banner banner banner
Книга Відлиги. 1954-1964
Книга Відлиги. 1954-1964
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Книга Відлиги. 1954-1964

скачать книгу бесплатно

Книга Вiдлиги. 1954-1964
Тимур Іванович Литовченко

Олена Олексiiвна Литовченко

101 рiк Украiни
Смерть товариша Сталiна обернулася потеплiнням суспiльного клiмату в усьому СРСР загалом та в Украiнськiй РСР зокрема: змiнилися методи роботи каральних органiв, на всiх рiвнях влади з’явилися новi – принаймнi ззовнi бiльш привабливi обличчя, була реформована, а згодом i трансформована система ГУЛАГу, iз таборiв та заслань почали повертатися люди. У повiтрi ширяв дух призабутого вiльнодумства… Водночас вкрай загострилося протистояння з капiталiстичними краiнами, а Угорська революцiя 1956 року продемонструвала небезпечнi суперечки в соцтаборi. Не дивно, що на небачений приплив ентузiазму вiд початку Космiчноi ери наклалося жахiття техногенноi катастрофи в столицi УРСР – Киевi… Насамкiнець, налякане невизначенiстю наслiдкiв «вiдлиги», радянське керiвництво згорнуло ii.

Тимур Литовченко, Олена Литовченко

Книга Вiдлиги 1954—1964

Передмова

Сфiра Даат[1 - У Кабалi вiдповiдае таким поняттям, як «зв’язок», «осягнення», «пiзнання», «спiвпричетнiсть», «усвiдомлення».]. Поза простором i часом

Вiд нескiнченностi й до нескiнченностi простягалася невисока, тоненька й надзвичайно мiцна подоба сяючого золотавого леза меча, з обох бокiв облямована м’якими пухнастими хмарами кольору освiжаючоi лiтньоi грози. В каскадi тонких свiтiв мiсцевi гострослови жартома прозвали блискуче вiстря «лезом Оккама»[2 - Принцип логiки, приписуваний середньовiчному фiлософу Вiльяму Оккамському (Вiльгельму з Оккама, що в англiйському графствi Суррей), який обмежуе кiлькiсть припущень мiнiмально необхiдною. В оригiналi формулюеться наступним чином: «Рiзноманiття не слiд припускати без необхiдностi».]. Авжеж жартома – бо сам метр Вiльям Оккамський був би дуже здивований тiею обставиною, що щось передвiчне пов’язали з його скромним земним iм’ям.

Навiщо iснувало оте лезо меча, занурене в грозовi хмари?

Дуже навiть просто.

Напередоднi земного втiлення для будь-якоi душi вкрай важливо з’ясувати, наскiльки у неi розвинене вiдчуття мiри й балансу. Адже наслiдки його порушення згубнi. Пам’ятаете, чим скiнчив цар Валтасар, перед яким просто з повiтря виникла загадкова рука й накреслила на стiнi напис:

Мене, мене, текел, упарсiн (давньоевр.) – «калька» з арамейськоi, яка буквально перекладаеться «мiна, мiна, шекель [i ще] пiвмiни». Тут згадуються розповсюдженi мiри ваги: мiна – давньогрецька i близькосхiдна, шекель – близькосхiдна. Однак використовуючи синонiмiчнi значення цих слiв, бiблiйний пророк Даниiл прочитав цю фразу в iнший спосiб: «Обчислено, обчислено, зважено та роздiлено», – i на цiй основi розтлумачив подальшу долю царства Валтасара (Книга пророка Даниiла, гл.5).

От чим обертаеться порушення балансу – крахом усього, що тобi дороге, обнуленням усiх твоiх земних досягнень!

Тому задля з’ясування мiри власноi розвиненостi душi приходили у сфiру Даат, ставали на «лезо Оккама» i якомога швидше бiгли-ковзали з нескiнченностi в нескiнченнiсть, розкинувши руки. При цьому на праву долоню iм повсякчасно падали речi впорядкованi, на лiву – хаотичнi. Тодi, коли це ставалося, було вкрай важливо врiвноважити набуту рiч ii протилежнiстю:

– логiчне – осяянням;

– прояв сили – проявом милосердя;

– закон – благодаттю;

– здатнiсть утримувати – прагненням давати.

