скачать книгу бесплатно
Мирослав Скорик
Любов Олександрiвна Кияновська
Знаменитi украiнцi
Однiею з найяскравiших особистостей украiнськоi культури другоi половини ХХ – перших десятилiть ХХІ ст. був композитор i музикант Мирослав Скорик (1938–2020). Його унiкальний «життевий проект» вмiстив у себе так багато вершинних досягнень у рiзних сферах музичноi культури, що видаеться дивовижним, як могла одна людина – навiть впродовж доволi тривалого часового вiдрiзку понад пiвстолiття! – здiйснити такий об’емний творчий чин. Мабуть, одним з «ключiв», яким можна вiдкрити таемницю його мистецьких звершень, була гуманiстична спрямованiсть усiх помислiв, потреба писати «для людей», а не для того, щоби показати i прославити себе.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Любов Кияновська
Мирослав Скорик
© Л. О. Кияновська, 2021
© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009
Погляд на бiографiю Мирослава Скорика з висоти пташиного лету
Серед митцiв, що репрезентують украiнський духовний доробок другоi половини XX – перших десятилiть XXI столiття, однiею з найяскравiших особистостей був Мирослав Скорик, музикант винятково широкоi амплiтуди. Його унiкальний «життевий проект» вмiстив у себе так багато вершинних досягнень у рiзних сферах музичноi культури, що видаеться дивовижним, як могла одна людина – навiть впродовж доволi тривалого часового вiдрiзка понад пiвстолiття! – здiйснити такий об’емний творчий чин. Мабуть, одним з «ключiв», яким можна вiдкрити таемницю його мистецьких звершень, була гуманiстична спрямованiсть усiх помислiв, потреба писати «для людей», а не для того, щоби показати й прославити себе. Тому на початку загального огляду його життетворчостi дозволю собi обрати головне гасло творчостi Скорика, яке вiн не раз повторював у наших розмовах та й у численних iнтерв’ю:
«Я не е снобом, який розраховуе лише на купку знавцiв, вважаю, що добра музика дiйде до розуму i серця як глибокогофахiвця, так i того, хто скромно називае себе аматором, а навiть i того слухача, який говорить, що нiчого не розумiе в мистецтвi. Чим краща музика, тим бiльше людей зможе знайти в нiй щось особливе для себе».
Цей головний принцип Скорик сповiдував не лише в основнiй галузi своеi дiяльностi – в композиторськiй творчостi, а й в усiх iнших дiлянках музичноi культури, в яких вiн щедро i плiдно себе проявляв. Тому вже сама тiльки суха статистика його здобуткiв вражае не тiльки кiлькiстю та рiзноманiтнiстю, а чи не найбiльше – вiдчуттям доцiльностi того, що потрiбно суспiльству вiд музики «тут i тепер»:
– композитор, що залишив у своiй спадщинi понад 300 творiв i працював майже у всiх жанрах: оперному i балетному, концертному й камерному, пiсенному i хоровому, духовнiй i естраднiй царинi, в площинi театральноi й кiномузики, транскрипцiях свiтовоi класики та знаменитих шлягерiв в естрадно-джазовому й академiчному стилi;
– редактор, який повернув в концертний обiг кiлька десяткiв незаслужено забутих шедеврiв свiтовоi та украiнськоi музики минулих епох, вiд Ренесансу до початку XX столiття;
– педагог, який створив власну школу й виховав понад п’ятдесят високопрофесiйних композиторiв, талановитих митцiв, знаних у свiтi;
– блискучий музикознавець-теоретик, автор оригiнальноi теорii «дванадцятитоновоi дiатонiки»;
– прекрасний пiанiст та ансамблiст, що з великим успiхом виступав на концертних естрадах;
– диригент, багатолiтнiй керiвник камерного оркестру «Академiя» Львiвськоi нацiональноi музичноi академii iменi М. В. Лисенка;
– органiзатор музичного життя, займав керiвнi посади провiдних музичних iнституцiй: у 1988–2020 роках – голова Львiвськоi органiзацii Спiлки композиторiв Украiни, завiдувач кафедри композицii Львiвськоi нацiональноi музичноi академii iменi М. В. Лисенка, у 1998–2020 – завiдувач кафедри музичноi украiнiстики Нацiональноi музичноi академii Украiни iменi П. І. Чайковського, у 2006–2010 – спiвголова Спiлки композиторiв Украiни (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%BB%D0%BA%D0%B0_%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8), у 2011 (https://uk.wikipedia.org/wiki/2011)–2016 (https://uk.wikipedia.org/wiki/2016) – художнiй керiвник Нацiонального академiчного театру опери та балету Украiни iменi Т. Г. Шевченка.
Вже сам цей перелiк свiдчить про винятковi заслуги, якi належать Мирославу Скорику практично у всiх сферах музичного життя. Його подвижницька праця була належно оцiнена не лише вдячними слухачами, учнями й колегами, але й державою. Небагато украiнських музикантiв отримали стiльки нагород i звань: Герой Украiни, народний артист Украiни, лауреат Нацiональноi премii Украiни iменi Тараса Шевченка, кавалер ордена «Знак Пошани», нагороджений орденом «За заслуги» I, II, III ступенiв, професор, академiк Академii мистецтв Украiни. Але це все не мае нiякого значення, бо тьмянiе перед звичайним ствердженням: Мирослав Скорик – КОМПОЗИТОР.
Перш нiж докладнiше зупинитися на переломних вiхах його життетворчостi i оглянути найважливiшi здобутки в наступних роздiлах, представлю життевий шлях митця в загальному переглядi, немов у «пришвидшенiй зйомцi», щоби читач змiг охопити «з висоти пташиного лету» його сходження до вершини творчостi, усвiдомити складнi й, здавалось би, непереборнi перешкоди, якi вiн завжди з честю долав. А головне: усвiдомити непересiчну роль Мирослава Михайловича Скорика у формуваннi украiнського музичного мистецтва вiд 1960-х рокiв протягом наступних шiстдесяти рокiв – до 2020 року, коли вiн вiдiйшов у вiчнiсть.
Його визначальна роль в нацiональнiй культурi не викликае бiльше сумнiву нi в кого, хто уважно й доброзичливо стежить за панорамою вiтчизняноi музики. На таку особливу позицiю в украiнськiй духовнiй iсторii склалося багато рiзних факторiв: непересiчнiсть особистостi, непередбачуванiсть, неочiкувано гострi «модуляцii» його творчоi еволюцii, його здатнiсть парадоксально поеднувати, на перший погляд, непоеднуване, протилежне, прекрасно вiдчувати як високоiнтелектуальнi жанри – струнний квартет, партиту чи фортепiанний цикл прелюдiй i фуг i, на противагу до цього, знаходити неповторний художнiй вираз для таких начебто «вторинних» дiлянок композиторськоi творчостi як дитячий альбом фортепiанних мiнiатюр чи музика до кiнофiльмiв, театральних вистав, невимушено переходити вiд естрадних пiсень до Лiтургii, вiд симфонiчноi поеми до джазових транскрипцiй, а отже, бачити в одному й тому ж предметi водночас «свiтло i тiнь». Такий широкий дiапазон дозволяе розкрити ще одну прикметну рису таланту композитора – здатнiсть постiйно, протягом всього твору утримувати в напрузi увагу слухача, змусити його не лише переживати, але й аналiзувати, шукати власнi асоцiацii.
