скачать книгу бесплатно
Женуть вiтри, мов буйнi тури[9 - Можливо, образ вiтрiв як «буйних турiв» iнспiрований тут «Словом о полку Ігоревiм».]! Тополi арфи гнуть…
З душi моеi – мов лiлеi —
Ростуть прекраснi – яснi, яснi —
З душi моеi смутки, жалi, мов квiтоньки ростуть.
Женуть вiтри, мов буйнi тури!
Одбивсь в озерах настрiй сонця. Снуе про давне дим…
Я хочу бути – як забути? —
Я хочу знову – чорноброву? —
Я хочу бути вiчно-юним, незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрiй сонця.
І смiх, i дзвони, й радiсть тепла. Цвiте веселка дум…
Сум серце тисне: – сонце! пiсне! —
В душi я ставлю – вас я славлю! —
В душi я ставлю свiтлий парус, бо в мене в серцi сум.
І смiх, i дзвони, й радiсть тепла.
1917
ГАЇ ШУМЛЯТЬ…
Гаi шумлять —
Я слухаю.
Хмарки бiжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душi моiй
так весело[10 - Цей настрiй був навiяний поетовi рiдною домiвкою та знайомою з дитинства лiтньою природою. У своiх щоденникових нотатках Тичина перегодом вiдзначить, що написав поезiю «Гаi шумлять…» «влiтку 1913 р. в Пiсках».].
Гей, дзвiн гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластiвку.
Я йду, iду —
Зворушений.
Когось все жду —
Спiваючи.
Спiваючи-кохаючи
Пiд тихий шепiт трав
голублячий.
Щось мрiе гай —
Над рiчкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото – поколото,
Горить-тремтить рiка,
як музика.
1913
АРФАМИ, АРФАМИ…
Арфами, арфами —
золотими, голосними обiзвалися гаi
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квiтами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Нiжнотонними:
Буде бiй
Вогневий!
Смiх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
скрiзь поточки як дзвiночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квiтами-перлами
Закосичена.
Любая, милая —
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вiй!
Смiх буде, плач буде
Перламутровий…
1914
ДЕСЬ НАДХОДИЛА ВЕСНА…
Десь надходила весна. – Я сказав iй: ти весна!
Сизокрилими голубками
У куточках на вустах
Їй спурхнуло щось усмiшками —
Й потонуло у душi…
Наливалися жита. – Я сказав iй: золота!
Гнiвно брiвоньки зламалися.
Одвернулася. Пiшла.
Тiльки довго оглядалася —
Мовби кликала: iди!
Почали тумани йти. – Я сказав: не любиш ти!
Стала. Глянула. Промовила.
От i осiнь вже прийшла.
Так любить? – кажи. Та швидше ж бо! —
Блиснув смiх iй, мов кинджал…
Зажуривсь пiд снiгом гай. – Я сказав iй: що ж…
прощай!
Враз сердечним теплим сяевом
Щось iй бризнуло з очей…
Сизокрилою голубкою
На моiх вона вустах!
1917
ЦВІТ В МОЄМУ СЕРЦІ…
Цвiт в моему серцi.
Ясний цвiт-перво?цвiт.
Ти той цвiт, мiй друже,
Срiбляни?й перво?цвiт.
Ах, iзнов, кохана,
Де згучала рана, —
Квiтне цвiт-перво?цвiт!
Слухаю мелодiй
Хмар, озер та вiтру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вiтру.
Всi ми серцем дзвоним,
Сним вином червоним —
Сонця, хмар та вiтру!
Десь краi казковi,
Золотi верхiв’я…
Тiльки шлях тернистий
Та на тi верхiв’я.
Ходять-свiтять зорi,
Плинуть хвилi в морi —
В ритмах на верхiв’я!
Свiт в моему серцi,
Мрiй тано?к, свiта?нок.
Ти той свiт, мiй друже,
Зоряний свiтанок.
Я твоi очицi,
Зорi, зореницi —
Славлю як свiтанок!
1917
НЕ ДИВИСЯ ТАК ПРИВІТНО…
Не дивися так привiтно,
Яблуневоцвiтно.
Стигнуть зорi, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схiд сонця квiтнуть рожi:
Будуть днi погожi.
На схiд сонця грають грози —
Будуть знову сльози!
Встали мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавцi,
Де квiтки-ласкавцi…
Що скажу iм? – Все помiтно:
Яблуневоцвiтно.
1918
ПОДИВИЛАСЬ ЯСНО…
Подивилась ясно, – заспiвали скрипки! —
Обняла востанне, – у моiй душi. —
Лiс мовчав у смутку, в чорному акордi.
Заспiвали скрипки у моiй душi!
Знав я, знав: навiки, – променi як вii! —
Бiльше не побачу, – сонячних очей. —
Буду вiчно сам я, в чорному акордi.
Променi як вii сонячних очей!
1918
З КОХАННЯ ПЛАКАВ Я…
З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
