скачать книгу бесплатно
Жага до життя: Золотий жук, Останнiй листок, Дари волхвiв, Зоряний хлопчик, Чарiвна крамниця
Едгар Аллан По
Герберт Велз
Оскар Вайлд
Джек Лондон
Генрi О.
Оповiдання, що увiйшли до цiеi збiрки, недаремно вивчають у школi як видатнi зразки свiтовоi лiтератури. Адже кожне iз цих оповiдань свого часу стало жанровим i стилiстичним вiдкриттям у свiтовiй лiтературi.
Збiрка мiстить твори американських письменникiв Джека Лондона, Едгара Алана По та О. Генрi а також iрландського письменника Оскара Вайлда i англiйського Герберта Велза.
В оповiданнi «Жага до життя» випробування, якi припали на долю головного героя, екстремально висвiтлюють: що насправдi е головним у життi, як воля i гiднiсть людини переборюють виклики природи i найтяжчих обставин.
«Золотий жук» – iсторiя пошуку скарбiв, ключ до мiсцезнаходження яких було зашифровано. Оповiдання вiдносять до раннiх форм жанру детектив i перших лiтературних творiв де фiгуруе криптографiя.
Оповiдання «Останнiй листок» i «Дари волхвiв» – пронизливi лiричнi твори, в яких людянiсть i самопожертва долають життевi складнощi i навiть трагiчнi обставини.
«Зоряний хлопчик» – одна з перших в свiтi фантастичних iсторiй про контакт з iнопланетним розумом, в якому протиставленi вкрай рацiоналiстична, безсердечна цивiлiзацiя i цивiлiзацiя людська, емоцiйна.
«Чарiвна крамниця» – новела, яка вважаеться початком жанру фентезi, розповiдае про вiдвiдини батьком та сином чарiвноi крамницi та отриманi там незвичайнi подарунки для Джипа. Твiр вчить мрiяти, бути чуйними, добрими i терплячими.
Змiст:
Джек Лондон. Жага до життя
Едгар По. Золотий жук
О. Генрi. Останнiй листок
О. Генрi. Дари волхвiв
Оскар Вайлд. Зоряний хлопчик
Герберт Велз. Чарiвна крамниця
ЖАГА ДО ЖИТТЯ
Золотий жук
Останнiй листок
Дари волхвiв
Зоряний хлопчик
Чарiвна крамниця
Джек Лондон
Жага до життя
Не все безжальний часу плин забрав,
Життя минуло не без слiду.
Хай пархом стане той, що грав —
Жага життя лишиться заповiтом.
Двое подорожнiх йшли, важко кульгаючи, схилом пагорба. Один з них, що йшов попереду, затнувся об камiння i мало не впав. Рухалися вони повiльно, втомленi i слабкi, i напруженi iхнi обличчя були позначенi виразом тiеi покiрностi, яка е наслiдком довгих страждань i поневiрянь. За плечима мали важкi мiшки. Наголовнi ременi, закрiпленi на лобi, притримували ношу на шиi. Кожен з подорожнiх тримав в руках рушницю.
Вони йшли зiгнувшись, висунувши вперед плечi, з очима, втупленими в землю.
– Якби тiльки були у нас два набоi з тих, якi ми сховали в нашiй ямi, – сказав другий чоловiк.
Його голос звучав мляво. Вiн говорив без жодного почуття. Перша людина, накульгуючи, переходлав струмок, що пiнився мiж скель – вода була каламутна, молочно-вапняного кольору – i нiчого другому не вiдповiв.
Другий подорожнiй увiйшов до струмка за першим. Вони не скинули взуття, хоча вода була крижана – така холодна, що враз пiшли зашпори.
У деяких мiсцях вода сягала до колiн, i обидва вони хиталися i втрачали рiвновагу.
Подорожнiй, який йшов ззаду, послизнувся на камiннi. Вiн мало не впав, але з великим зусиллям випростався, хоч гостро вигукнув вiд болю. Йому паморочилося у головi, i вiн випростав праву руку, нiби мiг спертися на повiтря.
Знайшовши рiвновагу, вiн рушив уперед, але захитався i знову мало не впав. Тодi вiн зупинився i подивився на свого товариша, який навiть не повернув голови.
Вiн стояв нерухомо протягом хвилини, нiби щось обмiрковуючи. Потiм гукнув:
– Послухай, Бiлле, я вивихнув собi ногу!