Хто встигав зробити це – той продовжував мчати лезом з нескiнченностi в нескiнченнiсть. Хто не встигав – утрачав баланс i падав або праворуч у приховану за хмарами сфiру Бiна[3 - Розумiння.] чи в сфiру Гвура[4 - Сила.], або лiворуч у сфiру Хохма[5 - Мудрiсть.] чи в сфiру Хесед[6 - Милiсть.]. При бажаннi забiг «лезом Оккама» можна було повторити, причому неодноразово, проте результат був майже незмiнним. Нарештi остаточно переконавшись, до порядку вона тяжiе чи до хаосу, а також з’ясувавши тривалiсть перебування на «лезi», душа починала готуватися до вiдповiдного земного втiлення. Ось, власне, i вся кабалiстична мiстика, довкола якоi там, у земному свiтi, накрутили хтозна яких дурниць.

З-помiж цiлого сонму iнших душ «лезом Оккама» тепер нiсся веселий молодик з серйозними очима. Ну-у-у, як, себто, молодик… У тонкому свiтi вiк був абсолютно вiдносним, яку подобу хто хотiв мати, таку й мав. Це стосувалося абсолютно всiх зовнiшнiх рис i всiх деталей одягу, тому фiксуватися на них – тiльки час гаяти. У сфiрi Даат душi пiзнавали одна одну в зовсiм iнший спосiб – через внутрiшне тяжiння чи вiдштовхування.

А зовнiшнiсть можна було змiнити будь-коли. Дехто навiть навмисно «перекроювався» щомитi: зi старця на дитину, потiм на огрядну жiнку, потiм на худорлявого юнака, на лiтнього чоловiка, на дiвчину… i знов, i знов… Утiм, наш веселий молодик вважав за краще незмiнно зберiгати серйознiсть в очах навiть пiд час забiгу «лезом Оккама». І навiть при тому, що на бiгу спокiйно й розважливо розмовляв з Багряним Янголом:

– Отже, ця мiсiя пропонуеться менi?

– Тобi, так.

– І це високе рiшення, кажеш?

– Не просто високе – найвище!

– Особисто Всемогутнiй?..

– Особисто Сущий найменшi деталi затвердив.

– Висока честь!

– Авжеж. Таке не кожному довiрять.

– А чому саме менi? Чому не iншому комусь?

– Бо ти вже майже досягнув середини нескiнченностi.

– Майже середина «леза Оккама». Майже… Х-ха-а-а!.. Оппа-а-а!..

Коли молодик заусмiхався, то на його лiвiй руцi нiзвiдки раптом виникла чималенька порцiя осяяння: розмита потоками весняних талих вод земляна дамба осiдае, i нестримнi маси сморiдно-чорного глею проливаються апокалiптичним потоком на натовп людей, якi все ще перебувають у повному невiданнi. Щоб не втратити рiвновагу i продовжити бiг-ковзання, молодиковi довелось шалено вигнутися праворуч i зачерпнути з пухнастих грозових хмар повну пригорщу розумiння причин майбутньоi трагедii.

– От бачиш, як вправно ти впорався! – радiсно похвалив молодика Багряний Янгол.

– Але ж все одно це ще не середина, а лише МАЙЖЕ середина, – скрушно зiтхнув молодик. Пiд дiею скрути його десниця хитнулася донизу, довелося негайно врiвноважуватися веселощами на лiвiй руцi.

– Переважна бiльшiсть душ не дiстаеться навiть сюди. А ти майже дiстався… вкотре вже, нагадай, будь ласка?..

– Це сiмнадцята спроба.

– От бачиш! У тебе вистачило впертостi аж на сiмнадцять забiгiв.

– Подейкують, нiбито такий собi Гаутама Сiддгартха здiйснив не якiсь там сiмнадцять, а цiлих сiмдесят тисяч спроб i все ж таки спромiгся досягти нескiнченностi. А досягнувши – пiшов на втiлення i став Буддою.

– Ну, ти ж розумiеш, що це лише жарт…

– З якого дива я маю це розумiти?

– Бо свiт влаштований так, що розвиток душi можливий тiльки в найнижчому – в земному свiтi.

– А як же сiмдесят тисяч спроб Гаутами?

