скачать книгу бесплатно
Тiнь над Інсмутом
Говард Фiлiпс Лавкрафт
Американський письменник, поет i журналiст Говард Фiлiпс Лавкрафт (1890–1937), який працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики, був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20–30-х рокiв минулого столiття, за життя не опублiкував жодноi книжки, заживши слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Його називали Едгаром По ХХ столiття. Творчiсть Лавкрафта – невичерпне джерело натхнення для кiнематографiстiв, за його творами знято багато фiльмiв.
Головний герой повiстi «Тiнь над Інсмутом» (1931), подорожуючи, почув про маленьке мiстечко, зусiбiч оточене болотами й овiяне недобрими плiтками. Ранiше Інсмут був процвiтаючим морським портом, але з часом, через епiдемiю 1846 року, яка забрала життя бiльшостi його населення, занепав. Цього мiстечка та його незвичайних мешканцiв цуралися, що й привернуло увагу до нього героя. Але вiн зовсiм не чекав на те, що там побачив. Потрапити в Інсмут було неважко, а от вибратися звiдти… Моторошна атмосфера таемничого мiста, дивнi люди, вигадки п’яного стариганя, уривки слiв, погоня – i читач нервово завмирае в очiкуваннi жахiв…
Говард Фiлiпс Лавкрафт
Тiнь над Інсмутом
Howard Phillips Lovecraft
The shadow over Innsmouth
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019
© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019
Тiнь над Інсмутом
I
Упродовж усiеi зими 1927–1928 рокiв офiцiйнi представники федерального уряду проводили доволi незвичне та дуже таемне дослiдження стану старого Інсмутського порту, що в Массачусетсi. Широка громадськiсть уперше дiзналася про все це лише в лютому, коли провели цiлу серiю облав та арештiв, якi спричинили повне знищення, за допомогою здiйснених iз дотриманням необхiдних заходiв безпеки вибухiв i пiдпалiв – величезноi кiлькостi напiврозвалених, спорожнiлих будинкiв, в яких практично неможливо було жити i вони просто захаращували берегову лiнiю. Мiстяни, котрi не вирiзняються посиленою цiкавiстю, поставилися до цiеi акцii всього лише як до чергових, нехай навiть i непересiчних, але все ж цiлком спонтанних спроб влади встановити заслiн на шляху постачання до краiни контрабандного алкоголю.
Та найдопитливiшi люди звернули увагу на небувало широкi масштаби проведених арештiв, численнiсть задiяних у них працiвникiв полiцii, а також на атмосферу секретностi, в якiй проходило вивезення затриманих. Вiдтак не було жодних звiсток про суд або хоча б про висування якихось звинувачень. Бiльше того – нiхто iз затриманих згодом так i не з’явився в американських в’язницях. Пiзнiше поширилися суперечливi чутки про якусь нiбито вкрай небезпечну недугу, концентрацiйнi табори, розмiщення арештантiв по численних вiйськових i вiйськово-морських в’язницях. Проте всi цi патякання не мали пiд собою якихось реальних пiдстав. Інсмут втратив значну частину своiх жителiв, i лише останнiм часом стали з’являтися ознаки певного пожвавлення його суспiльного життя.
Скарги на свавiлля влади, якi лунали вiд численних лiберальних органiзацiй, розглядалися i вивчалися в ходi довгих конфiденцiйних слухань. Услiд за ними представники урядових вiдомств провели iнспекцii по мережi пенiтенцiарних закладiв. Однак у результатi таких iнспекцiй iхнi органiзатори зайняли вкрай пасивну позицiю з питань, що настiльки хвилювали iх ранiше, якщо не сказати бiльше – немов води в рот набрали. Довше за всiх чинили опiр представники преси, однак i вони, врештi-решт, заявили, що готовi спiвпрацювати з урядом. Лише один-единий бульварний часопис, на який практично нiхто i нiколи не звертав уваги через дешеву сенсацiйнiсть бiльшостi його матерiалiв, опублiкував повiдомлення про такий собi глибинний пiдводний човен, що нiбито випустив у вiдкрите море неподалiк вiд так званого Рифу Диявола серiю торпед, за якихось пiвтори милi вiд гаванi Інсмуту.
