скачать книгу бесплатно
I от малий на великiй тацi понiс до купцiв гору смаженоi риби. I ще принiс iм корзину вчорашнiх пампушок. Кухар вправно випiкав iх на глинянiй сковородi.
Купцi по черзi пiдходили до борту судна, а хлопчина поливав iм на руки з довгогорлого мiдного глечика, щоб усi вони змили руки й обличчя перед трапезою.
Їли правою рукою лише, як iдять вихованi й шляхетнi араби. Вони чудово вправлялись однiею правицею iз шматками риби i з пампушками.
Спочатку купцi мовчали, а далi знов загомонiли. Хлопець, коли кухар не кликав його, пiдходив до гурту i сидiв з рушником i глеком, чекав, поки купцi скiнчать трапезу i захочуть змити руки. Слухав, про що говорили купцi. Звичайно, балачки точилися про розбiйникiв. Один купець середнiх рокiв, з пасмами сивини в густiй бородi, говорив, що рiчковi розбiйники вбивають людей зрiдка, хоча грабують догола. Вони, як i пiрати з Персидського моря, обберуть купцiв i кажуть: «Ми з вас трохи вовни настригли. Iдiть собi вiльно, обростайте, тодi ми вас знову обстрижемо!»
Один пiдстаркуватий в засмальцьованiм дорогiм персидськiм каптанi, обсмоктуючи кiсточку, прохрипiв:
– Часом та вовна дорожча вiд нашоi кровi. Часом так пострижуть нашого брата купця, що вже вiн нiколи й не зведеться на рiвнi. А жебрацтво – не життя для колишнього купця. То смерть живцем!
Тодi той ставний, чорнобородий, в зеленiй чалмi (знак прощi в Мекку) проводив свое далi.
– Озернi розбiйники – грубi дикуни, пожадливi й темнi, iх можна задобрити, якось улестити. Знаеш, зрештою, де iх можна сподiватись, коли вони можуть наскочити! А тi, отруйнi змii, отi клятi iсмаiлiти2, невiдомо коли, невiдомо де, невiдомо як з'являються на погибель людей! I нiхто не може вiд них уберегтись: нi шах, нi султан, нi iмам, нi купець, нi военачальник чи вчений богослов! Отруйнi змii, скаженi, заюшенi пси, обпоенi гашишем, розбещенi повiями в потаемних замках, розбещенi i обдуренi своiми пiрами 3 та потаемним iмамом – ото страшнi злочинцi! Навiть славнiй Садах ад-Дiн 4 через пiдступнi зазiхання асасiнiв мусив стерегтися щодня i щогодини. Звитяжець не спав на одному мiсцi двiчi! Ви це знаете, чи нi?!! А вiн же не боявся жодного найстрашнiшого франка-хрестоносця. I вiн тремтiв, бо не знав, чи побачить вiн уранцi сонце!
Купець у дорогому халатi криво всмiхнувся i вiдповiв:
– Ми подорожнi, купцi. Що нам тi хашашини? Вони вбивають можновладцiв, суддiв, емiрiв, тих, хто переслiдуе iх. Вони рiжуть вельможних, владцiв, а ми хто, а ми що?..
– Вони всiх рiжуть! – чорнобородий перебив його навiть непоштиво. – Вони хочуть, щоб усi iм корилися, вони хочуть собою заполонити свiт! Щоб усi були слухнянi й безмозкi – бо iхнiй «Гiрський Дiд» 5 за них думае! Темна голота й ученi дурнi вiрять, що вони принесуть людям рiвнiсть! Не може бути в оцьому свiтi рiвностi мiж багатими й бiдними, розумними й дурними, щасливими i невдахами. Шейхи хашашiнiв спокушають голоту тим, що нiби всi рiвнi, i всi потраплять до раю! I змушують голодранцiв виконувати кожен наказ свого потаемного iмама. Я знаю – це рiвнiсть рабiв, слухняних рабiв свого кривавого господаря!.. Тi ж, хто навколо «Гiрського Дiда», нагромадили в своiх руках скарби незлiченнi, а голоту обдурюють рiвнiстю!
– Звiдки ти про них знаеш, що так можеш iх ганити? – пiдозрiло i зловiсно нiби запитав пiдстаркуватий купець у коштовнiм, засмальцьованiм каптанi.
