скачать книгу бесплатно
Кинджал проти шаблi
Олена Литовченко
Тимур Литовченко
Історiя Украiни в романах
…Коли князь Іван Вишневецький та його молода дружина Олександра радiли народженню свого первiстка Дмитра, людська заздрiсть единим ударом розбила iхне щастя. Полонена i продана в рабство Олександра була змушена боротися за виживання, доки не зiйшла на один з найвищих щаблiв влади в Османськiй iмперii. Княжич Дмитро Вишневецький вирiс хоробрим вояком, справжнiм оборонцем украiнських земель вiд турецьких набiгiв i дiстав прiзвисько Байди. Саме тодi невблаганна доля зiткнула матiр i сина, якi не пiдозрювали про кревний зв’язок мiж ними!
Тимур i Олена Литовченки
Кинджал проти шаблi
Пролог
Невеличка фортеця мiж Стамбулом i Галатою, Османська iмперiя, 26 жовтня 1563 року.
Позадкувавши вiд несподiванки, султанша, однак, не зводила очей iз мертвого тiла, простромленого дюжиною стрiл зi спецiальними срiбними наконечниками.
Точнiше, вона розглядала не просто вбитого, а чудернацьку витягнуту родимку, що зачаiлася на плечi й досi була незмiнно схована сорочкою.
О Великий Аллах, невже це вiн?!
Вiн – той самий, якого вона все життя безуспiшно шукала?!
О Великий Аллах, але що ж тодi вона накоiла!!!
За що iй така пекельна мука, за що?..
Як завжди у хвилини бурхливого хвилювання, бiля самоi основи черепа спалахнув i почав стрiмко розростатися нестерпний бiль, заповнюючи всю ii сутнiсть без залишку.
Схопившись обома руками за потилицю й жахливо зойкнувши, султанша впала непритомною до нiг мертвого козацького ватажка, якого тiльки нещодавно люто ненавидiла…
…i тому зробила все можливе для його загибелi!..
Частина І
Попiвна з Рогатина
Глава 1
Важкi пологи
Рогатин, 14 жовтня 1503 року.
Пологи тривали ще з ночi – ось уже понад дванадцять годин. Лазню топили по-бiлому третiй раз поспiль. Води у Настусi давно вiдiйшли, через втрату кровi породiлля раз у раз упадала в безпам’ять. Зграйка переляканих повитух дедалi прибувала, але жодна з них нiчого не могла вдiяти: дитинча затято не бажало залишати материнське лоно.
Чоловiк Настусi – мiсцевий священик Гаврило – зовсiм розгубився: вiн то зачинявся у церквi Святого Духа, полум’яно читав молитви, бив земнi поклони, намагаючись випросити у Богородицi успiшних пологiв, то безладно бiгав будинком або геть безглуздо метався подвiр’ям, бурмочучи щось собi пiд нiс, то раптом намагався прорватися до багатостраждальноi дружини… Повитухи заспокоювали Гаврила, як могли, намагалися розтлумачити, що священнослужитель породiллi зараз нiчим не допоможе – навпаки, нашкодить… не приведи Господи – нашкодить!.. Зневiрений панотець знову кидався в церкву, де на нього нападала паства, що залишилася й без заутренi, i без обiднi:
– Отче, а хоч би вечiрня служба буде сьогоднi?! Та що ж у нас за настоятель такий, якщо навiть нiяких треб доладно не можна справити?! То п’яний як чiп, а то й зовсiм безпричинно людей до храму Божого не пускае!..
– А-а-а, пiшли ви всi геть, анафема вам, нехристям!!! – волав украй зневiрений священнослужитель, замикаючи дверi церкви перед самим носом обурених парафiян. Але, не маючи сил витерпiти стан невизначеностi, через якихось пiвгодини нещасний кулею вилiтав iз храму й знову мчав додому. Навздогiн же одержував нову порцiю обурення:
– Та що ж це таке робиться?! Та ми на тебе, недбалого, самому митрополитовi поскаржимося!.. Та хiба ж можна свою парафiю напризволяще кидати?! Горiти тобi, нечестивцевi, у пеклi за цей грiх!!!
– Анафема, анафема вам!.. – знесилено мимрив отець Гавриiл.
І все повторювалося знов i знов…
– Послухай-но, Василисо, а може, все ж таки тiтку Марту покличемо?! – обережно запитала одна з повитух старшу й настiльки ж обережно додала: – Адже помре Настуся, iй-богу помре! І дитя не народиться, i вона не виживе…
Пропозицiя була небезпечною, годi й казати, але!..
– Покличемо, а, Василисо?! – не вгамовувалася повитуха. Старша втомлено i якось безнадiйно подивилася вслiд нещасному чоловiковi, що вкотре помчав у свою церкiвку для пiднесення безнадiйних молитов небесам, i нарештi погодилася:
– Гаразд, маеш рацiю! Напевно, все ж таки доведеться покликати, бо i справдi вже лиха недовго чекати.