Самi ж мешканцi цього мiста та його околиць вельми жваво обговорювали мiж собою нещодавнi подii, проте вважали за краще не базiкати про них iз чужинцями. Життя навчило iх мiцно тримати язика на припонi, а тому неможливо було силою витягнути з них додаткову iнформацiю. Крiм цього, вони i справдi знали зовсiм мало, та й сама велика зона пустельних i безлюдних солоних болiт, що домiнували в ландшафтi цiеi мiсцини, практично повнiстю iзолювала iх вiд будь-яких контактiв iз жителями глибинних регiонiв краiни.
Щодо мене, то я все ж маю намiр кинути своерiдний виклик i порушити заборону щодо цих подii. Упевнений: результати моiх дiй виявляться настiльки масштабними, що шокують i викличуть моторошну вiдразу до всього того, що вдалося виявити в Інсмутi в ходi тих грандiозних полiцiйних рейдiв i облав. Бiльше того, те, що вони знайшли пiд час акцiй, може мати далекосяжне та неоднозначне пояснення. Не беруся судити, якою мiрою вiдображае реальний стан речей навiть та iнформацiя, яку менi повiдомили особисто, й усе ж маю достатньо пiдстав вiдмовитися вiд будь-яких нових спроб докопатися до глибшоi iстини. Своею чергою менi випала нагода як нефахiвцю ознайомитися впритул iз цiею справою, тому вважаю за краще утриматися вiд проголошення тiеi чи iншоi конкретноi позицii, яка може спонукати мене до рiшучiших дiй.
Рiч у тiм, що я втiк iз Інсмута внаслiдок стадного iнстинкту вдосвiта 16 липня 1927 року, i саме менi належить авторство тих панiчних закликiв до урядових iнстанцiй якомога швидше провести службове розслiдування й ужити конкретних i термiнових заходiв, якi привернули б увагу до цiеi справи.
Доти, доки ця справа була, як то кажуть, свiжим об’ектом офiцiйного розслiдування, я цiлком свiдомо мовчав, як риба; проте зараз, коли вона вже стала iсторiею i бiльше не привертае до себе уваги навiть найдопитливiших людей, я вирiшив поступитися давнiй жадобi подiлитися власними враженнями про тих кiлька страшних годин, якi провiв у переповненому хворими чутками зловiсному порту, який, безумовно, можна назвати гаванню смертi та сатанинськоi хтивостi. Сама по собi така розповiдь допоможе менi повернути вiру в себе i в своi можливостi, а також переконатися в тому, що я був аж нiяк не першим, кого здолала зараза жаских галюцинацiй. До того ж це допоможе менi зiбратися iз силами перед тим, як вдатися до певного планованого, важливого та вiдчайдушного кроку.
Я нiколи не чув про Інсмут аж до того самого дня, коли вiн уперше i, наразi, востанне з’явився перед моiми очима. У тi днi я святкував свое повнолiття в туристичнiй поiздцi Новою Англiею, яка передбачала вiдвiдини визначних пам’яток, антикварних крамничок i мiсць, пов’язаних iз рiзними гiлками нашого генеалогiчного дерева. Зокрема, з давнього Ньюберiпорта я хотiв вирушити прямо до Архема, де збереглися родиннi коренi моеi матерi. Своеi машини я не мав, тому мандрував потягом та автостопом, щоразу прагнучи пiдiбрати якнайдешевший спосiб пересування. У Ньюберiпортi менi порадили краще податися до Архема потягом, i саме перебуваючи бiля кас тамтешнього вокзалу та переймаючись сумнiвами через дорожнечу квиткiв, я вперше почув про iснування такого мiста, як Інсмут. Кремезний i вельми меткий касир, котрий, судячи з його промови, не був уродженцем цих краiв, перейнявся симпатiею до мого прагнення проявляти в усьому розумну економiю та запропонував цiлком несподiваний вихiд iз мого скрутного становища.
