скачать книгу бесплатно
Розмисли. Наодинцi з собою
Аврелiй Антонiн Марк
"Розмисли. Наодинцi з собою" – це особистi записи римського iмператора Марка Аврелiя Антонiна, зробленi ним в 70-i рр. новоi ери. Імператор вiв щоденник, де розмiрковував щодо понять громадянськостi, обов'язку, честi, совiстi, вiрностi i справедливостi. На сторiнках цього надзвичайного документа ми спостерiгаемо напружену роботу особистостi з опанування фiлософii стоiкiв та з практичного розвитку стоiчноi традицii. Таким чином, щоденник Марка Аврелiя – один з перших в iсторii людства приклад лiтератури про самовдосконалення. Тому "Розмисли. Наодинцi з собою" Марка Аврелiя стали однiею з найбiльш популярних пам'яток свiтовоi лiтератури. Творчiсть античного фiлософа i керiвника iмперii приваблюе сучасних читачiв мудрими мiркуваннями, образнiстю i часом напрочуд актуальними практичними рекомендацiями.
Розмисли
Наодинцi з собою
Імператора Рима Марка Аврелiя Антонiна
Переклад: Lukas
Перша книга
1. Вiд Вера, мого дiда, я успадкував сердечнiсть та незлобливiсть.
2. На пам’ять славного мого батька я взяв собi скромнiсть та мужнiсть.
3. Вiд матерi – благочестя, щедрiсть, здатнiсть утримуватись не тiльки вiд поганих справ, але й вiд поганих намiрiв. А також – простоту способу життя, далеку будь-яких розкошiв.
4. Вiд прадiда – те, що менi не довелось вiдвiдувати публiчних шкiл; я користувався послугами чудових вчителiв вдома i зрозумiв, що на таке варто витрачати кошти.
5. Вiд вихователя – байдужiсть до боротьби мiж зеленими i синiми на перегонах колiсниць, до поединкiв гладiаторiв, байдуже – з фракiйським або гальским озброенням. Невибагливiсть, витривалiсть у трудах, неметушливiсть i прагнення до самостiйностi пiд час вирiшення справ, несприйнятливiсть до наклепу.
6. Вiд Дiогнета – несхильнiсть до дрiб’язку, недовiру до нiсенiтниць чудотворцiв i чарiвникiв щодо заклять, вигнання демонiв та подiбних речей. А також i те, що не розводив перепелiв, не захоплювався дурницями, а поринув у фiлософiю, слухаючи спочатку Бакхiя, потiм Тандасiда i Маркiана. Вже з дитячих рокiв писав дiалоги та уподобав просту постiль, звiряче хутро й iншi ознаки елiнського способу життя.
7. Вiд Рустiка – думку про необхiднiсть виправляти i вдосконалювати свiй характер, не збочувати до витонченоi софiстики i створення безглуздих теорiй, не складати напутнiх промов, не розiгрувати привселюдно анi страстотерпця, анi благодiйника, не захоплюватись риторикою, поетичним прикрашанням мовлення. Завдяки йому я пишу листи простою мовою, за прикладом листа, який вiн сам написав з Сiнуеси до моеi матерi. Я завжди готовий до поблажливостi та примирення з тими, хто, охоплений гнiвом, вчинив невiрно, образливо – щойно вони зроблять перший крок до вiдновлення наших колишнiх вiдносин. Я намагаюсь опанувати все, що читаю, не задовольняючись побiжним поглядом, але й не поспiшаю погоджуватись з велемовними пустословами. Рустiк перший познайомив мене зi «Спогадами про Епiктета», позичивши iх зi своеi бiблiотеки.
8. Вiд Аполонiя – вiльнодумство та обачнiсть, прагнення неухильно керуватися виключно розумом, залишаючись вiрним собi навiть за нестерпного болю, втрати дитини i тяжкоi хвороби. З його прикладу я наочно переконався, що в однiй i тiй же особi величезна наполегливiсть може спiвiснувати з поблажливiстю. Коли доводиться насилу розтлумачувати щось, я не дратуюсь i не пускаюся берега, адже бачив людину, яка майстернiсть передавання найглибших знань вважала найменшою iз своiх здiбностей. Вiд нього я навчився, яким чином належить приймати вiд друзiв так званi послуги, не вiдчуваючи себе вiчно зобов’язаним, i водночас не виявляючи байдужостi.
