скачать книгу бесплатно
Поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла. Королiвська пошта Фантiппо
Г’ю Лофтiнг
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Подii, пов’язанi з iсторiею про поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла, вiдбулися, коли вiн повертався з подорожi до Захiдноi Африки.
Ця мандрiвка почалася з того, що тягништовхай, досить довго пробувши в Англii, трохи заскучав за Африкою. І, хоча вiн надзвичайно любив Лiкаря й нiколи не подумав би його кинути, одного зимового дня, коли погода була особливо холодною й гидкою, тягништовхай запитав його, чи вiн не проти прогулятися до Африки у вiдпустку – так, на тиждень-другий…
І там, у Королiвствi Фантiппо, Лiкар Дулiттл налагоджуе роботу поштового вiддiлення.
Це перша частина черговоi iсторii про чудового лiкаря. У видавництвi «Фолiо» 2020 року вийшли друком iншi книжки Г. Лофтiнга – «Історiя Лiкаря Дулiттла» та три частини «Подорожей Лiкаря Дулiттла».
Г’ю Лофтiнг
Поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла. Королiвська пошта Фантiппо
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
Переклад з англiйськоi Ю. В. Лисенка
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
План-проспект серii затверджено Мiнiстерством освiти i науки Украiни
Історiя Лiкаря Дулiттла
* * *
Подорожi Лiкаря Дулiттла. Пiдготовка
* * *
Подорожi Лiкаря Дулiттла. На островi
* * *
Подорожi Лiкаря Дулiттла. Запалення вогню
* * *
Поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла. Королiвська пошта Фантiппо
* * *
Поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла. Бюро погоди
* * *
Поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла. Останне розпорядження Генерального Поштмейс
© Ю. В. Лисенко, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Пролог
Майже всi подii, пов’язанi з iсторiею про поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла, вiдбулися, коли вiн вже повертався з подорожi до Захiдноi Африки. А тому я почну (пiсля того, як коротко розповiм вам, чому вiн вирушив у цю подорож) з моменту, коли його корабель узяв курс додому й пiд усiма парусами помчав до Паддлбi-на-Болотi.
Отже, уся мандрiвка почалася з того, що тягништовхай, досить довго пробувши в Англii, трохи заскучав за Африкою. І, хоча вiн надзвичайно любив Лiкаря й нiколи не подумав би його кинути, одного зимового дня, коли погода була особливо холодною й гидкою, тягништовхай запитав його, чи вiн не проти прогулятися до Африки у вiдпустку – так, на тиждень-другий.
Лiкар радо погодився, бо вже давно нiкуди не мандрував i також уже почав вiдчувати, що йому в цi студенi грудневi днi не завадило б податися кудись подалi вiд Англii.
І вiн подався. Окрiм тягништовхая, узяв iз собою качку Чап-Чап, собаку Джипа, пiдсвинка Чав-Чава, пугача Пу-Гу та бiлого мишака – ту ж саму добру компанiю, яка була з ним пiд час сповненого пригод повернення з Краiни Мавп. Для цiеi подорожi Лiкар придбав маленький парусник – дуже старе, бите штормами i зношене судно, яке, однак, усе ще було досить мiцним для того, щоб витримати негоду.
Вони попливли вниз до пiвденного узбережжя Бенiнськоi затоки й вiдвiдали там багато африканських королiвств i екзотичних племен. А поки вони мандрували по суходолу, тягништовхай мав можливiсть вiльно блукати по своiх колишнiх пасовиськах. І вiн старався отримати вiд своеi вiдпустки максимум задоволення.
Одного ранку Лiкар з величезною радiстю знову побачив своiх старих друзiв ластiвок, якi, готуючись до щорiчного перельоту до Англii, зiбралися навколо його корабля, що стояв на якорi. Вони запитали його, чи вiн також повертаеться, бо якщо так, то вони будуть його супроводжувати, так само, як це було, коли вiн утiкав iз Королiвства Джоллiджинкi.