Бiлл спроквола простував, хитаючись, вапняною водою. Вiн не озирнувся. Чоловiк, що стояв в струмку, дивився, як перший вiддаляеться. Його губи трохи тремтiли, i видно було, як рухалися темно-рудi вуса, що iх покривали. Вiн намагався змочити губи язиком.
– Бiлле! – гукнув вiн знову.
Це було благання сильноi людини, що опинилася в бiдi. Але Бiлл не повернув голову. Чоловiк дивився, як супутник його йде хиткою ходою, чудернацьки накульгуючи i гойдаючись взад i вперед. Бiлл пiднiмався вiдлогим схилом низького пагорба i пiдходив до м'якоi лiнii неба над схилом. Покинутий дивився на товариша, що йде, доки той не перешкутильгав верхiвку i не зник за пагорбом. Тодi вiн перевiв погляд на навколишнiй ландшафт i повiльно охопив поглядом свiт. Тiльки вiн – цей свiт – залишився йому тепер.
Сонце невиразно позначалося поблизу горизонту, майже приховане за туманом i парою, що пiднiмаються з долини. Цi туманнi хмари здавалися густими i щiльними, але були безформнi i не мали обрисiв.
Подорожнiй, спираючись на одну ногу, добув годинник.
Чотири години. І оскiльки був кiнець липня або початок серпня – точно вiн не знав дати – сонце повинно було знаходитися на пiвнiчному заходi. Вiн подивився на захiд: десь там, за пустельними пагорбами, лежало Велике Ведмеже озеро. Вiн знав також, що в цьому напрямку Полярне коло проходить через прокляту область безплiдних рiвнин Канади. Струмок, в якому вiн стояв, був притокою Мiдноi рiчки, яка тече на пiвнiч i впадае в затоцi Коронацii до Пiвнiчного Льодовитого океану. Вiн нiколи не бував там, але бачив цi мiсця на картi Компанii Гудзоновоi затоки.
Знову погляд його охопив навколишнiй пейзаж. То було невеселе видовище. Навкруги змальовувалася м'яка лiнiя неба. Усюди здiймалися невисокi пагорби. Не було нi дерев, нi кущiв, нi трави – нiчого, окрiм нескiнченноi i страшноi пустелi, вигляд якоi раптово змусив його здригнутися.
– Бiлле, – прошепотiв вiн кiлька разiв. – Бiлле!
Вiн опустився посеред молочноi води, немов навколишня широчiнь тiснила його нездоланною i суворою своею владою i розтрощувала жахом своеi буденностi. Вiн затремтiв, немов вiд сильноi лихоманки, аж доки рушниця не випала йому з рук i плюснула в струмок. Це нiби протверезило його. Долаючи свiй страх, вiн став нишпорити у водi, намагаючись знайти рушницю. Вiн присунув мiшка до лiвого плеча, щоб полегшити тяжкiсть для пошкодженоi ноги. Потiм вiн почав обережно i повiльно, звиваючись вiд болю, просуватися до берега.
Вiн не зупинився. З вiдчаем, що межував з нерозсудливiстю, не звертаючи уваги на бiль, вiн поспiшав у напрямку до пагорба, за яким зник його товариш. Його фiгура виглядала ще бiльш безглуздою i дивною, нiж виглядав перший подорожнiй. Знову в ньому здiймалася хвиля страху, подолання якого коштувало йому найбiльших зусиль. Але вiн дав собi лад i знову, вiдсунувши мiшок ще далi до лiвого плеча, продовжував шлях схилом пагорба.
Низ долини був болотистий. Товстий шар моху, подiбно губцi, вбирав у себе воду i утримував ii близько до поверхнi. Вода ця вичавлювалась з-пiд нiг подорожнього кожного крока. Ноги його тонули в мокрому мосi, i вiн з великим зусиллям звiльняв iх з баговиння. Вiн вибирав собi дорогу вiд одного вiдкритого мiсця до iншого, намагаючись йти слiдом того, хто пройшов тут ранiше. Слiд цей плутав мiж скелястi майданчики, подiбнi острiвцям в цьому моховому морi.