9. Вiд Секста – доброзичливiсть; зразок дому, що ним керуе батько сiмейства, уявлення про життя згiдно з природою, i про справжню велич, турботливе ставлення до потреб друзiв, здатнiсть терпляче сприймати невiгластво, поверховiсть, зарозумiлiсть а також здатнiсть порозумiтися з усiма. Спiлкування iз Секстом було приемнiше за будь-якi лестощi, та й серед самих пiдлабузникiв вiн користувався найвищою шаною, всупереч власному бажанню. Вiд нього я навчився методично знаходити i пов’язувати мiж собою визначальнi правила життя, не виявляти ознак гнiву або якоiсь iншоi пристрастi, поеднувати незворушнiсть з найнiжнiшою шанобливою прихильнiстю, користуватися доброю славою, дотримуючись доброчесностi, накопичувати знання, не хизуючись ними.
10. Вiд Олександра-граматика я навчився утримуватись дорiкати та образливо зауважувати тим, хто дозволяв вживати варваризми, перекручення i неблагозвучнiсть мови, натомiсть пропонував iм належнi вислови у формi вiдповiдi, пiдтвердження або спiльного розгляду самого змiсту, а не мовного звороту або за допомогою iншого доречного способу нагадування.
11. Вiд Фронтона – розумiння, що тиранiя тягне за собою наклеп, спритнiсть, лицемiрство а також, що взагалi люди, що iх у нас сприймають за аристократiв, вiдзначаються безсердечнiстю та е душевно черствi.
12. Вiд платонiка Олександра я навчився уникати частих, не викликаних обставинами, посилань у листах i розмовах на свою зайнятiсть i не уникати вiд обов’язкiв щодо близьких пiд приводом «невiдкладних» справ.
13. Вiд Катула – уважнiсть до скарг друзiв – навiть таких, що е безпiдставними i безглуздими – прагнення залагодити всi конфлiкти, щиросерда повага до своiх вчителiв, бажання вiддати iм належну похвалу (як це робили, судячи зi спогадiв, Домiцiй та Афiнодот) а також – справжня любов до дiтей.
14. Вiд брата мого Севера – любов до близьких, любов до iстини i справедливостi. Отриманi завдяки йому знання про Тразея, Гельвiдiя, Катона, Дiона, Брута i уявлення про державу з рiвними для всiх законами, влаштовану на засадах рiвноправностi i загальноi рiвностi; про владу, яка ставить понад усе свободу громадян. Йому ж я зобов'язаний незмiнною повагою до фiлософii; благодiйнiстю, постiйнiстю в щедростi, надiями на краще i вiрою в дружнi почуття. Вiн нiколи не приховував, коли засуджував чиiсь проступки, а його друзям не доводилося здогадуватися про його бажання – вони були всiм зрозумiлi.
15. Вiд Максима – самовладання, непоступливiсть до чужих впливiв, бадьорiсть у важких обставинах, в тому числi i хворобах; врiвноважений характер, ввiчливiсть i почуття власноi гiдностi, стараннiсть у своечасному виконаннi чергових справ. Що б не говорив Максим, всi вiрили в його щирiсть, що б не робив – в його добрi намiри. У нього я навчився нiчому не дивуватися, нiчим не вражатися, нi в чому не поспiшати i не зволiкати, не губитися, не поринати у смуток, не тринькати марнi похвали, що вони викликають пiзнiше гнiв i пiдозрiлiсть, а бути поблажливим, виявляти благодiяння, цураючись брехнi, маючи на увазi непоправнiсть скоеного, а не запiзнiлi виправлення.
Вiн умiв жартувати, дотримуючись благопристойностi, не виявляючи презирливоi зарозумiлостi, але нiхто не вважав себе вищим за нього.
