скачать книгу бесплатно
Данило Апостол
Леонiд Васильович Тома
Знаменитi украiнцi
Данило Апостол (1654—1734), ставши гетьманом Лiвобережноi Украiни у скрутний для краiни час, незважаючи на свiй бiльш нiж поважний вiк (73 роки), зумiв залишити помiтний слiд в iсторii Украiни: саме за його петицiею Анна Іоаннiвна у так званих «Решительных пунктах» пiдтвердила – хоч i обмежену – козацьку автономiю. Не маючи змоги вести самостiйну зовнiшню полiтику, Апостол кинув усi сили на пiднесення економiки, взявся за викорiнення корупцii, впорядкування земельних вiдносин. І, звичайно, старий гетьман постiйно змiцнював безпеку Украiни: за часiв його правлiння будуеться Украiнська оборонна лiнiя вiд Днiпра до Сiверського Дiнця, завдяки його сприянню в Украiну повертаються запорозькi козаки i засновують Пiдпiльненську Сiч.
Леонiд Тома
Данило Апостол
Вiд автора
Постать гетьмана Данила Апостола довгий час була в тiнi iншоi легендарноi особистостi – Івана Мазепи. Миргородський полковник, який був на полковницькому урядi 44 роки, видатний военачальник та державець, мудрий дипломат не прагнув позiрноi популярностi, або, як ми тепер говоримо, популiзму. Вiн послiдовно, день за днем i рiк за роком, клав важкi брили у пiдмурiвок державностi Гетьманщини, прагнув з’еднати розiрване нацiональне самоусвiдомлення – вiд часiв Киiвськоi Русi до Козацькоi держави, – незважаючи на те, що украiнський простiр трiщав, як полотнина, мiж загарбницькими руками Османськоi iмперii, Кримського ханства, польськоi шляхти та мiцнiючоi, нестримноi у жаданнi «приращения» земель Росiйськоi iмперii.
Данило Апостол став гетьманом у складний для Украiни час, i хоча вiн все життя свiдомо тримався лiнii Хмельницького на утвердження в европейському обширi, на жаль, не всi його задуми збулися. Росiйська iмперiя практично лiквiдувала незалежнiсть Украiни, постiйно урiзуючи ii автономiю (наприклад, гетьман не мав права на самостiйну зовнiшню полiтику). Але новий росiйсько-украiнський договiр 1728 року (так званi «Решительные пункты») дозволив повернути Украiнi вiдiбранi ранiше права.
В таких умовах Апостол кинув усi сили на пiднесення економiки, взявся за викорiнення корупцii, впорядкування земельних вiдносин (цi проблеми i сьогоднi стоять в Украiнi на порядку денному), зумiв створити впливову, достатньо самостiйну у своiх дiях козацьку старшину. І, звичайно ж, Данило Апостол постiйно змiцнював безпеку Украiни. За часiв його правлiння по рiчках Орелi, Берецi, Берестовiй – вiд Днiпра до Сiверського Дiнця – будуеться Украiнська оборонна лiнiя, завдяки його сприянню в Украiну повертаються запорозькi козаки i засновують Пiдпiльненську Сiч. Вiн був також фундатором i покровителем храмiв i монастирiв, Киево-Могилянськоi академii, Чернiгiвського колегiуму.
І коли скiнчився земний шлях старого гетьмана, його поховали у Спасо-Преображенськiй церквi в Сорочинцях, яку вiн сам наказав збудувати.
З iсторii козацтва
Ось що писав про козакiв украiнський iсторик, один з перших дослiдникiв iсторii козацтва Д. Яворницький: «Козаки, якi боролись з численними ворогами за православну вiру, за украiнську народнiсть, за свободу совiстi, за людськi права, козаки, якi створили багато високохудожнiх дум, високоморальних i правдивих iсторичних пiсень, якi складають разом з наспiвом цiлi балади, цiлi поеми почуття, козаки, якi створили багату iсторичну лiтературу, свято берегли всi дорогi заповiти своiх предкiв, виступали носiями високоi громадянськостi i вражали сучасникiв своею далекогляднiстю, гiднi того, щоб всi iх дiяння були представленi у докладнiй, живiй i художнiй iсторii…»
На сьогоднi iснуе кiлька гiпотез щодо походження козацтва. Деякi вченi вважають козакiв нащадками населення Пiвнiчного Причорномор’я та Приазов’я або нащадками тюркiв-каракалпакiв («чорних клобукiв»), якi за часiв Киiвськоi Русi жили в Пороссi, що межувало зi Степом.
