скачать книгу бесплатно
Душа обирае наослiп
Олександра Малаш
Прозовий диптих Олександри Малаш «Душа обирае наослiп» присвячений Жiнкам, яка блукае у пошуках свого мiсця у цьому свiтi. Вони навпомацки знаходять людей, яким вiддають найдорожче – ключi до серця. Героiнi повiстей «Коли моя мати спiвае» та «Карамболь», здавалося б, нiколи не зрозумiли б одна одну, якби десь зустрiлися. Одна не вмiе жити в реальностi, але сили духу вистачить на те, щоб i подорослiшати, й лишитися собою. А iнша так ревно вiдстоюе свою гiднiсть, що це закiнчуеться нервовим розладом. Але е те, що iх об’еднуе – бажання, пройшовши всi випробування долi, зберегти свое жiноче Я та розчинитися в любовi до Того Єдиного, який прийме й покохае такою, як е…
Олександра Малаш
Душа обирае наослiп
Коли моя мати спiвае
…І вперше ти схиляешся в поклонi
Не перед ликом, втiленим в iконi,
А перед тим, що виписаний в грудях,
І усвiдомлюеш зненацька – Бог е в людях
Таких, як Жiнка. Вiн Живий i Сущий
У тих, кому Любов як хлiб насущний…
Надiя Гаврилюк
– Алло, Юрчику, привiт! А чого це в тебе жiночий голос?
Ну що я ще могла сказати? Не натискати ж кнопку вiдбою! Іще вирiшать, що злякалася, а менi нема чого боятися. Я телефоную хлопцевi, з яким усю осiнь не бачилися. Але хто ця дама? Прийшла на мое мiсце?..
– Дiвчино, ви що, п’яна? – роздратовано деренчить у трубцi все той самий жiночий голос.
Що ж, цiлком природна реакцiя. І я б запитала те саме. Але зараз питае вона. І я здогадуюся: вона не знала, що в Юрка ранiше була я.
– Нi, я просто страшенно здивована, – зiзнаюся й швидко додаю: – І знаете, менi байдуже, хто ви, але я хочу почути власника цього телефона. Якщо вiн менi його дав, то нехай за це й вiдповiдае.
А як? Белькотiти з винуватою iнтонацiею, що я не зловживаю спиртним? Та, зрештою, клич уже Юрка, ти менi набридла. А там я йому дам прикурити вiд карпатськоi ватри.
– Якщо вiн вам запропонував руку та серце, – озвалася незнайома (i треба ж до такого додуматися!), – то вважайте, ви вже зiпсували стосунки зi свекрухою.
– Що?! – вихоплюеться в мене.
До чого тут свекруха?
Лише за кiлька секунд, оговтавшись, я кажу iй:
– Узагалi-то, моi стосунки з моiми родичами – це не ваша парафiя.
А й справдi, чого це я зiпсувала стосунки з Юрковою мамою? Старенька (а iй таки вже пiд шiстдесят) учителька музики давала менi уроки гри на фортепiано, бо, бачте, у ii дiтей слуху нема, у неi пальцi вже не тi, а iнструмент дорогий, чого ж мае збирати пилюку в квартирi? І я була пильною ученицею, вона завжди мене нахвалювала: мовляв, кращоi невiстки й не потрiбно. Лукавила? Невже творчi люди можуть бути такими нещирими?
А якщо я щось таки бовкнула, i то зовсiм невинне, а синочок перекрутив на свiй лад? Ох, Юрчику, Юрчику, я завжди знала, що в тебе пiвкори головного мозку паралiзовано манiею величi, але що я тобi зробила? Запропонувала трохи вiдпочити одне вiд одного? Та якби не я, то цю iдею подав би ти. Вiд перестановки доданкiв сума не змiнюеться, ти повинен це знати, адже ти за п’ять хвилин архiтектор, еге ж?..
Але ось зашарудiло в телефонi, дунуло, затрiскотiло, i – довгождане тремоло в низькому регiстрi:
– Марiя?
– Марiя. Мiрабела, – уточнила я. – Це що за дiвуля з тобою? Ти, як проводжав мене на метро, часом совiсть не впустив на рейки?
– Що це ти наговорила мамi? – несподiвано напався на мене Юрко.
– Мамi?! Чиiй?
Серце мое гупнуло в кишечник. Певно, то вiн про мою маму. Нi, я iй усе розповiла про нас, але вона спитала: «А ти не хочеш поговорити з ним?» Невже мама в обхiд мене телефонувала Юрчиковi чи його батькам?.. Оце таки пiдло.
