Середземноморське перехрестя

скачать книгу бесплатно

Середземноморське перехрестя
Андрiй Харук

Мацей Франц

Великий науковий проект
Видання присвячено подiям Другоi свiтовоi вiйни на Середземному морi, головним аспектом яких стала боротьба противникiв за панування на комунiкацiях. Поряд з конвойними битвами висвiтленi також десантнi операцii, удари по вiйськово-морських базах, операцii пiдводних човнiв i сил спецiальних операцiй тощо, тобто увесь спектр бойових дiй на морi. Проаналiзовано технiчний рiвень флотiв супротивникiв, особливостi процесу прийняття рiшень, полiтичнi та економiчнi чинники, якi впливали на результат морських битв.

Мацей Франц, Андрiй Харук

Середземноморське перехрестя

Серiя «Великий науковий проект» заснована у 2018 роцi

Художник-оформлювач М. С. Мендор

Рекомендовано до друку рiшенням Вченоi ради Нацiональноi академii сухопутних вiйськ iменi гетьмана Петра Сагайдачного (протокол № 10 вiд 02.05.2019)

Рецензенти:

О. Й. Дем’янюк, доктор iсторичних наук, професор, Волинський iнститут пiслядипломноi педагогiчноi освiти

І. Я. Соляр, доктор iсторичних наук, доцент, Інститут украiнознавства iменi І. Крип’якевича НАН Украiни

© М. Франц, А. Харук, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018

Передмова

Книга, яку ви тримаете в руках, присвячена бойовим дiям Другоi свiтовоi вiйни на Середземному морi. Цей театр военних дiй був одним з основних, однак в украiнськiй iсторiографii вiн i досi залишаеться бiлою плямою. Наше ж дослiдження покликане бодай частково заповнити цю прогалину. З огляду на тривалiсть середземноморськоi кампанii та ii рiзностороннiсть, ми зосередили увагу лише на одному аспектi – бойових дiях на морi. Военнi кампанii на сушi та в повiтрi аналiзуемо лише побiжно – настiльки, щоб зрозумiти бойовi дii флотiв.

Коли ми спробуемо узагальнити хiд бойових дiй на Середземному морi, то побачимо, що суть iх зводилась до контролю над лiнiями комунiкацiй. Італiя i Нiмеччина вважали своiм головним завданням утримати сполучення у напрямку з пiвночi на пiвдень – вiд Апеннiнського пiвострова до Пiвнiчноi Африки. Для Великобританii та ii союзникiв життево важливими були лiнii комунiкацiй iз заходу на схiд – вiд Гiбралтару до Александрii. У центрi цього гiгантського перехрестя знаходилась Мальта – «острiвець безпеки» для антигiтлерiвськоi коалiцii i «кiстка в горлi» для краiн Осi. Доля вiйни на Середземноморському театрi военних дiй вирiшувалась саме тут. Спроби подолати криваве перехрестя переростали у справжнi конвойнi битви за участю десяткiв кораблiв та сотень лiтакiв, драматизм яких мiг би стати гiдним сюжетом для кiнопостановок найкращих режисерiв. Однак конвойнi баталii були далеко не единим складником бойових дiй. Десантнi операцii, удари по вiйськово-морських базах, дii пiдводних човнiв i сил спецiальних операцiй, виставлення i тралення мiнних загороджень, постачання гарнiзонiв на вiддалених островах – ось далеко не повний перелiк того, чим займались флоти противникiв на Середземному морi.

Що ж впливало на результат боiв? Тут можна говорити про низку чинникiв. Технiчний рiвень озброення, кiлькiсна перевага чи рiвень пiдготовки морякiв i пiлотiв були далеко не единими з них. Часто долю зiткнення вирiшували особливостi ланцюга управлiння, наявнiсть чи вiдсутнiсть ресурсiв, зрештою, полiтичнi рiшення вищого керiвництва краiн. Усе це проаналiзовано в нашiй книзi – звичайно, у тiй мiрi, наскiльки це дозволяе ii скромний обсяг.

Роздiл 1

Характеристика театру военних дiй i сил супротивникiв

1.1. Середземне море як театр военних дiй

Середземне море з географiчноi точки зору не е акваторiею цiлком закритою, але з вiйськовоi назвати його вiдкритим не можна. На заходi його замикае Гiбралтарська протока, над якою панувала одна з найважливiших британських вiйськових баз – Гiбралтар. Хоч пiд час вiйни нiмецькi й iталiйськi пiдводнi човни неодноразово форсували цю протоку, назвати це вiльним проходом аж нiяк не можна. Упродовж усiеi вiйни Гiбралтарська протока перебувала пiд повним контролем британського флоту. Ще бiльш надiйно британцi контролювали пiвденно-схiдний вихiд зi Середземного моря – Суецький канал, поблизу якого знаходилась велика вiйськово-морська база Александрiя. Пiвнiчно-схiдний вихiд – до Чорного моря через Босфор i Дарданелли – перебував пiд контролем нейтральноi Туреччини; до того ж, вiн не вiв до вiдкритого океану. Таким чином, зi стратегiчноi точки зору Середземне море е закритим i чiтко вiдокремленим вiд iнших акваторiй, де точились боi Другоi свiтовоi вiйни. Водночас слiд враховувати, що вiйна на морi в серединi ХХ столiття вже не була зiткненням виключно морських сил – надзвичайно велику роль у нiй вiдiгравала авiацiя. Середземне море, вiдносно невелике й оточене зусiбiч берегами, було вкрай вразливе для дiй авiацii, яка вiдчутно впливала на способи ведення бойових дiй у 1939—1945 рр.

Значення Середземного моря для економiки воюючих сторiн важко переоцiнити. Напередоднi Другоi свiтовоi вiйни Великобританiя отримувала через середземноморськi комунiкацii 90 % каучуку, 28 % мiдi й залiзноi руди, 19 % нафти. Втрата Великобританiею контролю над цими комунiкацiями могла мати наслiдки, порiвнянi з можливою поразкою у «Битвi за Атлантику». Ще бiльшим було значення середземноморських комунiкацiй для Італii. Ця краiна повнiстю залежала вiд постачання сировини ззовнi: з-за кордону вона отримувала 95 % нафти, близько 100 % мiдi, коксу, коксiвного вугiлля, 95 % деревини й целюлози, 50 % залiзноi руди. Переважна бiльшiсть цих вантажiв надходила морським шляхом. Тож для Італii вiйна на морi була, без перебiльшення, вiйною за iснування.

Усю акваторiю Середземного моря можна чiтко подiлити на двi частини: захiдну та схiдну. Поеднанi вони Сицилiйською протокою – единим можливим шляхом для конвоiв та з’еднань флоту, який перебував пiд контролем Італii. Однак iталiйське домiнування тут було не абсолютним – йому загрожувала потужна британська морська й авiацiйна база на Мальтi. Завдяки цьому британцi могли дiяти на комунiкацiях, що поеднували iталiйську метрополiю з володiннями у Пiвнiчнiй Африцi. До того ж, Мальта становила плацдарм для прикриття власних конвоiв на трасi Гiбралтар – Александрiя.

