скачать книгу бесплатно
Дракон з Перкалабу
Марiанна Борисiвна Гончарова
Украiнська жiноча проза
«Дракон з Перкалабу» – перша повiсть Марiанни Гончаровоi з наскрiзним сюжетом. Це iсторiя життя молодоi прекрасноi жiнки, яка, незважаючи на всi складнощi й жорстокостi долi, вмiе радiти кожному дню, перетворюючи його на неповторне свято для своiх друзiв i близьких. При цьому всi перипетii ii життевого шляху проходять на тлi неповторних карпатських краевидiв, повних вiкових таемниць i чудес. І цi таемницi та дива описанi в книжцi так детально й переконливо, так безпосередньо i реально, що виникае чiтке та хвилююче вiдчуття: носiем усiх цих таемниць, вiщих знань, чарiвного чаклунства е сама авторка – карпатська чарiвниця Марiанна Гончарова.
Марiанна Гончарова
Дракон з Перкалабу
© М. Б. Гончарова, 2012
© М. Б. Гончарова, переклад украiнською, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016
* * *
Роздiл перший. Веретка
Дорогий читачу, безцiнний мiй читачу.
Скажу вам все вiдразу i чесно, щоб не iнтригувати i не заплутувати… Ця книжка – не детектив i не фантастика. Тим бiльш – не фентезi i не мiстичний трилер… Це, бачте, правда. Все тут написане, дорогий мiй читачу, – абсолютна правда. Авжеж. Гори – правда. Дракон – правда. Мольфари – правда. Владка та ii коротке стрiмке життя – чиста правда. Моя особиста пряма участь майже у всьому описаному нижче – теж правда. А вигадка в тому, що волею своеi уяви я все це вирiшила сплести в строкату веретку. Чи знаете, що таке веретка? Гарне звучне слово, так. Це домоткана дорiжка, такий килимок. Дбайливi гуцульськi господинi стелили ii на пiдлогу, на лави, зараз уже веретками й дивани накривають, i крiсла. Та куди завгодно зараз ii стелять. Вона нiколи не виходила з моди, оскiльки завжди була поза модою. І ось я зiткала таку довгу цупку веретку з рiзнокольорового яскравого барвистого прядива – одна смужка веселкова, друга – густо-чорна, журлива, далi – смужки iнакшi, поступово перетiкають з одного кольору в iнший, потiм знову пронизуватi барви – червона скажена, бiла нiжна боязка – i знову безрадiсна чорна… Словом, все як у життi, як днi i роки нашого перебування в цьому свiтi.
Колись через вперту мою допитливiсть i прагнення вмiти все я заходилася вчитися ткати на благенькому саморобному ткацькому верстатi. Найважче вдавались усiлякi вiзерунки – треба було забарно вплiтати одну нитку за iншою, суворо дотримуючись малюнка. І от сидиш, копирсаеш пальцями полотно. Припасовуеш нитку. Простромлюеш ii рiвномiрно мiж туго натягнутими на верстат мiцними шовковими нитками основи. А потiм притискаеш особливим гребiнцем цю нову яскраву ниточку, маленьку часточку майбутнього вiзерунка, щiльно притискаеш до вже вплетених ранiше. Плетеш неквапно, ретельно та терпляче, iнакше нитка не ляже в цiльне полотно, виткнеться або, навпаки, загубиться. Плетеш i думаеш про все i про всiх навколо. І потiм ось ця веретка навiть стае гарячою вiд моiх рук i цих думок. І знiмаеш готове плетиво з верстата, обробляеш край i вiдразу даруеш його маленькiй людинi – хлопчику чи дiвчинцi – це не суттево. Даруеш з тим, щоб дитинка, прокидаючись вранцi, ставала на цю веретку своiми мiцними теплими босими нiжками i щоб не змерзла.
* * *
Так. А тепер про iмена i географiчнi назви. Їх я навмисне змiнила. І якщо ви добре знаете мене, якщо ви добре знали мою подругу, про яку розповiдатиму, якщо ви добре знаете мiсця, де ми живемо, а також географiю Карпат i Прикарпаття, – не шукайте, будь ласка, збiгiв. Вони – випадковi.