Іншi припускають, що козаки походять вiд татар, якi за часiв князювання литовцiв оселилися на Киiвщинi i змiшалися з мiсцевим населенням.
Існуе думка й про те, що першi козаки були переселенцями з Пiвнiчного Кавказу. Дехто стверджуе, що, можливо, козаки були нащадками слов’янського населення, яке залишилося в Степу пiсля розпаду Киiвськоi Русi та навiть пiсля утворення монголо-татарськоi держави – Золотоi Орди (наприклад, «бродники», «уходники»). Але бiльшiсть дослiдникiв доводять, що значна кiлькiсть козакiв е нащадками украiнських селян, якi тiкали до Дикого поля[1 - Диким полем люди прозвали значну частину Надднiпрянщини мiж середньою i нижньою течiею Днiстра (захiд), нижньою течiею Дону i Сiверським Дiнцем (схiд), вiд Самари й Інгулу (пiвдень) до Чорного й Азовського морiв та Криму. Тут розкинулися малозаселенi причорноморськi степи з родючою землею.] внаслiдок литовсько-польського економiчного, полiтичного, нацiонального та релiгiйного гноблення.
Слово «козак» – тюркського походження. Вперше воно зафiксоване в Початковiй монгольськiй хронiцi (1240 р.), в арабо-половецькому словнику 1245 року, а також у половецькому (куманському) словнику 1303 року «Кодекс Куманiкус». Спочатку це слово мало декiлька значень: самотнiй чоловiк, воiн, охоронець, розбiйник.
Наприкiнцi XV столiття козаками називали вже цiлу верству вiльного населення, яке можна вважати нащадками як тюркiв, так i схiдних слов’ян. В Османськiй iмперii (Туреччинi) козакiв називали «змiшаним народом». Такi слова та явища з козацького життя, як «кiш», «курiнь», «сагайдак», «шабля», «кобза», «шаровари», «оселедець», «булава», «бунчук», «барабан», «майдан» та багато iнших, зберiгають пам’ять про зв’язки козацтва з тюркським населенням Пiвнiчного Причорномор’я та Приазов’я. Що об’еднувало козакiв? Православна вiра.
Перша письмова згадка про украiнських козакiв датуеться 1489—1492 роками, коли вони розбили татарський корабель пiд Тягинею (Бендерами). Наступного року турецький султан скаржився Польщi на те, що козаки пiд проводом черкаського старости князя Богдана Глинського погромили турецьку фортецю Очакiв.
Вiд того часу вже безперестанку повторювалися козацькi напади на татар i туркiв, якi вони здiйснювали не лише пiд командою прикордонних намiсникiв, але й своiх власних виборних отаманiв: Карпа Масла з Черкас, Яцка Бiлоуса з Переяслава, Андрушка з Брацлава та iнших. Якийсь час очолював козацькi походи Остап Дашкевич – староста канiвський та черкаський. Вiн навiть звертався в 1533 роцi до польського сейму з пропозицiею органiзувати козакiв як напiввiйськову суспiльну групу для охорони схiдних i пiвденно-схiдних рубежiв краiни. Та тiльки через двадцять рокiв цi намiри змiг здiйснити украiнський князь Дмитро Вишневецький, якого також називали Байдою.
Дмитро Вишневецький походив iз старовинного волинського роду, був людиною заможною, мав кiлька маеткiв.