16. Вiд батька – лагiднiсть i непохитна твердiсть у рiшеннях, якi ретельно обдуманi, вiдсутнiсть iнтересу до уявних почестей, любов до працi i стараннiсть, увага до всiх, хто може зробити якусь загальнокорисну пропозицiю, обов’язкова вiдплата кожному за його гiднiстю, розумiння: де потрiбна суворiсть, а де – велика поблажливiсть. Завдяки батьковi – припинення любовних справ з хлопчиками i вiдданiсть суспiльним справам. Батько дозволяв своiм друзям не вiдвiдувати його обiди i не супроводжувати обов'язково його пiд час подорожей; тi, хто вiдлучалися у своiй справi, коли поверталися, зберiгали його колишне гарне ставлення. Пiд час нарад вiн наполегливо наполягав на дослiдженнi всiх обставин справи i не поспiшав покласти край обговоренню, задовольняючись першим лiпшим рiшенням. Вiн зберiгав сталiсть у вiдносинах з друзями, не змiнюючи iх через пересичення, але i не пiддаючись надмiрному захопленню ними. Самостiйнiсть у всьому, ясний розум, передбачення подiй далеко вперед, передбачлива розпорядливiсть у всьому, аж до дрiбниць, без тiнi зарозумiлостi через своi здiбностi. Привiтального галасу i всiляких лестощiв при ньому стало менше. І невсипущий захист того, що необхiдно державi, ощадливiсть у витратах i витримка – навiть коли це йому ставилося в провину. І не було у нього забобонного страху перед богами; а що стосуеться людей, то не було нi улесливостi щодо народу, нi прагнення сподобатися, нi догiдливостi натовпу, а навпаки – тверезiсть i грунтовнiсть; i нiколи – несмаку гонитви за новизною. Всiм тим, що робить життя легким (а це доля давала йому в достатку) вiн користувався i скромно, i разом з тим охоче, так що вiн спокiйно брав те, що е, i не потребував того, чого немае. І нiхто не сказав би про нього, що вiн софiст, вульгарний базiка або педант, а навпаки, – що вiн людина сформована, досконала, чужа лестощiв а також здiбний керiвник i своiм, i чужим справам. До того ж вiн цiнував щирих фiлософiв, а iнших не засуджував, хоча i не пiддавався iм. Крiм того, його вiдзначала товариськiсть i ввiчливiсть, але не надмiрна. Про свое тiло вiн дбав належним чином – не як який-небудь життелюб на публiку, однак i не нехтував ним, щоб завдяки догляду за тiлом якомога менше потребувати медичного втручання, внутрiшнiх i зовнiшнiх лiкiв.
Особливо ж вiн без жодноi заздростi поступався людям, в чому-небудь видатним – чи то виразна мова, дослiдження законiв, або моралi, чи ще що-небудь.
Вiн сприяв тому, щоб кожен був оцiнений вiдповiдно до своеi обдарованостi.
Хоча вiн у всьому дотримувався батькiвських звичаiв, однак нiкому не було помiтно, щоб вiн докладав зусиль аби дотримуватись iх. Крiм того, в ньому не було непосидючостi i метань, вiн проводив час у тих самих мiсцях i займався тим самим. І пiсля нападiв головного болю вiн бував вiдразу ж свiжий i сповнений сил для звичайноi працi.
Небагато у нього було таемниць, навпаки, дуже мало, та й рiдко коли; всi вони стосувалися виключно державних справ. Вiн був виважений i помiркований у влаштуваннi видовищ, в будiвництвi i в роздачi дарункiв. Вiн звертав увагу власне на виконання обов’язку, а не на славу, яку приносить виконання обов’язку.
Вiн не користувався лазнями у не визначений для того час, не захоплювався будiвництвом розкiшних будинкiв, був невибагливий щодо iжi, тканин, кольорiв убрань, вибору красивих рабiв. У Лорiумi вiн носив парадний одяг, виготовлений в прилеглому маетку; в Ланувii, здебiльшого, ходив одягненим в хiтон, в Тускуланi носив плащ, вважаючи за потрiбне вибачатися за це – такий вiн був у всьому. Не було в ньому нiчого грубого, непристойного, неприборканого, нiчого такого, що дозволило б говорити про «свавiльну дурiсть», навпаки – вiн все розглядав до подробиць, нiби на дозвiллi, спокiйно, по черзi, терпляче, вiдповiдно до сутi справи. Моему батьковi пасувало б те, що розповiдають про Сократа: про його вмiння i утримуватись, i насолоджуватись, натомiсть коли бiльшiсть не здатна до стриманостi перед спокусою насолод. Бути стiйким i в тому, i в iншому, бути сильним i тверезим у мiркуваннях – це якiсть людини з досконалою i непереможною душею. Саме таким вiн виявив себе пiд час хвороби Максима.
Вiд богiв – те, що у мене гарнi дiди, гарнi батьки, гарна сестра, гарнi вчителi, гарнi домочадцi, родичi, друзi – майже всi довкола. І те, що я жодним чином нiкого з них не образив хоча (маю таку схильнiсть) i був би здатен часом це зробити.