Тому життевий i творчий шлях митця важко зобразити прямою лiнiею в будь-якому напрямку, а, якщо вже й шукати до неi графiчних вiдповiдникiв, то краще представити ii у виглядi спiралi, чиi звиви не укладаються симетрично, рiвномiрно й передбачувано, а утворюють химерний вiзерунок.
Мирослав Михайлович Скорик народився 13 липня 1938 року у Львовi. Його родина була тiсно пов’язана з украiнськими мистецькими, науковими, суспiльно-просвiтницькими колами Галичини, вiдiграла значну роль у суспiльно-культурному життi краю. Про родиннi коренi й численних видатних представникiв його найближчого «кровного» оточення ще йтиметься в наступному роздiлi, а тут лише згадаю, що вся атмосфера його раннього дитинства була вельми сприятливою для виявлення його вродженого таланту, оскiльки батьки – хоч i не музиканти за фахом – дуже охоче грали «для себе»: батько на скрипцi, а мама – на фортепiано.
Мирослав рано проявив нахил до музикування. Його неабиякi здiбностi помiтила Соломiя Крушельницька, рiдна сестра його бабусi Олени, i заохотила талановиту дитину до систематичних занять музикою. Сам композитор нерiдко згадував в розмовах та iнтерв’ю, як славетна спiвачка вплинула на вибiр його життевого шляху й спрямувала на заняття музикою: «Так, це було, мiж iншим, в мiй перший шкiльний день. Батьки записали мене у школу № 8 – це тепер вона спецiалiзована, з нiмецькою мовою навчання, а тодi була просто доброю украiнською школою – i повели в гостi до Соломii Крушельницькоi. Я почав щось награвати для неi на фортепiано, якiсь своi першi дитячi твори – i раптом спинився, обурився i сказав, що iнструмент грае фальшиво: вiн був на пiвтону нижче настроений вiд звичного, i я, оскiльки вже мав свiй невеликий слуховий досвiд, не сприйняв цiеi «iншоi» настройки. Тодi Соломiя Крушельницька зорiентувалась, що в мене абсолютний слух i порадила батькам вiддати в музичну школу. І вже наступного дня я пiшов до музичноi школи-десятирiчки. Так що ii слово справдi мало значення у моiх музичних заняттях».
У 1945 роцi Мирослав розпочинае навчання у Львiвськiй музичнiй школi при консерваторii, котра була вiдкрита за iнiцiативою Василя Барвiнського, тодiшнього ректора консерваторii. А 1947-го всю родину було репресовано бiльшовицьким режимом за несправедливим наклепом, разом з багатьма iншими представниками iнтелiгентних галицьких родин (помiж тим – i родину Барвiнських). Родину було вивезено до Анжеро-Судженська Кемеровськоi областi, де вони перебували майже десять рокiв. Проте навiть у суворих сибiрських таборах юнак не покидае займатись музикою. Його вчителькою з фортепiано стала учениця Сергiя Рахманiнова Валентина Ксенофонтiвна Канторова, що теж опинилась у бiльшовицькому засланнi в часи, коли, за дотепним i популярним виразом «центр культури й духовностi на 1/6 земноi кулi перемiстився у Сибiр i Соловки». Захоплення музикою не обмежуеться лише грою на фортепiано: вiн бере уроки скрипки в iншого полiтв’язня, родом зi Львова, Володимира Гавриловича Панасюка, котрий був тодi викладачем музичноi школи на засланнi. Тодi ж вiн пробуе писати i своi першi п’еси.
До Львова з Сибiру Скорик повертаеться аж 1955 року (на щастя, вiн мав «чистий» паспорт i мiг виiхати, на вiдмiну вiд батькiв, яким довелося чекати ще два роки). Тодi ж вступае на перший курс Львiвськоi державноi консерваторii iменi М. Лисенка по класу композицii, навчаеться спочатку в Станiслава Людкевича, потiм два роки – в класi Романа Сiмовича, а згодом – Адама Солтиса, в класi якого завершуе навчання в 1960 роцi. Уже раннi твори для фортепiано – серед них цикл «У Карпатах» – засвiдчили сильний i оригiнальний талант молодого музиканта.
Його дипломною роботою з композицii стала кантата «Весна» на слова Івана Франка, котра i до сьогоднi з великим успiхом виконуеться в хорових програмах сучасноi музики та входить у постiйний репертуар навчальних i професiйних колективiв. Паралельно вiн навчаеться на теоретичному вiддiленнi i в тому ж 1960 роцi захищае дипломну роботу на тему «Ладова система Сергiя Прокоф’ева» в класi С. Людкевича. Пiсля завершення навчання Скорик вступае до аспiрантури Московськоi державноi консерваторii iменi П. Чайковського в клас професора Дмитра Кабалевського, яку закiнчуе 1964 року двома творами – симфонiчною поемою «Сильнiше смертi» та кантатою «Людина» на вiршi литовського поета Едуардаса Межелайтiса. На основi дипломноi роботи 1967 року захищае кандидатську дисертацiю.
З 1963 року Скорик починае працювати викладачем Львiвськоi консерваторii на кафедрi теорii музики i композицii й одразу опиняеться в гущавинi культурних подiй. У 1963 роцi вступае до Спiлки композиторiв Украiни, що засвiдчило стрiмкий злет кар’ери i визнання його таланту – адже вiн став наймолодшим членом цiеi творчоi органiзацii. Проте позицiя суто академiчного музиканта не зовсiм влаштовувала Скорика: в цi роки вiн органiзовуе естрадний ансамбль «Веселi скрипки», для якого пише пiснi й iнструментальнi твори, руйнуючи офiцiозний штамп радянських масових пiсень i розпочавши нову лiнiю украiнськоi естради. Естраднi пiснi, написанi молодим музикантом у 1960-х, до сьогоднi зберiгають свою популярнiсть. Завдяки «Веселим скрипкам» вiн познайомився з молодою архiтекторкою Ларисою Кузьмою, з якою невдовзi одружився. У молодого подружжя Скорикiв народилася донька Мiлана.