Оскiльки тягништовхай уже був цiлком готовий повертатися, Лiкар подякував ластiвкам й вiдповiв iм, що для нього така компанiя буде надзвичайно приемною. Решта того дня минула в суцiльному поспiховi, метушнi й бiганинi, треба було запастися провiзiею й приготувати все для довгоi дороги в Англiю.
Наступного ранку все вже було в повнiй готовностi до виходу в море. Якiр пiднято, всi вiтрила напнуто, i Лiкарiв корабель рушив на пiвдень iз попутним вiтром. І це саме той момент, коли починаеться моя оповiдь.
Глава I
Зузана
Одного ранку на першому тижнi подорожi додому, коли Джон Дулiттл i його звiрi снiдали разом за великим круглим столом у каютi, прилетiла одна ластiвка й сказала, що хоче поговорити з Лiкарем.
Джон Дулiттл вiдразу ж устав з-за столу i вийшов у коридор, де побачив самого ватажка всiх ластiвок, дуже симпатичного й елегантного маленького ластуна з довгими-довгими крилами й гострим, розумним поглядом чорних очиць. Звали його Стрiмкокрил, й iм’я це було справдi знаменитим в усьому пернатому свiтi. Вiн був чемпiоном Європи, Африки, Азii та Америки в мухоловствi i повiтрянiй акробатицi. Протягом багатьох рокiв кожного лiта вiн вигравав усi летючi перегони i щойно минулого року побив свiй власний рекорд, перетнувши Атлантику за одинадцять з половиною годин – зi швидкiстю понад двiстi миль за годину.
– Привiт, Стрiмкий, – сказав Джон Дулiттл. – У чому справа!
– Лiкарю, – почав маленький пташок таемничим шепотом, – ми помiтили каное десь за милю звiдси прямо по вашому курсу i трошки на схiд. У каное тiльки одна чорна жiнка. Вона гiрко ридае i зовсiм не гребе веслами. Вона вже за кiлька миль вiд берега, я б сказав, щонайменше за десять, бо в даний момент ми перетинаемо затоку Фантiппо i берег Африки уже ледве видно. Жiнцi справдi загрожуе небезпека, адже вона запливла так далеко у такому маленькому човниковi. Але схоже, що ii це не хвилюе. Вона просто сидить на днi каное i плаче, незважаючи на те, що з нею вiдбуваеться. Гадаю, вам треба з нею поговорити, бо, боюся, вона у великiй бiдi.
– Гаразд, – вiдповiв Лiкар, – лети повiльно туди, де вона знаходиться, – а я поведу корабель услiд за тобою.
Джон Дулiттл пiднявся на палубу i спрямував судно туди, куди вказував ластун. Незабаром вiн побачив невеличке темне каное, що гойдалося вгору-вниз на хвилях. Воно виглядало таким крихiтним на безкраiй поверхнi вод, що здалеку його можна було прийняти за полiно чи палицю, часом воно й узагалi пропадало з виду. У каное сидiла жiнка, а голова ii була опущена на колiна.
– Що трапилося? – прокричав лiкар, щойно корабель наблизився так, що жiнка вже могла його почути. – Чому ви запливли так далеко вiд берега? Ви що, не знаете, що вам загрожуе велика небезпека, якщо налетить шторм?
Жiнка повiльно пiдвела голову.
– Забирайтеся звiдси, – вiдповiла вона, – i залиште мене наодинцi з моею скорботою. Ви, бiлi люди, й так завдали менi достатньо горя.
Джон Дулiттл пiдвiв вiтрильник ще ближче й продовжив розмовляти з жiнкою ласкавим голосом. Але, з усього судячи, вона довго не хотiла йому вiрити, оскiльки вiн був бiлою людиною. Однак потроху Лiкар завоював ii довiру, i нарештi, усе ще плачучи, вона розповiла йому свою iсторiю.