Хоча вiн був один, але не втрачав дороги. Вiн знав, що прийде до мiсця, де сухий карликовий ялинник облямовуе берег маленького озера, що називався мовою краiни «Тiчiнiчiлi», або Краiна Низьких Стовбурiв. До цьго озера впадав невеликий струмок, вода якого не була молочною, подiбно до води iнших струмкiв цiеi мiсцевостi. Вiн пам'ятав добре, що вздовж цього струмка рiс очерет. Вiн вирiшив прямувати за його течiею до того мiсця, де течiя роздвоюеться. Там вiн перейде той струмок i знайде iнший струмок, що тече на захiд. Вiн пiде вздовж нього, доки не дiйде до рiчки Дiзи, куди впадае цей струмок. Тут вiн знайде яму для провiзii – в потаемному мiсцi, пiд перекинутим човном, з наваленою на нього купою каменiв. У цiй ямi лежать набоi для його порожньоi рушницi, рибальське приладдя, маленька сiтка для лову – одним словом, всi пристосування для полювання i лову iжi. Вiн знайде там також трохи борошна, шматок свинячого сала i боби.
Там Бiлл буде чекати його, i вони разом попрямують на човнi вниз Дiзою до Великого Ведмежого озера. Вони будуть плисти озером на пiвдень, все пiвденнiше i пiвденнiше, доки не досягнуть рiчки Маккензi. Звiдти вони знову рушать на пiвдень. Таким чином, вони пiдуть вiд зими, вiд ii льодiв i холоду. Вони дiйдуть, нарештi, до Поста Компанii Гудзоновоi затоки, де ростуть високi i густi лiси i де iжi скiльки завгодно.
Ось про що думав подорожнiй, продовжуючи просуватися. Напрузi його тiла вiдповiдало таке ж зусилля його думки, що намагаеться переконатися в тому, що Бiлл його не залишив, що вiн, напевно, буде чекати його бiля ями. Цiею думкою вiн повинен був себе заспокоювати. Інакше йти було безцiльно i треба було лягати на землю i вмирати. Думка його посилено працювала. Спостерiгаючи, як тьмяна куля Сонця повiльно опускалася на пiвнiчний захiд, вiн знову i знову згадував найменшi подробицi початку його втечi на пiвдень, разом з Бiллом, вiд зими, яка наздоганяла iх. Знову i знову вiн подумки перебирав запаси провiзii, захованоi в ямi. Згадував вiн весь час i запаси Поста Компанii Гудзонова затоки. Вiн не iв два днi, а перед цим довго, дуже довго недоiдав. Часто вiн нахилявся, зривав з чагарника блiдi ягоди, клав iх до рота, жував i ковтав. Ягоди являли собою насiння, укладене в капсулi з позбавленоi смаку рiдини. На смак це насiння дуже гiрке. Людина знала, що ягоди абсолютно непоживнi, але терпляче продовжувала жувати.
О дев'ятiй годинi вiн забив великий палець ноги об кам'яну брилу, похитнувся i звалився на землю вiд втоми i слабкостi. Вiн лежав деякий час без руху, на боцi. Потiм вивiльнився з ременiв свого дорожнього мiшка i насилу всiвся. Було ще не зовсiм темно. У свiтлi сутiнкiв вiн навпомацки намагався вiдшукати мiж скелями клаптi сухого моху. Зiбравши купу, вiн запалив вогонь – теплий, димний вогонь – i поставив на нього кип'ятити свiй казанок.
Вiн вiдгорнув отвiр мiшка i почав рахувати своi сiрники.
Їх було шiстдесят сiм. Для певностi вiн три рази перерахував iх. Вiн роздiлив iх на невеликi пакунки, якi загорнув у вощений папiр, i поклав одну пачку в порожнiй кисет для тютюну, iншу – за пiдкладку зiм'ятого капелюха, третю – пiд сорочку бiля тiла. Зробивши це, вiн раптом пiддався панiчному страху, знову розгорнув iх i перерахував. І знову вiн нарахував шiстдесят сiм.
Вiн висушив взуття бiля вогню. Його мокасини розлiзалися на мокрi клаптi. Вовнянi шкарпетки були суцiльно дiрявi, а ноги – пораненi i закривавленi. Кiсточка горiла вiд вивиху. Вiн подивився ii i зазначив, що вона розпухла i стала завбiльшки з колiно. Вiн вiдiрвав довгу смугу вiд одного зi своiх двох ковдр i мiцно зав'язав ногу. Іншими смужками вiн обернув ноги, намагаючись замiнити цим мокасини i шкарпетки. Потiм випив гарячу воду з казанка, завiв годинниак i полiз пiд верхню ковдру. Вiн спав як вбитий. Але недовго було темно. Сонце зiйшло на пiвнiчному сходi. Вiрнiше, свiтанок забринiв в тому мiсцi, бо сонце залишилося прихованим за сiрими хмарами.
