скачать книгу бесплатно
Далеким шляхом
Юрiй Логвин
Герой оповiдi художник Оврул жив на берегах Днiстра у II тисячолiттi до нашоi ери. Чаклуни вигнали Оврула з рiдного племенi за непослух iхнiм настановам у малюнках. Вигнання прирiкало юнака на вiрну загибель. Але дивом вiн вижив, i почалися його нескiнченнi мандри в далеких краiнах. Вигнанець був учнем гончара в Грецii, рiзьбив скульптури на островi Крит, допомагав египетському художнику розмальовувати стiни палацiв. І тiльки на схилi свого довгого вiку Оврул змiг повернутися на береги Днiстра, щоб у малюнках розповiсти рiдному племенi про далекi свiти.
Юрiй Логвин
ДАЛЕКИМ ШЛЯХОМ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Це дiялося майже чотири тисячi рокiв тому. Одного сонячного лiтнього ранку берегом Днiстра вгору за течiею поволi йшов старий дiдусь. Вiн обережно переставляв тремтячi ноги, спираючись на важку, сучкувату палицю.
На кам’янистому пагорбi, якраз у тому мiсцi, де рiчка робила крутий поворот, старий зупинився, оглядаючи зелену долину, що розiслалася перед ним. З другого боку ii височiли рудi скелi.
Старий тихо промовив сам до себе, плямкаючи беззубим ротом:
– От я й на батькiвщинi. За день буду в селищi, – i замислився.
Вiн намагався пiдрахувати, скiльки ж рокiв вiн мандрував, але в нього нiяк це не виходило, бо спогади лiзли в голову.
Вiн був ще зовсiм хлопчиськом, коли до нього вже приходили i своi й чужинцi з проханням зробити фiгурки тварин i людей.
А юнаком вiн краще за старих ковалiв виливав iз бронзи зброю.
Йому пригадались суперечки з чаклунами i старими ковалями. Вони завжди намагалися примусити його працювати так, як iм хотiлося.
І от одного разу вiн рiзьбив фiгуру бога – заступника пастухiв. Чаклуни почали його лаяти, що обличчя бога дуже нагадуе живу людину i не викликае страху.
Вiн розсердився, що чаклуни заважають йому працювати, i не став iх слухати. Тодi його рiдний дядько вихопив у нього фiгурку i зiпсував ii.
Художник ще бiльше розсердився i вiдштовхнув дядька. Той поточився, упав i розбив собi об колоду голову.
Тодi чаклуни накинулись на непокiрного художника, хтось ударив його палицею ззаду, i вiн упав.
Чаклуни зiрвали з нього одяг i кинули голим посеред селища.
Вони вимагали його смертi, бо вiн пролив кров рiдного дядька.
А потiм чаклуни придумали ще страшнiшу кару. Коли художник прийшов до пам’ятi, вони прокляли його i вiдлучили вiд богiв i духiв, добрих i злих, своiх i чужинських. Вони насипали йому отрути в нiздрi, щоб вiн не мiг нi рухатись, нi говорити, залишаючись живим, поклали у вербову довбанку, крикнули тричi: «Будь проклятий навiки, художник Овруле!» – i пустили за водою.
Каламутнi днiстровi води понесли проклятого художника вниз за течiею. Над ним пропливали зеленi дубовi гаi на горбах, крутi скелi, а вiн не мiг навiть пiдвести голову, щоб глянути, де знаходиться.
Якось, коли заходило сонце, на нiс човника сiла чайка. Овруловi здалося, що вона з червоноi мiдi, i подумав тодi художник, як же зробити форму, щоб вiдлити таку чайку. Чайка кигикнула І полетiла, вiйнувши йому в лице крилом.
І знову над ним було тiльки небо з рожевими i червоними хмарами.
Оврул лежав у човнi не живий i не мертвий. Течiя принесла його аж до порогiв, де човен перекинувся на бистринi, i тiло художника опинилось у холоднiй водi. Гострий, пекучий бiль в усьому тiлi повернув Оврула до тями. Вiн ухопився за човен, i його понесло на мiлину, але сил не було, щоб стати на ноги, i вiн полiз по кам’янистому дну, тягнучи за собою довбанку. Од болю паморочилось у головi, болiли руки й ноги, i кожен дотик камiння здавався ударом ножа.