– А Гаврило як же?! – миттю пiдскочила третя повитуха.
– А що Гаврило?! Що Гаврило?!
– Та всiм же вiдомо, що вiн Марту…
– А не його це справа, кiнець кiнцем, – вiдрiзала старша повитуха. – Коли не зумiв у Господа Бога допомоги випросити, нехай ще подякуе i нам, i самiй вiдьмi.
– То як, послати за Мартою?!
– А що робити, пошлемо!..
Тiтка Марта була вiдомою на всю околицю цiлителькою, вона допомагала багатьом: хвороби рiзнi вiдганяла, суглоби вивихнутi вправляла й багато чого iншого робила – загалом, лiкувала майже всi болячки. Щоправда, у рiдкiсних випадках казала: «Безнадiйно це, тут не лiкувати потрiбно, а молитися!» – але настiльки суворий вирок виносила вiдразу ж, без зволiкань i зайвих коливань, а за лiкування навiть не бралася.
До тiтки Мартi люди ставилися по-рiзному. Дехто вважав ii мало не святою, iншi хоч позаочi, хоч в очi називали вiдьмою, ба навiть бiльше того – «клятою вiдьмою». Втiм, цiлителька добре розумiла, що всiм не догодиш, тому зла нi на кого не тримала, а просто робила свою справу в мiру вiдпущеного вiд природи таланту. Жила у лiсi неподалiк Рогатина, життя вела непоказне, майже затворницьке… але ж наскiльки християнське?! Ненависники в цьому сумнiвалися, але перевiрити особисто святiсть цiлительки не бралися. А шанувальницi лише захоплювалися подвижництвом лiтньоi вже жiнки.
Коли ii племiнниця Настуся вийшла замiж за Гаврила Лiсовського – молодого настоятеля церкви Святого Духа (а прихiд йому давали саме за умови одруження з мiсцевою дiвчиною), зять моментально приеднався до ненависникiв тiтки Марти. Молодiй дружинi панотець наказав прямо й суворо: «Щоб ноги староi вiдьми в будинку моему не було! І взагалi, нехай обходить Рогатин десятою дорогою». Настуся, що любила тiтку, сплакнула, але чоловiка ослухатися не насмiлилась, тож усi вiдносини з пiдозрiлою родичкою перервала.
Коли ж отець Гавриiл почав час вiд часу добряче випивати, а вiд того не завжди доладно виконував своi пастирськi обов’язки, злi язики вiдреагували миттево: мовляв, прокляла Марта панотця, що зненавидiв ii, – ото й потягнуло його до хмiльних напоiв! Можливо, вiн i сам думав про це, тому ставлення свого до пiдозрiлоi родички не мiняв.
Знаючи все це, повитухи тягнули до останнього, не наважуючись послати за цiлителькою. Небезпечне рiшення ухвалили, лише коли ситуацiя зробилася вкрай загрозливою. Втiм, вiдправлений до лiсу хлопчина повернувся вже за кiлька хвилин з голосним лементом:
– Марта вже сама поспiшае сюди, я ii зустрiв на околицi Рогатина, вона жахливо розсерджена!!!
Судомно хрестячись i репетуючи, майже забувши про нещасну породiллю, повитухи безладно забiгали подвiр’ям, заверещали:
– Свят! Свят! Свят!..
І не дивно: адже вся околиця знала круту вдачу тiтки Марти… Але в жодному разi укритися вiд гнiву цiлительки iм не вдалося: до двору попiвського будинку вже пiдкотив невеликий вiз, пронизливо заiржав кiнь, на повному скаку зупинений рiзко натягнутими вiжками.
– Прокляну!!! Усiх вас до десятого колiна прокляну, коли племiнничка моя помре!!! – зичний голос тiтки Марти перекрив безладний галас, учинений смертельно переляканими жiнками.
Без жодних розпитувань цiлителька кинулася в лазню, де двi найсмiливiшi баби притримували вкрай знесилену Настусю.
– О-о-о, тiточко, нарештi ти приiхала, я тебе так чекала… – промимрила породiлля знекровленими губами.
– Мовчи, дитинко, мовчи, люба! Тобi сили поберегти потрiбно, – майже нiжно проворкотiла Марта.
Баби навiть перезирнулися вiд несподiванки: справдi, тон цiлительки разюче вiдрiзнявся вiд розгнiваних вигукiв, що тiльки-но доносилися знадвору.
– Я просила, щоб за тобою послали, але нiхто мене не слухав… – продовжувала скаржитися Настуся.
– Мовчи, моя рiдненька, я зараз усе виправлю…
– Усе буде добре, тiточко?..
– Ти мене знаеш, я б не взялася рятувати навiть тебе, якби не було надii!