– Кажуть же тобi: це жарт! Його душа пройшла земний шлях…

– Ну, тодi пiдкиньте менi такий земний варiант, щоб я теж став Буддою!

– Станеш, тiльки не одразу, а поступово.

– А прискорити хiба не можна?..

– Кожнiй людськiй душi пропонуеться завдання, яке вона здатна виконати на межi напруги. Така цiна розвитку. Наприклад, ти все ще не дiстався середини «леза Оккама»…

– Краще не треба про це, бо я…

Однак було вже надто пiзно: нагадування про попереднi невдачi вивело молодика з рiвноваги. Вiн вiдчайдушно змахнув правою рукою, марно намагаючись ухопити жменю величi, й полетiв шкереберть у хмари лiворуч, лишаючи за собою в золотавому повiтрi туманно-мiнливий слiд.

Багряний Янгол наздогнав його, лише коли молодик зупинився в яскраво-смарагдовiй сфiрi Нецах[7 - Перемога.]. Себто, як зупинився… Прилип на малахiтовiй стелi – якщо тiльки можна було в цьому свiтi вести мову про «верх» i «низ».

– Чотириста п’ятдесят! Вiтаю з досягненням.

Розпластавши ошатнi, з полум’янистими кантиками багрянi крила по шовковисто-трав’янистiй хмарнiй поверхнi, посланець прилаштувався «валетом» поруч iз молодиком.

– Чотириста п’ятдесят земних дiб… Пхе! Бувало й бiльше – наприклад, цiлих чотириста сiмдесят п’ять.

– А чотириста двадцять п’ять?..

– Так, одного разу.

– Ну, тодi у тебе нормальна статистика, в якiй чотириста п’ятдесят – це твоя особиста золота серединка.

– Золота… як i все в сфiрi Даат, – зiтхнув молодик.

– А чому невесело? – спробував пiдбадьорити Багряний Янгол.

– Сам знаеш, чому. Бо чотириста з плюсом – це рiвень Розуму. А я хочу дотягнути рiвня Любовi.

– Ага-а-а! А вселенська Любов – це п’ятсот дiб бiгу «лезом Оккама»…

– Так, Любов – це п’ятсот. І не на йоту менше.

– Ну, отож у теперiшньому втiленнi випаде тобi шалене кохання! Поеднаеш серце з призначеною тобi – досягнеш рiвня вселенськоi Любовi.

– З коханою разом? – Молодик недовiрливо скосив очi на Багряного Янгола… i мимоволi розсмiявся пiд його хитрим поглядом, вiдповiдаючи: – Знаемо ми цi вашi земнi шлюби. За попередньою змовою й рiшенням батькiв нареченого та нареченоi, пiд суворим наглядом iерея, мулли чи рабина… чи шамана… чи кого там ще!.. Знаемо цю «любов», коли все регламентовано, все вивiрено, все… І все не тобою! Тьху!!! Не Любов це, а суцiльна мука. Я такого не хочу.

– Мiж iншим, доки ти тут «лезом Оккама» бiгав-ковзав, там, у земному свiтi, багато чого змiнилося. Нинi там настала точнiсiнько середина двадцятого столiття, доки дiйде до твого втiлення, ще з десяток рокiв мине.

– І що з того?..

– А ти подивись, подивись сам.

З янгольськоi десницi злетiла червонувато-рожева кулька, пiдпливла до молодика, безшумно вибухнула перед самiсiньким його обличчям i повiльно розпливлася рубiновим маревом. Коли серпанок розсiявся остаточно, стало очевидним, наскiльки стурбувався молодик:

– Гм-гм-м-м… Отакоi! Отже, все якраз навпаки?

– Сам бачиш, нинiшне столiття поставило все з нiг на голову.

– Загальну зневiру менi доведеться компенсувати вiрою у власну мiсiю, якiй нема звiдки взятися?! Ого…

– В такiй халепi ти ще не бував, хiба нi?

– Нi, ще не бував. Справдi дуже цiкаво!

– А це ж i е збалансованiсть. От подумай тiльки: у тебе чотириста п’ятдесят, чисте земне кохання додасть iще пiвсотнi – ото й досягнеш у пiдсумку саме п’ятисот. А це вже не Розум – це та сама вселенська Любов. А далi за нею буде Радiсть, потiм Гармонiя i нарештi Просвiтлення… Тепер уторопав, що у тебе попереду? – посмiхнувся Багряний Янгол.