– Ви могли б скористатися автобусом, – порадив вiн, правда, з певним сумнiвом у голосi, – хоча вiн i iде не зовсiм тим маршрутом, який вам потрiбен. Автобус проходить через Інсмут, можливо, чули про таке мiстечко? – люди чомусь його не люблять. Водiем у ньому такий собi Джо Сарджент, йому, схоже, нечасто вдаеться заманити пасажирiв звiдсiля або з Архема. Сам автобус – також iз Інсмута, чесно кажучи, дивуюся, що вiн досi ходить. Проiзд у ньому достатньо дешевий, хоча менi рiдко доводилося бачити в салонi бiльше двох-трьох пасажирiв, та й тi – хлопцi iз самого Інсмута. Вирушае вiн iз майдану, це поруч iз аптекою Геммонда, двiчi на день – рiвно о десятiй ранку й о сьомiй вечора, якщо нiчого останнiм часом не змiнилося. На вигляд, звiсно, iржавi ночви, та й про зручностi нiчого не скажу, бо особисто нiколи цим транспортом не користався.
Саме тодi я вперше почув про Інсмут. Будь-якi згадки про маленькi мiстечка, не позначенi на туристичних мапах або в путiвниках, заслуговували на певну увагу, а та дивна манера, в якiй касир висловлював своi натяки, лише пiдiгрiла мою цiкавiсть. Мiсто, здатне викликати у його сусiдiв таку помiтну вiдразу, безумовно, було чимось незвичним i явно заслуговувало на увагу безтурботного туриста. А якщо перед Архемом автобус робив там доволi тривалу зупинку, я мiг би затриматися i трохи пошвендяти його вулицями. Тому попросив касира трохи докладнiше розповiсти менi про це мiстечко. Вiдгукнувшись на мое прохання, вiн промовляв, ретельно добираючи слова, i в його голосi, як менi здалося, чiтко звучали нотки якоiсь зверхностi.
– Інсмут? Ну, що ж, – це невеличке мiстечко, розташоване в гирлi рiчки Менаксет. До вiйни 1812 року там було майже справжне мiсто-порт, але десь за останнi сто рокiв воно вкрай занепало. Гiлку з Ровлi кiлька рокiв тому закрили, тому залiзничного сполучення з ним зараз немае. Порожнiх будинкiв, подейкують, набагато бiльше, нiж самих жителiв, а про бiзнес i говорити годi – хiба що рибалки та мисливцi на омарiв. Скуповуватися приiжджають в основному сюди, до Архема чи Іпсвiча. Було у них колись кiлька млинiв, та тепер усе це бур’яном поросло, хiба що залишилася одна фабрика з очищення золота, та й та на ладан дихае. Правда, ця фабрика – все ж солiдна i старий Марш, ii власник, можливо, навiть багатший за самого Креза. Сам вiн, звiсно, старий пердун, iз дому майже не виходить. Подейкують, що свого часу пiдхопив якусь хворобу шкiри або щось там собi понiвечив, тому й намагаеться не показуватися на людях. А цю справу заснував його дiдусь, капiтан Обед Марш. Мати старого Марша, здаеться, була iноземкою, кажуть, уродженкою якихось островiв у пiвденних морях, а тому великий галас здiйнявся, коли вiн п’ятдесят рокiв тому взяв собi за дружину дiвчину з Іпсвiча. Так завжди бувае, коли мова заходить про iнсмутських парубкiв, а тутешнi молодики, та й тi, хто з сусiднiх мiст, узагалi намагаються мовчати, якщо в iхнiх жилах тече бодай дещиця iнсмутськоi кровi. Хоча вважаю, що дiти й онуки Марша начебто нiчим i не вiдрiзняються вiд звичайних людей. Дехто навiть сюди iнодi приiжджае, хоча найстарших дiтей, маю вам сказати, я щось давненько вже не бачив. І старого також нiколи не зустрiчав.