У 1964 роцi славетний режисер Сергiй Параджанов приiжджае до Львова з намiром знайти композитора для свого фiльму. Його привабила повiсть Михайла Коцюбинського «Тiнi забутих предкiв», а кiношедевр, який вiн зняв, згодом увiйшов у десятку кращих фiльмiв всiх часiв i народiв за даними ЮНЕСКО. Музику до фiльму вiн запрошуе писати молодого i ще невiдомого Скорика. Через кiно з його колористичними i зорово-асоцiативними можливостями, через лiтературний сюжет «народноi драми» – символiчноi повiстi Михайла Коцюбинського Мирослав Скорик по-новому осмислюе сенс категорii нацiонального, звертаючись до вiчних праджерел, до архаiчних традицiй свого народу. Робота над музикою до кiнофiльму була настiльки важливою для нього, що на ii основi композитор невдовзi створив оркестровий «Гуцульський триптих» («Гуцульська симфонiета»).
Цей твiр розпочав серiю творiв, рiзноманiтних за трактуванням народнопiсенних iнтонацiй. Згодом критики вiднесуть iх до «новоi фольклорноi хвилi». Вони були на той час незвичнi, а навiть «зухвалi»: в академiчному руслi Скорик дозволив собi звернення до джазовоi стилiстики, що було чи не першим таким прецедентом у творчостi украiнських композиторiв. Особливе мiсце у фортепiаннiй творчостi посiдае цикл «З дитячого альбому», який продовжив лiнiю дитячих дидактичних збiрникiв для фортепiано, започатковану у вiтчизнянiй музичнiй культурi В. Барвiнським i В. Косенком. У серединi 1960-х композитор звертаеться i до доволi рiдкiсного в украiнськiй музицi жанру, створивши одноактний балет за вiдомим програмним вiршем І. Франка «Каменярi», який був поставлений разом з балетом Лесi Дичко «Досвiтнi вогнi» на сценi Львiвського театру опери i балету iменi І. Франка у 1966 роцi.
Але найбiльшу – i цiлковито заслужену! – популярнiсть у його доробку здобув твiр, котрий завершив тривалий перiод творчостi митця, позначений винятковим iнтересом до карпатського фольклору. Цим твором був «Карпатський концерт» для оркестру (1973), що дотепно й майстерно поеднав терпкий аромат гуцульських наспiвiв з гостросучасними ритмами джазу та розкiшними оркестровими барвами. «Карпатський концерт» з успiхом виконувався в багатьох краiнах Європи i Америки, був записаний на грамплатiвку, пiсля його трiумфу iм’я автора потрапило в провiднi европейськi енциклопедii i лексикони серед знаменитих композиторiв свiту.
У 1966 роцi Скорик переiжджае до Киева, обiймае там посаду викладача класу композицii в Киiвськiй державнiй консерваторii iменi П. Чайковського. І тут одразу йому довелося виконувати особливо вiдповiдальне завдання. Пiсля смертi Бориса Лятошинського 1968 року в нього завершуе навчання бiльшiсть колишнiх учнiв видатного метра, серед них Євген Станкович, Іван Карабиць, Йонас-Освальдас Балакаускас (Литва). Молодий педагог зумiв гiдно продовжити традицiю видатного метра, здобути авторитет у студентiв. Це свiдчить про неабияке визнання педагогiчних здiбностей Скорика. Педагогiчна праця стала, поруч з композицiею, провiдною справою його життя. Випускники Скорика працювали або й сьогоднi плiдно працюють як викладачi композицii i теоретичних дисциплiн в навчальних закладах Украiни, займають помiтне мiсце у творчому процесi нашоi краiни. Серед них, окрiм вже названих, – такi знанi iмена як Олег Кива i Вадим Ільiн, Володимир Зубицький i Вiктор Степурко, Ганна Гаврилець i Богдана Фроляк, Олександр Козаренко й Іван Небесний, Ярослав Верещагiн i Володимир Шумейко, В’ячеслав Назаров, Ігор Корнiлевич, Леся Горова, Роман Стельмащук, Богдан Сегiн, Михайло Швед.
Рiвночасно працюе i над науковими теоретичними розвiдками, пише критичнi статтi, здобувае науковий ступiнь кандидата мистецтвознавства, захистивши дисертацiю в Московськiй консерваторii.
Глибоке пiзнання коренiв нацiональноi та европейськоi культури викликало в композитора бажання вiдродити до життя незаслужено забутi твори украiнських композиторiв. Так розпочалась у 1970-х роках справжня «редакторська епопея» в його дiяльностi, що в рiзних формах тривала майже до останнiх рокiв життя.
Завдяки старанням Скорика протягом 1970-х – початку 1990-х рокiв побачили свiтло сцени украiнськi опери перших десятилiть XX сторiччя: на сценi столичного оперного театру iменi Тараса Шевченка виставлялась опера «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, оперна студiя при Львiвськiй державнiй консерваторii iменi М. Лисенка вiдновила нiколи ранiше не поставленi на великих сценах опери «Купало» Анатоля Вахнянина (що теж пiзнiше виставлялась у Киевi) та «Роксоляна» Дениса Сiчинського. Прозвучала у виконаннi симфонiчного оркестру Львiвськоi фiлармонii «Юнацька симфонiя» Миколи Лисенка. Багато творiв минулого, у тому числi й хоровi духовнi опуси, Мирослав Скорик переклав для камерного оркестрового складу, серед них i чудовий «Отче наш» Максима Березовського. У традицiйних концертах оркестру «Академiя» звучать його оркестровi переклади колядок. Нерiдко в транскрипцiях i перекладеннях вiн звертався i до творчостi видатних iноземних авторiв.
Його редакторська праця була пов’язана з науковими пошуками, вiдродженням старовинноi музики. В архiвах Львiвськоi науковоi бiблiотеки довгi десятилiття зберiгалася лютнева табулятура XVI сторiччя. Композитор зробив ii сучасну розшифровку i здiйснив обробку трьох фантазiй з неi для камерного оркестру, пiсля чого цi невеликi ефектнi п’еси мiцно увiйшли в украiнський i закордонний концертний репертуар. Поруч з тим продовжуе працювати над теоретичними розвiдками, виступае з критичними статтями, рецензiями, завершуе роботу над грунтовним музикознавчим дослiдженням «Структура i виражальна природа акордики в музицi XX столiття» (1983).
Інтерес до музики минулих епох не мiг не вiдбитися на власнiй творчостi митця. Класичнi й романтичнi традицii продовжуються в iнструментальних концертах Скорика 1970-х – 1980-х рокiв: у Першому i Другому фортепiанному концертi, Першому вiолончельному концертi. Нова грань творчостi розкриваеться в старовинному жанрi партити. У цей романтичний перiод 1981 року Мирослав Скорик пише музику до телефiльму режисера Володимира Денисенка «Високий перевал», «Мелодiя» з якого невдовзi отримала надзвичайну популярнiсть. У 2007 роцi пiсня «Свiча» на слова Богдана Стельмаха у виконаннi Оксани Бiлозiр стала символом трагедii Голодомору.