Благодiяння богiв, що не було такого збiгу обставин, який зганьбив би мене.
І те, що я недовго виховувався у коханки мого дiда. І те, що я врятував свою юнiсть, що не змужнiв передчасно, натомiсть дещо вiдтермiнував це.
Я навчився пiдкорятися начальнику i батьковi, котрий навмисне викорiнював з мене будь-яку пиху i переконував мене, що навiть при дворi не потрiбно анi тiлохоронцiв, нi розiшних шатiв, нi смолоскипiв, нi статуй i тому подiбних пишнот, натомiсть е можливiсть обмежити себе, наблизитись якомога бiльше до побуту приватних осiб, i що через це не станеш повiльнiшим i нiяковiшим в час, коли необхiдно виявити силу у справах правлiння.
Я маю такого брата, що вiн за своiми моральними якостями мiг спонукати мене до розвитку i водночас радував мене i шаною i любов’ю.
Дiти моi вдалися розумними i позбавленими тiлесних недолiкiв.
Добре i те, що я не виявив особливих успiхiв нi у риторицi, нi у поетицi, нi в iнших вправах, що iм я б, напевне, вiддався, якби вiдчував, що швидко у них просуваюся.
Я не забарився забезпечити моiм вихователям той почесний стан, що його вони, як менi здавалось, бажали, i не гаяв часу для здiйснення iх надiй на майбутне пiд приводом, що вони ще молодi.
І те, що я познайомився з Аполонiем, Рустiком i Максимом. Часто i виразно виникало у мене уявлення про те, яким е життя, узгоджене з природою, отже, оскiльки це залежить вiд вiд богiв i дарiв, якi вiд них походять, впливiв i навiювань, нiщо вже не заважае менi жити згiдно з природою, а якщо мене для цього не вистачае, то лише з моеi провини i через те, що я не вважаю на нагадування i замало не на прямi вказiвки вiд богiв.
І те, що я настiльки зберiг здоров’я за такого способу життя. І те, що я не доторкнувся нi до Бенедiкта, нi до Федота, та й надалi залишався здоровим, коли оволодiвали мною любовнi пристрастi. Я часто гнiвався на Рустiка, проте, нiчого не зробив такого, про що потiм би пожалкував.
Матiнка моя, якiй судилося померти молодою, однак, останнi своi роки прожила зi мною.
Щоразу, коли я забажав би допомогти якомусь злидарю або тому, хто мае якусь потребу, в жодному випадку я не почув, що не маю для цього коштiв. Та й менi самому жодного разу не доводилось так зубожiти, щоб позичати у iншого.
І те, що дружина у мене така слухняна, така нiжно кохана, така простодушна.
І те, що вдосталь було вiдповiдних вихователiв для моiх дiтей.
Богам я зобов’язаний тим, що у снах менi було надано допомогу, особливо – проти кровохаркання та запоморочень, як то траплялося у Кайетi…
І те, що коли я прагнув фiлософii, я не стикнувся з якимось софiстом, не сидiв над творами iсторикiв, не марнував час розтлумаченням умовиводiв та не захоплювався вивченням небесних свiтил.
Адже все це потребуе допомоги богiв i долi.
Написано в областi квадiв, на березi Грануi.
Друга книга
1. А зранку слiд сказати собi: «Сьогоднi менi доведеться наражатися на людей нав’язливих, невдячних, зверхнiх, пiдступних, заздрiсних, неприязних. Цi риси у них мають витоком те, що вони не знають, де добро, а де зло. А я, людина, що пiзнала прекраснi витоки добра i ганебнi – зла, можу збагнути i природу тих, хто перебувае в оманi. Вони близькi менi не кревно i за походженням, а через божествену волю й завдяки моему розуму. Вiд iхнього зла я захищений знанням. Вони не в змозi долучити мене до чогось ганебного. Але не можна й гнiватися i ненавидiти тих, хто менi близький. Ми створенi для спiльноi дiяльностi – як ноги i руки, повiки, верхня i нижня щелепи. Тому протидiяти одне одному – це чинити опiр природi; а дратуватися цими людьми i цуратися iх означае iм протидiяти».
2. Хай би ким я був, я лише немiчне тiло, слабкий прояв життевоi сили i панiвного начала. Облиш книги, не вiдхиляйся вiд справи, час не терпить. Знехтуй своiм тiлом, нiби ти при смертi. Воно лише кров та кiстки, тлiнне плетiння нервiв, жил та артерiй. Розглянь таке ество життевоi сили: воно – мiнливе вiяння, яке щомитi вдихаеться i видихаеться.