Захiдна частина Середземного моря на початку Другоi свiтовоi вiйни контролювалась французьким флотом. Використовуючи головну базу в Тулонi та низку баз у пiвнiчно-африканських володiннях, вiн мiг ефективно сковувати дii iталiйських вiйськово-морських сил. Пiдтримку французам забезпечувало гiбралтарське з’еднання британського флоту. Певне занепокоення викликала позицiя Іспанii, де пiсля перемоги у 1939 р. у громадянськiй вiйнi генерала Франциско Франко влада належала силам, iдеологiчно близьким до iталiйського фашизму. Однак можливий вступ Іспанii у вiйну на боцi Італii та Нiмеччини не становив значноi загрози – ii флот був нечисленним i до того ж суттево послабленим громадянською вiйною. Таким чином, у захiднiй частинi Середземного моря союзники могли розраховувати на повне панування французького й британського флотiв та вiльне функцiонування власних морських комунiкацiй.

Британськi вiйськовi кораблi на Мальтi. Цей острiв був ключовою базою британського Королiвського флоту на Середземному морi

У схiднiй частинi Середземного моря ситуацiя була бiльш заплутаною. Британцi сподiвались, що, опираючись на Мальту й Александрiю, а також меншi бази у Порт-Саiдi та Хайфi, зможуть контролювати цю акваторiю. Італiйцi, зi свого боку, мали сучасну базу в Таранто та низку баз у Адрiатицi. Невизначеною була доля грецьких баз, зокрема Криту, оволодiння яким могло суттево змiнити розстановку сил у регiонi. Нарештi, лишалась Туреччина, потенцiйний вступ якоi у вiйну теж мiг призвести до неочiкуваних результатiв. Не було певностi щодо позицii Югославii. Краiна ця не мала потужного флоту, але сама можливiсть ii виступу на англо-французькому боцi змушувала iталiйцiв видiляти певнi морськi сили для блокади югославських портiв. Важливим чинником лишалась i Грецiя, флот якоi теж був невеликим, але в самiй краiнi пробританськi й антиiталiйськi настроi були ще сильнiшими, нiж у Югославii. Італiйська окупацiя Албанii навеснi 1939 р. призвела до загострення ситуацii в регiонi й погiршення геополiтичного становища Грецii.

Суттевою проблемою для британцiв була вiддаленiсть акваторiй, де мали б вестися бойовi дii, вiд власних баз. Особливо несприятливим було становище у схiднiй частинi Середземного моря. Александрiя знаходилась надто далеко вiд iталiйського та грецького узбережжя, що унеможливлювало швидку реакцiю флоту на дii противника. Використання бази на Мальтi для постiйного перебування там великого з’еднання кораблiв було неможливим, оскiльки острiв знаходився в межах радiуса дii iталiйськоi авiацii. Розумiючи це, Великобританiя чинила тиск на Грецiю, намагаючись органiзувати вiйськово-морську базу на одному з грецьких островiв, однак реалiзувати цей план не вдалось.

Середземноморський театр военних дiй

Ще одним чинником, який слiд враховувати, аналiзуючи Середземноморський театр военних дiй (ТВД), були iталiйськi володiння у Схiднiй Африцi – Еритрея та Італiйське Сомалi. Хоч iталiйський флот мав тут дуже невеликi сили, але дiючи в обмеженiй акваторii Червоного моря вони могли суттево ускладнити рух на комунiкацiях, що пов’язували Александрiю з портами Індiйського океану. Плануючи своi дii, британське командування мусило враховувати цей чинник.

Середземноморський ТВД був складним для усiх сторiн конфлiкту. Складна берегова лiнiя, наявнiсть чисельних вiйськово-морських баз, розгалужена мережа аеродромiв i можливiсть дiй авiацii берегового базування практично над усiею акваторiею робили цей район особливо складним для дiй вiйськових флотiв. Слiд також пам’ятати, що для усiх сторiн конфлiкту завоювання панування над морем не було самоцiллю – головним завданням лишалось забезпечення власних морських комунiкацiй.

На момент початку повномасштабних бойових дiй на Середземному морi, тобто в серединi 1940 р., геостратегiчна ситуацiя була цiлком вiдмiнною вiд тiеi, яка iснувала до початку Другоi свiтовоi вiйни, i яку враховували у своiх планах британськi, французькi та iталiйськi штабiсти. Щоправда, сподiвання на нейтралiтет Іспанii та Туреччини цiлком виправдались. Але, з iншого боку, нiхто не сподiвався, що Францiя зазнае блискавичноi поразки. Капiтуляцiя Францii означала, що британський флот лишався сам на сам з iталiйським. Це потребувало посилення корабельних з’еднань у Середземному морi. Але Великобританiя, на вiдмiну вiд Італii, вела бойовi дii на кiлькох iнших важливих акваторiях. Це ускладнювало видiлення необхiдних сил на постiйнiй основi й змушувало маневрувати, у разi пильноi потреби перекидаючи з’еднання кораблiв з iнших акваторiй.

Важливi змiни не на користь Великобританii вiдбулись навеснi 1941 р., коли Італiя та Нiмеччина окупували Югославiю i Грецiю. Внаслiдок цього Адрiатичне море стало для iталiйцiв практично внутрiшнiм, i тут тепер не треба було утримувати з’еднання флоту. Здобуття грецьких островiв, насамперед Криту, дозволило суттево розширити радiус дii нiмецькоi авiацii, що створило серйозну загрозу для британського флоту у схiднiй частинi Середземного моря.

Наступнi роки вiйни принесли динамiчнi змiни на Середземноморському ТВД. Якщо у 1940—1941 рр. спостерiгався регрес оперативних можливостей британськоi сторони i нарощування таких можливостей для Італii та Нiмеччини, то пiсля операцii «Торч» становище докорiнно змiнюеться. Оволодiння узбережжям Пiвнiчноi Африки означало для союзникiв вiдновлення домiнування у Захiдному Середземномор’i. Мальта знову повернула собi значення важливоi морськоi бази. Суттево скоротились комунiкацiйнi лiнii союзникiв, а морське «поле бою» перемiстилось в район Апеннiнського пiвострова. Цi сприятливi умови були повною мiрою використанi союзниками пiд час десантних операцiй на Сицилii та у континентальнiй Італii, успiх яких означав докорiнний перелом у ходi вiйни на Середземному морi на користь антигiтлерiвськоi коалiцii.

Середземне море пiд час Другоi свiтовоi вiйни було досить специфiчним театром военних дiй. Цей театр, хоч i вiдокремлений вiд iнших морських ТВД, надзвичайно залежав вiд ходу бойових дiй на них. Ще бiльшою була залежнiсть вiд результатiв бойових дiй на сушi. Змiни в розстановцi сил у вiйнi зумовлювали змiни в концепцii використання вiйськово-морських сил та морських комунiкацiйних лiнiй. Тому, розглядаючи дii на Середземноморському ТВД, ми завжди повиннi пам’ятати про цей вплив.

1.2. Італiйськi вiйськово-морськi сили та iхнi завдання

Флот Італii е ровесником об’еднаноi iталiйськоi держави – датою його «народження» вважаеться 17 березня 1861 р., коли було проголошено утворення Королiвства Італiя. Упродовж наступних десятилiть цей флот розвивався як середземноморський (без океанських амбiцiй). Завданням його стало забезпечення панування у «Маре Нострум» – «Нашому морi». Це наклало вiдбиток на склад флоту i характеристики його кораблiв.