Чому всi не люблять Інсмут? Що б вам сказати, юначе, я б просто порадив не дуже прислухатися до того, що люди тут теревенять. Їх важко бувае розгойдати, але якщо вже розiйдуться, то потiм i не зупиниш. І про Інсмут вони базiкають (в основному, перешiптуються), вже рокiв сто, не менше, i, як менi здаеться, не стiльки не люблять його, скiльки бояться. Послухаеш деякi з iхнiх оповiдок, то мало живiт вiд реготу не надiрвеш, про те, що старий капiтан Марш приятелював iз самим дiдьком i допомагав його бiсенятам оселитися в Інсмутi. Згадували i поклонiння Сатанi, i тих нещасних, котрих приносили йому в жертву десь неподалiк вiд причалу. Подейкують, що 1845 року або десь близько цього, люди випадково викрили це мiсце. Однак я сам iз Пентона, це в штатi Вермонт, i таку балаканину нiколи не схвалював. Послухали б ви, що розповiдають тутешнi дiдугани про чорний риф, розташований неподалiк вiд наших берегiв, – вони називають його Рифом Диявола або Диявольським рифом, хто як. Бiльшу частину часу вiн стирчить iз води, а якщо й ховаеться пiд нею, то не дуже глибоко, але все одно його навряд чи можна назвати островом. Так от, торочать, що iнколи на цьому рифi можна бачити цiлий виводок чи плем’я тих самих бiсенят. Сидять собi там перевальцем або сновигають туди-сюди бiля печер, що розкинулися в горiшнiй його частинi. На вигляд – це достатньо нерiвне, немов поiдене, мiсце приблизно за милю вiд берега. За старих часiв, кажуть, моряки здоровенний гак робили, лише б не наближатися до нього.
Але то тiльки тi моряки, котрi народилися не в Інсмутi. І на капiтана Марша вони зуб мають начебто тому, що вiн нiбито iнодi ночами пiд час вiдливу висаджувався на тому рифi. Може, так воно i було, бо це мiсце вельми цiкаве, i, може, вiн там пiратський скарб шукав, а може, i знайшов. Але люди пащекують, що вiн там братався з нечистим. Тому менi здаеться, що саме капiтан Марш i став причиною того, що про той риф пiшов лихий поголос.
Це все сталося ще до епiдемii 1846 року, коли бiльш нiж половину жителiв Інсмута евакуювали. Нiхто тодi не мiг уторопати, у чому там була рiч, iмовiрно, якусь заморську недугу привезли з Китаю чи ще звiдкiлясь. А ситуацiя начебто й справдi була страшна – бунти якiсь i ще щось мерзенне, лишень за межi мiста це так i не вибралося, проте саме мiсто пiсля цього жахливо занепало. Загалом, поiхали звiдти люди, а зараз, вочевидь, людей триста-чотириста залишилося, не бiльше. Але найголовнiше в усiй цiй справi, як менi видаеться, просто расовi забобони, i маю вам сказати, що не засуджую людей, котрi iх тримаються. Я i сам терпiти не можу цих iнсмутських хлопцiв i нiзащо в свiтi не ступлю до iхнього мiста й ногою. Та ви й самi, либонь, чули – хоча й балакаете, як захiдняки, – що вчиняли нашi моряки в портах Африки, Азii й в iнших пiвденних морях i деiнде, й яких дивовижних людей подекуди iз собою звiдтiля привозили. Чули, мабуть, про одного мешканця Салема, котрий повернувся додому з дружиною-китаянкою. Крiм цього, подейкують, що десь бiля Кейп-Коду[1 - Кейп-Код – пiвострiв на пiвнiчному сходi США за 120 км вiд Бостона, найсхiднiша точка штату Массачусетс.] дотепер е поселення вихiдцiв iз Фiджi.
Загалом, схоже на те, що е щось незвичайне i в iнсмутських парубках. Це мiсце завжди було вiдрiзане вiд решти територii болотами та рiчками, а тому важко сказати точно, що там у них i як. Однак усi майже впевненi, що капiтан Марш, коли плавав на своiх трьох кораблях у двадцятих i тридцятих роках, привiз iз собою якихось аборигенiв. Та й досi в образi iнсмутцiв вiдчуваеться домiшка якихось дивних рис – не знаю навiть, як це сказати точнiше – тiльки глянеш на них, вiдразу ж мороз по шкiрi дере. Ви i самi помiтите це, коли поглянете на Сарджента, якщо, звiсно, поiдете його автобусом. У декого з них такi вузькi голови та пласкi носи, а очi настiльки опуклi, що здаеться, нiби вони взагалi у них нiколи не заплющуються. Та й зi шкiрою у них щось негаразд – груба вона у них якась, немов задубiла, а шия з бокiв поморщена, немов хтось ii м’яв. І лисiють дуже рано, зовсiм молодими. Тi, хто старшi, – взагалi виродки, хоча мушу визнати, я жодного разу не бачив серед них справжнього стариганя. Не здивуюся, якщо дiзнаюся, що вони вмирають вiд одного погляду на себе в дзеркало!