Джон Дулiттл продовжив розмовляти з жiнкою
Це були часи, щоб ви розумiли, коли з рабством почали боротися. Брати в полон, купляти чи продавати рабiв уже суворо заборонили бiльшiсть держав. Але деякi злi люди все ще припливали до захiдного узбережжя Африки й таемно ловили або купляли рабiв та вiдвозили iх на своiх кораблях в iншi краiни, де вони мусили працювати на бавовникових i тютюнових плантацiях. Деякi африканськi королi продавали цим злим людям полонених, яких захопили пiд час вiйни, i заробляли на цьому грубi грошi.
Отже, ця жiнка в каное належала до племенi, яке було в станi вiйни з королем краiни Фантiппо – африканського королiвства, що знаходиться на узбережжi, бiля якого ластiвки й помiтили каное.
І в цiй вiйнi Король Фантiппо захопив багато полонених, серед яких був i чоловiк цiеi жiнки. Невдовзi пiсля завершення вiйни якiсь бiлi люди об’явилися на своему кораблi в Королiвствi Фантiппо й почали розпитувати, чи не можна там купити рабiв для тютюнових плантацiй. І коли король почув, скiльки грошей вони готовi заплатити за чорних рабiв, то подумав, що можна iм продати бранцiв, узятих у полон пiд час вiйни.
Цю жiнку звали Зузана, а ii чоловiк був вельми дужим i красивим мужчиною. Через це Король Фiнтiппо з задоволенням би залишив Зузаниного чоловiка в себе, бо йому подобалося мати сильних людей при своему дворi. Але работоргiвцям також були потрiбнi сильнi чоловiки, бо вони могли виконувати багато роботи на плантацiях. Тож вони запропонували особливо високу цiну за чоловiка Зузани. І Король його продав.
Зузана описала Лiкаревi, як вона довго пливла слiдом за кораблем у своему каное, благаючи iх повернути iй чоловiка. Але вони тiльки посмiялися з неi й продовжили йти повним ходом. Тож незабаром iхнiй корабель щез iз виду.
Ось чому, пояснила жiнка, вона зненавидiла всiх бiлих людей i не схотiла розмовляти з Лiкарем, коли вiн окликнув ii каное.
Лiкар жахливо розлютився, почувши цю iсторiю. Вiн запитав Зузану, як давно корабель работорговцiв, де був бранцем ii чоловiк, вийшов у вiдкрите море.
Вона вiдповiла, що це було пiв години тому. Без чоловiка, сказала вона, життя для неi втратило будь-який сенс, i коли корабель щез iз виду, рушивши вздовж узбережжя на пiвнiч, вона розридалася й просто полишила свого човна дрейфувати, в неi не було нi волi, нi сил навiть на те, щоб узятися за весла й гребти до берега.
Лiкар пообiцяв жiнцi, що допоможе iй, чого б це йому не коштувало. І вiн був налаштований прямо зараз на повнiй швидкостi кинутися в погоню за кораблем iз рабами. Однак качка Чап-Чап застерегла, що його судно занадто повiльне, а вiтрила можна легко помiтити здалеку, так що работорговцi нiколи не дозволять йому навiть наблизитися до себе.
Отож Лiкар кинув якiр i, залишивши корабель стояти на мiсцi, спустився в каное жiнки. Потiм, попросивши ластiвок допомогти йому в ролi розвiдникiв, вiн вирушив уздовж узбережжя на пiвнiч, шукаючи корабель работорговцiв, якi забрали чоловiка Зузани, в усiх бухтах i за всiма островами.
У безплiдних пошуках минула не одна година, й уже почала спускатися нiч, коли ластiвки-провiдники бiльше не могли бачити на далекi вiдстанi, бо мiсяця не було.
Шукаючи в усiх бухтах
Бiдна Зузана знову почала плакати, як Лiкар повiдомив, що припиняе пошуки на нiч.
– Уранцi, – вiдказала вона, – корабель злих мисливцiв за рабами буде вже за багато миль i я нiколи не отримаю свого чоловiка назад. Ой, лихо ж менi, лихо!