Лiнкор «Конте дi Кавур», а за ним «Джулiо Чезаре» i «Кайо Дуiлiо». 1940 р.

На момент закiнчення Першоi свiтовоi вiйни Італiя мала п’ять сучасних лiнкорiв-дредноутiв, чотири з яких («Конте дi Кавур», «Джулiо Чезаре», «Андреа Дорiа» i «Кайо Дуiлiо») дослужили до наступного свiтового конфлiкту. Упродовж 1933—1937 рр. «Конте дi Кавур» та «Джулiо Чезаре» пройшли кардинальну модернiзацiю. Кораблi отримали цiлком нову силову установку (приблизно втричi потужнiшу вiд попередньоi) та революцiйну систему протиторпедного захисту. Кiлькiсть гармат головного калiбру скоротилась з 13 до 10, але iхнiй калiбр збiльшився з 305 до 320 мм. Повнiстю була замiнена артилерiя середнього калiбру (12 нових 120-мм гармат у шести баштах) i зенiтна (вiсiм 100-мм i 12 37-мм гармат, а також 12 13,2-мм кулеметiв). Кораблi отримали новi щогли i надбудови, удосконалену систему керування вогнем, посилене бронювання. У 1937—1940 рр. схожу за обсягом модернiзацiю пройшли лiнкори «Андреа Дорiа» та «Кайо Дуiлiо». До бойового складу флоту вони повернулись невдовзi пiсля вступу Італii у вiйну.

Незважаючи на модернiзацiю, старi дредноути не могли протистояти новим французьким лiнiйним кораблям типiв «Дюнкерк» та «Рiшелье». Тому у 1934 р. в Італii почалось будiвництво лiнкорiв «Вiтторiо Венето» та «Лiтторiо», головне озброення яких складалось з дев’яти 381-мм гармат, а допомiжне – з 12 152-мм гармат, такоi ж кiлькостi 90-мм зенiток, а також 20 37-мм i 16 20-мм зенiтних автоматiв. Цi лiнкори поповнили склад флоту буквально напередоднi вступу Італii у вiйну – у березнi та квiтнi 1940 р. У 1938 р. почалось будiвництво ще двох однотипних кораблiв – «Рома» та «Імперо». Перший з них увiйшов до складу флоту у червнi 1942 р., а другий так i не був добудований.

Італiйськi крейсери пiд час огляду флоту

Крiм лiнiйних кораблiв основною ударною силою iталiйського флоту були крейсери, якi подiлялись на два пiдкласи – важкi (з 203-мм гарматами головного калiбру) та легкi (зi 152-мм артилерiею). У складi флоту знаходилось сiм важких крейсерiв, побудованих на рубежi 1920—1930-х рокiв. Вони належали до трьох типiв. Перший становили крейсери «Тренто» i «Трiесте», другий – «Зара», «Фiуме», «Горiцiя» та «Пола» i третiй – «Больцано». Вiдрiзняючись певними деталями, кораблi усiх трьох типiв мали однакове головне озброення (вiсiм 203-мм гармат у чотирьох баштах) i могли розвивати досить високу швидкiсть (35—36 вузлiв)[1 - 1 морський вузол дорiвнюе 1 морськiй милi (1852 м) на годину].

Легких крейсерiв iталiйський флот мав 14. Два з них – це колишнi нiмецькi кораблi, отриманi пiсля Першоi свiтовоi вiйни. У 1930-х роках вони вже були безнадiйно застарiлими. Іншi 12 кораблiв належали до типу «Кондотьерi». Усi вони вступили до складу флоту упродовж 1931—1937 рр. Тип «Кондотьерi» подiляеться на п’ять груп. До першоi належали «Альберiко да Барбiано», «Альберто дi Джуссано», «Бартоломео Коллеонi» i «Джованнi делле Банде Нере», до другоi – «Луiджi Кадорна» й «Армандо Дiаз», третьоi – «Раймондо Монтекукколi» i «Муцiо Аттендоло Сфорца», четвертоi – «Еммануеле Фiлiберто Дука д’Аоста» й «Еугенiо дi Савойя», п’ятоi – «Луiджi дi Савойя Дука дельi Абруццi» i «Джузеппе Гарiбальдi». Проектуючи кожну наступну групу, iталiйськi iнженери намагались посилити захищенiсть кораблiв та пiдвищити iх морехiднi якостi, зберiгаючи склад основного озброення (вiсiм 152-мм гармат у чотирьох баштах) i високу швидкiсть (34—37 вузлiв). Цiлком закономiрно це вело до збiльшення розмiрiв кораблiв: якщо стандартна водотоннажнiсть крейсерiв першоi серii трохи бiльше 6,5 тис. тонн, то для п’ятоi цей показник перевищував 9,5 тис. тонн.

Наприкiнцi 1930-х рокiв в Італii спроектували новий тип легкого крейсера, названий «Капiтанi Романi». Цi кораблi розглядались як противага для французьких «супересмiнцiв» типiв «Террiбль» i «Могадор». Маючи стандарту водотоннажнiсть близько 3,4 тис., «Капiтанi Романi» розвивали швидкiсть 41 вузлiв, а iхне основне озброення складалось з восьми 135-мм гармат. Будiвництво серii з 12 кораблiв почалось у 1939 р., але до вересня 1943 р. (капiтуляцii Італii) флот отримав лише три крейсери цього типу, якi майже не брали участi в бойових дiях.

Мiноносець «Дженерале Марчелло Престiнарi». 1923 р.

Першими iталiйськими ескадреними мiноносцями, побудованими пiсля завершення Першоi свiтовоi вiйни, стали три кораблi типу «Леоне» (увiйшли до бойового складу у 1924 р.). Вони мали потужне озброення (вiсiм 120-мм гармат) i значнi розмiри (стандартна водотоннажнiсть 1550 т), а вiдповiдно – були досить дорогими. Тому наступна серiя – чотири кораблi типу «Селла», якi були готовi у 1926—1927 рр. – була значно меншою (970 т) i мала слабше озброення (чотири 120-мм гармати). До початку Другоi свiтовоi вiйни у складi флоту лишилось тiльки два кораблi цього типу, ще два навеснi 1940 р. продали Швецii. Однак практично одночасно з кораблями типу «Селла» iталiйський флот поповнився ще двома серiями дуже подiбних невеликих есмiнцiв – «Сауро» (чотири одиницi) i «Турбiне» (вiсiм).

У 1925 р., паралельно з будiвництвом есмiнцiв типу «Селла», iталiйцi повернулись до проектування великих ескадрених мiноносцiв, реагуючи таким чином на розвиток кораблiв цього класу у Францii i намагаючись дотриматись паритету з цiею краiною у галузi вiйськово-морських озброень. Новi кораблi, поряд iз класичними для есмiнцiв завданнями, мали також виконувати функцii розвiдникiв при з’еднаннях флоту (ця функцiя ранiше традицiйно покладалась на легкi крейсери), а також лiдерiв флотилiй менших есмiнцiв. Так з’явились кораблi типу «Навiгаторi» – однi з найвiдомiших iталiйських есмiнцiв, якi взяли участь у Другiй свiтовiй вiйнi. 12 кораблiв цього типу поповнили склад флоту у 1929—1931 рр. Стандартна водотоннажнiсть цих кораблiв становила близько 1920 т. Основне озброення складалось з шести 120-мм гармат у трьох спарених установках. Їх доповнювали чотири 37-мм зенiтки та шiсть 13,2-мм кулеметiв. Крiм того, кораблi несли по два спарених 533-мм торпедних апарати. Максимальна швидкiсть кораблiв типу «Навiгаторi» становила 36 вузлiв – на думку iталiйських конструкторiв, цього було цiлком достатньо, оскiльки кораблi, з якими мали взаемодiяти цi есмiнцi, не розвивали вищоi швидкостi. Головними достоiнствами «Навiгаторi» мали стати потужне озброення i добра маневренiсть. Конструкторам вдалось реалiзувати цi якостi, однак корпуси нових есмiнцiв виявились надто легкими i немiцними, що негативно позначилось на iхнiх морехiдних характеристиках та стiйкостi до бойових ушкоджень.