– Знаю! Мiй дядько, син Iбн Лятiфа, знаменитого дамаського купця, що постачае вiйськам преславного Салах ад-Дiна зброю для вiйни з хрестоносцями, не захотiв iм вiддати караван зброi нiзащо. Так просто, за одне слово «подаруй» iхнього «Старця»! Вони вимагають вiд людини не тiльки всього достатку ii, але й покори собаки, яку перiщать нагаем, а вона плазуе перед господарем i облизуе його бруднi капцi. Вони оголосили джихад6 не лише невiрним, гяурам, вони оголосили джихад всiм тим, хто не думае так, як вони! А Аллах, нехай славиться його iм'я, створив усяку людину, щоб вона вiдрiзнялась, одна вiд одноi. Нема людей схожих мiж собою розумом, як битi дирхеми одним карбом! Я купець – i менi джихад в iм'я загробного раю не такий солодкий, як добування засобiв життя! Адже сказано в хадисi, що добування засобiв життя е основою свiту. I як казав один мудрець:
«Менi лiпше вмерти на верблюдi в караванi, що везе дорогоцiнностi, нiж впасти з коня в розпалi битви проти невiрних!»
– Ну, це ти говориш погане! – спохмурнiшав пiдстаркуватий у замизканiм каптанi. – Адже сказано, що тих, хто не пiдкорюеться, треба знищувати. Хтось же повинен винищувати тих, хто не визнае Аллаха?!!
– Може, й повинен, – вiдказав чорнобородий. – Це справа долi й Аллаха. Я ж знаю свое – купець виконуе волю Аллаха, добуваючи собi засоби життя…
Поки цi двое чи то сперечалися, чи то кожен хотiв сказати лише свое i йому було зрештою байдуже, що говорить iнший, Алi зовсiм було незрозумiле, про яких iмамiв, про яке рабство йде мова… Малий нiчого не мiг зрозумiти, тiльки вiдчував з тону, з постави, що цей чоловiк у замизканiм дорогiм каптанi – вiн за вiйну й жорстокостi. А чорнобородий здоровань, схожий швидше на воiна, нiж на купця, зовсiм не хоче колотнечi i кровопускання, а хоче торгувати i нiкого не боятись. I те вiдчув Алi – чорнобородий страшенно, до лютi, до розпачу боiться потаемних убивць-хашашинiв, вiрних рабiв «Гiрського Дiда». Алi пригадав, як вiн кiлька разiв чув, що хашашiни, якi живуть у неприступних фортецях Ельбурсу, вживають аль-хашиш. Вiд того вони стають лютi-прелютi i вбивають сильних цього свiту – шахiв, султанiв, емiрiв. Запам'ятати Алi запам'ятав, та розповiдi про холоднi гори, про неприступнi твердинi, про очманiлих вiд дурману вбивць його не цiкавили. Бо про вбивства й розбiй вiн чув з самiсiнького малечку i нiякого в цьому дива не було. Хiба диво – голод i спрага, спека i холод, крадiжка i бiйка?!!
Алi помiтив, що мосулець напружився увесь. Обличчя ж його байдуже, нiби зовсiм це його не стосуеться i вiн над пустими теревенями не збираеться й замислюватись.
Вiн мав великi чорнi очi з довгими пухнастими вiями, як у дiвчини, а маленька борiдка кучерявилася дрiбними кiлечками. Син смiттяра, що завжди хотiв iсти, по руху щелеп, по вигину вуст мосульця зрозумiв – зовсiм йому не смакуе смажений на решiтцi вусач, приправлений шафраном, червоною цибулею i кiндзою.
Та знов, як завжди, пролунав крик кухаря, i малому довелося бiгти до жаровнi. Кухар витяг iз часничного соусу шматки курки, обмочував у розбитi яйця i вправно кидав на розпечену сковороду. Сковорода вибухала бризками жиру та соку на всi боки, а шмат курки прихоплювався з усiх бокiв золотою шкiркою. I тут треба не гаяти – швидко перевертати, бо зразу перегорить яйце i почорнiе.
Кухар наклав на тацю шматки смаженоi курятини, потiм проваренi в курячому жиру та шафранi пупочок, печiнку, серце, накрив свiжими оладками-загребами i полив соусом з вина, лимона, часнику та борошна, ще й обсипав листками запашноi кiндзи.