Вiн вилiз на сухе, пiдтягнув довбанку до берега i заходився шукати в мiлкiй водi черепашок. Вiн висмоктував iх, i йому додавалося сили.
Та бiль не вщухав, i коли Оврул лiг спати на каменi, то навiть увi снi йому було боляче.
На ранок стало Овруловi легше, i вiн, поснiдавши черепашками, опустив човна на воду i поплив за течiею далi…
Невдовзi береги одiйшли далеко налiво i направо, а кругом зостались тiльки вода й небо. Оврул покуштував воду: вона була солонувата.
«Значить, це й е початок Великоi солоноi рiки», – подумав Оврул. i спрямував човен до берега.
Недалеко вiд низького берега Оврул побачив крутобокий чорний корабель, що лежае на бiлому пiску. Навколо нього, наче жуки, метушилися люди. Вони всi були чорнобородi i озброенi широкими мiдними мечами.
Люди забивали дерев’яними клепками щiлини у кораблi, а на березi витесували iз стовбура великого ясеня нову щоглу.
Коли Оврул наблизився, чужинцi покинули роботу i обступили його. Вони пояснили на мигах, що буря дуже пошарпала iхнiй корабель, i тепер iм треба швидко полагодити його, щоб плисти додому.
Тодi Оврул попросив тесло i став до стовбура. А чужинцi тiльки головами хитали, дивлячись, як з-пiд Оврулового тесла летить бризками бiла деревина…
Так Оврул познайомився з ахейцями-мореплавцями. З ними, як полагодили корабель, вiн поплив на пiвдень назустрiч нескiнченним мандрам…
Тiльки тепер, немiчним дiдом, Оврул повернувся на батькiвщину.
Вiн думав про те, що ноги вже погано слухаються його та й руки починають тремтiти; що рудi скелi свiтлi, а камiнь на них звабливо рiвний; i що саме тут можна зробити тi малюнки, про якi вiн мрiяв пiд час мандрiв.
Оврул згадав, як у дитинствi бiля цих жовтих скель вiн з товаришами видирав гнiзда кам’яних бджiл.
Старий побрiв туди по високiй травi, у якiй поважно гули темнi джмелi i тоненько дзижчали золотистi бджоли. Пiдiйшов, приклав до шорсткого каменя долоню засмаглоi татуйованоi руки, i раптом йому привидiлись малюнки, зробленi на цих скелях, i вiн зрозумiв, що нiкуди звiдси не пiде, поки лишиться хоч клаптик чистого каменя, глини, коробочку з черепахових панцирiв. У коробочцi Оврул зберiгав яскраву червону фарбу, яку носив з собою вже не один рiк. І ще вiн вийняв iз торби уламок буйволячого рога, набитий бiлою, як снiг, глиною.
Витягаючи iз торби рога, вiн з сумом згадав, що немае вже у нього малесенькоi-малесенькоi пляшечки з лазоревою, небесною фарбою. Та фарба була дорожча вiд золота, бо ii дуже важко добувати в далеких горах. І продавали ii, беручи за одну пучку фарби п’ять пучок щирого золота.
Його вчитель, египетський художник Нехбес, таку блакитну фарбу називав «глибиною осiннього неба». Вона була така яскрава i глибока, що нею розписували стелi у гробницях египетських фараонiв. І все-таки Оврул спромiгся ii купити!
Вiн роздобув золото, побившись об заклад з геттами-кiннотниками, що впiймае бiлогривого, червоноокого дикого жеребця. Цього вожака кiнського табуна не могли зловити протягом трьох рокiв навiть загони ловцiв iз снастями. А Оврул упiймав його одним арканом.
Гетти-кiннотники змушенi були вiддати йому вигране золото, й Оврул на те золото купив собi блакитноi фарби. Та не донiс ii до рiдного краю.
Пiд час нiчноi сутички з розбiйниками вiн загубив пляшечку з фарбою, а повернувшись удень на мiсце бою, нiчого не знайшов.