Але ж, – запитаете ви i матимете рацiю, – якщо все це правда, якщо немае в нiй, у цiй книжцi, жодноi вигадки, якщо змальовуеш ти звичайне життя, яке – ось же воно, – вiдчиняй вiкно i дивись, не втомлюючи себе читанням, – навiщо ж ти взагалi ii написала, цю книжку? Для чого? Що ти хотiла сказати?
* * *
Ну от. Для чого? Що? Чому?
Кого не спитаеш, на кого не глянеш, на чолi кожноi звичайноi дорослоi, а подеколи й не дуже, людини е вiдбиток тяжких, непоправних втрат. Не про грошi я зараз, не про майно.
Я про людей. Про тих, хто пiшов. Нi, не вiд вас пiшов, не з вашого будинку в iнший, а взагалi – зi свiту. Із днiв i ночей. З осенi та весни. З часу вашого спiльного пiшов. Назавжди.
Таких втрат зазнала i я.
Одна моя дивакувата знайома каже, що боiться прощатися i проводжати людей, якi вiдходять в iнший свiт. Вона у своему доволi вже тривалому життi нi з ким нiколи не прощалась i нiкого не проводжала, хоча було ой як немало тих, кого слiд було б iй оплакувати. Лiда – ii iм’я. Лiда, або по-iншому… Вона, ця завжди чепурна Лiда, каже якось, ось iду прощатися з людиною i розумiю, що це й сама в чергу стаю, поступово посуваюся все ближче й ближче. Не хочу цього всього вiдчувати. І не буду. Я боюся. Боюся! І не кажiть при менi про це. Менi неприемно. Менi моторошно! Менi лячно! Так верещить – i тупоче ногою Лiда.
А менi не страшно.
* * *
Брешу.
* * *
Так. Брешу. Тут iнше. Я не боюся долати цей страх – так вiрнiше. Владка, моя подруга, весело переконувала мене, що про смерть можна i варто говорити й навiть жартувати, смiятися треба, бо це ж частина нашого життя. Нехай i остання. Але до чого це замовчування i скорботна шанобливiсть? Ще нiхто не був вiд цього застрахований. Так жартувала Владка. Ось так.
Резо Габрiадзе, як вiн каже про себе, дiдусь середнього вiку, в iнтерв’ю Радiо «Свобода» сказав:
«Іти назавжди – це серйозна справа. Ви молодi, в вас буруе життя, i моi вiдповiдi будуть вам незрозумiлi. Рокiв через п’ятдесят зрозумiете. Якби я вмiв роз’яснювати такi складнi питання… Прочитайте Ветхий Завiт i чотири Євангелiя».
Яка влучна i простосерда порада: «Прочитайте Ветхий Завiт i чотири Євангелiя», iншими словами, – живiть i думайте. Адже для того, щоб прочитати i, головне, зрозумiти Ветхий Завiт i чотири Євангелiя, потрiбнi зусилля i надрив розуму й душi усього нашого життя. А вже коли будемо йти, тодi все й утямимо. Я певна.
Так от. Благословеннi, шляхетнi люди вiдходили в iнший свiт. Залишали мене галактики – незамiннi, величнi, рiднi – йшли iз земного життя. Не з усiма тими, хто йшов, встигла я попрощатися. Не тому, що страшилася, як ошатна Лiда, а лишень через те, що не встигала я приiхати вчасно, аби провести до останнього осiдку дорогу? менi людину.
Пiшли моi Зiновiй i Полiна, дiдусь мiй та бабуся з Одеси. Їх належало вiдпустити в той же день, ну, так належало, так вони самi просили. Пiшла Наталя Хаткiна, моя мила дорогоцiнна подруга, письменниця i поет з Донецька. Померла мамина вчителька словесностi, найкраща товаришка, обожнювана Берточка. Ангел нашоi сiм’i – Берта Йосипiвна Гiнзбург. Благородна, iнтелiгентна, тоненька i красива, уважно прислухалася вона, злегка нахилившись усiм тiлом до спiврозмовника, з незмiнною сигаретиною в кутику вуст – такою вона залишилась у моiй пам’ятi назавжди, наша Берточка.
