banner banner banner
Державець
Державець
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Державець

скачать книгу бесплатно

Державець
Нiкколо Мак’явеллi

Істини
Все життя Нiкколо Мак'явеллi (1469—1527), видатного iталiйського мислителя, iсторика, письменника i комедiографа, було пов'язано з полiтикою. У 29 рокiв його обрали другим канцлером Флорентiйськоi республiки, i вiн впродовж 14 рокiв займався ii внутрiшнiми справами.

А коли його позбавили можливостi бути полiтиком-практиком, став полiтиком-теоретиком – так з'явився його знаменитий «Державець» (1513). Ця книжка стала своерiдною програмою з управлiння державою, в нiй Мак'явеллi сформулював загальнi полiтичнi закони, а також визначив роль i мiсце правителя в життi держави.

МАК’ЯВЕЛЛІ Нiкколо

ДЕРЖАВЕЦЬ

Його свiтлостi Лоренцо Медiчi присвячуеться

Тi, хто шукають милостей вiд котрогось державця, мають звичай догоджати йому даруванням найдорожчих своiх речей, а водночас i тих, якi, на iхнiй погляд, можуть бути йому приемними; тому найчастiше володарi отримують у презент скакунiв, зброю, золотом шитi тканини й iншi прикраси, що належать iм за статусом. І ось я, з намiром надати вашiй свiтлостi свiдчення своеi глибокоi вiдданостi, не знайшов серед своеi власностi нiчого дорожчого та кориснiшого, нiж розумiння вчинкiв видатних людей, усвiдомлене внаслiдок тривалого вивчення сучасних справ i безперервного студiювання давнiх. Ретельно обмiркувавши та проаналiзувавши своi думки, я зiбрав iх у невеликiй книжечцi, яку й надсилаю вашiй свiтлостi.

Хоча й не вважаю цю працю гiдною вашоi уваги, все ж сподiваюся, що з вашоi ласки ви не вiдкинете ii, адже цей вартiсний iз мого боку дарунок дозволить вам за короткий час засвоiти все виношене мною впродовж довгих рокiв серед стiлькох утискiв i небезпек. Я виключив зi свого твору риторичнi хитрування, гучнi та пустi фрази, якiсь iншi зовнiшнi приманки та прикраси, якими часто мережать i насичують свою писанину iншi, бо бажав, аби вiн привертав до себе лише рiзнобiчнiстю поглядiв, важливiстю предмета та нiчим iншим. Не варто вважати самовпевненiстю намагання людини низького та навiть нiкчемного стану оцiнювати та встановлювати правила поведiнки для своiх володарiв. Художники, замальовуючи мiсцевiсть, розташовуються внизу на рiвнинi, щоб придивитися до гiр i височин, а щоб оглянути низовини, видираються на скелi. Достоту, щоб осягнути характер народу, необхiдно бути державцем, а розпiзнати природу державця може лише представник народу.

Тож нехай ваша свiтлiсть поставиться до цього невеликого дарунку з тим же почуттям, що й я; уважно прочитавши цей твiр, можна переконатися в моему гарячому бажаннi, щоб ваша свiтлiсть досягла тiеi величi, яка обiцяна вам фортуною та вашими високими чеснотами. І якщо з висоти свого становища ваша свiтлiсть якось спрямуе свiй погляд униз, то побачить, наскiльки мало заслуженi мною важкi та безугавнi удари долi, що постiйно падають на мене.

I. ЯКОГО ТИПУ БУВАЄ РЕЖИМ ОСОБИСТОЇ ВЛАДИ Й ЯКИМ ЧИНОМ ЇЇ КУПУЮТЬ

Усi держави, всi уряди, що будь-коли панували над людом, подiляються на республiки та принципати. Останнi бувають або спадковими, в яких довгий час панувала династiя iхнiх володарiв, або новоствореними. Новi принципати можуть бути такими ж, як Мiлан при Франческо Сфорца[1 - Франческо Сфорца (1401—1466) – граф, котрий воював на боцi Амброзiанськоi республiки, заснованоi в Мiланi, 1450 року проголосив себе герцогом Мiланським.], або можуть бути приеднанi до спадкових володiнь, набутих iхнiм державцем, як Неаполiтанське королiвство, завойоване iспанським королем. Цi здобутi територii або вже привченi коритися одноосiбному правителю, або до цього мали свободу; приеднують iх або силою власноi зброi, або з чужою допомогою, або волею долi, або завдяки власнiй вiдвазi.

II. ПРО СПАДКОВІ ПРИНЦИПАТИ

Залишу осторонь роздуми про республiки, бо багато придiляв цьому увагу деiнде. Звернуся лише до принципату i, дотримуючись ранiше поданого плану, розгляну, яким чином можна пiдтримувати та зберiгати одноосiбну владу.

Насамперед скажу, що спадковi володiння, звичнi до володарiв, котрi походять iз одного роду, набагато легше втримати, нiж новi, бо достатньо лише не порушувати звичаiв своiх попередникiв i плисти за течiею подiй. Державець з посереднiми здiбностями в цьому випадку завжди збереже свiй трон, якщо тiльки не втратить його через втручання якоiсь надзвичайноi та нездоланноi сили, однак i пiсля цього зможе повернути собi владу, тiльки-но загарбник зiткнеться навiть iз найменшими труднощами.

У нас в Італii, in exemplis[2 - In exemplis (лат.) – наприклад.], герцог Феррарський зумiв протистояти навалi венецiйцiв 1484 року, а також папи Юлiя 1510-го винятково завдяки тому, що його родина давно вкоренилося в своiх маетках. У природного володаря менше причин i менше приводiв завдавати образ, тому його бiльше люблять, й якщо хиби, що впадають у вiчi, не накликали на нього ненавистi, то вiн користуеться природною прихильнiстю пiдданцiв. За тривалий час та безперервного правлiння гаснуть всi помисли i потяги до новацiй, але один переворот завжди залишае шпарину для здiйснення iншого.