Усi вади i достоiнства «Навiгаторi» були притаманнi i для наступноi серii есмiнцiв – восьми кораблiв типу «Дардо/Фольгоре» (1931—1932 рр.). Вони були дещо меншими (1200 т), розвивали бiльшу швидкiсть (38 вузлiв) мали слабше артилерiйське озброення (чотири 120-мм гармати), але сильнiше торпедне (тритрубнi торпеднi апарати замiсть двотрубних).

Зростання уваги до швидкiсних характеристик есмiнцiв проявилось у кораблях типiв «Маестрале» (1615 т; чотири одиницi, 1934 р.) та «Орiанi» (1685 т; теж чотири, 1937 р.). Вони могли розвивати максимальну швидкiсть 41—41,5 вузлiв, а до того ж мали кращi морехiднi властивостi нiж попередники.

Останнiм типом есмiнцiв, спроектованим до початку вiйни, був «Солдатi», який багатьма фахiвцями вважаеться найбiльш вдалим з усiх iталiйських кораблiв цього класу. У первиннiй конфiгурацii корабель мав стандартну водотоннажнiсть 1650 т i мiг розвивати швидкiсть до 39 вузлiв. Однак через встановлення додаткового зенiтного озброення водотоннажнiсть зросла, а швидкiсть зменшилась до 36—37 вузлiв. Головне озброення, як i на кораблях попереднiх типiв, складалось з чотирьох 120-мм гармат у двох спарених установках. А от зенiтне озброення було нетиповим: хоч зростаюча роль авiацii у бойових дiях на морi не була таемницею для iталiйських конструкторiв, вони вирiшили вiдмовитись вiд 37-мм автоматичних гармат. На есмiнцях типу «Солдатi» встановили лише 12 13,2-мм зенiтних кулеметiв. Досвiд вiйни показав, що цього недостатньо, i на кораблях почали встановлювати 37-мм гармати. Есмiнцi типу «Солдатi» вiдзначались гармонiйним зовнiшнiм виглядом, добрими морехiдними якостями, але, як i есмiнцi попереднiх типiв, були вразливими до бойових ушкоджень. 12 кораблiв «Солдатi» першоi серii увiйшли до складу флоту у 1937—1939 рр., п’ять другоi – у 1942 р. (ще два не були добудованi).

У роки Першоi свiтовоi вiйни Італiя у значнiй кiлькостi будувала мiноносцi – вiдносно невеликi i недорогi кораблi, якi добре пiдходили на роль «витратного матерiалу». Пiсля завершення вiйни iталiйськi конструктори продовжували розвивати цей клас кораблiв. У 1919—1920 рр. флот поповнили чотири кораблi типу «Палестро» – вiдносно великi (925 т), але слабко озброенi (двi 76-мм гармати i два двотрубних 450-мм торпедних апарати). Серiя мiноносцiв типу «Дженералi» (шiсть одиниць, 1921—1922 рр.) була меншою (635 т), але сильнiше озброеною (три 102-мм гармати, чотири 20-мм зенiтки, два двотрубних 450-мм торпедних апарати). У 1923—1924 рр. були збудованi чотири кораблi типу «Куртаноне», якi мали ще бiльшi розмiри (890 т) i потужнiше озброення (чотири 102-мм гармати у двох спарених установках, двi 76-мм зенiтки, два тритрубних 450-мм торпедних апарати).

Пiсля перерви тривалiстю понад десять рокiв iталiйський флот у 1935—1938 рр. поповнився одразу 32 кораблями типу «Спiка» (щоправда, два з них у 1940 р. продали Швецii). Стандартна водотоннажнiсть iх становила 780 т, максимальна швидкiсть сягала 34 вузлiв, а озброення складалось з трьох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметiв i чотирьох однотрубних 450-мм торпедних апаратiв.

Розвитком проекту «Спiка» став «Арiете». Цi кораблi вiдрiзнялись слабшою артилерiею головного калiбру (двi 100-мм гармати), але посиленим зенiтним (десять 20-мм автоматичних гармат) i торпедним (два тритрубних 450-мм апарати) озброенням. Із запланованих 42-х кораблiв iталiйськi корабельнi встигли розпочати будiвництво 16-ти, але до капiтуляцii тiльки один увiйшов до бойового складу. Ще 13 мiноносцiв добудували нiмцi для свого флоту.

Поряд з, так би мовити, «наступальними» мiноносцями типу «Спiка», iталiйцi розвивали пiдклас ескортних мiноносцiв, призначених для оборони конвоiв. Кораблi типу «Орса» (чотири одиницi, 1936—1937 рр.) мали трохи бiльшi розмiри, збiльшену автономнiсть, але меншу швидкiсть (28 вузлiв). Озброення iх складалось з двох 100-мм гармат, восьми 13,2-мм кулеметiв та двох двотрубних 450-мм торпедних апаратiв. Вже пiд час вiйни (у 1942—1943 рр.) флот поповнили 16 мiноносцiв «Анiмозо», якi вiдрiзнялись вiд типу «Орса» дещо збiльшеними розмiрами i посиленим зенiтним озброенням (8—12 20-мм зенiтних автоматiв).

На початку Другоi свiтовоi вiйни Італiя могла похвалитись другим у свiтi за чисельнiстю пiдводним флотом (за цим показником ii випереджав тiльки СРСР). Процес оновлення пiдводного флоту, що залишився пiсля Першоi свiтовоi вiйни i складався виключно з невеликих субмарин, розпочався у 1925 р., коли було замовлено три прототиповi серii пiдводних човнiв (по чотири одиницi в кожнiй). Двi з цих серiй – типи «Гоффредо Мамелi» (за проектом Вiрджiнiо Каваллiнi) i «Веттор Пiзанi» (автор проекту Курiо Бернардiс) – належали до пiдкласу середнiх човнiв. Вони характеризувались водотоннажнiстю 830/1100 т (тут i далi для пiдводних човнiв у чисельнику наведена надводна водотоннажнiсть, а в знаменнику – пiдводна), вiдносно невеликою дальнiстю плавання (4300 миль), надводною швидкiстю 15—17 вузлiв (пiдводна становила 7,5—9 вузлiв). Озброення складалось з шести 533-мм торпедних апаратiв, однiеi 100-мм гармати i двох 13,2-мм зенiтних кулеметiв. Третiй же тип – «Балiлла» – став взiрцем для океанських пiдводних човнiв далекоi дii. За озброенням субмарини типу «Балiлла» майже не вiдрiзнялись вiд двох iнших серiй (лише 100-мм гармата була замiнена на 120-мм), але дальнiсть плавання сягала 12 000 миль. Зрозумiло, що й розмiри iх були бiльшими – водотоннажнiсть становила 1450/1900 т.