О шостiй годинi вiн прокинувся, лежачи горiлиць. Вiн дивився просто вгору в сiре небо i вiдчував, що голодний. Повернувшись на лiктi, вiн раптово здригнувся вiд гучного пирхання, яке пролунало поблизу, i побачив оленя карiбу, який роззирався на нього з живою цiкавiстю. Тварина знаходилася на вiдстанi не бiльше п'ятдесяти футiв вiд нього. Миттево i болiсно гостро вiн вiдчув смак оленячого фiле i побачив, як воно шкварчить над вогнем. Машинально взяв незаряджену рушницю, звiв курок i натиснув на спуск. Олень пирхнув i вiдскочив. Його копита гримiли, коли вiн бiг скелями.
Подорожнiй вилаявся i вiдкинув рушницю. Вiн голосно застогнав, намагаючись пiдвестися на ноги. Це була важка i повiльна робота. Його суглоби нагадували iржавi шарнiри. Вони рухалися насилу, затримуючись тертям зв'язок. Щоб зiгнути якийсь член, було потрiбне величезне зусилля волi. А пiсля того, як вiн пiдвiвся остаточно, цiлу хвилину змарнував, щоб випростатися.
Вiн вповз на невелике пiдвищення i оглянув мiсцевiсть. Не було нi дерев, нi кущiв – нiчого, крiм сiрого моря моху, де зрiдка видiлялися такi ж сiрi скелi, сiрi озерця i сiрi струмки. Не було навiть натяку на сонце. Вiн гадки не мав про те, де знаходиться пiвнiч, i забув дорогу, якою напередоднi ввечерi прийшов до цього мiсця. Але вiн знав, що не заблукав. Скоро вiн прийде до Краiни Низьких Стовбурiв. Вiн вiдчував, що вона лежить десь налiво, недалеко – можливо, вiдразу за сусiднiм низьким пагорбом.
Вiн повернувся, щоб укласти свою поклажу для подорожi. Потiм упевнився в iснуваннi трьох окремих пачок сiрникiв, хоча й не перераховував iх. Але вiн вагався, розмiрковував, розглядав плаский мiшок з лосиноi шкiри. Той був невеликий, подорожнiй мiг накрити його обома руками. Але вiн знав, що мiшок важить п'ятнадцять фунтiв – стiльки ж, скiльки вся iнша поклажа. Це турбувало його. Вiн вiдклав мiшок i став згортати поклажу. Але скоро погляд його знову повернувся до шкiряного мiшка, i вiн знову за нього схопився, виклично оглянувши навколишню мiсцевiсть, немов дорiкаючи пустелi за бажання вкрасти його добро. Коли ж вiн зiп’явся на ноги, з тим щоб рушити далi, i пiшов вперед, важко ступаючи, – мiшок таки ховався в ношi на його спинi.
Вiн рухався влiво, зупиняючись зрiдка, щоб збирати ягоди з кущiв. Його нога задубiла, i накульгування стало помiтнiшим. Проте, бiль цей був незначний порiвняно з болем у животi. Голод дошкуляв йому так гостро, що вiн не мiг зосередитися на напрямку, що веде до Краiни Низьких Стовбурiв. Ягоди не полегшували цих страждань, натомiсть болiсно пекли у ротi.
Вiн вийшов до долини i сполохав там кiлька курiпок, що сидiли на скелях i на кущах. Вони здiйнялися, ляскаючи крилами, видаючи звуки «кер-кер-кер». Вiн кидав у них камiння, але поцiлити не спромiгся. Тодi вiн поклав свою поклажу на землю i почав до них скрадатися, подiбно до того, як кiшка пiдкрадаеться до горобця. Гострi скелi поранили ноги, i колiна його залишали за собою на землi кривавий слiд. Але бiль цей був незрiвняний з муками голоду. Вiн повз мокрим мохом, i одяг його просочувала крижана вода. Його голод був такий болiсний, що вiн нiчого цього не помiчав. Але курiпки вiддалялися все далi i далi, i нарештi iх крик став для нього немов знущанням. Вiн проклинав iх i кричав, наслiдуючи iх «кер-кер-кер».
Нарештi вiн доповз до однiеi птицi, яка, ймовiрно, спала. Вiн не бачив ii, доки вона не вилетiла зi свого притулку в скелях i не пурхнула повз його обличчя. Вiн намагався схопити ii, i в руцi залишилися три пiр'iни з ii хвоста. Дивлячись навздогiн птицi, вiн гостро i болiсно ii ненавидiв. Потiм повернувся до колишнього мiсця i наторочив на себе мiшок.