Просто на моiх руках помер Чак. Товариш мiй вiрний, безмежноi душi й шляхетностi лицар i захисник. І нехай тут, на Землi, вiн був собакою. Там зараз вiн несе свою звичну службу – ангелом. Не простим ангелом – ангелом-вiсником, ангелом-провiдником. І це доведено. Зовсiм недавно вночi вiн приходив до нас, тихенько дряпнув дверi i ввiчливо поскиглив. Це був точно вiн, наш Чак. Вiн завжди був вихований i тактовний, наш Чак. Його почув тiльки мiй тато, тодi вже зовсiм розгублений i хворий. Татусь насилу пiдвiвся i пiшов вiдчиняти. Мама прокинулася i запитала:
– Борю, ти куди?
І татко вiдповiв:
– Прийшов Чак. Треба впустити.
Батько незабаром пiшов услiд за Чаком.
Одна знахарка, добросерда лагiдна й свiтла жiнка Леся, якось повiдала менi, що не варто хвилюватися i вболiвати душею про те, що небiжчикам самотньо i боязко там, у тому самому тунелi.
– Нi, – сказала Леся, а вона знала, про що говорить, – нi, кожного, чуете, кож-но-го, i праведного, i грiшного зустрiчають там i не дають впасти духом рiднi i знайомi. Нiхто не йде на самотi – нiкого не слухайте, – заспокоювала Леся.
Я уявляю собi, як мiй тато йшов, боязко i невпевнено, та орiентиром йому служив привiтний пухнастий рудий хвiст мого собаки. Чак i тут, на Землi, нiколи й нiкого з нас не залишав у бiдi. Що вже говорити про iнший свiт. І вiн привiв мого тата до його рiдного брата, який на рiк ранiше пiшов у iнший свiт. Хоч мiж ними було пiвтора року рiзницi, але схожi вони були, як близнюки, – не розрiзнити. І друзями були – нерозлийвода. У дитинствi, зовсiм маленькими, iх називали Бузя i Вузя. Бузя – це мiй тато, Вузя – це мiй Вова, татiв брат. Двое братiв, авжеж. Тепер вони разом.
Пiшли Сливинськi, Тетяна та Юрiй, гарнi й щирi люди. Люди великих справ, тяжких страждань i приголомшливих вчинкiв. Ми з ними лишень познайомилися i просто не встигли стати вiрними друзями. А мали б стати, бо надто спiвпадали. Забракло у них часу, у Танi та Юрiя.
Не всiм я встигла сказати, якими дорогими вони були менi, цi великодушнi, праведнi, полум’янi, пiднесенi люди. Та взагалi – хто ж каже iншiй людинi так неприродно, нерозумно, по-кiношному, наприклад, за кавою або на прогулянцi: слухай, але ж ти менi такий дорогий, знаеш… Еге ж? Тато б мене добряче висмiяв. І Наталя. І всi iншi… І навiть Чак пхикнув би здивовано i вiдiйшов би вбiк…
Звичайно, вони б усi смiялися, мовляв, з якого це дива ти вдарилася в незвичну для нашого веселого гурту патетику: дiдусь, Полiна, тато, Вова, бабуся Олександра, Сливинськi, Берта Йосипiвна, Наталка, Чак… І Владка.
* * *
Першою в моему життi страшною безповоротною втратою була вона, моя подруга. Я шукала слова, епiтети, щоб пояснити, якою вона була, моя подруга: надiйною, доброю, розумною, пристрасною… Справедливою, натхненною. Слова-слова, порожнi слова… Та годi. Слова – лушпиння. Нi, вона була просто справжня. Справжня подруга. Ось так буде правильно i доречно.
* * *
У цiй книжцi я часто згадуватиму Вижницю, унiкальне мальовниче мiстечко бiля пiднiжжя Карпат, де закiнчуються рейки, цивiлiзацiя i починаються гори. Тут, у Вижницi, в училищi мистецтв, вона й вчилася, моя Владка. Зараз там живе i викладае в тому ж училищi наша спiльна подруга Свiтлана, i саме там вiдбувалися найважливiшi подii в нашому спiльному життi. Принаймнi, там вони починалися. Саме звiдти, з барвистоi й затишноi Вижницi, починалася найважча, остання дорога в ii, Владчиному, життi.
Ну все.
А то, як одного разу сказав Габрiадзе, боюся пафосу – бовкнеш що-небудь, а потiм усе життя буде соромно.