Та виявилося, що рiч не в тому.
– Моiй мамi, Марiе.
Е, тут уже щось нечисто. І вiн, i дiвуля обвинувачують мене в тому, про що я навiть i не знаю.
– Коли?
– Щойно.
– Щойно, Юрчику, я твоiй мамi нiчого не говорила. А тепер скажи-но менi ти: що це за особа жiночоi статi користуеться твоiм телефоном? Нi, я розумiю, ти не моя власнiсть, – у цю фразу я намагалася вкласти якнайбiльше сарказму, – але просто цiкаво.
– А, ти ще не знаеш? – І знову спокiйнi, аж ласкавi нотки. Але тепер вони видаються менi фальшивими. – Гаразд, я завтра приiду, поговоримо.
– Ти хоч би сказав, де ти.
– У Козинi, – вiдповiв. І гукнув кудись удалину: – Та збираюся вже!
– Куди, куди ти збираешся? – розгубилася я.
– Та це я не тобi. Чекай до завтра.
У мене все в головi перемiшалося. Мама… «Ви вже зiпсували стосунки зi свекрухою»… Козин… Я чула про це мiстечко, там мешкають переважно олiгархи. Що серед них робить Юрко?
Я завтра приiду, поговоримо.
Родина iхня не бiдувала, але щоб оселитися у котеджi серед депутатiв i продюсерiв…. Мешкали собi в непоганiй, просторiй квартирi, батько був великим начальником, не поспiшав на пенсiю. Може, я щось не знала про iхнi доходи? Та й з якого дива мене втаемничували б? Отже, тепер придбали цей котедж, аби вiдпочивати на старiсть, а Юрко знюхався з дiвчиною iхнього кола, то, щоб позбутися мене, закидае, наче я образила його маму?..
Зажди, Марiйко, i вгамуй свою уяву. Вiн завтра приiде – i ти все знатимеш.
Вiн. Завтра. Приiде.
Я вже уявляю собi його певну сили постать. Припадаю в думках до його величезних закоханих очей, з яких готова пити сонячнi променi вiд зорi до зорi. Капiтулюю, одне слово. Тому що я за ним скучила. Дуже. Тiльки я про це – нiкому. Завтра святого Миколая, а менi здаеться – вiд вересня цiла вiчнiсть минула. Але…
Але ти теж не все знаеш, Юрчику-голубчику. Я тебе не вiддам цiй кралi. У мене е на це поважна причина. Хiба що й справдi мiж нами стала твоя мама…
Власне, це його мама й винна в тому всьому, що сталося. Це вона дала оголошення про уроки музики. І треба ж було менi на першому курсi, ледь склавши лiтню сесiю, раптом вiдкрити в собi такий шалений потяг до прекрасного, щоб аж мчати сторч головою в iнший бiк Киева, де чекало на мене те капосне фортепiано з його лискучими чорно-бiлими зубами. Воно тими зубами з’iло мою долю, розтрощило менi серце.
Отам, у своеi вчительки, пiд акомпанемент власних переляканих «до-ре-мi» я й познайомилася з ii синочком. Зовнiшнiсть? Звичайнiсiнька, я й кращих бачила. Манери? Що сказати… Трiшки ця мама-творча-особистiсть його розбестила. Утiм менi до того що? Я собi прийшла – пiшла, хай он рiдня з ним воюе. Одне слово, не звернула я на Юрка жодноi уваги. Ще не вiдридала за своiм шкiльним коханням, утраченим на випускному вечорi. Здавалося, тiеi височенноi планки, яку поставив мiй недосяжний колишнiй, тепер нiхто не опустить.
Окрiм фортепiано, мене нiщо не обходило в цiй об’ективнiй реальностi.
Одного вечора, коли моi батьки поiхали кудись далеко на гостини, я окупувала iнструмент своеi вчительки. Їi чоловiк i дочка вже стелили лiжка, а я все розучувала п’есу – «Коли моя мати спiвае». Довго розучувала. І ось, нарештi…
Знаете, як воно бува, коли довго щось не виходить – i раптом ти вiдчуваеш смак власних звукiв, ти поринаеш у божественну мелодiю, а далi стрiлою летиш у тi сфери, де ще нiколи не бувала навiть у мрiях… Я нарештi звiльнилася вiд тягаря iспитiв, якi склала мiсяць тому. Перестала зважати на комарiв, що зграею линули на запах мого тiла. Для мене нiщо тепер не iснувало. Лише я та нескiнченний плин звукiв, важке соковите модерато, вiд якого просто дах зносить… Я хотiла, аби це тривало… ну бодай до свiтанку. Хотiла, щоб мати спiвала й спiвала, не замовкаючи… Ого, ой-ой-ой, мамочко, доспiвалася ти до того, що моя золота вчителька глянула на годинник – i заверещала:
– Марiйко! Вже дванадцята година! Зараз усi маршрутки перетворяться на гарбузи!