За Перший концерт для вiолончелi та симфонiчного оркестру (1983) композитор 1987 року отримав найвищу мистецьку нагороду нашоi держави – Нацiональну премiю Украiни iменi Т. Шевченка. Лiрико-драматичнi, напруженi образи вiолончельного концерту вiдкривають нову грань обдарування митця, його талант тонкого музичного лiрика, психолога, що прагне розкрити найпотаемнiшi порухи й драму людськоi душi.
У 1987 роцi Скорик повертаеться зi столицi до рiдного мiста, очолюе кафедру композицii у Львiвськiй консерваторii. Паралельно вiн стае головою Львiвськоi органiзацii Спiлки композиторiв Украiни, змiнивши на цiй посадi патрiарха галицькоi музики Миколу Колессу. Маестро iнтенсивно розгортае культурно-просвiтницьку й органiзацiйну дiяльнiсть, у його клас композицii приходять талановитi студенти, що згодом стануть яскравими постатями нацiональноi культури та пiдхоплять естафету у мистецькiй сферi, серед них – Богдана Фроляк, Роман Стельмащук, Леся Горова. У переломну добу на порозi Незалежностi вiн прекрасно вiдчувае дух нового часу, готуючись до важливих звершень, не боiться брати участь в акцiях, якi навiть на схилi радянськоi влади могли принести iх учасникам немало неприемностей.
Цiкаво простежити за динамiкою ювiлеiв композитора, що опосередковано вiдображають вiдношення украiнського суспiльства до одного з найвизначнiших митцiв свого часу. Перший урочистий ювiлей був 1988 року. Мирославу Михайловичу виповнилось 50 рокiв, i у фiлармонii вперше звучать його транскрипцii каприсiв Паганiнi. Тодi вiн ще не створив повного циклу 24 каприсiв – лише кiлька надзвичайно яскравих п’ес, яким композитор надав фантастично сучасного звучання, перетворив романтичнi образи у захопливу гумористичну мандрiвку епохами й стилями. За кiлька днiв у концертному залi Львiвськоi консерваторii iменi М. Лисенка вперше виконують прелюдii i фуги для фортепiано, якi так само перевертають звичне уявлення про змiст класичноi полiфонii. Не забуваймо, це ще сутiнки радянськоi епохи, така вiдверта iронiя в строгих формах полiфонiчного циклу межуе iз викликом загальноприйнятим нормам й iдеалам. Частина публiки в захватi, частина збентежена i не знае, як реагувати. Сам композитор не зважае на списи, якi ламаються довкола його творчостi, i з олiмпiйським спокоем зберiгае притаманну йому незворушнiсть i деяку загадковiсть постави.
Серед численних нацiонально спрямованих подiй «на порозi Незалежностi», в яких брав участь Скорик, варто згадати легендарний фестиваль-конкурс украiнськоi популярноi музики «Червона рута», що проводився в Чернiвцях 17–24 вересня 1989 року i кардинально змiнив позицiю нацiональноi естради. Мирослав Скорик не побоявся очолити журi конкурсу, попри значний тиск партiйних органiв на органiзаторiв «нацiоналiстичноi» iнiцiативи. Знаменно, що лауреати та дипломанти цього конкурсу на кiлька наступних десятилiть стали символом оригiнальноi украiнськоi популярноi пiснi: володар Гран-прi Василь Жданкiн, Тарас Курчик, Марiя Бурмака, Тарас Чубай, сестри Тельнюк, та учениця Скорика Леся Горова.
Важливою сторiнкою дiяльностi Мирослава Скорика стало керiвництво камерним оркестром студентiв тодi ще Вищого музичного iнституту iменi М. В. Лисенка (з 2007 року Львiвськоi Нацiональноi музичноi академii iменi М. В. Лисенка). З колективом, що невдовзi почав називатись Львiвський камерний оркестр «Академiя» Скорик був пов’язаний до кiнця життя, спiвпрацював з друзями-однодумцями: концертмейстером Артуром Микиткою та диригентом Ігорем Пилатюком. Для оркестру готував цiкавi програми, створив ряд оригiнальних опусiв, оркестрових транскрипцiй класики, сучасного популярного мистецтва. З цими програмами оркестр виступав на численних конкурсах (звiдки завжди повертався з нагородами), фестивалях, авторських та тематичних концертах в Украiнi й за кордоном.
Загалом за перiод Незалежностi вiдбуваеться неймовiрне «географiчне» розширення концертноi дiяльностi та промоцii творiв композитора у свiтi. Успiшнi концерти самого Маестро i виконання його творiв у США i Канадi, Австралii й Нiмеччинi, Австрii й Польщi та iнших краiнах засвiдчили найвищу художню вартiсть його музики не лише для украiнцiв, але й для меломанiв рiзних куточкiв планети.
Починаючи вiд перших рокiв, коли врештi впала «залiзна завiса» i можна було вiльно виiжджати, не звiтуючи «вiдповiдним органам» i не питаючи в них дозволу, Мирослав Скорик з радiстю вiдкривае для себе свiт – а свiт вiдкривае для себе видатного украiнського митця. Свобода пересування краiнами i континентами не лише дозволила побачити й оцiнити новi мистецькi перспективи i досягнення. Інтенсивнi контакти з провiдними митцями та колективами рiзних краiн дали йому новi iмпульси для композицii – над творами, написаними у перше десятилiття Незалежностi, смiливо можна поставити гасло: «американський перiод», коли Скорик бiльше перебував за океаном, нiж в Украiнi. Плiднiсть творення була зумовлена можливiстю виконання на престижних свiтових естрадах США i Канади, рядом замовлень вiд меценатiв, запрошеннями на музичнi фестивалi тощо. Вплинула на його рiшення i складна фiнансова ситуацiя «жорстоких дев’яностих», коли з Украiни у рiзнi куточки свiту виiхали на заробiтки кiлька мiльйонiв осiб.