Джон Дулiттл заспокоював ii як тiльки мiг, навiть сказав, що якщо в нього нiчого не вийде, вiн знайде iй iншого чоловiка, такого ж гарного. Але вона, схоже, не звернула уваги на цю пропозицiю й продовжувала голосити: «Лихо! Лихо!»
Вона здiйняла такий лемент, що Лiкар не мiг заснути на днi каное, яке й так не було занадто зручним. Тож йому залишалося тiльки сидiти й слухати. Деякi з ластiвок вирiшили чергувати бiля нього й обсiли борти каное. І знаменитий Стрiмкокрил, iхнiй ватажок, також був тут. Вони з Лiкарем обговорювали, що ще можна зробити, аж раптом Стрiмкокрил цвiрiнькнув: «Тихо! Дивiться!» i показав у захiдному напрямку на море, що колихалося у пiтьмi.
Навiть Зузана припинила лементувати й обернулася подивитися. І там далеко на розмитому чорному виднокрузi океану вони розрiзнили крихiтне свiтло.
– Корабель! – скрикнув Лiкар.
– Так, – пiдтвердив Стрiмкокрил, – це корабель, сумнiвiв немае. Цiкаво, чи це не ще один работорговець?
– Що ж, якщо це работорговець, то не той, якого ми шукаемо, – зауважив Лiкар, – бо вiн не на тому напрямковi. Той, який нам потрiбен, пiшов на пiвнiч.
– Послухайте, Лiкарю, – промовив Стрiмкокрил, – давайте я злiтаю й подивлюся, що це за корабель, а потiм повернуся й розповiм вам. Хто його знае? Можливо, вiн зможе нам допомогти.
– Правильно, Стрiмкий! Спасибi тобi! – пiдтримав його Лiкар.
Отже, Стрiмкокрил пурхнув у темряву до цяточки свiтла далеко в морi, а Лiкар задумався, як там справи на його власному вiтрильниковi, який вiн залишив на якорi за кiлька миль на пiвдень уздовж узбережжя.
Коли минуло двадцять хвилин, Джон Дулiттл почав турбуватися, адже Стрiмкокрил, з його шаленою швидкiстю, мав уже достатньо часу, щоб злiтати туди й давно повернутися назад.
Та скоро славний ватажок, змахнувши крилами, зробив у темрявi над ними елегантне коло й опустився, легкий, мов пiр’iнка, на Лiкареве колiно.
– Ну, – запитав Джон Дулiттл, – що це за тип корабля?
– Це велике судно, – вiдказав задиханий пташок, – зi стрiмкими, високими щоглами i, як менi здаеться, воно дуже швидке. Причому цей корабель прямуе сюди, просуваючись дуже обережно, припускаю, вони бояться мiлин i пiщаних банок. Це дуже красивий корабель, добре оснащений i виглядае зовсiм новеньким. І ще вiн мае потужну зброю – великi гармати, якi визирають з невеликих вiконець на бортах. Люди на палубi також усi вбранi в ошатний блакитний одяг, зовсiм не так, як звичайнi матроси. А на корпусi корабля намальованi якiсь лiтери – назва корабля, як я розумiю. Звiсно, я не мiг прочитати ii. Проте пам’ятаю, на що це було схоже. Дайте менi свою руку, i я покажу вам.
Потiм Стрiмкокрил одним кiгтем почав креслити лiтери на Лiкаревiй долонi. Не встиг вiн закiнчити, як Джон Дулiттл пiдскочив, мало не перевернувши каное.
– «К.Ї.В.»! – закричав вiн. – Це означае «Корабель Їi Величностi». Це бойове судно, це вiйськовий флот. Саме те, що нам потрiбно, аби розiбратися з работорговцями!
Глава II
Лiкаря приймають на вiйськовому кораблi
І тодi Лiкар та Зузана почали щосили веслувати в напрямку свiтла. Нiч була тихою, але коливання океанських вод пiднiмало й опускало маленьке каное, як гойдалку, так що Зузанi знадобилося все ii умiння, аби тримати човен на прямiй лiнii.