Протягом дня вiн вийшов у долину, де дичини було ще бiльше. Стадо пiвнiчних оленiв – iх було бiльше двадцяти – пройшло повз, дратуючи його своею близькiстю. Вiн вiдчував божевiльне бажання бiгти за ними i був майже впевнений, що зможе iх наздогнати. Чорно-бура лисиця бiгла йому назустрiч, несучи в зубах курiпку. Подорожнiй заволав. Це був страшний крик, i лисиця злякано порснула убiк, але курiпку не покинула.
Пiзно ополуднi вiн йшов уздовж молочного вiд вапна струмка, який пробiгв мiж куцими заростями очерету. Мiцно вхопившись за очерет бiля самого його кореня, вiн витягнув щось на зразок молодоi цибулини, розмiром не бiльше вiд покрiвельного цвяха. Вона була нiжна, i зуби з насолодою в неi встромилися. Але волокнини кореня були мiцнi i просоченi водою. Як i ягоди, очерет був не поживний. Подорожнiй вiдкинув свою поклажу i порачкував до заростей, вириваючи цибулини i перетираючи iх зубами, подiбно до травоiдноi тварини.
Вiн дуже втомився i часто вiдчував бажання лягти i заснути. Але його пiдганяв голод – набагато гострiший, нiж бажання досягти Краiни Низьких Стовбурiв. Вiн шукав жаб в калюжах i рив нiгтьми землю, вiдшукуючи черв'якiв, хоча знав, що так далеко на пiвночi не iснуе нi жаб, нi черв'якiв.
Вiн марно шукав у кожнiй калюжi. Нарештi, вже в сутiнках, вiн знайшов в однiй з калюж самотню рибинку – невеликого пiчкура. Вiн занурив у воду руку аж до плеча, але риба мелькнула геть. Тодi вiн опустив обидвi руки i добув з дна молочно-вапняний мул. У своему збудженнi вiн впав у калюжу i вимочився до поперека. Але вода стала занадто каламутною, щоб в нiй можна було розгледiти рибу, i вiн повинен був чекати, доки мул вляжеться.
Переслiдування тривало, доки вода не стала знову каламутною. Але вiн не мiг чекати. Вiн вiдстебнув вiд свого мiшка вiдро почав вичерпувати воду з калюжi. Спершу вiн вичерпував, люто плещучи на себе водою i виливаючи ii на таку невелику вiдстань, що вона текла назад в калюжу. Тодi вiн почав працювати уважнiше, намагаючись залишатися холоднокровним, хоча серце його стугонiло в грудях i руки тремтiли. За пiвгодини в калюжi води не залишилося. Але риби не було. Вiн знайшов приховану щiлину мiж камiнням, через яку вона пiшла в сусiдню велику калюжу… i з цiеi калюжi не можна було б вичерпати воду протягом доби. Якби ж вiн знав про цю щiлину – вiн мiг би закрити ii каменем на самому початку – i зловив би рибу.
Так думав вiн i опустився, зiщулившись, на мокру землю. Спершу вiн плакав упiвголоса, а потiм голосно, немов звертаючись зi скаргою до нещадноi пустелi. І довго ще потiм вiн схлипував без слiз.
Вiн запалив багаття i зiгрiвся тим, що пив гарячу воду. Потiм, як i напередоднi, влаштував собi нiчлiг на сухому кам'яному майданчику; оглянув – сухi сiрники, i завiв годинника. Ковдри були мокрi i липкi. Його нога болiсно нила. Але вiн усвiдомлював тiльки, що голодний. Вiн спав тривожно i бачив увi снi нескiнченнi бенкети i святкування, марив витонченмии стравами.
Прокинувся вiн застуженим i хворим. Сонця не було. Сiра земля i сiре небо ще бiльше потемнiли. Дув сирий вiтер, i першi снiжинки покривали бiлiючим покривом вершини пагорбiв.
Повiтря навколо нього згущувався i бiлiло в той час, як вiн розкладав багаття i кип'ятив воду. Це був чи то снiг, чи то дощ, лапатi пластiвцi були великi i мокрi. Спершу вони танули, щойно торкалися грунту; але iх падало все бiльше i бiльше, i бiлий покрив поступово розстелявся кругом. Снiг гасив вогонь i псував зiбраний подорожнiм запас сухого моху.