Композитор говорив про причини своiх великих мандрiв спокiйно, нiчого не приховуючи, не прикрашаючи дiйснiсть, проте й об’ективно оцiнюючи реальну ситуацiю. На запитання в iнтерв’ю про причини його тривалого перебування за кордоном, вiдповiдав прямо: «Ну, бачте, така була ситуацiя тодi, в Украiнi. Пам’ятаю 1989 рiк у Львовi. В гастрономi, де я спробував щось купити, продавчиня ‘‘послала’’ мене так голосно й так далеко, що в пошуках заробiтку я згодом опинився в Америцi, а потiм i в Австралii. Вирiшив спробувати iммiгрантського хлiба. Нi, я не працював! Просто тимчасово виiжджав, коли настали скрутнi часи – у 1990-тi. Доводилося заробляти. Мене запросили спочатку з украiнськоi дiаспори. Виступав iз концертами своiх творiв, зокрема як пiанiст. Перебував здебiльшого в Нью-Йорку. Трохи жив у Австралii, там у мене родичi. Як i всi тодi, боровся зi скрутою як мiг. Але це не була стала робота за кордоном. Я навiть офiцiйно залишався тут на роботi, просто брав вiдпустку власним коштом на рiк i виступав за кордоном. Час вiд часу повертався, працював в Украiнi, а тодi знову iхав…»[1 - Розмову провела Катерина Кiндрась. Гантер (штат Нью-Йорк) Серпень, 2016 р. URL: https://ny.mfa.gov.ua/news/63474-ukrajinsyka-gromada-privitala-u-nyju-jorku-kompozitora-miroslava-skorika (дата доступу: 06.04.2021)].
Особою, яка на початку 1990-х рокiв запросила Мирослава Скорика до США, був Вiрко Балей (нар. 1938), композитор i диригент украiнського походження, професор Невадського унiверситету. У Лас-Вегасi 1971 року вiн органiзував щорiчний фестиваль сучасноi музики, на який пiсля падiння «залiзноi завiси» запрошував украiнських музикантiв, у тому числi й Скорика. Для Лас-Вегаса композитор написав Другий скрипковий концерт, солiстом в якому виступив знаменитий украiнський скрипаль Олег Криса. Вiн же став першим виконавцем Другоi скрипковоi сонати на американському континентi.
Були й iншi меценати, якi пiдтримували украiнських музикантiв – i тих, якi тiльки приiжджали з концертами, i тих, якi постiйно жили в США – Олега Крису, Миколу Сука, Юрiя Мазуркевича, Олександра Слободяника, Володимира Винницького, Наталiю Хому, Соломiю Сороку та багатьох iнших. Серед меценатiв слiд назвати композитора i громадського дiяча Ігоря Соневицького (1925–2006). Заснована ним 1983 року «Музична Гражда» (Music and Art Center of Greеn County) – Центр Украiнськоi Культури у мiстi Гантер протягом кiлькох десятирiч був i залишаеться важливим «вiкном украiнськоi культури» в Америцi. На фестивалях украiнськоi музики, що проводилися при Центрi, часто виступав сам Мирослав Скорик i постiйно звучали його твори. Прилучилась до популяризацii творчостi композитора й Ірена Стецура (1938–2012), засновниця музичноi серii в Украiнському iнститутi Америки.
Варто згадати ще кiлькох осiб, що вiдiграли iстотну роль у поширеннi музики Мирослава Скорика у Новому свiтi. Серед них назвемо Володимира Винницького (нар. 1955), лауреата численних конкурсiв пiанiстiв, зокрема й такого престижного як Мiжнародний конкурс iменi Маргарити Лонг в Парижi. Уродженець Львова, вiн закiнчив Московську консерваторiю, переiхав у США на початку 1990-х рокiв i певний час був адмiнiстратором фестивалю «Музичноi гражди» в Гантерi (перейнявши цю функцiю пiсля смертi засновника музичного форуму Ігоря Соневицького), тривалий час викладав фортепiано в унiверситетi Чарльстону (Пiвденна Каролiна). Винницький часто виступав в дуетi з Мирославом Скориком, зокрема надзвичайною популярнiстю користувалися iх виступи з джазовими обробками класики та з п’есами в джазовому стилi самого Маестро.
Тiснi контакти пов’язували композитора з iншими украiнськими музикантами – вiолончелiсткою, лауреаткою Мiжнародного конкурсу iменi П. Чайковського в Москвi Наталiею Хомою (нар. 1963), пiанiстами Олександром Слободяником (1941–2008) та Миколою Суком (нар. 1945). Скорик виступав разом з учасниками квартету iменi Миколи Леонтовича (цей колектив 1999 року дав низку концертiв у США, присвячених 60-рiччю композитора). Ряд творiв цього десятилiття, зокрема Третiй концерт для фортепiано з оркестром, п’еса „A-r-i-a” для вiолончелi, симфонiчна поема «Спогад про Батькiвщину», Партита № 7 виникли пiд безпосереднiм враженням перебування Скорика на американському континентi, призначенi здебiльшого для конкретних виконавцiв i колективiв.
Та попри успiхи артистичноi американськоi одiссеi, Мирослав Скорик завжди повертався в Украiну. В одному з iнтерв’ю вiн сам пояснюе таке рiшення без зайвого патрiотичного пафосу, але дуже переконливо: «Дякувати Богу, вдавалося попрацювати то там, то там i якось пережити тi часи. Тому це й поверненням назвати не можна. Напевне, я мiг би в Америцi залишитися дуже легко ще в 1980-тi. Але я був свiдомий того, що тут все-таки важко пробитися. Тому щоразу, коли проводжу фестиваль ‘‘Киiв Мюзик Фест’’, намагаюся запросити когось з талановитих музикантiв, яких доля занесла в чужi краi. Я навiть шiсть своiх концертiв для скрипки з оркестром написав для украiнських музикантiв-емiгрантiв: концерт № 2 створив для американського украiнця Олега Криси, № 3 – для Юрiя Харенка з Нью-Йорка, № 4 – для Юрiя Мазуркевича з Бостона, № 5 – для львiв’янина Олега Каськiва зi Швейцарii, № 6 – для Олега Белова, який мешкае в Нiмеччинi, але родом з Хмельницького. Мало того, я запросив цих скрипалiв з рiзних краiн свiту додому, й вони виступали з цими концертами в Украiнi. Я вiдчуваю, що тi, хто залишився тут, iз задоволенням хотiли б приiхати в Украiну. Тобто, попри матерiальний добробут, е якась ностальгiя, яка не вiдпускае. Навiть тодi, коли людина зовнi в чужiй краiнi видаеться успiшною й нiбито щасливою»[2 - Розмову провела Катерина Кiндрась Гантер (штат Нью-Йорк). 2016. URL: https://ny.mfa.gov.ua/news/63474-ukrajinsyka-gromada-privitala -u-nyju-jorku-kompozitora-miroslava-skorika (дата доступу: 06.04.2021).].
А в iншому iнтерв’ю висловлюеться ще бiльш радикально: «Композитору важко увiйти в iншу нацiональну традицiю. Тому що, кожна мiсцина мае свою особливiсть. Для того, щоб увiйти у традицiю iншого народу, потрiбно з десяток рокiв. Навряд чи це дало б позитивний результат. Навiть маючи таку можливiсть – я розумiв, що мое мiсце у своiй краiнi… Я б сказав, що тiнi забутих i незабутих предкiв живуть у композиторi»[3 - Мирослав Скорик, композитор: Тiнi забутих i незабутих предкiв живуть у композиторi. URL: https://rozmova.wordpress.com/2018/10/20/myroslav-skoryk-17/ (дата доступу: 06.04.2021).].