– Тiточко Марто!..
– Нiчого, рiдненька, нiчого! На ось, ковтни, – i цiлителька влила до рота племiнницi кiлька крапель напою з маленького глиняного флакончика.
Непритомна Настуся повалилася бабам на руки.
– Хутко несiть ii в будинок, у постiль укладайте, у чисте перевдягнiть! – скомандувала Марта.
– Але вона ж iще не…
– Мовчати!!! – гримнула знахарка. – Ви тут багато чого накоiли, тож тепер мене послухайтесь, дурепи недолугi!!! Настусю в будинок вiднесiть, умийте i перевдягнiть, у постiль покладiть – нехай поспить! У лазнi все негайно прибрати! А це заварити онде у тiм чавунцi!..
І цiлителька тицьнула однiй з бабiв вузлика з пучечками сушеного зiлля.
– Боже! – благала Марта, коли породiллю вiднесли в будинок. – Боже, дай менi сили виправити все, що цi дурепи тут накоiли!!! Прошу Тебе, Господи Боже Всемогутнiй!..
На порозi виникли розгубленi повитухи, вони мовчки спостерiгали за гарячкуватою молитвою Марти. Вiдчувши спиною iхнi переляканi погляди, цiлителька озирнулася й рiшуче скомандувала:
– Я кому сказала?! Якщо дотепер не зрозумiли – повторюю: лазню вимити, воду нагрiти, чисте рядно приготувати, зiлля в чавунцi заварити й у будинок вiднести, кiмнату якнайдужче натопити…
– Та як же ж це?! У будинку ж народжувати не можна, лазня тодi навiщо?! – захвилювалися повитухи. – Та й Настя там спить… Навiщо все це?..
– Робiть, що велено! Нам би тепер хоч дитинча врятувати… За Настусю мою милу я вже не поручуся: вона вкрай знесилена, вимотана, втратила багато кровi… Спати буде щонайбiльше годину – а там уже як Бог милосердний допоможе! Тож метушiться, бабоньки… Якщо все зробите, як наказано, то Настуся розродиться швидко. Це тепер найголовнiше, зрозумiло?!
– Ти сама казала, що коли Настуся помре, то ти нас… – промимрила одна з повитух.
– Якщо дитя не народиться, тодi точно прокляну!
– А якщо?..
– А виконаете все, як вам наказано, – ще подумаю.
– Ну… тодi з Богом!
Робота закипiла. Марта на кухнi щось варила i студила. Будинок наповнився пахощами барбарису, м’яти й iншого зiлля.
– Меду! Дайте меду! – командувала Марта.
Усе вертiлося й крутилося, повитухи моталися по будинку, як заведенi.
І раптом…
– Марто?!
Посеред великоi кiмнати виник панотець Гавриiл, що сторопiв вiд несподiванки. По обличчю священнослужителя важко було визначити, гнiваеться вiн на те, що порушено його давню заборону, чи радiе зненацька прибулiй допомозi. Повитухи, притулившись до стiн, боялися навiть слово мовити, поглядаючи то на господаря будинку, то на цiлительку.
– Ішов би ти звiдси до храму молитися, – тихо мовила нарештi Марта.
– А-а-а!.. Це!.. – пiп зробив невиразний жест руками i знову застиг на мiсцi.
– Іди по-хорошому, – порадила цiлителька. – Потiм поговоримо, коли все це добре завершиться.
Гаврило мовчки зник.
– Ну, чого стали?.. – звернулася знахарка до повитух, i тi миттю повернулися до полишених обов’язкiв.
Сама ж тiточка Марта пiдiйшла до лiжка, де тихо спала племiнниця, нiжно опустила величезну руку на ii чоло, прислухалася до вiдчуттiв.
– Дякую, Боже! Хоч гарячка стишилась, гарний знак, – промурмотiла тихесенько i звернулася до наймолодшоi з повитух, яка саме пробiгала поруч:
– Чи все вже готово?
– Так, тiточко Марто, усе виконали, як було наказано!
– Тодi почнемо, благословившись…
Вона поторсала сплячу племiнницю за плече:
– Прокидайся, рiдненька, потрiбно справу почату завершити!
Настуся одразу прокинулася й запитала напрочуд бадьорим голосом:
– У лазеньку йти, тiточко?
– Нi, миленька, нiкуди йти не потрiбно. Народжуватимеш прямо тут.
– Але ж!..
– Дай Боже, щоб усе якнайшвидше скiнчилося.
Марта зробила повитухам знак, i тих немовби вiтром здуло. Тодi цiлителька знов звернулася до племiнницi:
– Ти, миленька, подумай про дитинча – як йому у черевi твоему тiсно й лячно, га?! Повiтря ледь вистачае, задихаеться дитинча твое…
– Ой, тiточко, що ж робити?!