І тварини iх терпiти не можуть. Ранiше, коли ще не винайшли машин, у них такi проблеми з кiньми були, що не знаеш, куди й подiтися. Нi тут, нi в Архемi, нi в Іпсвiчi нiхто з ними не хотiв мати справ, та й самi вони, коли хтось приiжджав до iхнього мiста або намагався рибалити в iхнiх водах, поводилися замкнуто, не по-людськи. Й ось що дивно – в усiх рибалок всюди сiтi, бувало, порожнi, а тi в своiй гаванi не знають, куди улов подiти, а якщо хтось надумае змагатися з ними, то куди там, будь-кого обiйдуть! Сюди вони зазвичай прибували залiзницею – хто пiшки по шпалах, а хто потягом, а коли гiлку на Ровлi закрили, стали користуватися ось цим автобусом. Авжеж, в Інсмутi е готель, «Джiлмен-гауз», хоча то лише сама назва, та й годi. Не радив би вам там зупинятися. Краще ночуйте тут, iдьте завтра вранцi десятигодинним автобусом, а ввечерi сiдайте там на восьмигодинний автобус до Архема. Був у нас один фабричний iнспектор, котрий кiлька рокiв тому зупинявся в цьому «Джiлмен-гаузi», то пiсля цього вiн ще довго похнюплено згадував це мiсце. У них там, схоже, збираеться досить дивна публiка, бо вiн чув за стiною всiлякi голоси. І це – незважаючи на те, що в сусiднiх номерах узагалi нiхто не жив. І такi то були голоси, що у нього по шкiрi сироти бiгали. Йому тодi здалося, що це була якась незнайома, немов чужинська мова. Але особливо йому не сподобався там один голос, який часом встрявав у бесiду. Дуже неприродний, дивний такий – плямкання, як казав той iнспектор. Тому вiн навiть не ризикнув роздягатися та лягати спати. Так i просидiв усю нiч, а як тiльки розвиднiло, накивав звiдти п’ятами. За його словами, ця балачка також тривала мало не до самого ранку.
Цьому iнспектору (його Кейсi звати) було що розповiсти про те, як стежили за ним iнсмутськi хлопцi, але вiн постiйно був напоготовi. За його словами, фабрика Марша – вельми дивне мiсце, це старий млин, збудований бiля нижнiх водоскидiв Менаксет. Те, що вiн розповiв, цiлком збiгалося з тим, що i я чув особисто: бухгалтерськi книги в цiлковитому безладi, й узагалi, як йому здалося, нiхто там до пуття не провадить якогось облiку. Знаете, постiйно снували всiлякi чутки щодо того, де той Марш видобувае золото, яке потiм очищае. Начебто i закупiвель якихось значних нiколи не робили, а кiлька рокiв тому вiдправили кораблями величезну партiю зливкiв.
Подейкували i про доволi дивнi коштовностi, якi моряки та робiтники з фабрики iнодi потай продавали набiк i якi кiлька разiв бачили на тамтешнiх жiнках. Дехто пояснював усе це тим, що старий капiтан Обед наторгував золота, коли заходив у рiзнi заморськi порти, оскiльки вiн завжди брав iз собою в плавання цiлi скринi скляного намиста та iнших дрiбничок, якi моряки зазвичай дарують або обмiнюють на щось у тубiльцiв. Іншi вважали (та й досi вважають), що вiн знайшов на Рифi Диявола старовинний пiратський скарб. Але тут е одна заковика. Старий капiтан ось уже шiстдесят рокiв, як Боговi душу вiддав, а з часiв громадянськоi вiйни у них не було жодного пристойного великого корабля. Й усе ж Маршi продовжують скуповувати всiлякi дрiбнички – в основному, намисто й якусь гумову дурню, так у будь-якому разi кажуть. А може, цим iнсмутцям просто подобаеться чiпляти iх собi на шию, а потiм розглядати себе в дзеркало – дiдько iх знае, може, вони i самi нiчим не кращi за канiбалiв, котрi живуть у пiвденних морях, i гвiнейських дикунiв.