III. ПРО ЗМІШАНІ ПРИНЦИПАТИ

Новий державець, навпаки, стикаеться з труднощами. Передусiм, якщо приеднав новi володiння до старих i тим утворив якусь мiшанку, його становищу загрожуе перший природний недолiк, властивий усiм новим державам, який полягае в тому, що люди охоче змiнюють правителiв у сподiваннi на краще, тому часто повстають проти них, але потiм на власному досвiдi переконуються, що помилилися i стало ще гiрше. А це випливае з iншоi природноi та звичноi потреби, яка змушуе нового державця гнобити своiх пiдданцiв озброеною рукою й iншими способами, як це роблять завойовники, тому iхнiми ворогами стають не лише опоненти iхнього царювання, але з його прихильниками також не можна заприятелювати, бо неможливо нi виправдати iхнi очiкування, нi вдатися проти них до сильнодiючих лiкiв, будучи iм зобов’язаним. Адже для вторгнення в чужу краiну навiть той, хто мае потужне вiйсько, зобов’язаний забезпечити собi сприяння мiсцевих жителiв. Ось чому Людовiк XII Французький легко захопив Мiлан, але одразу ж його втратив, для чого на перший раз вистачило власних сил Лодовiко.[3 - Лодовiко Сфорца (1452—1508) – герцог Мiланський iз династii Сфорца, талановитий дiяч епохи Вiдродження.] Тi ж мiстяни, котрi вiдчинили ворота перед королем, розчарувавшись у своiх надiях на майбутнi здобутки, яких вони очiкували, не могли витримати незручностей правлiння нового державця.

Правда i те, що, пiдкоривши бунтiвнi областi вдруге, втратити iх уже важче, бо пiд прикриттям придушення заколоту правитель може змiцнювати свою владу, не озираючись, караючи тих, хто завинили, виявляючи непевних i захищаючи найбiльш уразливi мiсця. Тому якщо вперше достатньо було герцогу Лодовiко влаштувати на кордонi невеликий переполох, i Францiя втратила Мiлан, то вдруге вже весь свiт мав об’еднатися проти неi та розгромити або вигнати ii вiйська з Італii; i все це пояснюеться ранiше згаданими причинами. Вiдтак Францiя обидва рази втратила своi здобутки. Загальнi причини, чому це сталося вперше, ми вже пояснили. Залишаеться сказати про другий випадок i розглянути тi засоби, якi мав у своему розпорядженнi французький король i кожен, хто дiяв би на його мiсцi, щоб закрiпити за собою завойоване. Скажiмо, що завойованi землi, якi приеднуються до колишнiх володiнь завойовника, або складають iз ними одну краiну й iхне населення розмовляе однаковою мовою, або нi. У першому випадку iх зовсiм неважко утримати, особливо якщо вони не звикли до вiльного життя. Щоб убезпечити себе, достатньо знищити рiд державцiв, котрi правили там, бо iнших приводiв для хвилювань, через спiльнiсть звичаiв i збереження колишнього способу життя, у громадян не буде. Це можна було спостерiгати на прикладi Бургундii, Бретанi, Гасконi та Нормандii, якi здавна входять до складу Францii, i хоча мова там дещо вiдрiзняеться, проте вони ладнають iз iншими французами, тримаючись подiбних iз нею звичаiв. Бажаючи зберегти за собою такi землi, завойовник мае дотримуватися двох умов: по-перше, щоб припинилася династiя iхнiх володарiв; по-друге, залишити незмiнними iхнi закони та податки; тодi незабаром цi землi складуть едине цiле з вашими колишнiми володiннями. Однак коли набувають територii в краiнi, де послуговуються чужою мовою, звичаями й установами, ось тут починаються труднощi, i щоб не втратити iх, знадобляться велика удача та велике вмiння. Один iз найкращих i дiевих засобiв у цьому випадку полягае в тому, щоб особа, котра заволодiла ними, сама переселилася в цей край. Це додасть завоюванню надiйностi та довговiчностi; саме так вчинив турецький султан iз Грецiею. Якби вiн не перенiс туди свого престолу, йому б там нi за що не втриматися, незважаючи на всi iншi заходи, до яких вдавався для збереження цiеi держави. Перебуваючи на мiсцi, можна пiзнати майбутнi заворушення ще в зародку та легко впоратися з ними; в iншому випадку звiстка про них долине лише тодi, коли вони вже в розпалi i до чогось вдаватися занадто пiзно. Крiм цього, ви не залишаете краiну на поталу своiм чиновникам; для пiдданцiв полегшуеться прямий доступ до державця, вiд чого у добропорядних громадян з’являеться бiльше пiдстав бути прихильним до нього, а у бунтарiв – боятися. Зовнiшнiй ворог гарненько помiзкуе, перш нiж напасти на цi володiння. Таким чином, у володаря, котрий переселився туди, буде дуже важко iх вiдiбрати.

Інший чудовий спосiб полягае в тому, щоб заснувати одну-двi колонii, якi прикрiпили б цю мiсцевiсть до новоi держави. В iншому випадку доведеться тримати там безлiч солдатiв, пiших i кiнних. Колонii обходяться недорого; вислати та розмiстити колонiстiв державцю не вартуе майже нiчого, адже при цьому в програшi залишаються лише тi жителi, у котрих вiдбирають iхнi оселi та земельнi дiлянки на користь переселенцiв, а цi жителi становлять лише невелику частину нових пiдданцiв, також вони не можуть заподiяти шкоди правителю через власну бiднiсть i роз’еднанiсть. Всi ж iншi, з одного боку, не будучи обмеженими у правах, позбудуться причин для неспокою, а з iншого – будуть обережними, навченi чужим прикладом та остерiгаючись, аби з ними не вчинили так само. Висную, що колонii не вимагають витрат, вони надiйнiшi та викликають менше невдоволення. Невдоволенi ж нешкiдливi, адже, як я вже казав, вони роз’еднанi та бiднi. З цього приводу можна зауважити, що людей треба або помилувати, або стратити, адже невеликi образи будуть завжди звертатися до помсти, а за вагомi – люди помститися неспроможнi. Тому, завдаючи прикрощiв, необхiдно усунути можливiсть мститися.