Будемо вважати цей роздiл присвятою всiм, хто вже знаходиться по той бiк життя. Усiм. І – Владцi.
Адже ця книжка – саме про неi. І про те, як вона йшла.
Про Владку, яка навчила мене дивитися i бачити.
Роздiл другий. Куди пливла бiла цурочка
У всi часи назустрiч Владцi йшли, бiгли, вискакували, простували, мчали i з’являлися вочевидь невипадковi i завжди вельми симпатичнi люди. Зустрiвшись з нею поглядом, вони негайно розвертались, хапали Владку за руку i вже йшли плiч-о-плiч, розповiдаючи iй щось свое, для Владки безумовно цiкаве. Менi здаеться, якщо зiбрати всiх ii друзiв, усiх, хто ii любив, усiх, хто за нею сумував, то вийшов би такий яскравий карнавал, таке свято, де всiх цих надзвичайно рiзних людей – живописцiв i листонош, вчителiв i музикантiв, пожежникiв i безробiтних, будiвельникiв i акторiв, авантюристiв i таемних агентiв, доярок i буфетниць, мiлiцiонерiв i циркових, чаклунiв i знатникiв, молодих i старих – усiх iх об’еднувало б одне: Владчина до них усiх жива дитяча цiкавiсть, душевна до них вiдкрита симпатiя i невдаване ними захоплення.
У дитинствi Павлiнська була генератором усяких iдей, не те щоб вона була якимось там заводiем, командиркою вулицi – нi. Але, по-перше, всi з нетерпiнням чекали, коли вона вийде, усi охоче дружно посмiхались, щойно вона мовила «привiт», i всi вмить оточували ii щiльним кiльцем, зачаровано ловили найменший ii порух, бо вона грала у своi дитячi iгри так талановито i самозабутньо, що коли, наприклад, пускала у весняний струмочок звичайну цурочку-деревинку й оголошувала всiм, що це бiлий пароплав i що пливе вiн у казкову краiну, де завжди весело, то всi у це свято вiрили.
– А там е помаранчi, газвода з сиропом i пiвники на паличках? – запитували ми.
– Нi, – вiдповiдала Владка, що сидiла навпочiпки, заклопотана своiм бiлим пароплавом. – Зате там е все, що, наприклад, задумав. І якщо воно гiдне, – продовжувала Владка спокiйно, пiдштовхуючи трiсочку у водi, – то воно збуваеться. І ще там е великi рожевi, кислi й водночас солодкi яблука з тонкою-тонкою шкiркою.
Владка з дитинства дуже любила гризти саме такi яблука. Вона любила iх нюхати, любила ними дихати, любила ними милуватися, тримати iх в руках i малювати iх теж любила. Понинi не знаю, що це за сорт i де вони ростуть насправдi. Може бути, й справдi, в тiй самiй краiнi, куди вона вiдправляла струмочком свою цурочку-лайнер.
І, дивлячись, як захоплено вона граеться, всi навколо включалися в ii гру i починали канючити в неi, випрошувати, пропонувати обмiняти на щось саме цю деревинку, щоб самим пограти досхочу, щоб похизуватися перед друзями, але ж не розумiли, що як тiльки вона, ця цурочка, перекочуе з Владчиних у чужi руки, вона перетвориться з бiлого пароплава на звичайний розкислий вiд води цурпалок.
У дитинствi Павлiнська була чистiсiнький Том Сойер – винахiдливий, веселий, доброзичливий шукач пригод.
– Павлiiiнськааа! Вихооодь! – кричали iй, нудьгуючи на вулицi, дiти. Кричали бiля хвiртки, далi йти боялися, у Павлiнських був лихий грiзний пес, повне iм’я – Аврiл Федорович. А коротке – Вусань. Владка його так назвала саме тому, що Аврiл Федорович, шкiльний вчитель бiологii, на честь якого була названа вiвчарка, був вусанем. Вiвчарка – нi, вiвчарка вусiв не носила. Павлiнська не волiла, не хотiла пояснювати, чому один вусатий, iнший нi, чому при абсолютнiй несхожостi, до того ж один – собака, iнший – вчитель, iмена були однаковi. Назвала, то й назвала. Все. Владка знайшла Вусаня маленьким, слiпим, ледь живим цуценям в якiйсь канавi. Павлiнськi, добрi люди, цуценя викохали, i тепер, як будь-яка порядна пiдiбрана нiмина, Аврiл Федорович Вусань як мiг вiдпрацьовував своiм милосердним господарям за такий карколомний кульбiт його псячоi долi. І всюди слiдував за молодшою своею господинею Владкою. Судячи зi зграi собак, яка зазвичай супроводжувала Владку i Вусаня всюди, Аврiл Федорович усiм розповiв про свое казкове спасiння i про те, що дiвчинка взагалi витрачае всi своi кишеньковi копiечки на гуманiтарну пiдтримку геть усiх зустрiчних-перестрiчних собак i котiв.