Алi попер тацю до Джафаровоi каюти i хотiв поставити тацю перед товстуном на спорожнiлу корзину фiнiкiв.
– Неси в каюти, йолопе! – заволав Джафар, аж посинiв. – Мухи налетять, я не збираюсь iх годувати за шiсть дирхемiв!!!
З великим зусиллям, ледь не впустивши дорогоцiнну тацю, пролiз малий повз купця до каюти i поставив курку на кипарисовий столик. Самому Алi вiд запаху смаженоi курки аж наморочилося в головi i такий голод стис шлунок, що вiн був ладен з'iсти рiчковий намул з берегiв, що пропливали повз iхню сафiну.
Вiн вислизнув з каюти. Поки Джафар засовував свое тiло в каюту, Алi не втримався i з денця корзини прихопив чотири фiнiки. I одного зразу ж забгав у рота. Не встиг малий насолодитись смаком знаменитого басрiйського фiнiка, як з каюти захрипiв Джафар:
– Неси сюди фiнiки, син повii!
Малий прихопив корзину i випустив з долонi три фiнiки назад, на денце.
Джафар у пiвтемрявi каюти нахилився над тацею i дер зубами куряче стегенце, лiвою рукою показав, де поставити корзину.
Вiн скосив очi до корзини i уважно оглянув фiнiки.
Потiм догриз нiжку, обтер губи, викинув кiстку i тiльки тодi роздер пельку i не своiм голосом заволав:
– Злодiй! Злодюжка! Де капiтан!? Мене грабують твоi слуги!
Алi задубiв вiд жаху i не мiг нi виплюнути кiсточку фiнiка, нi проковтнути ii – вiн тiльки жував i жував ii, тверду як камiнчик.
На диво, першим в дверях каюти з'явився не капiтан, не кухар чи хтось з матросiв. Першим став у дверях прикажчик мосульського купця.
– А ти чого?! Хiба я тебе кликав?!! – захрипiв Джафар.
Мосулець витяг з рукава старий повновiсний дирхем i поклав на тацю з куркою.
– О перлина багдадських торговцiв смарагдами i прянощами! Славний знавець коней i цiн на них по всiх портах моря-океану! Окраса цього дивного корабля! Вiн просто дурний ще хлопчик, вiн забув тобi сказати, що я в тебе купив тi фiнiки, що на денцi корзини. Вiн не встиг, бо я довго шукав динара, найкращого для тебе, о Джафаре!
Джафар покрився потом, мов росою, вирячив очi i зрештою спромiгся вичавити хрипко:
– Та яке камiння?! Я камiнням не займаюсь! Конi часом бували, але вже давно… Дурницi якiсь!.. Фарби мiй фах, i дерево для будов… Але прощу тебе, краще сiдай до трапези i поснiдай зi мною…
Джафар знов порожевiшав i став улесливим i усмiхненим.
Алi продовжував смоктати фiнiкову кiсточку.
Волоокий молодик обернувся до хлопчика:
– Принеси глек i тазик…
Хлопчик, наче прокинувся, поволi рушив до великоi корчаги. Наповнив черепком по вiнця глечик i поспiшив до каюти.
Молодик облив руки, втерся рушником Джафара i сiв навпроти Джафара.
– Ти, син грiха, геть! Коди буде потреба, покличуть! – забулькотiв Джафар.
Малий вклонився i обережно порачкував з каюти, прихопивши легеньку корзинку з фiнiками на денцi.
Бiля жаровнi кухар поiдав смажену рибу, редьку, пiдсохлi пампушки, запивав прохолодною водою. Бризкаючи слиною i крихтами, пробелькотiв ледь зрозумiло:
– Чого там Покiйник галасуе? Ти що – украв його фiнiки?! Вiн завжди боiться, що в нього щось вкрадуть…
Малий повернув корзину боком, вiдкинув кришку i показав кухаревi штук вiсiм фiнiкiв.
– Це менi…
– Оце все тобi? – здивувався кухар, але потiм прогунявив, покрутивши бiля скронi: – Точно, що вiн повередився розумом, як сiдницями забив свого мучителя… Але на торговi справи у нього якесь боже благословення…
I кухар простягнув руку в корзину i взяв собi половину фiнiкiв.
Алi було байдуже – вiн увесь горiв вiд сорому, що отак не стримався i поцупив цього чортового фiнiка. Його аж нудило вiд сорому. I вiн не мiг з'iсти решти фiнiкiв…
I спати голодний вклався, тiльки води випив цiлий глек.