У його життi, сповненому пригод i оспiваному в багатьох народних думах та пiснях, важко вiддiлити правду вiд вимислу. Напевне лише вiдомо, що пiд свою оруду йому вдалося зiбрати розрiзненi козацькi ватаги. У пониззi Днiпра на островi Мала Хортиця, розташованому за неприступними скелястими порогами, вони збудували першу козацьку фортецю, що дiстала назву Запорожжя. Вона мала площу близько 500 гектарiв, захищали ii землянi вали заввишки 12 метрiв i мiцний дерев’яний частокiл, або «засiка» (вiд цього й пiшла назва «Сiч»). З усiх бокiв цього укрiплення були встановленi турецькi гармати.
Дмитро Вишневецький став першим козацьким гетьманом. На чолi з ним 1557 року козаки здобули турецьку фортецю Іслам-Кермен, а на початку 1559 року здiйснили вдалий похiд у Крим i визволили з неволi кiлька тисяч украiнських бранцiв. Таким же успiшним був iхнiй напад на турецьку фортецю Азов. Але 1563 року козацьке вiйсько зазнало поразки пiд Сучавою в Молдавii. Сам Вишневецький потрапив до полону i пiсля жорстоких катувань загинув.
Козацькi керiвники називалися «гетьманами». Такий титул у Польщi та у Великому князiвствi Литовському мали командувачi збройних сил. Спочатку гетьман призначався королем пiд час вiйни. З 1503 року посада гетьмана великого коронного, а згодом гетьмана великого литовського стала постiйною. Помiчниками великих гетьманiв були польнi гетьмани. Вони органiзовували постачання вiйська, розвiдки, керували найманими вiйськами. Повноваження гетьмана реестрового козацтва були суттево обмеженi польсько-литовським урядом.
Пiзнiше козацькi укрiплення були зведенi й на островi Велика Хортиця та в iнших мiсцях Поднiпров’я. Так з’явилися Чортомлицька, Томакiвська, Базавлуцька, Микитинська, Кам’янська, Пiдпiльненська, Хортицька, Олешкiвська та Задунайська Сiч. У 90-х роках XVI столiття в них налiчувалося понад 20 тис. козакiв.
Вiйсько Запорозьке було добре органiзоване. У своему складi воно мало два подiли – вiйськовий i територiальний. Як вiйсько громада подiлялася на тридцять вiсiм куренiв – за кiлькiстю спiльних козацьких осель. Назву «курiнь» козацьке житло дiстало вiд слова «курити», тобто димiти. Кожний курiнь, побудований з дерева i лози, мав два примiщення: у бiльшому жили козаки та iхня старшина, а в меншому – курiнний кухар з помiчниками. Територiально вiйсько подiлялося на вiсiм паланок. У буквальному перекладi з турецькоi мови слово «паланка» означало невелику фортецю, а в переносному розумiннi запорiжцi позначали ним центр управлiння певноi частини територii.
На чолi козацького вiйська, або «коша», стояв виборний кошовий отаман. Вiйсько подiлялося на полки, пiдпорядкованi виборним полковникам. У свою чергу полк подiлявся на сотнi, а сотнi – на десятки, або куренi, якими керували вiдповiдно сотники та курiннi отамани. Крiм того, на Сiчi iснували й iншi посади. Так, скарбник та пiдскарбiй зберiгали вiйськовi скарби; обозний керував гарматами та постачанням вiйськового припасу; писар – вiйськовою писарнею, пiдписував разом з кошовим офiцiйнi документи i пiдтверджував iх вiйськовою печаткою, на якiй був напис: «Печать Вiйська Запорозького» або «лицарства Запорозького» чи «козацького».
З часом сiчове козацтво перетворилося на своерiдний лицарський орден, що вимагав вiд своiх членiв сувороi дисциплiни й самопожертви. В Запорозьку Сiч мiг потрапити кожний бажаючий, але за таких умов: бути вiльною й нежонатою людиною (перебування в нiй жiнок та дiтей суворо заборонялося), розмовляти украiнською мовою, сповiдувати православну вiру й пройти певне вiйськове навчання. У вiльний вiд вiйськовоi справи час козаки займалися рiзними ремеслами, торгiвлею, випасанням худоби та коней, рiльництвом, бортництвом, полюванням та рибальством. Але для багатьох козакування згодом перетворилося на постiйне заняття.
Козаки були чудовими зброярами, виробляли порох. Зi зброi у вжитку в них були рушницi, якими вони почали озброюватися з 1511 року, пiстолi, списи, шаблi, самопали, келепи – бойовi молотки, сагайдаки, якiрцi, ножi, панцери, пищалi та гармати. Але особливо вiдзначалися майстри запорозьких бойових човнiв. Їхнi швидкоплиннi весловi дубичайки вироблялися зi стовбурiв липи або верби. Вони вмiщували близько 50—70 козакiв зi зброею i кiлька гармат. Цi човни успiшно змагалися з турецькими галерами, були маневровi й легко долали вiдстанi до Кафи, Варни, Стамбула та iнших поселень на узбережжi Чорного моря.
Козацьке вiйсько, як i будь-яке iнше, мало свою вiйськову атрибутику, тобто клейноди, – корогви (прапори), булави, перначi, бунчуки, печатку з гербом тощо.
Усi важливi питання свого життя козаки вирiшували на загальних або вiйськових зборах. За звичаем вони вiдбувалися в перший день кожного Нового року, першого жовтня, тобто в день Покрови – храмового свята Сiчi, а також на другий чи третiй день Великодня. Але в разi необхiдностi ради могли збиратися й частiше. На них козацтво обговорювало рiзнi проблеми: про мир або «розмир» iз супротивниками, органiзацiю вiйськових походiв, розподiл земель i угiдь, покарання злочинцiв, вибори вiйськовоi старшини тощо. Усi учасники цих рад мали рiвнi права, якi вони доводили гучними вигуками. У вирiшуваннi питання частiше перемагала та сторона, що найголоснiше кричала. Не згодну з рiшенням ради меншiсть примушували до покори бiльшостi. Інколи з цiею метою використовувалися погрози або биття. Попри всi недолiки такоi системи самоврядування, вона, безперечно, мала певнi демократичнi елементи, що дае пiдстави вважати Запорозьку Сiч козацькою республiкою.
Цiкаве свiдчення про козацьке самоврядування залишив посол Венецiанськоi республiки Альберто Вiмiнi. Перебуваючи в 1650 роцi в Запорозькiй Сiчi, вiн зазначав, що «в радi козаки обмiрковують справи, пiдтримують своi погляди без чванства, маючи на метi спричинитися для загального добра. Якщо визнають кращими погляди iнших, без впертостi приеднуються до бiльш правдивого. Через те я сказав би, що ця Республiка може рiвнятися до спартанськоi».
Запорозька Сiч стала осередком i твердинею козацтва. Там воно гуртувалося, звiдти нападало, там i переховувалося пiд час небезпеки.
У 1568-му або 1572 роцi король Речi Посполитоi Сигiзмунд ІІ Август найняв на державну службу 300 козакiв, якi були записанi в реестр (список). На вiдмiну вiд запорозьких козакiв, вони стали складовою частиною польсько-литовського вiйська. Але реестрове козацтво не було рiвним у правах iз польсько-литовською шляхтою.
Козаки, обороняючи кордон вiд татар, вважали, що служать державi. Через те вони не корилися нiкому, крiм своеi виборноi козацькоi старшини, не знали нiяких обов’язкiв, крiм вiйськових, не платили нiяких – нi державних, нi панських – податкiв, не вiдбували панщини, не корилися помiщикам та iхнiм судам. Навпаки, вони вважали, що люди, якi оселилися на порожнiх землях, захищених козаками, повиннi платити iм податки. Уряд Речi Посполитоi визнавав за козаками тiльки деякi права, та й то лише за реестровими. Але ж не всi козаки були занесенi до реестру, а багато з них навiть не хотiло туди записуватися. Проте реестровi й нереестровi козаки однаково воювали проти татар i допомагали державi, через те зовсiм не хотiли знати нiяких рiзниць у «правах i свободах» козацьких.
Уже наприкiнцi XVI столiття Вiйсько Запорозьке завоювало своiми походами гучну славу не тiльки в Украiнi, а й по всiй Європi. Так, гетьман Іван Михайлович Сулима мав золотий портрет Папи Римського Павла V – за те, що здобув у битвi турецьку галеру i подарував папi триста звiльнених бранцiв.
Православнi владики у своему меморiалi, датованому 1621 роком, так характеризували козацтво: «Щодо козакiв – то про сих рицарських людей знаемо, що вони наш рiд, нашi брати i правовiрнi християни. Про них думають, що вони простаки, не мають анi знання, анi розуму й були намовленi духовними. Однак вони мають природжений дотеп i Богом подарований розум, i ревнiсть та любов до вiри, побожности i церкви мiж ними живуть i процвiтають здавна. Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насiння Яфетового, що воювало Грецьке цiсарство морем Чорним i сухопуттю. Се з того поколiння вiйсько, що за Олега, монарха руського, в своiх моноксилах по морю й по землi (приробивши до човнiв колеса) плавало i Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецiю, Македонiю, Ілiрик. Се ж iх предки разом з Володимиром хрестилися, вiру християнську вiд Константинопольськоi церкви приймали i по сей день в сiй вiрi родяться, хрестяться i живуть. Живуть не як погане, а як християне; мають своiх пресвiтерiв, учаться письма, знають Бога i закон свiй».
Залишив нам опис козацького вiйська i прусський посол Вайнбер: «Це немолодi, хоробрi люди, на добрих конях, кожний з довгою рушницею в родi шотландських; мають з собою десять польних гармат (декотрi вiд цiсарiв Фердинанда III i Рудольфа II), цiлим серцем бажають бою».
Цi гордi й волелюбнi люди не припиняли боротьби з Рiччю Посполитою, i в результатi Народно-визвольноi вiйни 1648—1654 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького була створена Украiнська козацька держава на чолi з гетьманом. І хоча украiнських володарiв булави обирали, тобто Гетьманщина була чимось на зразок козацькоi республiки, в очах украiнцiв гетьман мав незаперечну владу, не меншу, нiж влада будь-якого короля або царя. Такоi ж думки був i Хмельницький: «Я доказав уже, про що не мислив зразу; тепер докажу, що намислив: визволю з лядськоi (польськоi) неволi руський (украiнський) народ увесь! Попереду воював я за свою шкоду i кривду, тепер воюватиму – за нашу православну вiру. Поможе менi в тiм весь народ, по сам Люблiн, пiд Кракiв, i я народу не вiдступлю, бо то права рука наша. А щоб ви, пiдбивши селян, не вдарили на козакiв, матиму iх двiстi, триста тисяч. За границю вiйною не пiду; на турчина й татарина шаблi не пiдiйму! Досить маю тепер на Вкраiнi, на Подiллi й Волинi. А ставши над Вiслою, скажу дальшим ляхам: «Сидiть i мовчiть, ляхи!» І дукiв (воевод) i князiв туди зажену! А як будуть за Вiслою брикати, знайду я iх i там, певно! Не стане менi на Вкраiнi нога нi одного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хлiб iсти, – нехай Вiйську Запорозькому буде слухняний. Малий я, незначний чоловiк, але з волi Божоi став самовладцем i самодержцем руським».
Пiсля пiдписання Зборiвськоi угоди Хмельницький оселився в Чигиринi й став заводити новий лад на Украiнi. Цей договiр давав украiнському народу право не слухатись тих законiв, якi заведено було польським урядом. Призначена ранiше старшина й адмiнiстрацiя втратили своi права. Скрiзь залишилися тiльки виборнi органи влади, мiськi та козацькi. Хто не входив до складу козацтва, той записувався в мiщани, хоч i жив на селi. Мiщани обирали собi свою старшину, а козаки – свою. Козаки нiяких податкiв не платили, а служили у вiйську; мiщани ж платили i у вiйську не служили.
З того часу, як козацтво стало ширше оселятися на волостi й заводити тут своi порядки, Запорозька Сiч втратила свое значення як осередок (столиця) козацтва. Осередком стала гетьманська резиденцiя – Чигирин. Там перебувала генеральна козацька старшина та вирiшувалися найважливiшi вiйськовi, судовi й адмiнiстративнi справи.
Там були й генеральнi канцелярii. Чигирин став столицею Украiни. Новi порядки заводилися поволi й самi собою, а старi не скасовувалися: не було часу. Тому склалося так, що на паперах був старий закон, а в життi вироблялися новi закони й порядок.
За часiв Хмельницького на Гетьманщинi було 17 козацьких полкiв – Брацлавський, Бiлоцеркiвський, Вiнницький, Канiвський, Киiвський, Корсунський, Кропив’янський, Нiжинський, Переяславський, Поволоцький, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський, Чернiгiвський, Чигиринський i Миргородський.
В деяких полках не було й десяти сотень, а в iнших набиралося до двадцяти. В сотнях бувало й по 200, й по 300 чоловiк, а бувало й менше сотнi. Кожен полковник був начальником всiеi своеi полковоi округи.
При полковниках стояла полкова старшина: обозний, суддя, осавул, писар. Вони радили полковниковi в усiх полкових справах. Сотники правили сотенними округами, а отамани – сiльськими та мiськими козацькими громадами. Козацька старшина керувала не тiльки козаками, а й усiм населенням своеi округи, тобто на чолi громадянського управлiння тiеi чи iншоi мiсцевостi був той самий полковник, який очолював полк, до складу якого входило населення тiеi ж мiсцевостi. Полк був не тiльки вiйськовою, але й суспiльно-громадською одиницею. Полковники i сотники об’еднували вiйськову i цивiльну владу, включаючи судову.
Деякi великi мiста i церковнi та панськi маетки були пiдпорядкованi гетьману. Гетьман правив Украiною. При гетьманi була генеральна старшина (генеральний штаб): обозний, суддя, осавул, писар. Вона радила гетьману в усiх державних справах (була при ньому чимось на зразок сучасного кабiнету мiнiстрiв).
У важливих справах скликалася рада з генеральноi i полковоi старшини, а у найважливiших – скликалася загальна вiйськова рада, в якiй брали участь i простi козаки.
Простий козак так описував реальностi того часу:
«Нам, простим людям, не годиться до воеводи листи писати. Так ми тепер, за ласкою Божою, не простi, а рицарi Вiйська Запорозького. За ласкою Божою, доки його воля свята, у нас тут, у всiм краю Сiверськiм, нема нi воеводи, нi старости, нi суддi, нi писаря. Аби нам був здоров пан Богдан Хмельницький, гетьман усього Вiйська Запорозького – так пан полковник у нас за воеводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий – за суддю».
Маючи саме таку структуру управлiння, Украiна вступила в союз iз Московiею при гетьманi Богданi Хмельницькому.
Головнi умови союзу:
1) права й вольностi украiнського народу будь-якого стану залишаються непорушними;
2) виборнi органи влади та старшина обираються й надалi за тими ж законами, якi були;
3) гетьмана обирае вiйсько вiльними голосами й тiльки сповiщае про це царя;
4) гетьман i Вiйсько Запорозьке мають право приймати послiв вiд чужих держав i сповiщають царя тiльки про те, з чого йому може вийти шкода;
5) вiйська козацького мае бути шiстдесят тисяч. Вiдносини мiж Гетьманщиною i Росiею вибудовувалися згiдно з угодами i статтями, якi Московiя, а згодом Росiя, на жаль, постiйно порушувала, а потiм i зовсiм знехтувала. Ось цi документи:
Переяславська угода Б. Хмельницького (1654);
«Глухiвськi статтi» Д. Многогрiшного (1669);
«Конотопськi статтi» І. Самойловича (1672);
«Коломацькi статтi» І. Мазепи (1687);
«Пункти» Д. Апостола (1728).
Тепер зупинимося на iсторii славетного Миргородського полку, з яким було пов’язане життя нашого героя – Данила Апостола.
При полковнику Матвiевi Гладкому, про вiдвагу якого в битвi пiд Берестечком знала вся Украiна, Миргородський полк був найчисленiшим на Гетьманщинi – в ньому налiчувалося три тисячi двiстi п’ятдесят вiсiм козакiв. Наступний миргородський полковник, Лiсницький, був однiею з головних фiгур у ставцi Богдана Хмельницького. Саме пiсля Лiсницького на полковництво заступив батько майбутнього гетьмана Данила Апостола – Павло Охрiмович Апостол.
Рiд Апостолiв, що походив з Молдавii, у XVІІ– XVIII столiттях вiдiгравав помiтну роль в iсторii Украiни. Вперше прiзвище Апостол засвiдчено 1649 року в козацькому реестрi вiйська Богдана Хмельницького у списку Андрiiвськоi сотнi Миргородського полку. Це й був Павло Охрiмович Апостол (1618—1678), волоський найманець, який вступив на службу до польського короля Владислава IV Вази, потiм служив ротмiстром у Яреми Вишневецького, а згодом перейшов до козацького вiйська i невдовзi посiв там значне становище.
Павло Апостол у 1651—1658 роках очолював спочатку першу Миргородську, потiм другу Миргородську й Хомутецьку сотнi Миргородського полку. У 1659—1664 роках вiн вже очолював увесь Миргородський полк. Був П. Апостол i на старшинських урядах у П. Тетерi, С. Опари, наказним гетьманом i генеральним осавулом у П. Дорошенка.
Тут, на наш погляд, е доречним зупинитися на вiдносинах, що склалися на той час мiж Гетьманщиною i Молдавiею та Валахiею.
В XI—XIII столiттях пiвнiчно-схiдна частина Румунii входила до складу Киiвськоi Русi i Галицько-Волинськоi держави. Пiсля початку монгольськоi навали утворились два румунських князiвства: Валахiя – «Мунтянська земля» (1324) i Волощина (1359) – Молдавiя. Румуни жили також у Семигородi (Трансiльванii), який з Х столiття пiдпав пiд вплив Угорщини, а пiзнiше це було автономне князiвство пiд протекторатом Туреччини. Потiм Молдавiя i Валахiя деякий час були пiд владою Угорщини (Молдавiя також пiд Польщею), а з ХVI столiття залежали вiд Туреччини. Тiльки на недовгий час князю Михайлу Хороброму вдалося об’еднати румунськi князiвства. В цей час (та й надалi) украiнськi козаки допомагали Молдавii та Валахii у боротьбi проти Туреччини: у вiйську князя Михайла Хороброго було сiм тисяч козакiв.
Але i у Вiйську Запорозькому в XVII столiттi служило чимало волохiв (так за тих часiв називали жителiв Молдови, Валахii та Трансiльванii). За доби Хмельниччини багато козакiв на прiзвище Волошин служили i в Миргородському полку. За полковництва Данила Апостола 1696 року сотником першоi Миргородськоi сотнi Миргородського полку був волох Сандул Маневич. До волоського роду вочевидь належав i Микола Горонескул, який постiйно був поряд з Данилом Апостолом (наприклад, у 1723 роцi, коли той перебував у Петербурзi, Горонескул був при ньому сотником).
Михайло Грушевський так писав про тодiшнi перспективи украiнсько-молдавських взаемин: «Це була доволi грiзна перспектива: сполучення Козацькоi Республiки з Молдавою, твердий союз з Кримом, пiддання Туреччинi, зв’язки з Семигородом (Трансiльванiею). Це б утворило небезпечну силу. Дещо пiзнiше, коли виявилось, що молдавським господарем Богдановi не бути, пiшла мова про шлюб Лупулiвни (Розанди) з Хмельниченком (Тимошем).
Такий династичний союз з Молдавою давав козацькому фронтовi дуже мiцну заслону на лiвiм крилi: досi молдавський господар був тут загрозою, тепер вiн мав стати союзником».
Зустрiч молдавського господаря Василя Лупула з Хмельниченком пiд Яссами 1652 року була справжньою зустрiччю можновладцiв, якi представляли впливовi краiни: «Мав Тимiш дев’ять коней, сiдла, шитi перлами i гаптованi золотом. Сам був у кармазиновому атласовому жупанi i в оксамитнiй ферезii на соболях. Парубок молодий, зросту немалого, досить тяжкий i незграбний. Полковники були на добрих конях, всi в польських шатах, убори срiбнi. До церкви Тимiш iхав своiм конем турецьким з пером. Донька господаря Розанда слiзьми обливалась i пiснi козацькi спiвати велiла. Тимiш господарю дарував сорок соболiв, жонi своiй адамашкову шубу на соболях, боярам по сотнi талярiв.
Господар молдавський Лупул намовляв Тимоша коритись польському королевi, але Тимiш на цi слова витяг до половини свою шаблю i сказав: “Поки ця шабля при моiм боцi, не перестану старатися коло знищення польського iменi, i доки буде хоч найменша кiстка польська i козацька, не буде згоди”».
«Шлюб Хмельниченка, а потiм нещаслива смерть вiд неприятельськоi кулi займали увагу не тiльки Украiни, а всього комплексу земель, що ii окружали. Новiших письменникiв захоплювала коротка, як блискавиця, кар’ера цих молодожонiв – чигиринського козака i волоськоi господарiвни, що блиснули на полiтичнiм овидi i згасли як метеор», – пише в «Історii Украiни-Руси» М. Грушевський.
Про смерть Тимоша залишив спогади гадяцький козак Степан Радивилiв: «Приступав до Сучави багато разiв волоський господар Степан Логофет, i з ним було ляхiв, мунтян, венгрiв i шведiв двадцять п’ять тисяч. А Тимофiй сидiв в облозi з вiсьмома тисячами козакiв i вiд голоду померли двi тисячi. Пiд час приступу зрадили Тимошу три ляхи, визволенi ним вiд смертi, i розповiли, де бувае Тимiш. І як був вiн у обозi серед возiв, то з гармат вози розбили, трiска вiд воза вдарила Тимоша по нозi. Вiд того удару прикинувся злий вогонь (гангрена) i через шiсть днiв вiн помер». Смерть Тимоша тяжко позначилася на здоров’i Богдана Хмельницького. І 1657 року вiн помирае, призначивши своiм наступником сина Юрiя.
Безперервнi вiйни, нацiональна незакорiненiсть, економiчна залежнiсть, зрада i вiдступництво – ось таким було тогочасне украiнське буття. Нiхто не стане заперечувати, що iсторiя – це безперервна змiна i перебудова iснуючих взаемин, територiй, соцiально-полiтичних структур. Також iсторiя – це становлення i боротьба етносiв. Саме етноси, за Львом Гумiльовим, i е дiйовi особи в театрi iсторii. «Локомотивами» ж етносiв е пасiонарii. Гумiльов визначае пасiонарнiсть як ознаку, що виникае внаслiдок пасiонарного поштовху. Таким чином утворюеться деяка кiлькiсть особистостей, якi мають пiдвищене тяжiння до активноi дii. Саме таким пасiонарiем постае Данило Апостол, який народився у знаковий для Украiни 1654 рiк – фактичний кiнець Хмельниччини. Згадаемо, як Богдан Хмельницький прагнув закрiпитися на европейському обширi – через Молдавiю, Валахiю та Семигород. Драматична доля його старшого сина Тимоша, який побрався з Розандою, донькою молдавського господаря Лупула; взяття Варшави спiльними силами козакiв, молдаван, угорцiв та шведiв пiд керiвництвом Дьердя Ракоцi – ось останнiй вражаючий спалах украiнськоi пасiонарностi.