І Скорик не просто повертався: привозив новi iдеi, плани, задуми, якi успiшно реалiзовував i якi залишались у львiвськiй культурi важливими iсторичними вiхами. Великим вiдкриттям i справжнiм потрясiнням для слухачiв – як професiйних музикантiв, так i широкого кола меломанiв – став фестиваль «Музика украiнського зарубiжжя» у 1991 роцi, у програмi якого вперше у Львовi прозвучали твори Стефанii Туркевич, Мар’яна Кузана, Зеновiя Лавришина, Лариси Кузьменко, Андрiя Гнатишина, Романа Придаткевича, Антона Рудницького, Михайла Гайворонського, Івана Вовка, Павла Печенiги-Углицького, Юрiя Фiали, Юрiя Оранського та деяких iнших. Ця мистецька подiя значно розширила уявлення про межi украiнськоi культури i поруч з фестивалем «Киiв Музик Фест» допомогла усвiдомити iстинний розмах нацiонального музичного мистецтва.
У 1993 роцi Скорик як Голова Львiвськоi органiзацii Спiлки композиторiв Украiни iнiцiюе ще одну безпрецедентну на тi часи акцiю – тематичний конкурс «Пам’ятi жертв голодомору – композитори Украiни». Це сьогоднi вшанування мiльйонiв жертв, що померли в 1932–1933 роках вiд голоду, видаеться самоочевидним: у четверту суботу листопада украiнцi запалюють свiчку пам’ятi i поминають загиблих. Але 1993 року про це ще нiхто не говорив, навiть указ Президента Кучми про «День пам’ятi жертв голодоморiв» з’явиться лише через п’ять рокiв 1998 року. Тому з боку Скорика це був смiливий крок, який засвiдчив його громадянську позицiю. Сам вiн до цiеi подii написав симфонiчну поему «1933», яка вирiзняеться в спадщинi композитора незвичною музичною мовою: для художнього вiдтворення трагедii, яка не мае i не може мати пояснення у категорiях гуманiстичних цiнностей, митець використовуе виразовий арсенал авангарду, таким чином пiдкреслюючи нелюдський характер вселенського злочину комунiстичноi системи.
У 1995 роцi у Львовi засновано мiжнародний фестиваль сучасноi музики «Контрасти», в рамках якого виконувались авангарднi твори свiтових композиторiв. Скорик, хоч i невеликий прихильник авангарду, що доволi рiдко й ощадно застосовував авангарднi прийоми у власних творах, охоче прилучився до органiзаторiв i увiйшов у мистецьку раду фестивалю. У 1996 роцi у Львовi вiдбувся ще один фестиваль, зiнiцiйований Мирославом Михайловичем, – «Днi американськоi й украiнськоi музики у Львовi», в якому поруч з музикою украiнськоi дiаспори i сучасних митцiв Украiни прозвучали твори американських композиторiв рiзних поколiнь i мистецьких уподобань.
Згаданi музичнi акцii – лише невелика частка вагомих культурно-просвiтницьких подiй, якi вiдбулися завдяки таланту, авторитету, наполегливостi та пасiонарностi Мирослава Скорика. А ще ж були концерти з творiв репресованих композиторiв, форуми молодих, виконання музики минулих столiть, вiдредагованих, а по сутi – вiдроджених Маестро, постановки опер галицьких композиторiв, теж за його редакцiею. Залишаеться лише дивуватись, звiдки вiн брав сили й енергiю, щоби не лише досконало втiлювати усi органiзацiйнi iдеi, але i знаходити час для творчостi.
Вище вже згадувалося, що 1990-i можна назвати «американським перiодом» у творчостi композитора. А ще в монографii, присвяченiй Скориковi, я окреслила музику, написану ним в останне десятирiччя XX ст. метафорою «стильовоi гри». У творах цих рокiв вiдчуваеться прагнення по-новому повести дiалог з минулими епохами i нацiональними культурами. Так, неначе свобода, необмеженiсть екзистенцiйного простору, постiйнi мандрiвки краiнами i континентами дали поштовх Скориковi вийти на ширший простiр у дiалозi минулого й сучасного музичного мистецтва.
Тож у його доробку з’являеться унiкальний цикл транскрипцiй 24 каприсiв Паганiнi для симфонiчного оркестру, а поруч – балет з «родинними алюзiями» про Соломiю Крушельницьку «Повернення Баттерфляй» з цитатами музики Дж. Пуччiнi, трагiчна симфонiчна поема «1933» – i того ж року Фантазiя на теми пiсень «Бiтлз» для струнного оркестру, ностальгiйна i свiтла симфонiчна поема «Спогад про Батькiвщину», до 100-рiччя украiнськоi емiграцii в США – i вишуканий барвистий мiнiатюрний цикл «Пори року» для мiшаного хору a capella, а ще два химернi твори, в яких трагiчнiсть переплiтаеться з сарказмом, звороти банальних масових i кабаретових мелодiй – з трагiчно сповiдальними, молитовними епiзодами: «Диптих» для струнного квартету (версiя для камерного оркестру) та Концерт № 3 для фортепiано з оркестром. Тодi ж продовжуеться дiалог з музикою рiзних епох i народiв, що виливаеться у транскрипцii для камерного оркестру – вiд Й. С. Баха, В. А. Моцарта, до «Кол Нiдре» М. Бруха i популярних джазових мелодiй.
60-рiчний ювiлей композитора 1998 року святкують дуже пишно: численними концертами у Львiвськiй оперi, фiлармонii, Вищому музичному iнститутi iменi Миколи Лисенка. Абсолютним потрясiнням стае Третiй фортепiанний концерт, солiстом у якому виступае сам автор. Мiзансцена десятирiчноi давнини повторюеться, навiть з бiльш гостро роздiленими полюсами: частина публiки вражена смiливiстю й оригiнальнiстю задуму, iнша ж обурюеться «ляпасом доброму смаку». Та байдужим не залишаеться нiхто. Невдовзi – всього за три роки – цей же спалах протилежних емоцiй викличе опера «Мойсей» i навiть вихлюпнеться на сторiнки львiвськоi преси. Лише з плином часу стане зрозумiлим, якими пророчими були вiзii Скорика i в Третьому концертi, i в «Мойсеi», якоi сили художня алегорiя в них закладена.
У 1999 роцi Мирослав Скорик повернувся в Украiну вже на тривалiший час (що не виключае його регулярних виiздiв за кордон). Продовжував працювати у Львiвськiй нацiональнiй музичнiй академii iменi М. Лисенка, далi керував Львiвською органiзацiею СКУ, а паралельно iздив до Киева, де провадив клас композицii в Нацiональнiй музичнiй академii Украiни iменi П. Чайковського. У 1999 роцi, пiсля смертi Івана Ляшенка, очолив Інститут музичноi украiнiстики та кафедру украiнськоi музики у цьому ж столичному навчальному закладi. У 2000 роцi Мирослав Михайлович одружився з журналiсткою Адрiаною Стельмах.