– Зараз вийде Павлiнська, – казали одне одному дiти, – i тодi вмить нам буде цiкаво i весело.
І Павлiнська виходила.
Владка змалечку любила малювати. До того ж малювати не тiльки пензлем чи олiвцем. Але й уявою. Дух захоплювало, коли вона переказувала прочитане або побачене.
Коли вона вимовляла, наприклад, слово «оленятко», ми тiеi ж митi бачили його тонку гнучку шийку, стрункi високi нiжки, оксамитовi вушка i полохливi вогкi оченята. Коли вона, побувавши з мамою в Москвi, описувала нам побачену в Третякiвцi картину, то через десятки рокiв, побачена багатьма з нас на власнi очi, – вона, та картина, виявилася дуже подiбною до тiеi, яку описувала дев’ятирiчна Владка. А можливо, це ми вже розглядали картину Владчиними очима. Коли вона розповiдала про Хотинську фортецю, куди iздила на екскурсiю з класом старшоi сестри, ми, немов в iсторичному кiнофiльмi, бачили ветхi зруйнованi стiни, iржавi горбистi кулi картечi, хиткi прогнилi сходи, зарослий рiв i мовчазний древнiй дубовий мiст, i те, як маленький боязкий струмочок по краплi просочуеться крiзь камiння, щоб хоч трохи втамувати спрагу оточених воiнiв, поранених стрiлами грiзних завойовникiв.
І мало хто тодi знав, що дрiмае в нiй, у цiй маленькiй тендiтнiй незграбнiй дитинi, яка вiдкрито й заразливо регоче вiд радощiв при зустрiчi з друзями, дивиться недовiрливо спiдлоба на чужинцiв, – що спить в нiй до часу великий талант, дивовижний хист малювальницi й особлива кебета – бачити незначнi для iнших, але найчарiвливiшi деталi життя, вiдчувати найтоншi його нюанси.
Одного разу Владка винайшла катамаран. Зимовий катамаран, розтлумачила б Владка. А як було. Вони з сестрою Ірою вiдвiдували музичну школу. Так хотiла мама Тамарапална. Вчителька молодших класiв. Зi свого скромного бюджету (в сiм’i було трое донечок) Тамарапална вiддавала чималу суму за уроки музики. Владка вчилася грати на акордеонi, Іра Павлiнська, Владчина сестра, – на скрипцi, а Лариса Павлiнська – старша i найслухнянiша дочка, грала на фортепiано. Мама дiвчат, Тамарапална, мрiяла, щоб у домi лунала музика, щоб дiвчата вечорами грали ансамблем, навiть уявляла собi це видовище, як майже дорослi доньки, стрункi, ошатнi, гладенько причесанi, в бiлих комiрцях i лакових туфельках, зають утрьох у вiтальнi, а сусiди Саркисяни пiдслуховують, ховаючись у саду за деревами, i заздрять:
– Cестри Павлiнськi музику грають. А ти, дармоiде, нi бiса не вмiеш! – i вiдважували б стусана своему барилкуватому опецькуватому чаду.
А тим часом, навiть i не вiдаючи, що за ними пiдглядають (або якраз навпаки – припускаючи, що це так), батьки дiвчаток та гостi, запрошенi на сiмейне свято, сидiли б у м’яких глибоких фотелях i слухали, як дiвчатка грають i спiвають з репертуару, наприклад, Георгiя Виноградова, улюбленого спiвака маминоi молодостi:
За-ачем смеяца,
если сээээрцу больно,
за-ачем встречаца
если ты грустишь саа мной,
зааачэм играть в любовь
и уууувлекаца,
когда ты день и ночь мечтаешь а другом!