У 1926 р. почалось будiвництво першого iталiйського пiдводного крейсера «Етторе Фiерамоска». За проектом передбачалось озброiти корабель шiстьма торпедними апаратами, шахтами для 24-х мiн, 203-мм гарматою i навiть невеликим гiдролiтаком для розвiдки. Однак надалi проект вiдкоригували задля здешевлення. Зрештою, флот Італii отримав у 1931 р. човен, який за озброенням та iншими параметрами не перевищував тип «Балiлла», однак мав суттевi вади, зокрема, надто довгий час занурення.

Першi спроби створити iталiйцями власний тип океанського човна слiд визнати не надто вдалими. Але на допомогу прийшов випадок: завдяки цiновому демпiнгу iталiйська корабельня у 1931 р. виграла конкурс португальського флоту на два таких човни. Коли ж Португалiя через фiнансовi клопоти вiдмовилась вiд iх придбання, субмарини у 1935 р. увiйшли до iталiйського флоту пiд назвами «Глауко» й «Отарiа». Цi вiдносно невеликi човни (водотоннажнiсть 1070/1320 т), вiдзначались великою дальнiстю плавання (майже 10 тис. миль) i доброю маневренiстю, особливо пiдводною. Озброення складалось з двох 100-мм гармат i восьми 533-мм торпедних апаратiв. Португалii запропонували дещо менший (i дешевший) проект пiдводного човна, але й цього разу замовник не змiг оплатити замовлення, i у 1937 р. iталiйський флот поповнився ще двома «португальцями» – «Арго» та «Велелья».

У 1931 р. iталiйський флот замовив ще одну «варiацiю на тему» океанського пiдводного човна, проект якого розробив В. Каваллiнi. «П’етро Мiкка», який увiйшов до складу флоту, став найбiльшим iталiйським пiдводним човном, збудованим до вiйни (1567/1967 т). Вiн нiс досить рiзноманiтне озброення (шiсть 533-мм торпедних апаратiв, двi 120-мм гармати, два 13,2-мм кулемети, 40 мiн), але загалом не виправдав надiй, що покладались на нього i, до того ж, виявився надто дорогим.

У 1930—1931 рр. флот поповнився двома серiями (по чотири одиницi) середнiх пiдводних човнiв – типи «Бандiера» i «Сквало». Подiбнi за габаритами й озброенням до типiв «Мамелi» й «Пiзанi», вони були визнанi надто дорогими для масового будiвництва – а iталiйський флот потребував саме масових субмарин, оскiльки Францiя розгорнула велику програму будiвництва пiдводних човнiв. У такiй ситуацii штаб iталiйських ВМС поставив перед К. Бернардiсом завдання спроектувати пiдводний човен, який не поступався б за бойовими можливостями середнiм субмаринам, але мав водотоннажнiсть не бiльшу за 600 т. Результатом стала поява типу «600», розтиражованого у 49 екземплярах. Зокрема, у 1931—1934 рр. до складу флоту увiйшли сiм кораблiв типу «Аргонаута» i 12 «Сирена», в 1936 р. – десять пiдводних човнiв типу «Перла», а у 1936—1938 рр. – 20 субмарин типу «Адуа» (три з них були невдовзi перепроданi Бразилii).

Субмарини «типу 600» виявились загалом вдалими бойовими одиницями, оптимiзованими для дiй у Середземному морi. Незважаючи на скромнi розмiри, вони несли досить потужне озброення – 6—8 533-мм торпедних апаратiв, одну 100-мм гармату i два 13,2-мм кулемети. Човни мали мiцну конструкцiю корпусу, добрi маневренi характеристики (як у надводному, так i у пiдводному положеннi), а також достатню швидкiсть занурення.

Напередоднi Другоi свiтовоi вiйни iталiйський флот знову звернувся до iдеi будiвництва великих пiдводних човнiв. У 1938—1939 рр. його склад поповнили п’ять субмарин типа «Бендетто Брiн» (1016/1205 т), у 1939—1940 рр. – чотири типу «Люццi» (1166/1484 т). У 1939 р. почалось будiвництво серii з чотирьох човнiв типу «Аммiральi» – великих (1653/2136 т) океанських крейсерiв з великою дальнiстю плавання (13 500 миль) i потужним озброенням (14 450-мм торпедних апаратiв, двi 100-мм гармати, чотири 13,2-мм кулемети). Однак до бойового складу iх ввели вже у 1941 р.

Загалом (iз врахуванням тих типiв, якi ми не згадали у нашому оглядi) в iталiйському флотi на момент вступу краiни у вiйну знаходилось 115 пiдводних човнiв.

Командувачем вiйськово-морських сил Італii (як i кожного iншого виду збройних сил) формально був Бенiто Муссолiнi. Однак у безпосередне керiвництво дiями флоту дуче не втручався. Фактичне керiвництво здiйснював державний секретар ВМС (у 1940 р. – адмiрал Доменiко Каваньярi). Йому пiдпорядковувалось верховне командування ВМС (Супермарина), очолюване адмiралом Одоардо Сомiльi. Треба зазначити, що система управлiння збройними силами Італii в цiлому i флотом зокрема була дуже складною й заплутаною. Лише в червнi 1941 р., коли Італiя вже рiк воювала, Генеральний штаб отримав право координацii дiй усiх видiв збройних сил. До цього кожен з цих видiв нiби вiв свою власну вiйну.

На початку Другоi свiтовоi вiйни iталiйський флот був подiлений на два з’еднання – 1-ше (командувач вiце-адмiрал Інiго Кампiонi; базувалось в Таранто) i 2-ге (вiце-адмiрал Рiккардо Паладiнi; базувалось у Спецii). 1-ше з’еднання включало усi п’ять лiнкорiв, шiсть важких i шiсть легких крейсерiв i 24 есмiнцi, 2-ге – один важкий та шiсть легких крейсерiв, а також 16 есмiнцiв. Значна частина невеликих кораблiв пiдпорядковувалась командуючим вiйськово-морських районiв, якi вiдповiдали за оборону узбережжя та прибережних морських шляхiв. Свое окреме командування, очолюване адмiралом Марiо Фаланголе, мав пiдводний флот.

З точки зору оснащення iталiйський флот загалом не поступався своiм супротивникам – ВМС Великобританii та Францii. Італiйськi кораблi були достатньо сучаснi та чисельнi. Загальною iх вадою вважалась недостатня захищенiсть порiвняно з британськими кораблями аналогiчних класiв (особливо це стосувалось легких крейсерiв). Корабельнi гармати найбiльших калiбрiв вiдзначались високою дальнiстю стрiльби i непоганою точнiстю, хоча частина iталiйських лiнкорiв мали головну артилерiю меншого калiбру, нiж iх британськi вiзавi. До того ж, iталiйськi гармати мали тенденцiю до швидкого зносу стволiв. Артилерiя менших калiбрiв, хоч i не усi ii взiрцi були найсучаснiшими, вважалась достатньо надiйною. 120-мм гармати, якi встановлювались на есмiнцях, та 37-мм зенiтки фiрми «Бреда» належали до найкращих свiтових взiрцiв у своiх класах. Торпеди iталiйського виробництва мали високу точнiсть i надiйнiсть.