Якщо ж замiсть колонii використовують озброений гарнiзон, вiн вимагае значно бiльших витрат, i врештi-решт для охорони нових володiнь знадобляться всi фiнансовi ресурси держави. Здобуток, таким чином, обернеться втратою. До того ж розквартирування вiйська в рiзних мiсцях завдае набагато бiльше шкоди й утискае всiх громадян, кожен страждае вiд цiеi незручностi i стае ворогом нового державця, ба бiльше – ворогом небезпечним, котрий пiсля поразки залишаеться у власному обiйстi. Отже, з будь-якоi точки зору такий спосiб захисту нових володiнь настiльки ж невигiдний, наскiльки вигiдне створення колонiй.

Той, хто перебувае в чужорiднiй, як було описано ранiше, провiнцii, повинен ще й узяти пiд свiй захист ii дрiбних сусiдiв, намагаючись послабити найвпливовiших, та остерiгатися, щоб не з’явилася причина для втручання в справи цiеi царини iншого володаря, настiльки ж могутнього, як i вiн сам. А причина скористатися невдоволенням надмiру амбiтних або наляканих мешканцiв завжди з’явиться, як можна дiзнатися iз закликання римлян до Грецii етолiйцями[4 - Етолiйський союз – полiтичне об’еднання у V ст. до Р. Х. племен аподотiв, офiонiв та евритян. 266 року до Р. Х. до цiеi спiлки долучилися локри, дельфiйцi, дорiйцi та частина Акарнанi. А 245-го до Р. Х. до нього на якийсь час приедналися i беотiйцi.] – в усi без винятку завойованi ними провiнцii римлян запрошували мiсцевi жителi. Як тiльки чужоземний завойовник заходить у будь-яку краiну, всi дрiбнi володарi примикають до нього, i це природно, бо iх спонукае ненависть до колишнього поневолювача, тому завойовнику немае потреби турбуватися про те, як залучити цих людей на свiй бiк; вони всi негайно приеднуються до його нових володiнь. Вiн мае лише наглядати, щоб вони не зiбрали занадто великi сили та не набули надмiрного впливу. Його власних сил i прихильностi мiсцевих цiлком достатньо, щоб упоратися з суперниками та повнiстю заволодiти новою провiнцiею. Проте той, хто не вдасться до таких заходiв, незабаром втратить завойоване, а до того докладе незлiченних зусиль i турбот. Римляни неухильно дотримувалися цих правил у завойованих ними провiнцiях: вони закладали колонii, привертали до себе менш впливових осiб, нi в чому iм не потураючи, i послаблювали впливовiших; для чужоземних правителiв вони не залишали нi найменшоi шпарини. Обмежуся хiба прикладом Грецii. Ахейцiв i етолiйцiв римляни схилили на свiй бiк; Македонське царство принизили та вигнали звiдти Антiоха[5 - Антiох III Великий (241 до Р. Х. – 187 до Р. Х.) – сирiйський цар iз 223 до Р. Х. Вторгся в пiвнiчно-захiдну Грецiю, але римляни розбили його при Фермопiлах (191 до Р. Х.) i Магнезii (190 до Р. Х.).]. Однак заслуги ахейцiв та етолiйцiв ще не стали пiдставою дозволити iм розширити своi володiння; жоднi запевнення Фiлiппа[6 - Фiлiпп II Македонський (близько 382 до Р. Х. – 336 до Р. Х.) – цар Македонii з 359 року до Р. Х. Батько Александра Македонського.] в дружбi не завадили римлянам послабити його, а могутнiсть Антiоха не змусила iх визнати його право на володiння будь-якою територiею в Грецii. Римляни в цих випадках дiяли так, як треба чинити всiм розумним державцям: вони турбувалися не лише про теперiшнi, а й про майбутнi проблеми та шукали шляхiв, як iз ними впоратися. Адже передбачаючи iх заздалегiдь, легко знайти вихiд, а коли бiда вже настала, недуга стае невилiковною, i лiки вже не на часi. Виходить так, як медики подейкують про сухоти – спершу iх легко вилiкувати, але важко розпiзнати, а з часом, якщо з самого початку хвороба була запущена, вона стае очевидною, але майже невилiковною. Те ж саме i в державних справах: знаючи заздалегiдь (що доступне лише мудрим людям) про можливi нещастя, можна iм запобiгти, але якщо цього не сталося i загроза е очевидною для кожного, то тут уже нiчим не зарадиш.

Римляни, вiдчуваючи наближення лиха здалеку, завжди вдавалися до необхiдних заходiв i заради цього не боялися навiть починати вiйну, бо знали, що вiйни неможливо уникнути, можна хiба вiдтягнути ii на користь iнших. Вони вважали за краще воювати з Фiлiппом та Антiохом у Грецii, нiж битися з ними потiм в Італii; свого часу вони могли уникнути обох воен, але не захотiли цього. Вони нiколи не дотримувалися того правила, яке було поширене серед мудрагелiв нашого часу: «Скористатися перевагами вичiкування». Перевага римлян полягала лише у власнiй вiдвазi та виваженостi, адже час приносить усiлякi змiни, за яких добро обертаеться злом, а зло – добром.

Але повернiмося до Францii та поглянемо, чи вдавалася вона до якихось iз ранiше описаних метод. Я буду говорити не про Карла, а про Людовiка[7 - Карл VIII перебував в Італii iз серпня 1494-го по липень 1495 року, а Людовiк XII – з 1499-го по 1512 рiк.], бо вiн довше втримався в Італii i кроки, якi зробив, помiтнi набагато виразнiше. Ви можете переконатися, що вiн чинив увесь час усупереч тому, що варто було б робити для закрiплення своiх володiнь в iншомовнiй краiнi.