Переступивши порiг XXI столiття, композитор нi на мить не зупиняеться у творчому, педагогiчному, органiзацiйному поступi. Пiсля смертi одного зi своiх найталановитiших учнiв, Івана Карабиця, 2002 року Мирослав Скорик переймае керiвництво мiжнародним украiнським музичним фестивалем «Киiв Музик Фест», що представляе обличчя сучасноi нацiональноi музики у свiтовому просторi. У складний для високого мистецтва час, з 2006 до 2010 року разом зi своiм колишнiм учнем i другом Євгеном Станковичем очолюе Спiлку композиторiв Украiни. У 2012 роцi погоджуеться стати художнiм керiвником Нацiонального академiчного театру опери та балету Украiни iменi Т. Г. Шевченка i виконуе цю творчо-органiзацiйну функцiю наступнi чотири роки. Надалi викладае композицiю i виховуе новi генерацii украiнських митцiв, виступае з концертами як пiанiст, гастролюе в багатьох краiнах свiту, диригуе оркестром «Академiя» i пише музику, «не збавляючи обертiв». Взагалi масштаб дiяльностi композитора – неймовiрний! Теоретичнi працi, педагогiчна дiяльнiсть, редакторська робота, культурно-просвiтницькi здобутки – кожна з цих ланок дiяльностi, навiть поза творчiстю, могла б забезпечити йому належне мiсце в iсторii вiтчизняноi культури, в кожнiй вiн виступае як першовiдкривач, що прокладае новi незвiданi шляхи, виступае на крок вперед, iнодi всупереч загальноприйнятим канонам, вводить в обiг новi, нереалiзованi ранiше поняття i категорii. Дещо навiть шокуючи спочатку, доволi швидко його надбання поширюються, природно уживаються з правилами i переконаннями, а водночас вiдкривають шляхи до нових етапiв розвитку.
Вiдлiк нового тисячолiття Скорик символiчно розпочинае першою у своему доробку оперою «Мойсей» за поемою Івана Франка (факт сам собою унiкальний – спецiально переглянула лiтературу i не знайшла жодного аналогiчного випадку, щоби композитор свою першу оперу створив пiсля 60 рокiв). Але не тiльки цим Маестро дивуе своiх прихильникiв. Творчiсть двох останнiх десятилiть напрочуд iнтенсивна i багатогранна, постае винятково об’емною за жанрами, тематикою, стильовими знаками. Прагнення охопити якомога ширше коло художнiх смислiв неначе уособлюють невпинний шлях великого композитора до глибшого осягнення духовноi iстини. Невипадково пiсля десятилiть заборони церкви атеiстичною комунiстичною владою Мирослав Михайлович, правнук священника Амвросiя Крушельницького, так активно звертаеться до духовноi царини. Один за одним виникають псалми для рiзних хорових складiв, для сопрано з оркестром, Духовний концерт (Реквiем), «Молитва», Лiтургiя святого Іоанна Золотоустого, багато зразкiв релiгiйноi творчостi з’являеться i серед його транскрипцiй музики минулого. Водночас алегоричного фiлософського звучання набувае у нього iнструментальний концерт.
Широкiй публiцi останнi роки зi Скориком запам’яталися фееричними виступами на концертнiй естрадi, де вiн виконував як пiанiст (соло, в дуетi чи у супроводi оркестру) своi джазовi твори та обробки. «Любов його юностi» – естрадна музика, популярнi пiснi, джаз, з особливим шармом i елегантнiстю зазвучали в iнтерпретацii зрiлого митця.
2008 рiк – Маестро Мирослав Скорик на вершинi визнання i слави, що поширилася далеко за межами Украiни. До 70-рiчного ювiлею у Львовi органiзовуеться фестиваль i мiжнародна конференцiя, присвячена його творчостi. Але лаври класика не заважають йому поруч iз фiлософськими скрипковими концертами, духовною музикою i кантатою «Гамалiя» на слова Т. Шевченка давати волю юнацьким захопленням i джазувати на сценi. Скорик залишаеться у своему амплуа митця, якому пiдвладний весь космос музики без подiлу на високi й низькi жанри. І в цьому вiн единий i неповторний.
Останнi кiлька рокiв Мирослав Михайлович дуже iнтенсивно виступав у рiзних амплуа – не лише як композитор, але i як пiанiст, диригент, гастролював у багатьох мiстах Украiни та за кордоном. Неначе спiшив сказати все, що ще можна встигнути. У проектi Олександра Пiрiева, в рамках органiзованого ним фестивалю украiнськоi музики «Три ‘‘С’’» (Євген Станкович, Валентин Сильвестров i Мирослав Скорик), в ювiлейний 2018 рiк Маестро здiйснив велике концертне турне мiстами Украiни. Сам вiн вiдгукувався про враження вiд цих виступiв так: «Завдяки продюсеровi Олександру Пiрiеву нам вдалося здiйснити велике турне Украiною (дев’ять мiст!). Публiка сприймала концерти дуже добре, переживала i щиро вiдгукувалася на музику. Коли я починав проект кiлька рокiв тому, то через подii Революцii Гiдностi й початок военних дiй на сходi Украiнi навiть скасовував виступи, оскiльки гадав, що вони не на часi… Джазова музика вважаеться розважальною, але це не зовсiм так, бо в нiй присутнi рiзнi настроi, широкий спектр почуттiв. І я зауважив: хоч як це парадоксально, але в наш небезпечний i досить трагiчний час люди хочуть якогось вiдпочинку. Тому, я думаю, цi концерти мають такий успiх»[4 - Ольга Голинська. Мирослав Скорик у стилi Jazz // День. 2018. Травень. URL: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/myroslav-skoryk-u-styli-jazz-0 (дата доступу: 06.04.2021).].
Останнiй 80-рiчний ювiлей композитора святкували тривало й надзвичайно урочисто. Був реалiзований Мiжнародний проект «Рiк Музики Мирослава Скорика». Привiтати генiального композитора з 80-рiчним ювiлеем приiжджае до Львова Президент Украiни Петро Порошенко. Вiдбулася низка концертiв в Украiнi й за кордоном. У бiльшостi концертiв i урочистих акцiй Маестро брав участь особисто, демонструючи чудову концертну форму. Ювiлейнi концертнi акцii тривали протягом року, вiн виступав i як диригент, i як пiанiст, i в передачах телебачення, щедро давав численнi iнтерв’ю. Його невсипуща творча енергiя, непiдвладна рокам, заворожувала i дивувала. Здавалося, що так мае бути ще дуже довго, i нам всiм страшенно хотiлося вiрити, що Мирослав Скорик так само впевнено дiйде до свого 100-рiчного ювiлею.