Отже, залишаеться тiльки трете – панiвне начало, i про нього ти маеш помiркувати. Ти старий: не дозволяй бiльше його поневолювати, не дозволяй, щоб ним правили протиборнi прагнення, щоб воно скаржилося на свою справжню долю i жахалося майбутнього.
3. Що твориться богами, сповнене промислу. Те, чим надiляеться в нашiй уявi випадковiсть, так само не виникае без участi природи, тобто перебувае у зв’язку з тим, над чим пануе промисел. Все витiкае з цього джерела: в ньому i неминуче, i корисне для всього свiту, частиною якого е ти. Для всякоi частини природи благом е те, що створюе природа Цiлого i що сприяе ii пiдтриманню. Змiни як елементiв, так i складних тiл сприяють пiдтриманню свiту. Ось думки, якi мають принести тобi заспокоення, i нехай вони стануть твоiм пiдгрунтям. Стримай жагу книжкового знання, аби не нарiкати, коли прийде смерть. Коли ж твiй час настане, зберiгай спокiй духу i вiддай богам щиросерду подяку.
4. Згадай, з якоi пори ти женеш вiд себе цi роздуми, i скiльки разiв, отримавши у богiв вiдстрочку, ти скористався нею. Слiд, врештi-решт, усвiдомити, частиною якого свiту ти е i волею якого правителя свiту ти iснуеш. Знай, що вже покладена межа твого життя, i якщо не скористаешся часом для власноi просвiти, час розчиниться, як зникнеш i ти, i бiльше не повернеться.
5. Пiклуйся про справу, якою зайнятий цiеi митi, щоб виконати ii гiдно римлянина i мужа, з повним сумлiнням, щирiстю, з любов’ю до людей i справедливiстю. Вiдсторони вiд себе iншi бажання.
Буде щастя, якщо кожну справу виконаеш як останню в своему життi, звiльнившись вiд нерозважностi, пiдiгрiтоi пристрастями, зневаги до велiння розуму, лицемiрства, себелюбства i невдоволення власною долею.
Бачиш, якi невибагливi цi вимоги: кожен, хто iх виконае, буде в змозi досягти блаженного, божественного життя. Та й самi боги вiд того, хто виконуе це, нiчого бiльше не забажають.
6. То що? Нехтуй, нехтуй собою й далi, душе моя! Адже невдовзi ти вже не зможеш поставитися до себе з належною увагою. Життя взагалi мiнливе, твое життя вже йде до завершення, а ти досi не шануеш себе, але покладаеш свое благоденство у залежнiсть вiд душ iнших людей.
7. Нехай не вiдволiкае тебе те, що впливае зовнi. Видiли собi вiльний час задля того, аби навчитися чогось доброго i припинити блукати без цiлi. Варто стерегтися також iншоi тяжкоi омани. Адже божевiльнi тi люди, котрi все життя виснажують себе справами, не маючи певноi цiлi, з якою треба було б погоджувати всi прагнення та уявлення.
8. Нелегко знайти когось, хто став би нещасним через неуважнiсть до того, що вiдбуваеться в чужiй душi. Але неминуче буде горе тому, хто не стежить за розвитком своеi власноi душi.
9. Завжди слiд пам'ятати про те, яка натура Цiлого, якою е моя натура, яке спiввiдношення однiеi та iншоi, i якою частиною якого Цiлого е мое ество, а також про те, що нiхто не може перешкодити завжди дiяти i говорити вiдповiдно до натури, частиною якоi ти е.
10. Теофраст, оцiнюючи рiзнi вчинки (оскiльки таке оцiнювання можливе зi звичайноi точки зору), зауважуе як справжнiй фiлософ, що вчинки, навiянi пориваннями, тяжчi, нiж вчинки пiд впливом гнiву. Адже той, хто гнiваеться, вiдвернувшись вiд розуму, вiдчувае, мабуть, якусь гiркоту i таемний жаль, той же, що вiн грiшить пiд впливом поривання, не в змозi встояти перед спокусою насолоди, проявляе, мабуть, своiми вчинками велику розбещенiсть i рознiженiсть. Тому правильно вирiшуе Теофраст, що бiльшого осуду заслуговуе переступ, пов'язаний iз задоволенням, нiж пов'язаний з горем. Загалом перший скидаеться на того, у кого гнiв спричинив почуття гiркоти, пов'язане з заподiяною йому ранiше несправедливiстю, iнший же мимоволi прагне несправедливостi, захоплений своею пожадливiстю до якоiсь дii.