Або нi, краще, ось це, улюблене батькове, з репертуару Леонiда Утьосова:
Товаришч, я вахты не в силу стоять, —
сказал качегар качегару.
Огни в моих топках совсем не горят,
В котлах не сдержать мне уж пару.
. . . . .
А волны бегут ат вин-ы-та за кормой…
Нi, краще все-таки ось це:
Шчаааастье мое, посмотри – наша юность цветет,
Сколько любви и веселья вокруг…
Радость моя, это молодость песни поет,
Мы с тобой неразлучны вдвоем, мой цветок,
мой друг!
І щоб потай обмiнюватись пiд музику виразними й нiжними поглядами, мовляв, ми ж то знаемо, про що вона нам нагадуе, ця пiсня.
І всi в кiмнатi похитують головами в такт, пiдспiвують – i про «раскинулось море» i про «зачем смеяться», а Саркисяни кусають лiктi i плачуть пiд вiкнами.
Так от, про «зимовий катамаран». Одного разу, хоча i не вперше, а, мабуть, вдесяте у Владчиному життi, прийшла-настала зима, випав снiг, залили у дворi сусiдньоi школи поряд з будинком Павлiнських ковзанку i спорудили снiгову гiрку з трамплiном. До речi, все влаштував мiй тато – вiн тодi викладав у цiй школi фiзкультуру. А в музичну школу дiвчатка повиннi були проходити якраз повз ковзанку та гiрку. Нi, Лариса, старша слухняна донька, мужньо проходила, борючись зi спокусою, намагаючись навiть не глипати у бiк нестримних зимових дитячих веселощiв. А Томсойер Владка трiшки затримувалася. Вона, насупивши чоло i пiдiбгавши губи, сумно спостерiгала за безтурботною дiтворою i кмiтувала, як би iй хоч раз з’iхати з гiрки, а вже стати на ковзани й побiгати – це було б щастям. Але руку вiдтягував важенний футляр з акордеоном.
– Саркисянчик, – одного разу покликала Владка сусiда свого, Павла Саркисяна, який, заповзято шморгаючи носом, розчервонiлий, у шапцi набакир, увесь в снiгу, з’iжджав з гiрки на новеньких, от тiльки тиждень тому куплених йому санчатах i поспiшав з ними, осяйними, новенькими, знову на вершечок: – Саркисянчик, будь друзякою, дай скотитись разочок, га?
– Не-моооо-жу, – вiдвернувшись вiд Владки, похмуро вiдказав Саркисян, хвацько струшуючи мокрою рукавичкою снiг iз санчат. – Менi тато не дозволяе нiкому нашi сани давати.
– Та не бреши, – обурилася Владка, – твiй тато на роботi взагалi!
– А вiн учора не дозволяв, – сварливо виставив щелепу Саркисян.
– Так то ж учора… – не втрачала надii Владка. – Ну дааай…
– Не дам! – Саркисян усiвся на сани i вiдвiв погляд кудись вбiк i вгору, навмисне, аби лишень не зустрiтись з благаючими Владчиними очима.
А коли обернувся на вiдчайдушний репет численноi дiтвори, що юрмилася бiля пiднiжжя гiрки, розкрив рота вiд заздрощiв i подиву: Владка iз сестрою Ірою вiдчайдушно й стрiмко з’iжджала з гiрки на дивовижнiй широкiй – на два мiсця – спорудi, яка згодом виявилася футляром вiд акордеона, який журно, як сирiтка, мерз на лавi.
Лише наприкiнцi лютого Тамарапална, розгледiвши побиту та подряпану дерматинову обшивку акордеонового футляра, вистежила одного разу своiх горе-музиканток i жахнулася. Обидвi були серйозно покаранi, але, на радiсть Владки та Ірини i на заздрiсть старшоi сестри, позбавленi музичноi принуки. Мрiя про лаковi мешти, гладенькi зачiски, маленький сiмейний оркестрик i хоровий спiв залишилася нездiйсненою.