Вiн лежав голiчерева, слухав цвiркунiв i споглядав обсипану iскристими зiрками чорну небесну безодню.
Десь кричали гидкими голосами шакали i схлипувала болотяна птаха.
Потроху сором спадав, але на його мiсце напливала злiсть. Злiсть на себе, що не втримався й спокусився. Вiн аж заплакав, аж вкусив себе щосили за руку. А за злiстю пiднялася зненависть на багатих сильникiв. Ревна образа на iхню зневагу i зажерливiсть. Ось цей Джафар Покiйник – як його мучили, то вiн страждав! А як ти мучишся вiд голоду, так тобi це, виходить, не мука? Одного фiнiка пожалкував?.. Бач, i камiнням торгуе!.. А торговцi камiнням – то мiхи iз золотом… Чого б вiн отак спiтнiв з переляку, якби цей мосулець не виказав якусь небезпечну таемницю?.. Чи, може, цей ненажера боiться, щоб хтось не довiдався, що вiн торгуе камiнням?.. Ось вони якi, багатii – злi, пiдозрiлi, ненажери i боягузи! Полохливi, як гiени!..
Бiльше про багатiiв Алi думати не захотiв. Вiн почав думати про чудеса – про летючих драконiв – летючих крокодилiв з крилами, як у кажана. Невеликого крокодила вiн бачив. I тепер намагався уявити, як же той крокодил летить – чи хвiст у нього пiд час лету висить чи нi?..
Сон i невиплаканi сльози зморили сина смiттяра, i вiн поволi занурився у теплий морок.
Крiзь дрiмоту ще чув чийсь зойк увi снi i щось нiби закапало з корабля у воду, наче хтось вилив воду iз чашi.
4. НАГЛА СМЕРТЬ
Прокинувся Алi, бо його штовхали п'ятою пiд ребра. Вiн розклепив повiки i побачив над собою перелякане й розлючене водночас лице кухаря.
– Прокидайся, байстрюченя! Бiда! Ангел смертi, Азраiл, завiтав до нас…
Алi сперся на витягнутi руки i люто видихнув у посмалену пику кухаревi:
– Якщо ти, мiй господине, ще раз скажеш, що я байстрюк, я тобi вночi горлянку розчикрижу! Вiд вуха до вуха! – Малий чув такi похвальби на М'ясному базарi.
– А! – заволав кухар. – Тримайте мене, бо я заколю цього поганця!
Проте байстрюком вiн Алi вдруге не назвав.
До кухаря легко пiдскочив огрядний капiтан i шарпонув за плече.
– Цить, дурню!.. Тут таемна смерть! – сичав вiн на свого пiдлеглого. – Стражники усiх нас замордують своiми допитами. Iншi тим часом прибудуть до Басри i дорого всi спродадуть…
Кухар безтямно подивився, на капiтана, на малого i щось собi замурмотiв пiд носа.
А син смiттяра, сотворивши молитву (як вчив його батько, ревнивий мусульманин – крiм вина, звичайно), заходився чистити посуд. Коли вiн все приготував, що вiд нього вимагалося, то витяг задубiлi шмати пампушки, взяв з корзини солодку цибулину.
Поки всi камешилися бiля мерця, тихо сварилися про щось, про щось домовлялися, малий з насолодою з'iв таку смачну цибулину i сухi окрушини. Навiть сльози не виступили.
Мертвяк його зовсiм не цiкавив, бiльше того, вiн його дуже лякав, як i всякi мертвяки. Хоч i не прислухався навмисне син смiттяра i навмисне не дивився на бак сафiни, вiн знав уже напевно, що нагла смерть наздогнала чорнобородого здорованя.
I раптом до хлопця прийшов переляк вiд власного бунту проти старшого. Переляк i водночас лють почали його просто трусити. Навiть зуби стукотiли. Та вiн зразу ж вирiшив, що нехай його заб'ють, але вiд своiх слiв не вiдречеться. Його судомило з такою силою, що вiн не мiг всидiти на мiсцi. Тому вирiшив, поки дорослi влаштують все з покiйником, вловити риби.
За каютою Джафара, за паками льняноi пряжi скинув Алi сорочку i штани. А поясом, довгою замизканою ганчiркою, обгорнувся – негоже було бiгати голяка – волосся починало щедро сходити на його худющому тiлi.