Король Людовiк опинився в Італii завдяки домаганням венецiйцiв, котрi мали намiр скористатися його прибуттям, аби заволодiти половиною Ломбардii. Не стану дорiкати королю за цей вчинок: маючи намiр закрiпитися в Італii, вiн не набув союзникiв усерединi краiни, й усi дверi були зачиненi перед ним через спогади про його попередника Карла, тому вибирати друзiв було не на часi. Людовiк домiгся б своеi мети, якби не припустився всiх iнших помилок. Зайнявши Ломбардiю, король повернув би французам повагу, втрачену при Карлi; Генуя поступилася, флорентiйцi уклали з ним спiлку; маркiз Мантуанський, герцог Феррарський, Бентивольо, газдиня Форлi, правителi Фаенци, Пезаро, Рiмiнi, Камерiно, Пьомбiно, жителi Лукки, Пiзи, Сiени – всi запобiгали перед ним. Тодi венецiйцi й усвiдомили всю невиправданiсть свого вчинку: замiсть кiлькох мiстечок у Ломбардii вони зробили короля володарем двох третин Італii.

А тепер помiркуйте, як неважко було королю закрiпитися в Італii, якби вiн дотримувався ранiше згаданих правил, пiдтримуючи та захищаючи своiх численних i слабких прихильникiв, котрi перебували в страху – хто перед Церквою, хто перед венецiйцями – вимушених йти за ним. За iхньоi допомоги Людовiк легко убезпечився б вiд могутнiших суперникiв. Та тiльки-но вiн опинився в Мiланi, як вчинив навпаки, надавши папi Александру[8 - Александр VI Борджiа – папа Римський у 1492—1503 роках.] сприяння в захопленнi Романьi. При цьому король навiть не помiтив, що, вiдштовхуючи вiд себе людей, котрi довiрилися йому, прихильникiв i друзiв, вiн послаблюе власний вплив i посилюе Церкву, додаючи до ii всеохопноi духовноi влади ще й свiтську. За цiею першою хибою неминуче посипалися й iншi. Зрештою, щоб приборкати амбiцii понтифiка та завадити йому заволодiти Тосканою, король був змушений вступити на територiю Італii. Мало того, що вiн пiднiс Церкву та позбавив себе союзникiв; з пожадливiстю поглядаючи на Неаполiтанське королiвство, вiн роздiлив його з королем Іспанii, й якщо до цього доля Італii була в його руках, то тепер вiн знайшов колегу, щоб у всiх честолюбцiв i невдоволених в цiй краiнi був покровитель. При цьому Людовiк прогнав iз королiвства того, хто мiг би платити йому данину, замiнивши його правителем, котрий погрожував витурити його самого. Певна рiч, бажання купувати – рiч цiлком пересiчна та природна, i коли люди прагнуть до цього в мiру своiх сил, iх будуть хвалити, а не засуджувати, але коли вони не можуть i все ж добиваються купiвлi за будь-яку цiну, то в цьому вже е помилка, гiдна осуду. Якщо сили Францii дозволяли iй навалитися на Неаполь, так i треба було вчинити, якщо ж не дозволяли, не варто було нi з ким його дiлити. Таку угоду з венецiйцями в Ломбардii можна було б виправдати, адже вона дозволила французам закрiпитися в Італii; у випадку з Неаполем вона пiдлягае осуду, адже такоi необхiдностi не iснувало.

Таким чином, Людовiк припустився п’ятьох помилок: вiн вивiв iз гри слабших правителiв; посилив одну з наймогутнiших осiб в Італii; пустив туди чужоземного володаря; не перенiс туди своеi резиденцii та не заснував там колонiй. Але всi цi хиби, поки вiн був живий, могли i не завдати значноi шкоди, якби вiн не припустився шостоi, вiдiбравши володiння у венецiйцiв. Якби вiн завадив пiднесенню Церкви та не кликав до Італii iспанцiв, послабити iх було б справдi розумно i доречно, але пiсля аж таких прорахункiв не треба було погоджуватися на розправу з венецiйцями. Поки вони залишалися в силi, нiхто не наважився б зазiхнути на землi Ломбардii: венецiйцi нiколи не погодилися б на це, бо самi жадали отримати французьку частку, а всi iншi нiзащо не захотiли б вiдiбрати ii у Францii та вiддати венецiйцям. Виступити ж проти двох господарiв Ломбардii нiхто б не наважився. Якщо ж хтось заперечить, що Людовiк вiдступив Романью Александру, а Неаполiтанське королiвство – Іспанii, щоб уникнути вiйни, то вiдiшлю iх до ранiше згаданих аргументiв: вiйна все одно почнеться, але зволiкання обернеться проти вас. Якщо ж нагадають, що король пообiцяв папi виступити заради нього в похiд в обмiн на свое розлучення та кардинальську шапчину для архiепископа Руанського, то я вiдповiм тим, що буде сказано мною пiзнiше щодо обiцянок, якi дають державцi, i про те, як iх треба виконувати.

Отже, король Людовик позбувся Ломбардii тому, що не дотримувався правил, яких дотримувалися всi завойовники, котрi хотiли втримати пiдкоренi краiни. Тому тут немае нiчого дивного – все природно та легко пояснити. На цю тему я бесiдував iз кардиналом Руанським у Нантi, коли герцог Валентино, як у народi назвали Чезаре Борджiа, сина папи Александра, захопив Романью. Кардинал менi заявив, що iталiйцi необiзнанi у вiйськових справах, на що я йому вiдказав, що французи нiчого не тямлять у справах державних, бо в iншому випадку вони б не допустили такого пiднесення Церкви. Досвiд засвiдчив, що Францiя сприяла зростанню впливу Церкви в Італii й Іспанii, i це призвело до ii власного краху. Звiдси можна вивести загальне правило, майже непорушне: хто робить iншого могутнiм, той гине, адже надiляти могутнiстю можна за допомогою якоiсь сили або вмiння плести iнтриги, а обидвi цi переваги викликають пiдозру в людей, котрi стали могутнiми.