Мало того – одного разу Владчин батько зловив усю компанiю вуличних друзiв Владки за курiнням… кукурудзяних рилець. А як було. Якось одного погожого лiтнього ранку, коли все було як завжди: гудiли-дзижчали надокучливi мухи, сонце просвiчувало крiзь листя, Вусань голосно позiхав i валявся догори пузом поруч зi своею будкою. І раптом стало не вельми цiкаво. А Владка починала непокоiтися, коли ставало нецiкаво. І вона сказала сестрi Ірi: а пiдемо до сусiдiв, на поле – там у кукурудзок е такi нитки, наче хвости, – iх можна вплiтати лялькам в коси. І ще багато чого можна з них робити. От хоча б лаштувати собi зачiски i навiть перуки! Отож, не вiдразу, нi, не вiдразу сталося грiхопадiння. Спочатку дiвчатка обдирали кукурудзу i робили з тих самих шовковистих кукурудзяних рилець шиньйони лялькам i собi. Потiм ламали кукурудзу i пекли ii на вогнищi. І ось тут, коли вони почали цупити кукурудзу, – так ii ж було цiле поле! – безкрае поле над Прутом, наповнене шурхотом i дзвоном, – Владка вже не могла насолоджуватися сама – вона покликала на iмпровiзований пiкнiк усiх друзiв з iхньоi маленькоi вулицi. Пекли кукурудзу, шматочки яблук, нанизанi на гiлки. І само прийшло, iдея лежала взагалi на поверхнi. Постае питання, що iз цими кукурудзяними рильцями ще робити, якщо вони спочатку нiжнi лискучi й маслянистi, а за хвильку – вже сухi, крихкi, ламкi – i трохи потреш – уже порохна. Правильно, це треба палити. Сестра Ірка мерщiй зганяла за журналом «Пiд прапором ленiнiзму», що його з якогось дива передплачували батьки. Вiн, цей невеликий журнал, видрукуваний на газетному паперi, був нецiкавий i без картинок. І, на вiдмiну вiд «Мурзилки» i «Барвiнка», приходив часто-часто, мало не щотижня. Усi дiти вiдiрвали собi по аркушевi, згорнули самокрутки. Саркисян продемонстрував, як вiн дiдусевi самокрутки з тютюном лагодив, спритно вправлявся. І всi дiти повагом розсiлися кружком й зайшлися смалити й бухикати. За цим заняттям i застукав усю превеселу громаду експериментаторiв Владчин батько.
Усi отримали по тих мiсцях, куди встигла влучити важка чоловiча рука, – хто по потилицi, хто по п’ятiй точцi. Окремо старша Владчина сестра Ірка дiстала по шиi за наругу над свiжим номером журналу «Пiд прапором ленiнiзму», за яким батько-комунiст вiдповiдально i серйозно готувався до полiтзанять у своiй органiзацii. А Владка вигулькнула з-пiд батькового лiктя i дременула в близенький лiсок, одразу за кукурудзяним полем, – нiжки були довгi, легкi, жвавi, розгнiваний батько було кинувся вслiд, але тiльки кулаком пригрозив.
Потiм, через якийсь час, вiн раптом помiтив, що Владка давно вдома i зосереджено пораеться по господарству: то волочить, перехилившись тоненьким тiльцем i пихкаючи вiд старанностi, величезне вiдро води з колонки на вулицi, то поливае огiрки в теплицi або квiти у дворi, то чистить кролячi клiтки. Власне, виконуе тi завдання, якi й були б данi iй у виглядi покарання. Владка була наймолодша, i батько, посмiюючись, приречено вiдмахнувся тодi: ну нехай, виросте – зрозумiе.
Тiльки одного разу не витримав батько i дiстала молодша його улюблена донька на горiхи – поскаржилися на неi сусiди. І, власне, бачив, що стала вона про щось замислюватися. І мама Владчина теж помiтила i наказувала, мовляв, Владо, займися чим-небудь. І не смiй робити те, що ти надумала. Інодi вони взагалi кричали iй, якщо наставала раптом тиша i не чути було ii дзвiнкого голосочку.
– Владко! Хоч я й не бачу тебе, – суворо кричала у вiкно або через паркан Тамарапална, – але не роби того, що ти зараз робиш!
І у вiдповiдь мама чула смiх i тупотiння жвавих Владчиних сандаликiв, яке вiддалялось усе далi й далi.