Це послугувало сигналом для продовження шляху. Вiн рушив з поклажею на спинi. Вiн не знав, куди йде. Його бiльше не турбувала думка про Краiну Низьких Стовбурiв, i вiн перестав думати про Бiлла i про яму пiд перевернутим човном бiля рiчки Дiзи. Вiн пам'ятав лише одне, i це було дiеслово «е». Вiн втрачав глузд вiд голоду. Вiн не звертав уваги на напрямок свого шляху, намагаючись тiльки триматися вздовж низу долини. Вiн прокладав собi шлях крiзь мокрий снiг до ягiд на кущах i йшов, обмацуючи очерети i вириваючи iх корiння. Але останнi були зовсiм позбавленi смаку. Вiн знайшов якусь кислу траву i з'iв всi ii пагони. Але ii, певно, було дуже мало, оскiльки це була повзуча поросль, яка зникала пiд тонким покривом снiгу.
Цього вечора вiн не розпалював вогонь i не мав гарячоi води. Вiн лiг спати пiд ковдру i спав неспокiйним голодним сном. Снiг перетворився на холодний дощ. Вiн кiлька разiв прокидався i вiдчував його краплi на своему обличчi.
Вигулькнув день – сiрий день без сонця. Дощ припинився. Гострота голоду зникла. Чутливiсть, оскiльки вона викликала прагнення насититися, була пригнiчена. Залишився тупий, важкий бiль у шлунку, але це не особливо йому заважало. Вiн став розважливiшим i був знову стурбований думкою про Краiну Низьких Стовбурiв i склад бiля рiчки Дiзи.
Вiн розiрвав залишки однiеi зi своiх ковдр i обгорнув ними своi пораненi ноги. Потiм знову перев'язав хвору ногу i приготувався продовжувати подорож. Оглядаючи поклажу, вiн довго роздумував щодо плаского мiшка з лосиноi шкiри, але врештi-решт захопив його з собою.
Пiд дiею дощу снiг розтанув, i тiльки вершини пагорбiв продовжували бiлiти. Сонце здалося. Йому вдалося визначити напрямок за компасом, i вiн знав тепер, що заблукав. Бути може, в блуканнях останнiх днiв вiн подався занадто далеко влiво. Тому вiн скерувався правiше, щоб компенсувати можливе вiдхилення вiд правильного шляху.
Хоча муки голоду були вже не настiльки гострi, але вiн був дуже слабкий i усвiдомлював це. Вiн повинен був часто зупинятися для вiдпочинку i в цей час жував ягоди i корiння очерету. Язик його зробився сухий i розпух; здавалося, вiн покрився тонким пухом. У ротi було гiрко. Серце також завдавало йому багато клопоту. Коли вiн ступав кiлька крокiв – воно починало сильно битися, а потiм немов стрибало вгору i вниз у болiсних перебоях, вiд яких йому важко дихалося i голова паморочилася.
Десь опiвднi вiн знайшов двох пiчкурiв у великiй калюжi. Було неможливо вичерпати воду, але тепер вiн був холоднокровнiший, i йому вдалося зловити iх бляшаним вiдром. Вони були завдовшки як мiзинець, але вiн не вiдчував особливого голоду. Тупий бiль у животi поступово почав зникати. Здавалося, що шлунок його дрiмае. Вiн з'iв рибин сирими, дбайливо розжовуючи iх, бо iжа тепер була справою простоi розсудливостi. Їсти вiн не хотiв, але знав, що повинен iсти, щоб жити.
Увечерi вiн зловив ще трьох пiчкурiв. Вiн з'iв двох i залишив третього про запас для снiданку. Сонце висушило клаптики моху, i вiн мiг зiгрiтися гарячою водою. У цей день вiн пройшов не бiльше десяти миль. Наступного дня, рухаючись тiльки тодi, коли серце йому дозволяло, вiн зробив не бiльше п'яти миль. Але шлунок не завдавав йому щонайменшого клопоту. Вiн зiбрався спати. Краiна була невiдома.
Все частiше зустрiчалися оленi карiбу, траплялися i вовки. Нерiдко iх виття проносилося пустелею, а одного разу вiн побачив попереду трьох вовкiв, що скрадаються.
Ще одна нiч минула. Вранцi, будучи бiльш розважливим, вiн розв'язав ремiнь, що зв'язував плаский мiшок з лосиноi шкiри. З останнього висипався золотий пiсок i випали злитки. Вiн роздiлив золото на двi половини i сховав одну частину на виступi скелi, загорнувши злитки в шматок ковдри. Інша частина була покладена назад в мiшок. Вiдiрвавши смуги вiд единооi ковдри, яка залишилася вiн обернув ними своi ноги. Вiн все ще чiплявся за рушницю, оскiльки в ямi бiля рiчки Дiзи знаходилися набоi.