IV. ЧОМУ В ЦАРСТВІ ДАРІЯ, ЯКЕ ЗАХОПИВ АЛЕКСАНДР, ПІСЛЯ СМЕРТІ ОСТАННЬОГО НЕ СПАЛАХНУЛО ПОВСТАННЯ ПРОТИ ЙОГО НАСТУПНИКІВ

Дiзнавшись про труднощi, пов’язанi з утриманням нових володiнь, хтось може запитати, чому не спалахнуло повстання в Азii, якою Александр Великий опанував за кiлька рокiв i незабаром пiсля цього помер. Природно було очiкувати краху його держави, однак наступники Александра втрималися при владi, й единою завадою, яка спiткала iх при цьому, стали чвари мiж ними, викликанi iхньою жагою влади. На це я вiдповiм, що всi вiдомi дотепер принципати керувалися одним iз двох способiв: або в них був один державець, а всi iншi – пiдневiльнi слуги, котрi сприяли йому в управлiннi з його милостi та ласки, або державець правив разом iз баронами, котрi володiли своiм титулом не з його примхи, а завдяки давностi роду. У цих баронiв е власнi маетки та пiдданцi, котрi визнають iх панами i мають до них природну прихильнiсть. Держава, керована монархом через його слуг, дае правителю бiльше влади, бо в такiй краiнi верховним владикою визнають лише його, а iншим посадовим особам коряться як чиновникам правителя, котрих нiхто особливо не любить.

У наш час прикладами двох рiзних способiв управлiння е французький король i турецький султан. Вся турецька монархiя кориться одному пану, всi iншi – його раби, все царство подiлене на санджаки, куди султан призначае керiвникiв i замiнюе iх, коли й як йому заманеться. Французький король здавна оточений безлiччю васалiв, котрi мають владу над своiми пiдданцями й iхню любов; вони мають своi привiлеi, на якi королю зазiхати небезпечно. Якщо порiвняти цi двi держави, то можна переконатися, що завоювати володiння султана важко, але, здобувши перемогу, iх легко зберегти пiд своею владою.

Труднощi заволодiння державою султана полягають у тому, що завойовника не можуть покликати туди мiсцевi князьки i неможливо розраховувати на те, що iнтервенцiя буде полегшена заколотом оточення султана, що випливае з ранiше згаданих причин. Рабiв, котрi всiм зобов’язанi султану, не так легко пiдкупити, а якщо i вдасться, то з цього буде мало користi, адже вони, з ранiше зазначених мiркувань, не зможуть повести за собою люд. Тому нападник на султана мае готуватися до зустрiчi зi згуртованим ворогом i розраховувати бiльше на власнi сили, нiж на розбрат у станi супротивника. Але якщо турки зазнають поразки в битвi, такоi, що не зможуть оговтатися та набрати нове вiйсько, то загрозу можна вбачати лише у вихiдцях iз правлячоi династii, знищивши котрих, можна вже бiльше нiкого не боятися, бо всi iншi не мають авторитету в народi, як i ранiше завойовник не мiг на них розраховувати, так i тепер йому немае потреби iх боятися.

Зовсiм iнакше це вiдбуваеться в королiвствах, керованих на кшталт Францii: туди неважко потрапити, змовившись iз кимось iз баронiв, серед котрих завжди знайдуться невдоволенi та ласi до змiн. З цих причин вони розчистять перед вами шлях до своеi краiни та полегшать вашу перемогу, але, бажаючи утримати завойоване, доведеться стикнутися з незлiченними труднощами, викликаними як тими баронами, котрi допомагали, так i тими, хто виступав проти. Тут уже недостатньо буде винищити родину державця, доведеться мати справу iз сеньйорами, котрi очолять новi заколоти. Їх неможливо нi задобрити, нi знищити, тому за першоi ж зручноi для них нагоди ви втратите свою владу.

Вiдтак якщо розглянути природу царства Дарiя, то можна знайти в ньому схожiсть iз турецькою монархiею; ось чому Александру довелося цiлком збурити його та розбити Дарiя в битвi, але пiсля перемоги i смертi царя Александр мiг уже не турбуватися за свою владу з ранiше згаданих причин. І якби його наступники не пересварилися мiж собою, вони безтурботно могли б насолоджуватися владою, адже в цьому царствi не було жодних заворушень, крiм тих, що викликанi iхнiми ж власними чварами. Натомiсть управлiння державами, влаштованими, як Францiя, спричиняе за собою набагато бiльше турбот. Цим i були викликанi частi повстання проти римлян в Іспанii, Францii та Грецii: численнiстю князiвств, на якi були подiленi цi краiни. Поки пам’ять про них залишалася свiжою, панування римлян не вирiзнялося мiцнiстю, але коли ця пам’ять розвiялася завдяки могутностi та довговiчностi влади римлян, iхньому пануванню вже нiщо не загрожувало. І навiть коли римляни взялися воювати один iз одним, кожного iз супротивникiв пiдтримувала та частина названих провiнцiй, де вiн панував. Династii колишньоi шляхти згасли, i жителi визнавали правителями винятково римлян. Пiсля всього викладеного нiхто не здивуеться тiй легкостi, з якою Александр утримував за собою держави в Азii, i тих труднощiв, з якими зiткнулися Пiрр i багато iнших, бажаючи утримати завойоване. Це було викликано не наявнiстю або вiдсутнiстю вiдваги у завойовникiв, а вiдмiнностями завойованих краiн.

V. ЯК ТРЕБА КЕРУВАТИ МІСТАМИ АБО ПРИНЦИПАТАМИ, ЯКІ ДО ЗАВОЮВАННЯ ЖИЛИ ЗА СВОЇМИ ЗАКОНАМИ

Коли новонабутi держави, як ми вже казали, звикли жити вiльно та коритися власним законам, утримати iх можна трьома способами: перший – сплюндрувати iх; другий – самому там оселитися; третiй – залишити там колишнi закони, отримуючи звiдти певний прибуток i призначивши там уряд iз небагатьох осiб, котрi будуть вам вiдданими. Отримавши владу з рук нового правителя, вони усвiдомлять, що зможуть зберегти ii лише завдяки його прихильностi та могутностi, i будуть усiляко намагатися змiцнити його панування. Найкращий спосiб утримати мiсто, що звикло до волi, якщо хочете зберегти його цiлим, – використовувати його ж власних громадян.