Без жодного плюскоту хлопець скочив у воду. Вiдразу вiдчув, як його потягло течiею вздовж борта сафiни. I що вiн зразу ж побачив – бризки кровi на промащених бiтумом дошках.
I зразу ж в його головi виникла картина – чорнобородий купець не завжди лягав з усiма покотом пiд напнутим повстяним покривалом. Бувало, що серед ночi вiн вилазив iз загального гурту i вмощувався бiля самiсiнького борту, загорнувшись у теплий вовняний плащ.
Малий уже проплив сафiну i зачепився руками за греблю, за очеретянi в'язанки, що скрiплювали землю. Вибухла нараз думка: «Невже отой старий – хашашiн, i вiн зарiзав уночi чорнобородого?!» Далi думка та не полинула, бо пальцi намацали в заглибинi мiж двома в'язанками очерету хвiст доброi рибини.
Алi щосили хапонув повiтря – i занурився пiд воду. Риба була здоровенна, i коли вiн просунув обидвi руки iй у зябра i потяг на себе, вона вся туго зiпнулась, потiм пружно розправилась, боляче зачепила колючкою спинного плавця по грудях. Вiн все ж прихопив зубами мiсце з'еднання риб'ячоi голови зi спиною i щосили стиснув щелепи. Риба забилася з неймовiрною силою, та зразу ж i обм'якла. Алi ледь вiддихався, коли виринув на поверхню.
На сафiнi ж нiяк не могли дiйти до повноi згоди, що ж дiяти?
Тому хлопчина встиг зловити ще трьох вусачiв i назбирати на схилi греблi сухих буйволячих кiзякiв.
З рибою вiн перелiз на сафiну по кормовiй линвi, вдягся i таким самим робом повернувся на берег по кiзяки з великою торбою.
Крiм кiзякiв вiй ще пiдiбрав, де тiльки мiг, сухi тростини, луску вiд пальмових стовбурiв.
Хлопець роздмухав жар, що зберiгався у глибинi жаровнi, i на власному паливi засмажив власну рибу.
Зрештою мерця з судна вiднесли на другий човен стражникiв. I зразу ж три судна вiдчалили, розпустили повнi вiтрила i хутко попливли вниз за течiею.
Кухар заходився готувати рибу i мiсити тiсто на оладки. Вiн аж сичав вiд злостi, коли звертався до хлопчика. Малий мордувався страхом перед кухарем i злiстю на себе, що вiн так необачно пригрозив старшому. Та вирiшив – що б там не було, а страху свого не являти людям i вiд слiв своiх не вiдмовлятися!..
Тим, часом на сафiнi вiдбувалися дивнi речi.
Купцi, не такi грошовитi, як Джафар Покiйник, всю мандрiвку iли разом. Тепер кожен купував у кухаря собi окремо. I це виходило кожному набагато дорожче. Джафар не вилазив iз своеi каюти. Тiльки звiдтiля час вiд часу з'являвся вирлоокий мосулець. Та двiчi влазив туди капiтан.
Синовi смiттяра випав суетний день.
Вогонь у жаровнi горiв вiд ранку. Його треба було увесь час вирiвнювати, щоб не чадiв сизим димом. Треба було чистити й патрати рибу.
А курей скубти й смалити.
За кожним криком купця чи збирача податкiв доводилося бiгти й подавати воду й рушника.
Вiднести iжу i забрати посуд назад.
Мити посуд.
А мiдний посуд ще й пiском вiдтирати.
День прогаласував над головою малого мов у сивому дурманi. I до самiсiнького вечора вiн не з'iв анi крихти.
Лише пив i пив холодну воду з великого глека.
Тому не дуже добре запам'ятав, як зникли заростi очерету i над тонесенькою смужкою берега постали гаi фiнiкових пальм.
За пальмами, наче величезнi плетенi корзини, на клаптиках пiдвищеноi сушi лiпилися одна до одноi очеретянi домiвки рiчкових арабiв.
По залитих водою полях, якi були за греблями, на нижчому рiвнi, нiж сама рiчка, ходили чорнi, товсторогi буйволи. Така була вода нерухома, що в нiй, мов у найкращiм срiбнiм дзеркалi, все вiдбивалося без жодного порушення лiнiй, лише догори ногами.