Тiльки Боже провидiння накреслило iнший план, в якому людськi бажання не мають сили щось змiнити. В перший день лiта, 1 червня 2020 року Мирослав Скорик вiдiйшов у вiчнiсть, залишивши тим, хто його знав i любив, почуття трагiчноi нереальностi того, що сталося, а прийдешнiм поколiнням – своi музичнi послання, в яких так палко, пристрасно i сильно б’еться серце украiнськоi культури.
Один з останнiх творiв композитора – невелика п’еса «In Memory», присвячена пам’ятi його молодшого внука Кирила, яку виконав його «рiдний» колектив, камерний оркестр «Академiя» у жовтнi 2019 року. Це щемливий, прекрасний, лiрично-елегiйний образ пам’ятi, яка не зникае i повертае дорогi нам постатi й подii, на жаль, тiльки у спогадах. Невже Мирослав Михайлович передбачив i завершення свого земного шляху? І те, що його музика лишиться як великий скарб нам i нашим нащадкам? Його роль в нацiональнiй музицi й в духовному життi народу, його багатограннi здобутки у всiх царинах, впродовж бiльш нiж пiвстолiття, настiльки значнi, що iх справжню вартiсть пiзнаватимуть нашi нащадки ще багато наступних десятилiть i столiть. Адже творчiсть Маестро закорiнена в глибинах етнiчного архетипу, вона – досконале втiлення ментальноi сутi украiнства, що пiдносить ii до унiверсальних висот свiтовоi культури.
Як написав Іван Франко у поемi «Мойсей» – лiтературному заповiтi, який став основою опери Мирослава Скорика:
Я ж весь вiк свiй, весь труд тобi дав
У незламнiм завзяттю, –
Пiдеш ти у мандрiвку столiть
З мого духу печаттю.
Роздiл 1. Традицiя i пам’ять роду. Дитячi спомини й початок шляху
Перше, без чого неможливо обiйтися, щоби сягнути сутностi таланту митця – це його генетичнi коренi, родиннi, регiональнi й нацiональнi передумови, котрi вiддзеркалюються в пiдсвiдомостi незалежно вiд свiдомого вибору особистостi. У тому сенсi Мирославу Скорику неймовiрно пощастило. Рiдко хто може похвалитися таким блискучим родоводом, в котрому представленi визначнi суспiльнi дiячi, просвiтники, представники науки, культури й мистецтва. Їхня потужна «аура», безперечно, мала вплив на становлення свiтогляду майбутнього мистця, вiдклалась у його свiдомостi.
Щоправда, сам композитор енергiйно протестував, коли наголошували роль його видатного генетичного родоводу. На мое зауваження, що йому неймовiрно пощастило з предками, Мирослав Михайлович емоцiйно вiдповiв: «Бачите, iнодi дiйсно говорять, що дуже важливою е генетична спадковiсть таланту, його раннiй розвиток та iнше. Але генетика, а навiть найкращi умови розвитку таланту, генiя – це аж нiяк не все. Яка генетика, якi такi особливi умови розвитку в дитинствi були у Шевченка з його крiпацтвом i сирiтством, чи у Франка, який зовсiм недаремно писав: ‘‘Я е мужик’’? Головне – праця, праця i ще раз праця. Мабуть, впливае i надихае все. Звiсно, е певна технiка композицii, власне, iй i навчають на композиторських факультетах. Але звiдки народжуеться музика, не знае, певно, нiхто. Тут, як i в мистецтвi загалом, усе вiдбуваеться на рiвнi пiдсвiдомостi». Проте все ж унiкальний родовiд композитора заслуговуе на те, щоби про нього згадали, бо хочемо ми цього, чи нi – генетична спадковiсть проявляеться у кожного з нас.
Родина Крушельницьких, з якоi походила мама Мирослава Скорика, була знана, передусiм, завдяки славетнiй спiвачцi Соломii Крушельницькiй, проте iншi члени родини теж зробили чимало для украiнськоi справи. Прадiд композитора по материнськiй лiнii, Григорiй Онуфрiйович Савчинський гербу Сулима (1804–1888), греко-католицький священик, громадський дiяч (прославився тим, що боровся за тверезiсть украiнцiв Галичини й писав пристраснi памфлети), мав художнi нахили, писав вiршi, байки, оповiдання, повiстi й дописи в украiнських галицьких газетах, його поезii входили в шкiльнi читанки. Про його статтi схвально вiдгукувався Іван Франко[5 - Григорiй Савчинський. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9/].
Блискучу кар’еру артистки-спiвачки робила молодша сестра Соломii, Ганна Крушельницька (1887–1965), i лише хвороба надалi перешкодила iй досягнути тих самих висот творчостi, до яких сягнула ii старша сестра[6 - Крушельницька Ганна Амвросiiвна // Украiнська музична енциклопедiя. Т. 2: [Е – К] / Гол. редкол. Г. Скрипник. Киiв: Видавництво ІМФЕ НАН Украiни, 2008. С. 623.].
Рiдною племiнницею Соломii Крушельницькоi й тiткою Мирослава, що мала немалий вплив на нього в роки науки, була вiдома камерна спiвачка i педагог Одарка Бандрiвська (1902–1981), що виховала, як професор вокальноi кафедри Львiвськоi консерваторii, цiлу плеяду сучасних оперних артистiв, педагогiв спiву та камерних спiвакiв, серед них – вiдому спiвачку Марiю Байко[7 - Кафедра сольного спiву // Львiвська нацiональна музична академiя iм. М. Лисенка. Львiв: Сполом, 2008. С. 89].
Помiтною постаттю в украiнському середовищi Галичини був дiд композитора з материнськоi лiнii, Володимир Юлiанович Охрiмович (1870–1931), громадсько (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%B7%D0%BC)-полiтичний дiяч, учений, журналiст, правник. З 1899 року став дiйсним членом Наукового Товариства iменi Тараса Ш (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%A2%D0%A8)евченка i головою його Статистичноi комiсii, водночас членом-кореспондентом Петербурзькоi Академii Наук, професором права та деканом Правничого факультету Украiнською таемного унiверситету у Львовi, дослiджував фольклор i побут Галичини. Спочатку дотримувався радикальних полiтичних поглядiв, став одним iз засновникiв Украiнськоi нацiонально-демократичноi партii. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни потрапив у полон до росiян i провiв кiлька рокiв у Сибiру, змiнив своi переконання i видав 1917 року брошуру: «Як я навернувся до Бога. Прилюдна сповiдь». Обирався послом палати депутатiв XI каденцii австрiйського Райхсрату (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B0%D0%B9%D1%85%D1%81%D1%80%D0%B0%D1%82)