In exemplis спартанцi та римляни. Спартанцi утримували за собою Афiни та Фiви, поставивши там при владi небагатьох осiб, tamen[9 - Tamen (лат.) – однак.] вони знову втратили цi мiста. Римляни зруйнували Капую, Карфаген i Нуманцiю, щоб iх зберегти, й iм це вдалося. Бажаючи утримати Грецiю, вони пiшли слiдами спартанцiв, залишивши там свободу та зберiгши мiсцевi закони, але зазнали невдачi i були змушенi сплюндрувати багато мiст цiеi краiни, щоб у нiй закрiпитися. Адже насправдi найкращий спосiб опанувати будь-якою провiнцiею – довести ii до банкрутства. Того, кому дiстаеться мiсто, що звикло до вiльного життя, i вiн не розвалюе його дощенту, поховають його ж жителi, котрi завжди зможуть вдатися до повстання, проголосити свободу та повернення до колишнiх звичаiв, пам’ять про якi не стирае нi плин часу, нi отриманi привiлеi. І що тут не роби, не вигадуй – якщо громадяни не були роз’еднанi та розсiянi – вони не забувають колишньоi волi та колишнiх порядкiв, якi за кожноi слушноi нагоди звеличуються знову; так було в Пiзi через 100 рокiв пiсля ii пiдкорення флорентiйцями. Але якщо мiста або провiнцii звикли коритися одному державцю, чий рiд згас, вони не зможуть обрати нового правителя з-помiж себе, втративши колишнього, i жити на волi, маючи звичку коритися. Тому iм важче буде взятися за зброю, а завойовнику легше залучити iх на свiй бiк та убезпечитись вiд заколоту. У республiках же бiльше волi до життя, глибша ненависть i дужче бажання мститися; пам’ять про старовиннi вольностi не слабшае i не дае iм спокою, тому найнадiйнiше знищувати iх або переселятися туди.

VI. ПРО НОВУ ВЛАДУ, ЯКУ ЗДОБУВАЮТЬ ЗА ДОПОМОГОЮ ВЛАСНОЇ ЗБРОЇ ТА ВІДВАГИ

Нехай нiкого не дивуе, що, згадуючи принципати, якi отримують нового державця та новий устрiй, я буду посилатися на вiдомi приклади, адже люди весь час долають шляхи, второванi iншими, i наслiдують iх у своiх вчинках, але не можуть повнiстю дотримуватися чужого шляху та досягти тих же здобуткiв, що i взiрцi для наслiдування, тому розумна людина мае весь час простувати стежками, протоптаними великими людьми, i наслiдувати видатних, щоб пiд час вiдсутностi таких же талантiв зберiгалася хоча б iхня подоба. Так чинять досвiдченi лучники: знаючи вiдстань до мiсця, в яке вони цiляться, i далекобiйнiсть лука, вони вибирають цiль набагато вище, нiж мiшень, але не для того, щоб пустити стрiлу на таку висоту, а для того, щоб, нацiлившись настiльки високо, досягти бажаного. Тож я скажу, що новому державцю бувае легше чи важче втримати владу залежно вiд того, бiльшу чи меншу хоробрiсть проявляе вiн сам. Перехiд вiд становища приватноi особи до титулу правителя передбачае сприяння вiдваги або фортуни, i наявнiсть кожноi з цих двох умов частково зменшуе майбутнi труднощi. Проте той, хто менше покладаеться на фортуну, перебувае в бiльшiй безпецi. Справа також спрощуеться, якщо державець бувае змушений через вiдсутнiсть iнших володiнь personaliter[10 - Personaliter (лат.) – особисто.] оселитися в нових. Переходячи тепер до тих осiб, котрi стали володарями завдяки власним талантам, а не фортунi, назву серед найвидатнiших Мойсея, Кiра, Ромула, Тезея i подiбних до них. Хоча про Мойсея, мабуть, не варто згадувати, бо вiн був простим виконавцем задумiв Бога, однак захоплення в ньому заслуговуе вже solum[11 - Solum (лат.) – лише.] та благодать, яка удостоiла його бесiд iз Богом. Але якщо звернутися до Кiра й iнших засновникiв i завойовникiв царств, то побачимо, що всi iхнi дii були дивовижними, й якщо розглянути iхнi окремi вчинки, вони будуть збiгатися з вчинками Мойсея, у котрого був настiльки авторитетний наставник. Вникаючи в iхне життя та справи, помiчаемо, що фортуна надала iм хiба випадок, який поставив iх лицем до лиця з матерiею, якiй вони могли надати будь-якоi форми на власний розсуд; якби нагода не трапилася, сила духу цих людей згасла б у невiдомостi, але якби не було цiеi сили, то слушна нагода виявилася б марною. Отже, Мойсей мав знайти народ Ізраiлю в Єгиптi поневоленим i пригнобленим египтянами, щоб той був готовий вирушити за ним заради звiльнення з рабства. Ромулу треба було виявитися зайвим в Альбi та бути покинутим напризволяще пiсля народження, щоб стати царем Риму та засновником Римськоi вiтчизни. Кiру довелося застати серед персiв невдоволення владою мiдян, а мiдян – слабкими та знiженими внаслiдок довготривалого миру. Тезею не довелося б виказувати свою хоробрiсть, якби вiн знайшов Афiни згуртованими. Випадковi збiги обставин виявилися для цих людей щасливими, а iхнi незвичайнi таланти допомогли iм скористатися нагодою, що привела iхню батькiвщину до слави та процвiтання.