Минуло, може, рокiв п’ятнадцять, як пропала пляшечка, та Овруловi й досi стискалося серце, коли згадував про неi.
І хоч старий дуже шкодував за дорогоцiнною фарбою, але заспокоював себе, згадуючи слова свого вчителя Нехбеса: «Всiлякi фарби мати – то велике багатство. Та кольори гарнi лише тодi, як людина знае iм мiсце. Якщо ж фарби класти абияк, то вони все одно, що брязкотливІ прикраси у бридкоi жiнки. Рiзноманiтними фарбами хороший художник показуе розмаiтiсть життя. Коли вiн вiдтворюе лише змiст чогось, йому досить однiеi-двох фарб… Начерк з коня в стайнi, який ти робиш одною чорною фарбою на дощечцi, вiдображае суть коня – чи вiн злий чи сумирний, молодий чи старий… І щоб це показати, тобi досить однiеi фарби. Та коли ти його малюеш на стiнi палацу, ти повинен гарно його розфарбувати рiзними кольорами, бо ти вже вiдтворюеш не одного коня i його суть, а всю красу й багатство життя: коней, воiнiв, звiрiв, птахiв, рослини»…
Звичайно, сам Нехбес завжди вiдтворював у своiх роботах багатство життя. І розписи виходили в нього яскравi, легкi й радiснi. Правда, Нехбес для цього мав, крiм свого таланту, ще й гладенькi, затинькованi стiни палацiв, багато помiчникiв i вчився на чудових взiрцях минулих часiв, що збереглися у храмах та палацах. Оврул же стояв бiля шерехуватих скель i мав з собою трохи яскраво-червоноi фарби, грудку охри, трохи бiлоi, а за взiрцi йому правили витатуйованi малюнки на власному тiлi. Мандруючи, вiн часто змальовував на шматки шкiри й дерева малюнки, якi бачив у храмах i палацах. Але тi його начерки завжди гинули пiд час рiзних пригод. Отож, уже лiтньою людиною, вiн вирiшив змальовувати все на власному тiлi. Щоправда, i це мало допомагало. Вiн старiв, шкiра вкривалася шрамами, морщилася з роками, i малюнки спотворювались. Але татуювання все ж допомагало краще пригадати напiвзабутi краi та подii.
Оврул довго стояв перед скелями, пригадуючи минуле, а вiтер бив його в лице, пiдiймав рудi хвилi на Днiстрi i десь вдалинi навалював на синiй хребет рожевi хмари.
Нарештi старий художник став на колiна перед широким каменем i почав розтирати темно-червону охру. Фарба терлась погано, i вiн час вiд часу розбивав грудочки тупим кiнцем каменя.
Приготувавши фарбу, Оврул витяг з торби кам’яну чашу, поклав туди кiлька шматочкiв живицi та воску i поставив на жар у затишному мiсцi мiж камiнням. Коли сумiш розтопилася i зачадiла синiм димом, Оврул почав досипати зверху охри i розмiшувати кiстяною лопаткою.
Вiтер зовсiм стих, i тiльки тодi художник занурив трав’яний пензель у варево i почав обводити фарбою вибитий на скелi контур корабля.
Оврул приставляв до скелi лiву руку, спираючись на неi правою, i поволi водив пензлем по шорсткому каменi. Коли фарба на пензлi кiнчалася, – вiн починав пальцями розрiвнювати на стiнi ще теплi напливи. Потiм знов брався за пензель i старанно обводив туго нап’яте вiтрило, гострий нiс корабля, линви, щоглу.
Оврул дуже поволi спинався на драбину i спускався з неi додолу. Вiн знав, що пiсля швидких, напружених рухiв його руки починають тремтiти, i важко буде тодi провести рiвну лiнiю.
– Чорну фарбу я зроблю завтра i тодi кiнчу корабель, – сказав сам до себе старий i пiшов до джерельця в буйних заростях папоротi. Вiн довго обмивав синюватим глеем фарбу з пальцiв, потiм, скинувши подертого плаща, розтер мокрим пуком бiлоцвiту худе зморшкувате тiло, розмальоване татуiровкою та шрамами.