День був туманний. У цей день голод в ньому знову прокинувся. Вiн був дуже слабкий, а голова паморочилася так сильно, що часом вiн переставав бачити. Тепер вiн часто спотикався i падав. Раз, спiткнувшись, вiн звалився якраз над гнiздом курiпки. У гнiздi було чотири пташеняти, якi напередоднi вилупилися з яйця, – маленькi грудочки трiпотливого життя, придатнi тiльки для одного ковтка. Вiн жадiбно з'iв iх, запихаючи живими до рота i розчавлюючи зубами як яечну шкаралупу. А мати з криком лiтала навколо нього. Вiн намагався збити ii рушницею, але марно. Вiн став кидати в неi камiнням i випадковим ударом перебив крило. Часом пiдскокуючи, часом тягнучи перебите крило, вона намагалася врятуватися.
Курчата тiльки загострили його апетит. Вiн незграбно пiдстрибував на своiй хворiй нозi, кидаючи в курiпку камiння i дико волаючи; потiм замовкав, продовжуючи за нею гнатися, падаючи i терпляче пiднiмаючись або протираючи очi руками, коли голова його занадто крутилася. Полювання завелоо його на болотисту мiсцину внизу долини, де вiн побачив на мокрому мосi слiди людини. Це не були його слiди – вiн добре це бачив. Мабуть, тут проходив Бiлл. Але зупинитися вiн не мiг, оскiльки курiпка тiкала все далi. Вiн спершу ii зловить, а потiм розслiдуе цю справу.
Птицю вiн загнав. Але i його сили вичерпалися. Судомливо рухаючись, вона лежала на боцi. І вiн також лежав на боцi, кроках в десяти вiд неi, задихаючись i не маючи сил, щоб пiдповзти до неi. Коли ж вiн оговтався, вона теж зiбралася з силами i порснула саме тодi, коли його жадiбна рука вже готувалася ii схопити. Довго тривало переслiдування. Але нiч настала, i птах врятувалася. Вiн затнувся вiд слабкостi i впав обличчям вниз, з мiшком на спинi. Падаючи, вiн розрiзав собi щоку. Довгий час вiн не рухався. Потiм перекинувся на спину, завiв годинник i лежав там до ранку.
Ще один Туманний день. Половина ковдри пiшла на обмотки для нiг. Вiн не знайшов слiдiв Бiлла. Втiм, це було байдуже. Голод гнав його занадто владно. Вiн питав себе тiльки – чи не загубився також i Бiлл в цiй пустелi. До полудня йому несила стало тягнути свою ношу. Знову вiн роздiлив золото, висипавши цього разу половину просто на землю. Вдень вiн викинув решту i залишив лише половину ковдри, жерстяний казанок i рушницю.
У нього почалися галюцинацii. Йому здавалося, що у нього залишаеться один незайманий набiй: лежить, випадково непомiчений, у патроннику рушницi. Натомiсть вiн знав, що рушниця порожня. Але галюцинацiя щохвилини вiдновлювалася. Втомившись боротися з нею, вiн вiдкрив затвор – i знайшов його порожнiм. Розчарування його було так само велике, як якщо б вiн справдi твердо сподiвався знайти набiй.
Це повторювалося багато разiв, i вiн раз у раз вiдкривав затвор, щоб переконатися, що там немае заряду. Часом його думка блукала ще бiльш фантастичними мрiями. Вiн йшов наче автомат, а в цей час дивнi iдеi i уявлення копирсалися, немов черв'яки, в його мозку. Втiм, цi занурення до нереального тривали недовго: знову i знову муки голоду повертали його до дiйсностi. Одного разу вiн раптово прокинувся вiд такого сну наяву i побачив видовище, яке трохи не змусило його втратити свiдомiсть. Перед ним стояв кiнь! Вiн не вiрив своiм очам i посилено почав протирати iх, щоб вiдiгнати густий туман, що огорнув його зiр. Поступово вiн розiбрав, що це не кiнь, а великий бурий ведмiдь. Звiр дивився на нього з войовничою цiкавiстю.