Тим, хто стае державцем шляхом вiдваги, на кшталт ранiше згаданих осiб, влада дiстаеться важко, але утримати ii легко, а труднощi здобуття влади виникають частково через новi порядки та приписи, якi правителi змушенi запроваджувати задля змiцнення нового устрою та власноi безпеки. Необхiдно зауважити, що немае плану, який так само важко задумати, з успiхом втiлити в життя та безпечно здiйснити, як стати на чолi державноi перебудови. Вороги новатора – всi, хто був щасливий при колишньому режимi; а тi, кому новацii можуть пiти на користь, захищають його доволi мляво. Така вiдсутнiсть запалу пов’язана частково зi страхом перед супротивниками, на чиему боцi закон, почасти з недовiр’ям людей, котрi не вiрять у новацii, поки вони не будуть пiдкрiпленi досвiдом. Тому щоразу, як вороги мають можливiсть для нападу, вони ii завзято використовують, захисники ж завзяття не виявляють, тому новi порядки опиняються пiд загрозою. Бажаючи добре вникнути в цю тему, необхiдно втямити, чи самостiйнi цi перетворювачi, чи вони залежать вiд iнших, тобто чи повиннi вони для досягнення своiх цiлей просити допомоги, чи можуть вдаватися до власних ресурсiв. У першому випадку майбутне iм нiчого не обiцяе, i вони нiчого не отримають, але якщо вони залежать винятково вiд себе i можуть примушувати iнших, то в бiльшостi випадкiв iм нiчого не загрожуе. Ось чому всi озброенi пророки перемогли, а всi беззбройнi згинули, адже крiм усього iншого, народ мае мiнливу натуру, його легко в чомусь переконати, але важко утримати в цьому переконаннi. Тому потрiбно бути готовим силою змусити вiрити тих, хто вiру втратив. Мойсей, Кiр, Тезей i Ромул недовго могли б пiдтримувати виконання своiх законiв, якби були беззбройними, як показуе те, що сталося в наш час iз братом Джироламо Савонаролою[12 - Джироламо Савонарола (1452—1498) – флорентiйський поет, чернець-домiнiканець, антимодернiст; 1494 року проголосив Христа королем Флоренцii та за пiдтримки Францii заснував Флорентiйську теократичну республiку.], котрий зазнав краху зi своiми новими порядками, як тiльки натовп перестав йому вiрити, а вiн не мiг утримати тих, хто повiрив йому ранiше, i змусити повiрити тих, хто сумнiваеться. Тому такi дiячi стикаються з безлiччю труднощiв, i всi небезпеки, що зустрiчаються на iхньому шляху, вони змушенi долати своею вiдвагою. Але пройшовши крiзь небезпеки та завоювавши повагу, знищивши тих, хто мiг вiдчувати до них заздрiсть, вони опиняються в могутностi, пошанi, безпецi та достатку.

До настiльки пiднесених прикладiв хочу додати один не такий значний, але вiн чимось iм тотожний, тому обмежуся лише ним; мова йде про Гiерона Сиракузького. З приватноi особи вiн став правителем Сиракуз, при цьому фортуна надала йому лише слушну нагоду, бо жителi мiста, котрих гнобили, обрали його своiм ватажком, а вiн уже заслужив звання державця. Його хоробрiсть була такою etiam[13 - Etiam (лат.) – навiть.] у приватному життi, що лiтописець про нього писав: Quod nihil illi deerat ad regnandum praeter regnum[14 - Quod nihil illi deerat ad regnandum praeter regnum (лат.). – Для царювання йому бракувало лише царства.]. Гiерон розпустив колишню добровiльну армiю i створив нову; розiрвав старi союзи й уклав новi, i, коли вже мав власних воякiв i союзникiв, на цьому фундаментi мiг збудувати будь-яку споруду. Таким чином, йому було важко здобути, але легко втримати.

VII. ПРО НОВІ ПРИНЦИПАТИ, ЗДОБУТІ ЗАВДЯКИ ЧУЖІЙ ЗБРОЇ ТА ЩАСТЮ

Тi приватнi особи, котрi стали державцями лише завдяки щасливому випадку, досягають влади без зусиль, але з трудом ii утримують. На своему шляху вони не зустрiчають завад, нiби злiтаючи вгору; ускладнення ж починаються, коли мета досягнута. Це бувае у випадках, якщо хтось отримуе владу за грошi або з милостi дарувальника. Так, Дарiй посадив у Грецii, в мiстах Іонiя та Геллеспонт, багатьох правителiв заради своеi слави та безпеки. Таким же чином обрали iмператорами приватних осiб, котрi отримали свою владу, пiдкупивши воякiв. Такi володарi просто залежать вiд примх i щасливоi зiрки своiх добродiiв, а цi речi дуже мiнливi та непостiйнi; зберегти свою владу такi люди не можуть i не вмiють – не вмiють, бо приватна особа, якщо вона не вирiзняеться особливим розумом i хоробрiстю, навряд чи навчиться керувати, а не можуть, бо за ними не стоять надiйнi та вiдданi iм сили. Вiдтак новостворенi держави, як i всi iншi скоростиглi породження природи, не мають корiння та розгалужень, якi врятували б iх вiд першоi негоди, – якщо тiльки особи, котрi несподiвано стали державцями, як ми вже сказали, не надiленi такими чеснотами, що дозволили б iм зберегти отримане з милостi фортуни та збудувати для цього той фундамент, на який iншi спираються ще до отримання влади.

Щодо обох варiантiв ставати володарем, завдяки власним талантам i з милостi фортуни, хочу назвати для прикладу двох осiб, котрi правили на нашiй пам’ятi: це – Франческо Сфорца та Чезаре Борджiа[15 - Чезаре Борджiа (1475—1507) – талiйський полiтичний дiяч, герцог Валанський i Романьольський, принц Андрii та Венафро, граф Дiйосський, правитель Пйомбiно, Камерiно й Урбiно, гонфалоньер i генерал-капiтан Святоi церкви. Син Родрiго Борджiа, майбутнього папи Александра VI. Мак’явеллi взяв його за зразок для свого «Державця», бо був розумним, вродливим, атлетичним, iнодi просто чарiвним i завжди цiлком безпринципним, не гребуючи жодними засобами.]. Франческо з приватноi особи став герцогом Мiланським, витрачаючи належнi кошти та користуючись своею великою мужнiстю; набуте незлiченними зусиллями вiн iз легкiстю зберiг за собою. Своею чергою, Чезаре Борджiа, котрого в народi назвали герцогом Валентино, отримав владу разом iз пiднесенням свого батька i, коли фортуна вiд того вiдвернулася, втратив ii, незважаючи на всi своi потуги та зусилля – як личить мудрому та вiдважному правителю – пустити корiння в тих маетках, якi дiсталися йому завдяки зброi та сприянню iнших. Бо, як ми вже казали ранiше, хто не закладе фундамент спершу, маючи в своему розпорядженнi велику вiдвагу, може збудувати його потiм, хоча б це i вiдбувалося врозрiз iз задумом архiтектора та загрожувало цiлiсностi самоi споруди. І якщо розглянути всi кроки герцога, то можна помiтити, що вiн заклав хороший фундамент для майбутньоi могутностi. Вважаю незайвим обмiркувати це, адже не можу дати кращих приписiв новому державцю, нiж наслiдувати приклад герцога, i якщо його вчинки не були для нього корисними, то звинувачувати його немае в чому, бо вiн постраждав через надзвичайну та непересiчну ворожiсть фортуни.