Якщо спробувати визначити якийсь чинник, що серйозно обмежував дii iталiйського флоту, то ми повиннi в першу чергу вiдзначити проблему нафти, нестача якоi вiдчувалась упродовж усiеi вiйни. Можливостi ж поповнення ii запасiв були дуже обмеженi. Дефiцит iнших видiв сировини не справляв значущого впливу на поповнення флоту – корабельнi працювали упродовж усiеi вiйни, будуючи новi кораблi та ремонтуючи ушкодженi.

Упродовж мiжвоенних десятилiть Італiя фiнансувала будiвництво бойових кораблiв загальним тоннажем майже 600 тис. тонн. Це коштувало величезних зусиль як для бюджету держави, так i для суднобудiвноi промисловостi. Однак цi заходи були необхiдними для утримання iталiйським флотом паритету з флотом французьким.

1.3. Королiвський британський флот на Середземному морi

Середземноморський флот (Mediterranean Fleet) був другим за силою i чисельнiстю угрупуванням британських ВМС пiсля Флоту метрополii (Home Fleet). Його значення полягало у можливостi контролювати усе Середземне море, спираючись на три головнi бази: Гiбралтар, Мальту й Александрiю. Командувач Середземноморського флоту пiдпорядкувався Адмiралтейству. У 1939 р. цю посаду обiймав вiце-адмiрал сер Ендрю Б. Каннiнгхем, який довший час служив на Середземномор’i i добре знав специфiку регiону. Користуючись значною свободою у своiх дiях у тактичному планi, командувач Середземноморським флотом мiг здiйснювати великi операцii лише з санкцii Першого лорда Адмiралтейства i прем’ер-мiнiстра. Така позицiя зумовлювалась особливим ставленням британського керiвництва й громадськоi думки до Королiвського флоту – вiн був не просто вiйськово-морською силою, але й гарантiею безпеки Сполученого Королiвства.

Ситуацiя щодо оновлення корабельного складу британського флоту в мiжвоенний перiод була досить складною. Пацифiстський настрiй лейбористських урядiв та досить обережна поведiнка урядiв консерваторiв призвели до хронiчного недофiнансування, через що Королiвський флот швидко старiв. Вже не могло бути й мови про вiдновлення полiтики «стандарту двох держав» (Two Power Standard), за якою Королiвський флот мав бути сильнiший вiд двох наступних у свiтовому рейтингу флотiв разом узятих (законодавчо закрiпленоi у 1899 р.). Реально навiть «стандарту однiеi держави» Великобританiя утримувати не могла. Поки Королiвський флот старiв, французький, iталiйський, а з 1930-х рокiв – i нiмецький, активно модернiзувались.

З 15 лiнiйних кораблiв, якi входили до складу ВМС Великобританii у 1939 р., п’ять належало до типу «Куiн Елiзабет» (крiм флагманського корабля серii – «Ворспайт», «Велiент», «Барем» та «Малайя»). Кораблi, введенi до складу флоту ще у 1913—1915 рр., мали досить потужне озброення головного калiбру – вiсiм 381-мм гармат. Однак з п’яти одиниць лише «Ворспайт» у мiжвоенний перiод пройшов повну модернiзацiю (зi встановленням системи протиторпедного захисту, оновленням силовоi установки, посиленням бронювання палуби, удосконаленням зенiтного озброення та iн.). Саме вiн, а також «Барем» (який пройшов модернiзацiю у меншому обсязi) вiдiграли головну роль у бойових дiях на Середземномор’i.

Лiнкор «Рiвендж». 1920 р.

Майже такими ж старими були п’ять лiнкорiв типу «Р» – «Рiвендж». «Ройял Соверiн», «Ройял Оук», «Резолюшн» та «Ремiллес» (1916—1917 рр.). За основним озброенням вони вiдповiдали попереднiй серii, однак серйозним модернiзацiям не пiддавались, через що на час Другоi свiтовоi вiйни iм виразно бракувало швидкостi, щоб змагатися з сучаснiшими лiнкорами. Два лiнiйних крейсери «Рiнаун» та «Рiпалс» (1916 р.), хоч i розвивали досить високу швидкiсть (31 вузол порiвняно з 21 вузлом для лiнкорiв типу «Р»), мали слабше озброення (шiсть 381-мм гармат) i були значно гiрше захищенi.

Справжньою гордiстю Королiвського флоту був лiнiйний крейсер «Худ» – найбiльший для свого часу бойовий корабель у свiтi (стандартна водотоннажнiсть 41 125 т). Спроектований з урахуванням урокiв морських битв Першоi свiтовоi вiйни, вiн поеднував потужне озброення (вiсiм 381-мм гармат) з досить сильним бронюванням i високою швидкiстю (31 вузол). Королiвський флот замовив чотири таких кораблi, однак через укладення Вашингтонськоi угоди з обмеження вiйськово-морських озброень добудований був лише один з них (у 1920 р.).

Британськi вiйськовi кораблi у Гiбралтарi

Єдиними британськими лiнкорами, збудованими у мiжвоенний перiод, стали «Нельсон» i «Роднi» (1927 р.). Вони отримали максимальне озброення, яке дозволялось Вашингтонською угодою (дев’ять 406-мм гармат), але мали недостатню, як на часи Другоi свiтовоi вiйни, швидкiсть – 23 вузли.

Вихiд Японii (а пiзнiше де-факто – Францii та Італii) з мiжнародних договорiв щодо обмеження вiйськово-морських озброень, а також наростаючi масштаби вiдновлення нiмецького флоту змусили консервативний уряд Невiлла Чемберлена наважитись на асигнування значних коштiв для розбудови Королiвського флоту. У 1937 р. почалось будiвництво п’яти нових лiнкорiв – «Кiнг Джордж V», «Прiнс оф Велс», «Дьюк оф Йорк», «Хоув» та «Енсон». Кораблi стандартною водотоннажнiстю 38 000 т могли розвивати швидкiсть понад 29 вузлiв. Головний калiбр гармат був менший, нiж у попередникiв – 356 мм, але зате кiлькiсть таких гармат зросла до десяти. Кораблi цього типу увiйшли до складу флоту вже пiд час вiйни, значно посиливши його бойовий потенцiал.

Британський флот напередоднi вiйни мав досить значну кiлькiсть авiаносцiв, проте належали вони до рiзних типiв i були далеко неоднаковi за бойовим потенцiалом. «Фьюрiес», «Корейджес» i «Глорiес» у 1920-х рр. були переобладнанi з легких лiнiйних крейсерiв. Перший з них мiг нести 36 лiтакiв, два iнших – по 48. Висока швидкiсть (30 вузлiв) дозволяла iм без проблем взаемодiяти зi з’еднаннями артилерiйських кораблiв. Хоч цi авiаносцi поступались новим американським чи японським кораблям аналогiчного класу, варто пам’ятати, що супротивники Королiвського флоту на Атлантицi та Середземному морi авiаносцiв взагалi не мали. Ще один авiаносець «Ігл» був у роки Першоi свiтовоi вiйни переобладнаний з недобудованого чилiйського лiнкора. Незважаючи на значнi розмiри, вiн мав невеликий ангар (лише на 25 лiтакiв), а до того ж, швидкiсть не перевищувала 24 вузлiв. Першим же авiаносцем, спецiально збудованим у цiй якостi, був «Гермес». Корабель, який увiйшов до складу флоту у 1919 р., був, власне, експериментальним – вiн вмiщав лише пiвтора десятки лiтакiв. Як навчальний корабель використовувався авiаносець «Аргус», переобладнаний в роки Першоi свiтовоi вiйни з пасажирського лайнера.