Людина iнстинктивно пiднесла рушницю на половину вiдстанi до плеча, i лише за секунду до нього повернулася здатнiсть мiркувати. Вiн опустив рушницю i добув з пiхов на стегнi мисливський нiж, спробував пальцем його лезо i переконався, що воно вiдточене. Вiн кинеться на ведмедя i вб'е його! Але серце його почало вiдбивати загрозливе: тук-тук-тук. Потiм – ряд перебоiв, i вiн вiдчув, що немов залiзний обруч стискае його лоб i туман опановуе його мозком.
Його смiливiсть стала зникати, змiнюючись хвилею великого переляку. А що якщо звiр нападе на нього – такого слабкого, майже беззахисного?
Вiн випростався i набув якомога бiльш значноi пози, тримаючи нiж i дивлячись прямо в очi ведмедю. Ведмiдь нiяково посунувся на кiлька крокiв, пiстав на заднi лапи i заричав. Якби людина побiгла, вiн кинувся б за нею. Але людина не бiгла: ii охопила мужнiсть страху. Вiн теж видав лютий крик, i в головi його билася незламна любов до життя i звучав непереборний страх, настiльки нерозривно пов'язаний з цiею любов'ю.
Ведмiдь злегка вiдступив, рикачи, але вочевидь боячись цiеi таемничоi iстоти, що стоiть перед ним твердо i безстрашно. Людина не рухалася; вона заклякла як статуя, i лише коли ведмiдь зник i небезпека минула, нею опанував припадок нервового тремтiння, i вона звалився в знемозi на мокрий мох.
Але незабаром, зiбравшись з силами, вiн рушив далi, охоплений новим страхом. Тепер вiн боявся вже не смертi вiд нестачi iжi, але був одержимий жахливою думкою, що звiрi розiрвуть його ранiше, нiж голод виснажить останню частку його життевоi сили. Навколо бродили вовки. Їх виття чулося звiдусiль, наповнюючи повiтря загрозою; вiд цiеi загрози, в своему божевiллi, яке починаеться, вiн слабо вiдмахувався руками – немов вiдштовхував вiд себе тент намету, який напинае вiтер.
Вовки раз у раз наближалися по двое i по трое, перетинаючи шлях, яким вiн йшов. Але вони все ж трималися вiд нього на достатнiй вiдстанi – мабуть, iх було небагато. Вони звикли полювати на карiбу, який чинить мало опору, i з побоюванням ставилися до людини – дивноi тваринi, що ступае на заднiх ногах i здатноi, можливо, захищатися кiгтьми i зубами.
До вечора вiн дiйшов до мiсця, де лежали кiстки, недавно залишенi вовками. Їх здобиччю був молодий карiбу – годину тому вiн був ще живий. Подорожнiй оглянув кiстки, начисто обгризенi i вилизанi, рожевi – клiтинна тканина, мабуть, ще не вiдмерла. Невже i вiн перетвориться на таку купу кiсток до кiнця дня? Так ось що таке життя?! Померти – хiба це не означае заснути? У смертi е велике заспокоення i мир. Так чому ж вiн не хоче померти?
Але вiн не довго фiлософствував. Вiн присiв на моху, висмоктуючи з кiсток соки, якi ще збереглися в клiтинах. Солодкий смак м'яса, тонкий i невловимий, як спогад, дратував його. Ламаючи зуби, вiн почав розгризати кiстки, потiм став розбивати кiстки каменем i витолок iх на порох, який проковтнув. Поспiхом вiн ударив себе по пальцях i дивувався, чому не вiдчувае болю.
А потiм настали жахливi днi зi снiгом i дощем. Вiн не знав вже, коли влаштовуе стоянку i коли знiмаеться з табору. Йшов вiн i ночами, i вдень, вiдпочивав скрiзь, де йому траплялося падати; i коли життя знову спалахувало, повз далi. Свiдомо вiн вже не боровся. Життя – саме життя, що не бажало вмирати – штовхало його вперед. Вiн вже бiльше не страждав. Його нерви притупилися, онiмiли, а в свiдомостi пропливали моторошнi видiння i солодкi сни.
На ходу вiн смоктав i жував стовченi кiстки карiбу, якi зiбрав i забрав з собою. Вiн не переходив бiльше через пагорби i ущелини, але машинально йшов уздовж великого потоку, що протiкав низом широкоi i неглибокоi долини. Але вiн не бачив нi води, нi долини. Вiн нiчого не сприймав, крiм своiх видiнь. Душа i тiло його нiби йшли – вiрнiше, повзли поруч, – залишаючись роз'еднаними i пов'язаними однiею тонкою ниткою.