Перед папою Александром VI, котрий замислив возвеличити герцога, свого сина, постало безлiч реальних i очiкуваних перешкод. По-перше, понтифiк мiг поставити його лише на чолi держави, викроеноi з церковноi власностi, а зазiхати на них вiн остерiгався, знаючи, що герцог Мiланський i венецiйцi цього не схвалять, адже Фаенца та Рiмiнi на той час перебували пiд заступництвом венецiйцiв. Крiм цього, збройну потугу, особливо ту, на яку можна було б опертися, мали в Італii тi, хто повинен був остерiгатися посилення Святого престолу. Це були родини Орсiнi, Колонна й iхнi прихильники, котрим неможливо було вiрити. Варто було, таким чином, змiнити цей розклад справ i внести розбрат у стан супротивникiв, щоб заволодiти частиною iхньоi територii. Зробити це було неважко, бо венецiйцi з особистих мiркувань вирiшили знову закликати французiв до Італii. Папа не лише не завадив iхнiм планам, але i полегшив iх, позбавивши короля Людовiка вiд пут колишнього шлюбу. Король увiйшов до Італii за допомогою венецiйцiв i за згодою Александра, котрий отримав вiд короля людей для захоплення Романьi, ледь той прибув до Мiлана. Завдяки авторитету короля плани вдалося реалiзувати, i пiсля завоювання Романьi та розгрому прихильникiв роду Колонна подальшому просуванню герцога заважали двi речi: ненадiйнiсть його власного вiйська та неприхильнiсть Францii. Загони Орсiнi, якими скористався герцог, могли вiдмовитися йому коритися – не лише завадити новим придбанням, але й вiдiбрати завойоване, а вiд короля можна було очiкувати чогось такого. У ненадiйностi Орсiнi герцог переконався, коли пiсля взяття Фаенци напав на Болонью та зауважив, наскiльки неохоче вони вирушають у похiд. Що ж стосуеться короля, то його намiри з’ясувалися пiсля окупацii герцогства Урбiнського: коли Валентино вступив до Тоскани, король змусив його вiдмовитися вiд цього чину. Пiсля цього герцог забажав стати незалежним вiд чужоi волi та чужого вiйська. Передусiм вiн послабив партii Орсiнi та Колонна в Римi: всiх iхнiх прихильникiв iз шляхти вiн схилив на свiй бiк, залучивши до себе на службу та надiливши великою платнею; обсипав iх цивiльними та вiйськовими званнями згiдно iз заслугами кожного, тож за кiлька мiсяцiв вони втратили колишню прихильнiсть до своiх партiй i обернули ii на герцога. Знесиливши дiм Колонна, герцог вирiшив звести порахунки i з Орсiнi; вiн дуже вмiло скористався отриманою нагодою, коли Орсiнi, занадто пiзно розпiзнавши загрозу для себе в змiцненнi герцога та Церкви, зiбрали свiй з’iзд у Маджонi, неподалiк вiд Перуджi. Це стало причиною повстання в Урбiно, збурень у Романьi та накликало на герцога незлiченну кiлькiсть лих, iз якими той упорався аж iз допомогою французiв. Знову набравшись сил, герцог не став чекати, поки Францiя й iншi держави зможуть реально довести йому, наскiльки iм можна довiряти, тому взявся махлювати: вiн настiльки вдало приховав своi плани, що Орсiнi примирилися з ним за посередництва синьйора Паоло, котрого герцог шанував усiма способами, обдаровуючи грошима, одежею та кiньми, щоб приспати його пильнiсть. Так через свою недалекогляднiсть вся родина Орсiнi опинилася в руках герцога в Сенiгаллii. Покiнчивши з верхiвкою цiеi партii та перетворивши ii прихильникiв у своiх друзiв, герцог заклав непоганий фундамент для своеi могутностi, володiючи всiею Романьею та герцогством Урбiно, адже вiн вважав, що пiсля того, як жителi Романьi засмакували принад щасливого iснування, вони всi стали за нього.

Позаяк цей аспект дiяльностi герцога заслуговуе на увагу та наслiдування, хочу на ньому зупинитися. Зайнявши Романью, герцог переконався, що вона перебувала у руках недбайливих правителiв, котрi бiльше займалися грабунком, нiж урядуванням своiми пiдданими, i не стiльки об’еднували iх, скiльки сiяли насiння розбрату, тому вся провiнцiя занурилася в чвари, розбоi й iншi безчинства, вiдтак герцог, щоб вгамувати ii та посилити владу, вважав за потрiбне запровадити там надiйне правлiння. На чолi областi вiн поставив мес-сiра Рамiро де Орко, чоловiка рiшучого та жорстокого, надiливши його всiею повнотою влади. Намiсник за короткий час вiдновив мир та еднiсть, набувши величезного впливу. Потiм герцог визнав таку надзвичайну владу, яка могла викликати до нього ненависть, непотрiбною, i скликав у центрi провiнцii цивiльний суд, який очолив надзвичайно гiдний голова; кожне мiсто мало свого захисника в цьому судi. Знаючи, що попереднi суворi заходи породили певне невдоволення, герцог, щоб очиститися перед народом й усунути будь-яку неприязнь, вирiшив продемонструвати, що провина за скоенi жорстокостi лежить не на ньому, а на його пiдлеглому. Скориставшись слушною нагодою, одного ранку герцог звелiв виставити на майданi в Чезенi тiло правителя, розрубане надвое, поставивши поруч iз ним дерев’яну колоду та поклавши закривавленого меча. Це жахливе видовище вразило жителiв i водночас викликало схвалення.