Вона також була схиблена на нотах i заслухалася, забувши про час.
Я кинулася до свого телефону, що мирно чекав на беззвучному режимi. Чи варто казати, як довго я намагалася заспокоiти переляканих батькiв, брехала, нiби я заснула, а перед сном забула до них зателефонувати… І молилася про одне – аби лише тiеi хвилини в цьому домi нiхто не заговорив. «Коли моя мати спiвае… Коли моя мати спiвае…»
Із сусiдньоi кiмнати вийшов голова родини i запропонував доправити мене додому. Я було вiднiкувалася – мовляв, нащо цi клопоти, я не маленька й тому подiбне… Але тут утрутився вчительський синочок i згадав, що «сьогоднi батькова черга охороняти жiнок у цьому домi». Я спробувала вислизнути непомiтно. Але Юрко все-таки пiшов мене проводжати. Я лише поставила умову – добиратися будемо пiшки.
По-перше, не була впевнена, що ми у цей час чимось доiдемо, по-друге, – спина моя раптом згадала, що я задовго сидiла бiля пiанiно й тепер не завадило б ii розiгнути. До того ж було якесь босяцьке бажання поглузувати зi студента-ботана. Адже з правого берега на Троещину пiшкобусом – це вам не в комп витрiщатися. Але найголовнiше – просто кортiло поговорити. Байдуже, слухають мене чи нi. Так бувае, коли переповнюють враження. Коли душа й далi ширяе в сяйвi мiсяця, дарма що клавiшi фортепiано вже вiдпочивають вiд моiх пальцiв… Натомiсть зорi такi близькi до мене – i я мовби перескакую з однiеi на одну, наспiвуючи лейтмотив. Про це теж хотiлося сказати вголос.
І я розтiкалася мислiю по древу…
Брехня, що жiнка вухами любить. Вона любить вуха. Я сповiдалася. Юрко мене не перебивав. Щось запитував, коли я спинялася, аби перевести подих. Наприкiнцi дороги запропонував зустрiтися в позаурочний час. Я щось там промимрила, що вiльного часу в принципi не маю. А тодi – сама не знаю чого – зiрвалося:
– Гаразд, якось домовимося, коли приiду.
Я саме заплiтала косу, коли погляд мiй упав на фотку з випускного балу. Так, ця свiтлина у легенькiй сивiй рамцi стояла бiля люстра, мов оберiг, i на нiй у центрi щасливо смiявся мiй Андрiй, оперезаний синьою золоченою стрiчкою. Так хотiлося набрати його номер i спитати, чи часом вона його не кинула. Або вiн ii. Але не наважувалася. Не люблю, взагалi, нав’язуватися.
На випускний вечiр Андрiйко привiв оту… свою… про iснування якоi я й не знала ранiше. Ба навiть i припустити не могла! А як усе райдужно починалося! Вiн менi допомагав з математики й фiзики, я йому – з англiйськоi… У кiно разом бiгали пiсля занять… Як почалася весна – уроки в парку прогулювали… Та це все дрiбницi! Головне, вiн менi сказав: «Ти – унiкальна». (Той самий неговiркий Андрiй, який, вимовивши «добрий день» i «до побачення», потiм два тижнi вiдновлював сили). Це так, певно, дякував, що я на iспитi його витягувала за вуха з тими неправильними дiесловами. І – на! «Це – Валя, моя дiвчина». – Я – у сльози (не соромлячись i Валi): «Андрiйку, а я тодi хто?» – «Ти? Ти друг». І квилить, плаче Ярославна…
Тепер плела свою косу i мрiяла невдовзi розпустити ii та сiсти до концертного рояля. Мала на прикметi одну невеличку залу, де виступали час вiд часу моi студентськi друзi. Отак би зiбратися (нагоду можна самим придумати), скликати всiх охочих послухати юнi таланти… А я б запросила цього донжуана… донкiхота… що мене промiняв на кучерявий гламур… Аби почув, яка я молодець, i збагнув, кого вiн утратив. Ох, я йому тодi влаштую рибний день! «Друг…» Схопила свiй «оберiг», хотiла пошпурити – та й заспокоiлася. Нi, не те щоб заспокоiлася, просто в такому станi не можна грати. А менi за годину вже треба бути там