Минула десь година, й Лiкар зауважив, що корабель, до якого вони намагалися допливти, бiльше не просуваеться iм назустрiч, а, здавалося, зупинився на мiсцi. І коли каное нарештi пiдiйшло впритул до його величезного корпусу, Джон Дулiттл зрозумiв причину – вiйськове судно зiткнулося з його власним вiтрильником, який вiн залишив на якорi без жодних сигнальних вогнiв. Утiм корабель Їi Величностi, на щастя, перед зiткненням рухався так обережно, що жодне iз суден, схоже, не зазнало серйозноi шкоди.
Знайшовши мотузяну драбину, що звисала з борту вiйськового корабля, Лiкар разом iз Зузаною видряпалися по нiй угору й ступили на палубу, щоб зустрiтися з Капiтаном.
Вiн знайшов Капiтана на мiстку бiля штурвала, той роздратовано походжав туди-сюди й щось бурмотiв собi пiд носа.
– Добривечiр, – промовив Лiкар увiчливо. – Гарна погода сьогоднi, чи не так?
Капiтан пiдступив i потрусив кулаком перед його обличчям.
– Це ви власник отого Ноева ковчега? – загорлав вiн, показуючи на вiтрильник поряд зi своiм кораблем.
– Е-е-е… так… тимчасово, – вiдповiв Лiкар. – А що таке?
– Ну тодi чи не були б ви такi ласкавi, – прогарчав Капiтан, обличчя якого було спотворене вiд лютi, – i пояснити менi, що ви в дiдька мали на увазi, залишаючи свое старе корито темноi ночi без жодних вогнiв? Що ви за моряк такий? Я на найновiшому крейсерi Їi Величностi шукаю Джиммi Боунза, торговця рабами, я полюю за ним уже цiлi тижнi. І так, наче менi мало було цього диявольськи складного узбережжя, я врiзаюся в посудину, що стоiть на якорi без вогнiв. На щастя, я йшов повiльно, подаючи звуковi сигнали, а то б ми всi могли пiти на дно. Я кричав вашому кораблю, але вiдповiдi не отримав. Тодi я спустився на його палубу з пiстолетами напоготовi, бо подумав, що це може бути работорговець, який намагаеться мене надурити. Я облазив увесь корабель, але не зустрiв нi душi. Нарештi в каютi я знайшов свиню – вона спала в крiслi! Ви завжди залишаете свое судно на свиню й наказуете iй спати? Якщо ви власник корабля, то чому вас на ньому немае? Де вас носило?
– Де вас носило?
– Я плавав на каное з цiею ледi, – вiдповiв Лiкар i пiдбадьорливо усмiхнувся Зузанi, яка знову починала хлипати.
– Плавав на каное з ледi! – прошипiв Капiтан. – Та я…
– Так, – пiдтвердив Лiкар. – Дозвольте представити. Це Зузана. А це Капiтан…. е-е-е…
Але Капiтан перервав його й пiдкликав моряка, що стояв неподалiк.
– Я навчу вас, як залишати Ноев ковчег ня якорi у вiдкритому морi, щоб у нього врiзалися кораблi вiйськового флоту, мiй дорогий морський ловеласе! Ви гадаете, що правила навiгацii це вам жарти? Ось, – вiн повернувся до моряка, який пiдiйшов за його наказом, – каптенармусе, посадiть цього добродiя пiд арешт.
– Слухаюся, сер, – гаркнув каптенармус. І Лiкар не зчувся, як на його зап’ястях мiцно заклацнулися кайданки.
– Але ця ледi потрапила в бiду, – вигукнув Джон Дулiттл. – Я так поспiшав, що повнiстю забув про корабельнi вогнi. Насправдi ще й не було темно, коли я залишив корабель.
– Вiдведiть його вниз! – гаркнув Капiтан. – Вiдведiть його вниз, поки я його не вбив.
І каптенармус потягнув бiдолашного Лiкаря до трапу, який вiв кудись на нижнi палуби. Та на початку сходiв той схопився за поручень i завис на ньому достатньо довго, щоб крикнути Капiтановi:
