скачать книгу бесплатно
Кiоск
Андрiй Легейда
Маленьке курортне мiстечко. Життя начебто зупинилося в своему перебiгу i нiяких особливих проривiв очiкувати не доводиться. Але i в цьому тихому болотi завжди розгортаються своi драми i комедii. Ця п'еса про людей, любов, фiлософiю та маленькi чудеса …
Андрiй Легейда
Кiоск
Наш час. Рання осiнь.
Основнi дiйовi особи:
Михайло Борисович,кiоскерТетяна, молода дiвчина
Антон, ii чоловiк
Леон Якович, вiдпочиваючий з ОдесиПетрiвна,мiсцевий фотограф
Арчiбальд Клавдiевич, невiдомий чоловiк з охороною
Олена Степанiвна, вiдпочиваюча з Полтави
Антонiна
ОтецьМикола,настоятель Храму
Роза, циганкаМарина, продавчиня сувенiрiв
Тiтка Бандура, поштарка
АКТ 1
Михайло Борисович (заходить до кiоску, бурчить та готуеться до вiдкриття): Вже десять рокiв ходжу до цього мiсця, а жодного разу не куштував цiеi лiкувальноi субстанцii з бювету. Невже хтось iз багатьох людей, що iдуть сюди, справдi вважають, що три стакана цiеi рiдини вдень значно полiпшують iх здоров’я та подовжують життя. Я кожного дня ii з пiд крана лiтрами вживаю, мало того, борщ та картоплю на нiй варю. Той що. Якби вони побачили мою медичну картку, половина з них дуже сильно б здивувалась. А iнша половина, звичайно, знайшла б десятки застережень та важливих вiдмiнностей у своему органiзмi, що допомагають виключно йому вiдчути значний прогрес пiд час вливання туди цiеi дурнопахнущоi хiмiчноi сумiшi. Мабуть правду казав покiйний головний лiкар нашоi амбулаторii: «Нiщо не вилiковуе хворобу так швидко й гарантовано, як наша вiра у професiональних лiкарiв та чудодiйнi пiгулки».
Михайло Борисович: Вiтаю вас, шановна Антонiна Петрiвно, з новим днем та початком нелегкоi справи полювання за грошима.
(Кiоскер пiдмiтае пiдлогу навколо кiоску, вивiшую цiлу купу яскравих журналiв, заходить до кiоску та перевертае табличку з написом «вiдчинено». Бiля кiоску з’являеться фотограф з кiлькома рiзними засобами для урiзноманiтнення фотографiчних образiв – шляпи, окуляри, папуга, стiйка з малюнком та розрiзом «для обличчя»).
Антонiна Петрiвна: Й Вам бажаю здоров'я, пане Михайле. Щось останнi днi полювання не дуже якось. Або звiр ляканий став, або розвиток технологiй все сильнiше давить реальних художникiв. Тепер у кожного в мобiльному е фотоапарат й вiн вважае себе спадкоемцем таланту Леонардо. Потiм, правда, коли розгляне своi творiння вдома, дуже дивуеться… Чи насправдi я така товста, як на цьому знимку?? А в тебе тут вже три пiдборiддя, хоча на попередньому вiдпочинку, рiк тому, iх було усього два….
Це вже не кажучи про кривi обличчя, заплющенi очi й пробiгаючого повз фотомодель гавкаючого бездомного собаки… Й мало хто з них наступного разу пiдiйде до мене, та й скаже… Антонiна, я буду дуже вдячний, якщо ви зробите неповторний художнiй образ для мене та моеi дружини… Цицьки Вам! Вони знов будуть клацать цим телефоном, вважаючи, що попереднього разу була просто досадна помилка, а не повна вiдсутнiсть будь-якого смаку та первинних навичкiв фотографування.
Михайло Борисович: Як це все знайоме. Я живу в цьому мiстi з самого народження, й покидав його тiльки три рази – коли йшов в армiю, коли мене молодого та нетверезого помилково вiдвезли не до моеi хати та коли я iздив у вiдрядження до Ленiнграду…. Вже тодi я почав пiдозрювати, що людство набагато сильнiше оцiнюе своi власнi можливостi, нiж це встановлене природою та Твiрцем. Сидиш ти, примiром, за столом з друзями. Третiй тост, п’ятий, шостий… Вiдчуваеш, що сили ще е, але не так вже iх i багато… І ось за дев’ятою чаркою у тебе в головi починаеться реальна дiлема – пити чи вже досить. Ти починаеш швиденько мiркувати… Третього дня я випив дванадцять чарок й змiг самотужки добратися додому. А зараз тiльки дев’ята. Але… Знов те але… У Миколи чарки були меньшi за цi та вiн, починаючи з четвертоi, вже почав економити та недоливав кожному по третинi… Тому його дванадцять, як тут дев’ять. Тож пiсля цiеi чарки я ще зможу самотужки дiстатится хати. П» ю!…
І шо Ви думаете. Я теж вважав себе логiком та мудрою людиною. До цього моменту. Адже прокинувшись наступного дня у невiдомiй оселi в iншому мiстi зрозумiв, що моi розрахунки виявилися трохи хибними й та чарка була вже лишньою…
Антонiна Петрiвна: Молодiсть молодiсть…. Я так iнколи хотiла б скинути рокiв двадцять-тридцять, та знову одягти свою найкрасивiшу сукню, високi пiдбори й побiгти на зустрiч до свого коханого… Ех, Коля Коля…. Чи тодi вже був не Коля… Нi, якщо я бiгла на пiдборах, то тодi в нашому мiстi ще був асфальт… Значить це був не Коля, а Вiтя. Який же вiн був красень… Вiн завжди подавав менi руку, одягав на плечi свiй пiджак та шепотiв на вухо усiлякi приемнi слова. Одного разу вiн подарував менi квiти й сказав, що його життя не мае сенсу без моiх очей та чарiвноi усмiшки… І ось, коли я накрила стiл, зробила зачiску й з нетерпiнням чекала його у себе, до мене занесли якогось п» яного чоловiка та зi словами «Мамаша, приймайте..» вигрузили його на софу. Звичайно, побачивши це Вiтя зник з мого життя й став передовим комбайнером… Дякую тобi Боже, що вирiшив так, бо я з дитинства не могла терпiти усiляких передовикiв та стаханiвцiв… До речi, а ось тим бовдуром, якого поклали на мою софу, були не Ви?
Михайло Борисович: Я так швидко втiк з того дому, що нiчого не встиг запам’ятати… Нi обличчя хазяйки, нi меблi, нi, навiть, кольори гардин…
Антонiна Петрiвна: Всi ви чоловiки однаковi. Вам би тiльки швидше та швидше… А навколишнiй свiт, а побалакати, а вибачитися за своi та чужi грiхи…
Михайло Борисович: Мабуть у будь-яких видiв стосункiв е свiй час. Немовлятами ми пiзнаемо свiт та дивуемося навколишньому середовищу, дiтьми ми мрiемо, молодими – кохаемось, у середньому вiцi лаемо керiвництво держави, а на пенсii копимо гроши для дiтей та онукiв, спiлкуемось з iншими пенсiонерами та знову дивуемось красi навколишнього середовища. Що ми з вами зараз i робимо. Життя кругле… З чого почалося, тим i закiнчиться. Правда, треба тiльки вибрати правильний напрямок руху… А то йти по колу в протилежну сторону не дуже приемна справа.
Антонiна Петрiвна: Головне в нашому вiцi взагалi кудись йти… Й бажано не в напрямку крематорiю або лiкарнi… Там, до речi, теж постiйнi черги пiд загально прийнятою назвою «жива черга»… «жива!!!»….Добре словосполучення, особливо у черзi до хiрурга. Хоча, задля правдивостi, маю вiдзначити, що 80 вiдсоткiв цiеi пенсiйноi черги вже не дуже вiдповiдають встановленним нормам щодо термiну «живий».
(в цей час до кiоску пiдходить перший потенцiйний покупець)
Леон Якович: Доброго дня, шановний Михайло Борисович. Вирiшив завiтати до Вас пiсля другого келиха цiлющоi водицi. Вчорашнiй кросворд, що я у вас придбав, виявився не дуже цiкавим. Кiлька iмен видатних корейських поетiв та найпопулярнiший вид iнфузорiй не дали менi змоги дiйти до фiналу. Треба буде сьогоднi взяти шось простiше, бо дуже хочется вiдчувати себе справжнiм iнтелектуалом. Чим зможете порадувати мене?
Михайло Борисович: Ви, як вiдпочиваючий зi стажем, вже мабуть повнiстю вивчили наш не дуже широкий асортимент. Залишились тiльки загадки для малечi та ребуси для жiнок. Скажу Вам, як ветеран «Союздруку», скiльки не намагався цi ребуси вiдгадати, нiколи не збагнув логiки iх модератора.
Леон Якович: Як я вас розумiю. Моя дружина, Роза Семенiвна, за тиждень перед моiм вiд'iздом почала складати менi список подарункiв, якi я маю привезти з вiдпочинку. Кожний раз, коли перечитую цей манiфест, я дивуюся, як швидко зростае кiлькiсть наших родичiв та знайомих. З мого останнього лiкування я привiз чотири магнiти, п’ять наборiв мiсцевих трав'яних чаiв, три пакунки сушених грибiв, шкарпетки iз собачоi шерстi та двi трилiтрових банки цiлющоi води з бювету. На моi зауваження, що вода мае бути випита протягом 10 хвилин з часу ii пiд'йому на поверхню, моя Розочка вiдповiла дуже щиро та розумно. Вона сказала: «Льоня, це замовлення зробила нам сусiдка з першого поверху. Коли вона вип'е цю субстанцiю й не отримае бажаного покращення здоров'я, вона перестане нам заздрити й не буде бiльше на кожному кутi кричати, що у цих Розенбергiв грошей кури не клюють й вони можуть собi дозволити кожний рiк турбуватись про свiй шлунок на дорогих курортах. Хай краще тихесенько радiе, що ми витрачаемо кошти безглуздо й наш органiзм не отримуе належноi пiдтримки. І нам тихiше, i iй бальзам». Хоча, мушу зауважити, нiхто з наших родичiв нiколи нам не привiз навiть сувенiрноi листiвки. Нi, мабуть помиляюсь. Одного разу наш племiнник привiз декiлька цукерок та одноразовi тряпiчнi окуляри для сну, що роздавали безкоштовно у лiтаку.