Новий етап розвитку авiаносцiв розпочався з будiвництвом корабля «Арк Ройял», яке завершилось у 1937 р. За стандартноi водотоннажностi 22 000 т корабель вмiщав 72 лiтаки i мiг розвивати швидкiсть 31 вузол. «Арк Ройял» став вiдправною точкою для розвитку великих авiаносцiв, якi у роки Другоi свiтовоi вiйни стали основною ударною силою провiдних флотiв. Розвитком конструкцii «Арк Ройяла» стали чотири авiаносцi, якi увiйшли до складу флоту вже пiсля початку вiйни – у 1940—1941 рр. («Іластрiес», «Формiдейбл», «Вiкторiес» та «Індомiтейбл»). За рахунок зменшення чисельностi авiагрупи, цi кораблi отримали броньовану палубу, що суттево пiдвищило iхню стiйкiсть проти атак з повiтря.

Якщо лiнiйнi кораблi були втiленням престижу Королiвського флоту, а авiаносцi – його модерновостi, то крейсери визначали реальну присутнiсть флоту в усiх важливих для iнтересiв Сполученого Королiвства акваторiях. Саме на них покладалось забезпечення безпеки комунiкацiйних шляхiв, вiйськових баз та сфер економiчних iнтересiв. Для вирiшення цих завдань, за оцiнками британських фахiвцiв, потрiбно було щонайменше 70 крейсерiв.

Першу свiтову вiйну Королiвський флот завершив, маючи у своему складi велику кiлькiсть крейсерiв, яких теоретично мало б вистачити на довгi роки служби. Однак ухвали Вашингтонськоi конференцii призвели до появи нового пiдкласу «вашингтонських» крейсерiв з 203-мм артилерiею, яких британцi не мали. Це зумовило необхiднiсть iнвестувати в будiвництво нових важких крейсерiв.

Упродовж мiжвоенних десятилiть Великобританiя побудувала 17 важких крейсерiв: сiм типу «Кент» (з них два для Австралii), чотири типу «Лондон», i по два типiв «Дорсетшир» i «Йорк». Кораблi першого типу поповнили флот у 1927—1928 рр. За стандартноi водотоннажностi 10 000 т вони були озброенi вiсьмома 203-мм гарматами. Бронювання крейсерiв типу «Кент» було слабким (через що iх прозвали «консервними бляшанками»), а швидкiсть – суттево меншою, нiж у iталiйських вiзавi (31,5 вузла). Кораблi типiв «Лондон» (1929 р.) i «Норфолк» (1930 р.) мало вiдрiзнялись вiд попередникiв. Усi цi три серii часто об’еднують в единий тип «Каунтi» («Графство»).

Остання серiя британських важких крейсерiв стала прикладом пошуку шляхiв зниження водотоннажностi i, вiдповiдно, здешевлення кораблiв. Досягти цього можна було трьома способами: послабити бронювання, зменшити потужнiсть силовоi установки або послабити озброення. Два перших варiанти одразу вiдкинули, бо британськi важкi крейсери й так не вiдзначались потужним бронюванням i великою швидкiстю. Лишалось тiльки послаблення озброення – що й зробили на крейсерах типу «Йорк» (1930—1931 рр.). Замiсть восьми 203-мм гармат цi кораблi отримали шiсть, а замiсть восьми 102-мм зенiток – тiльки чотири. Завдяки цьому стандартну водотоннажнiсть вдалось зменшити з 10 000 до 8700 т.

Новi легкi крейсери у Великобританii в перше повоенне десятилiття не будувались – усi ресурси були зосередженi на спорудженнi «вашингтонських» крейсерiв. Першою сучасною серiею легких крейсерiв стали вiсiм кораблiв типу «Лiндер» (з них три для Австралii; 1933—1936 рр.). Досить великi кораблi (7000 т) несли потужне озброення (вiсiм 152-мм гармат, вiсiм 102-мм зенiток, 12 12,7-мм зенiтних кулеметiв, два чотиритрубних 533-мм торпедних апарати). Незважаючи на обмежене бронювання (яке захищало тiльки сховища боезапасу) i меншу порiвняно з iталiйськими конкурентами швидкiсть (32,5 вузла), «Лiндери» вважались досить вдалими кораблями. У 1935—1937 рр. Королiвський флот поповнили чотири крейсери типу «Арет’юза» (здешевлений варiант «Лiндера» стандартною водотоннажнiстю 5250 т з шiстьма гарматами головного калiбру замiсть восьми).

Зрив угод про обмеження вiйськово-морських озброень у 1930-х роках дозволив британському Адмiралтейству забути про договiрнi обмеження, У 1936—1939 рр. склад Королiвського флоту поповнили десять легких крейсерiв типу «Таун» («Мiсто»). Перша серiя цього типу (п’ять кораблiв типу «Саутгемптон») мали стандартну водотоннажнiсть 9100 т, друга серiя («Глостер», «Лiверпуль» i «Манчестер») була на кiлькасот тонн важчою, а третя («Белфаст» i «Единбург») перевищила показник 10 000 т, ранiше прийнятий як верхня межа для важких крейсерiв. Британськi «мiста» мали потужне озброення (12 152-мм гармат у чотирьох баштах) i непогану захищенiсть, яка полiпшувалась з кожною наступною серiею.

Британськi легкi крейсери 1930-х рокiв можна визнати взiрцевими кораблями у своему класi. Вони суттево переважали iталiйськi «однокласники», i навiть не без шансу на успiх могли вести бiй з важкими крейсерами.

Есмiнець «Сiкх» (типу «Трайбл»)

Концепцiя використання есмiнцiв у британському Королiвському флотi упродовж мiжвоенного перiоду зазнавала змiн. У 1920-х роках цi кораблi орiентувались на взаемодiю з головними силами флоту (захист iх вiд ворожих атак) i здiйснення масованих торпедних атак ворожих корабельних з’еднань. Згодом до цього додались завдання охорони комунiкацiй i супроводу конвоiв, протидii пiдводним човнам, а зi зростанням ролi авiацii у вiйнi на морi – забезпечення протиповiтряноi оборони.

Незважаючи на таку широку гаму завдань, британцi спочатку вiдкинули концепцiю будiвництва великих есмiнцiв, вiддаючи прiоритет iхнiй чисельностi. Новi есмiнцi повиннi були поеднувати високу швидкiсть зi значним радiусом дii, мати унiверсальну артилерiю i потужне торпедне озброення.