11. Все слiд робити, говорити i думати так, нiби кожна мить може стати для тебе останньою. Якщо боги iснують, то зникнути з-помiж людей зовсiм не страшно: адже боги не вкинуть тебе в бiди. Якщо ж богiв не iснуе або iм немае дiла до людей, тодi чи е сенс жити у свiтi, де немае богiв чи немае промислу? Але боги iснують i виявляють пiклування до людей. Вони влаштували так, що лише вiд самоi людини залежить, пiддатися чи нi злу. А якщо злом е i що-небудь iнше, то вони подбали також, щоб вiд кожного залежало не пiддаватися такому. Але те, що не робить людину гiршою, чи може зробити гiршим ii життя? Природа Цiлого не могла схибити таким чином, анi з несвiдомости, анi через безсилля попередити або виправити, в разi якщо вона володiе усезнанням; не могла б вона також анi за безсилля, анi за безпорадностi припуститися такоi помилки, як розподiл благ i зла мiж усiма людьми без розбору, як мiж хорошими, так i мiж поганими. Смерть i життя, слава i безчестя, страждання i насолода, багатство i бiднiсть – все це однаково випадае на долю як хорошим людям, так i поганим. Все це не чудово i не соромно, а отже, i не благо i не зло.
12. Як швидко все зникае: самi тiла в свiтi, пам'ять про них у вiчностi! Яким е все, що сприймаеться почуттями, особливо те, що вабить нас насолодою, або вiдлякуе стражданням, або прославляеться марнославством? Яке все це мiзерне, зневажене, нице, нетривале i мертве! Ось на що слiд звернути здатнiсть мислити. Що являють собою тi, чиi переконання i голоси народжують славу? Що таке смерть? Якщо взяти ii саму по собi i вiдволiктися вiд усього, що вигадано з цього приводу, то негайно ж переконаешся, що вона не що iнше, як дiя природи. Боятися ж дii природи легковажно; смерть ж не тiльки дiя природи, а й дiя, корисна iй.
Як i якою частиною свого ества стикаеться людина з богом i що робиться з цiею частиною пiсля ii вiддiлення?
13. Немае нiчого бiльш жалюгiдного, нiж людина, яка вимiрюе усе вздовж та поперек, яка намагаеться, як говорить поет, «мiряти простори землi, спускаючись пiд землю», розгадувати таемницю душ оточуючих ii людей, але яка не усвiдомлюе, що для неi цiлком достатньо спiлкування лише зi своiм внутрiшнiм генiем та чесного служiння йому. Останне ж полягае у тому, щоб оберегти душу вiд пристрастей, нерозсудливостi та невдоволення справами богiв та людей. Справи богiв поважнi своею досконалiстю, справи людей е приемними нам в силу спорiдненостi з ними. Але iнколи останнi збуджують певну жалiсть: коли в них виявляеться незнання добра та зла – це потворнiсть не менша, нiж нездiбнiсть розрiзняти бiле та чорне.
14 Навiть, якщо б ти розраховував прожити три тисячi рокiв й ще тридцять тисяч, все ж таки ти мусиш пам’ятати, що нiхто не позбавляеться iншого життя, крiм того, яке вiн проживае, й нiхто не проживае iншого життя, крiм того, якого позбавляеться. Тому найтривалiше життя нiчим не вiдрiзняеться вiд найкоротшого. Авжеж теперiшне для всiх однакове, тому рiвнi й втрати – й зводяться вони всього-на-всього до митi. Нiхто не може позбавитися анi минулого, анi майбутнього. Бо хто може вiдiбрати в мене те, чого я не маю?
Отже, слiд пам’ятати про двi iстини. По-перше: все одвiку е рiвним само собi, перебуваючи у вирi, й тому цiлком байдуже: спостерiгати за одним й тим самим сто рокiв, чи двiстi, чи нескiнчений час. По-друге: i найбiльш довговiчний, i той, хто помер, лише розпочавши життя, втрачають, фактично, одне й те ж саме. Теперiшне – ось усе, чого можна позбутися, бо тiльки його й маеш, а нiхто не позбавляеться того, чого не мае.
