiр'я, i ту вербу кучеряву, гiллясту, що малою ще дiвчинкою пiд нею гралась. Стою i з мiсця не зворухнуся, – задивилась. Що менi там кожна стежечка, кожний кущик знакомiсiнькi; дивлюсь туди та дiтство й дiвування своє розкiшне, i замiжжя щасливе, i вдiвство гiрке – все мов по писаному вичитую.

Куди менi йти? Нiкого й нiчого не знаю, i сум, i неспокiй мене обiймає. Чула колись iще од батька-покiйничка, що в Дем'янiвцi живуть якiсь родичi нашi: матусина небога була оддана туди за коваля Ляща. «Пiду собi до їх, – думаю, – все менi буде охiтнiше служити, де мiй рiд ведеться».

Iду шляхом, – боюсь так, що мати божа! Раденька вже, як хто навстрiч менi береться. А шлях не спить: то той стрiнеться, то iнший, то возом їде, то йде. Вже скiльки сiл минула, i козачих, i панських, не забарююсь i не дуже в речi заходжу: розпитуюсь дороги в Дем'янiвку, подякую за хлiб-сiль та й далi.

Другого дня притомилась я дуже та й сiла спочити в холодку пiд вербою. Округи мене то жито половiє, а в житi купка льону голубо цвiте; то ячмiнь колоситься; оддалеки гайок синiє, пiсочаний шлях угору закручується, як золота нитка; день бог дав жаркий, i вiтерець не дмухне – тихо; тiльки якась пташка сама собi щебече, наче моя душа бiдолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5

Поделиться ссылкой на выделенное