Британцi не розпочали будiвництво нових есмiнцiв одразу пiсля завершення Першоi свiтовоi вiйни, оскiльки не вiдчували гостроi потреби у кораблях цього класу – Королiвський флот завершив вiйну, маючи у своему складi значну кiлькiсть сучасних есмiнцiв. Перший новий есмiнець «Амазон» був замовлений тiльки у 1924 р. i увiйшов до складу флоту у 1926 р. Корабель мав стандартну водотоннажнiсть 1350 т i завдяки потужнiй паротурбiннiй силовiй установцi мiг розвинути швидкiсть 37 вузлiв. Винятково важливе значення для британського флоту мала значна дальнiсть плавання – 4800 миль (на економiчнiй швидкостi 15 вузлiв). Озброення корабля складалось з чотирьох 120-мм гармат i двох тритрубних 533-мм торпедних апаратiв. «Амазон» виявився настiльки вдалим, що послужив прототипом для ще 70 есмiнцiв «абеткових» серiй (iх назви починались з лiтер латинського алфавiту вiд «А» до «І»). Саме цi кораблi становили основу британських флотилiй есмiнцiв напередоднi та пiд час Другоi свiтовоi вiйни.

Лише в серединi 1930-х рокiв Адмiралтейство звернулось до iдеi будiвництва великих есмiнцiв, результатом чого стали кораблi типу «Трайбл» («Плем’я»). Маючи стандартну водотоннажнiсть 1850 т, вони несли потужне озброення (чотири спаренi 120-мм артустановки, зчетверений 40-мм зенiтний автомат, двi зчетверенi установки 12,7-мм кулеметiв, один чотиритрубний торпедний апарат). Максимальна швидкiсть «Трайблiв» сягала 36 вузлiв, а дальнiсть плавання становила 5700 миль. У 1938—1939 рр. британський флот поповнили 16 таких кораблiв, а вже пiд час вiйни три есмiнцi збудували для Австралii та вiсiм – для Канади.

Спираючись на досвiд будiвництва «Трайблiв», британцi розгорнули масове будiвництво кораблiв нових «абеткових» серiй – вiд «J» до «Z». Напередоднi та пiд час вiйни було закладено близько 200 цих есмiнцiв, з яких понад 140 ввели до складу флоту. Вiдрiзняючись складом озброення та iншими деталями, усi вони характеризувались значною автономнiстю, доброю морехiднiстю та унiверсальнiстю.

Британська концепцiя ведення морськоi вiйни напередоднi 1939 р. була прямим наслiдком досвiду багатовiкового панування флоту Великобританii на морях i океанах. Головними завданнями флоту вважались: охорона власноi територii вiд вторгнення з моря; забезпечення перевезень вiйськ; охорона власноi морськоi торгiвлi та протидiя морським сполученням противника. Цi елементи доктрини морськоi вiйни, фактично, лишались незмiнними принаймнi з XVIII столiття. Британцi були переконанi, що здобуття переваги на морi через змагання двох вiйськових флотiв не зможе запобiгти рiзним атакам проти власного морського транспорту. Тому значно бiльше, нiж перевагу на морi, вони цiнували свободу пересування морем, однiею зi складових якоi була можливiсть збереження у таемницi дислокацii власних сил. Британцi вважали, що це змусить противника розпорошувати власнi сили у пошуках британського флоту, одночасно видiляючи великi ресурси для охорони своiх комунiкацiй. Вiйна на морi в баченнi британцiв була не стiльки зiткненням лiнiйних флотiв, своерiдним «новим Трафальгаром», скiльки введенням противника в оману, майстерним використанням дезiнформацii для забезпечення власних iнтересiв. Це не перекреслювало iдею великоi морськоi битви, але робило ii зовсiм не обов’язковою для перемоги. Британцi чудово розумiли, що навiть найбiльша перемога забезпечить лише тимчасове панування над морем.

Суттевою модифiкацiею концепцii морськоi вiйни порiвняно з епохою вiтрильного флоту стала вiдмова вiд iдеi блокади ворожих портiв. Було визнано, що поява механiчних силових установок, торпед, пiдводних човнiв, зрештою авiацii робить присутнiсть блокуючих сил поблизу ворожого узбережжя надто ризикованим.

У роки Першоi свiтовоi вiйни Великобританiя дотримувалась досить простих схем дiй на морi. Вона намагалась захистити своi торговельнi шляхи, забезпечити постачання необхiдних товарiв на Британськi острови й запобiгти будь-яким спробам атаки з боку моря. Стримування нiмецького флоту вiд спроб пiдтримати своi сухопутнi вiйська пiд час боiв на теренах Бельгii та Пiвнiчноi Францii розглядалось як другорядна мета – так само, як i блокування ворожого флоту в Пiвнiчному морi й недопущення виходу його в океан. Найбiльшою несподiванкою для британцiв стала активнiсть нiмецького пiдводного флоту. Саме цей чинник змусив повернутись до концепцii конвоювання власних торгових суден. Іншим новим чинником стала активнiсть ворожоi авiацii. Хоча лiтаки були ще досить примiтивними, вже в роки Першоi свiтовоi вiйни вони змушували вiйськово-морське командування рахуватись iз загрозою з повiтря – хай поки що це не була загроза знищення, а лише передчасного виявлення з боку ворожоi повiтряноi розвiдки.

У мiжвоенний перiод британська концепцiя вiйни на морi суттевих модифiкацiй не зазнала. Як i ранiше, кiстяк флоту мали становити великi артилерiйськi кораблi. Численнi крейсери й есмiнцi мали супроводжувати головнi сили флоту, а також охороняти власнi комунiкацii. Роль авiаносцiв та морськоi авiацii зводилась лише до розвiдки сил противника, щонайбiльше – до того, аби сповiльнити втечу ворожого флоту перед тим, як його розгромить артилерiя власних лiнкорiв. Така консервативна концепцiя не надто годилась для закритих (чи майже закритих) акваторiй, якi повнiстю перебували в межах радiуса дii авiацii берегового базування, де постiйно дiяли ворожi субмарини i не було шансiв зберегти таемницю при пересуваннi з’еднань флоту й торгових конвоiв. А саме таким i було Середземне море…

1.4. Французький вiйськово-морський флот

Завершення Першоi свiтовоi вiйни стало для Францii справжнiм святом. Краiна-переможець могла визначати умови миру, ставши господарем мирноi конференцii у Версалi. Однак стан французького флоту у той же час викликав серйозне занепокоення. Ще напередоднi Першоi свiтовоi вiйни Францiя не була в станi конкурувати на морi з Великобританiею, Нiмеччиною чи Сполученими Штатами. Вiйна тiльки поглибила цю проблему. Оскiльки для Францii вирiшальним був саме сухопутний фронт, туди й скеровувались основнi матерiальнi ресурси, а будiвництво флоту фiнансувалось за залишковим принципом.

Величезнi людськi втрати, яких зазнала Францiя у вiйнi, зробили для французькоi громадськоi думки неприйнятною iдею участi у будь-якому наступному великому збройному конфлiктi. Пацифiстськi настроi були дуже серйозним чинником, який впливав на формування вiйськовоi та вiйськово-морськоi полiтики Францii у мiжвоенний перiод. Слабкiсть Францii проявилась на Вашингтонськiй конференцii з вiйськово-морських озброень, коли краiна змушена була погодитись на встановлення паритету свого флоту з флотом Італii. Але остання поки що не поширювала сферу своiх iнтересiв поза Середземне море. Францiя ж мусила дбати i про Атлантику, i про безпеку своiх розлогих колонiальних володiнь.