– Нi, тут явно ховаеться пiдступ, – вперто мотнув головою молодик.

– Чому ти так вирiшив?

– Якби треба було зупиняти катастрофу, я б зрозумiв, а так…

– Вибач, я не врахував, що ти все ще на рiвнi Розуму. Хочеш вiдчути вселенську Любов? Нумо мерщiй за мною!!!

Вiд потужного помаху багряних, з полум’янистими кантиками крил повiтрям покотилися сапфiровi хвилi, однак нi Янгола, анi молодика в сфiрi Нецах уже не було. Обидва провалилися в мертвотно-чорний морок пекла.

Берег Озера Непролитих Слiз. Поза простором i часом

– Вона… важка, немов свинець! Нi-нi… швидше, немов ртуть. Тiльки ртуть не срiбляста, а попелясто-чорна. І ще обпiкае льодовим холодом.

Молодик нахилив руку. Важкi краплi скотилися пальцями, упали на поверхню озера, схожу на полiровану базальтову плиту. Вiд цього по чорнiй рiдинi пiшли на всi боки рiвнi концентричнi кола… І знов все виглядае мертвим! Вiчно мертвим. Вiчно!..

– Озеро Непролитих Слiз. Звiдки така дивна назва?

– Нiхто вже не пам’ятае точно, – Багряний Янгол спочатку трохи розправив, потiм якнайзручнiше склав на спинi розлогi крила, що в одвiчному пекельному мороку здавалися брудно-брунатними. – Мене ж особисто влаштовуе наступне пояснення. Коли людина плаче, то вiдчувае полегшення. Отже, пролитi сльози полегшують ii стан. Натомiсть сльози невиплаканi – це од-вiчний невблаганний бiль. Тому цi сльози важкi, немов свинець чи чорна ртуть. І пекучо-льодянi. Сподiваюсь, ти мене зрозумiв.

– Таким чином, цi негiдники хочуть…

– Так, вони прагнуть, аби живi забули про все це. Отож саме забуття i е причиною катастроф, якi триватимуть одна за одною, доки хтось не розiрве цей ланцюжок. Тодi сльози проллються i настане полегшення.

– І це маю зробити я?

– І це зробиш ти. Вже не з мiркувань Розуму – з Любовi до людей!.. Чи з’являеться у тебе передчуття Любовi тепер, у цьому пекельному мiсцi?..

– Стривай… Наскiльки менi вiдомо, у Вирii бiля Сущого вiдпочивають улюбленi Його пророки – Кобзар i Каменяр. Чому я, чому не вони?

– Сущому виднiше. Вiн стверджуе, що час пророкiв ще не настав, що дорогу для них хтось мае проторувати, пiдготувати.

– Як Іван Хреститель для Христа?

– Отож наперед пророкiв до народу цього були посланi поети, надiленi неабиякими талантами. Однак усi вони злякалися. Всi до одного.

– А чим я кращий вiд поетiв?

– Упертiстю. Сiмнадцять спроб. У земному вимiрi лише на забiги «лезом Оккама» ти витратив бiльш нiж два земних десятилiття. Окрiм того, попри наявнiсть Вищого запрошення, ти вiдмовився йти як до християнського раю, так i до буддiйського Поля, Сповненого Щастя.

– Щоб подорожувати нескiнченною жовтавою пiщаною дорiжкою серед ланiв троянд або купатися в нiрванi посеред дiамантового блиску?! Пхе! Не треба воно менi. Цього прагнуть тi, хто шукае блаженного спокою. Я ж краще нескiнченним «лезом Оккама» побiгаю.

– Ну, от бачиш, який ти!

– Ну, таким вже мене створили… Але ж я знаю правила: народившись там, у грубому свiтi, я забуду про все це: i про десять сфiрот, i про пекло, i про Озеро Непролитих Слiз. Я про все це забуду!..

– Тобi нагадають. І зв’язком забезпечать.

– Зв’язком… Пхе!.. – молодик пiдiбгав губи. – Знаю я цей зв’язок. Процес набуття його – це смертельний ризик.