Та епiдемiя, що вибухнула 1846-го, схоже, витравила з мiста всю його кращу кров. Узагалi, зараз там живе бозна-хто, та й Марш, так само як i iншi багатii, також анiтрохи не кращий за решту. Як я вже казав, зараз там живуть максимум чотириста осiб, i це незважаючи на те, що, за чутками, порожнiх будинкiв у них – хоч греблю гати. Менi особисто здаеться, що цi люди – всього лише «бiле смiття», як кажуть у нас на пiвднi, – безчеснi, пiдступнi, люблять усе робити тишком-нишком. Ловлять гори риби i омарiв, а потiм вивозять товар вантажiвками. Дивно якось усе ж виходить: навколо риби – кiт наплакав, а вони аж неводи часом витягти не можуть.
І нiхто нiколи не може добряче простежити за перемiщенням цих людей або хоча б встановити iхню чисельнiсть – шкiльнi iнспектори та переписувачi, бувало, з нiг збиваються, а все дарма. І, скажу вам щиро, приiжджих туристiв в Інсмутi не толерують. Я особисто чув, що кiлька приiжджих бiзнесменiв i урядовцiв зникли там без слiду, а ще один узагалi схибнувся – вiн зараз у шпиталi в Денверi. Вочевидь, так його тi чорти налякали…
Загалом, якби я був на вашому мiсцi, нiзащо не пiшов би туди проти ночi. Сам я там жодного разу в життi не був i бажання iхати до них у гостi не маю, й край. Утiм, гадаю, вдень вам там буде достатньо безпечно, хоча тутешнi жителi стали б вас i вiд такоi поiздки вiдмовляти. Але якщо вже ви такий шанувальник усiляких пам’яток та iншоi старовини, то Інсмут – саме те, що вам треба…
Пiсля розмови з касиром частину вечора я провiв у публiчнiй бiблiотецi Ньюберiпорта, намагаючись знайти додаткову iнформацiю про Інсмут. Спробувавши розпитати мiсцевих жителiв у крамницях, шинках, гаражах i на бензозаправних станцiях, я виявив, що на всi моi розпитування вони реагують ще дивнiше, нiж навiть передбачав касир. Тому вирiшив не гаяти часу на спроби подолати iхню iнстинктивну замкненiсть. Була в iхнiй поведiнцi якась похмура пiдозрiлiсть, нiби вони вiдчували щось лихе в кожному, хто проявляв пiдвищену цiкавiсть до всього, що мало стосунок до Інсмута. Зазирнувши до мiсцевого вiддiлення Християнськоi спiлки молодi, я поспiлкувався з клерком, котрий узявся вiдмовляти мене вiд будь-якоi поiздки до цього похмурого i гнiтючого мiсця. Та й люди в бiблiотецi казали загалом щось подiбне. Коротко кажучи, в очах доволi освiчених людей Інсмут поставав таким собi бастiоном суспiльного занепаду та загнивання.
Бiблiотечнi iсторичнi довiдники з регiону, який мене зацiкавив, також виявилися вельми скупими, якщо не брати до уваги мiзерноi iнформацii про те, що мiсто заснували 1643 року. До революцii це був жвавий порт. На початку ХІХ столiття там розмiстилася велика вiйськово-морська база, а згодом у ньому збереглася лише невелика фабрика, яка працювала на енергii води з рiчки Менаксет. Епiдемiя та народнi хвилювання 1846-го висвiтлювалися доволi мляво, немов ця сторiнка лягала ганебною плямою на всю iсторiю округи.
Настiльки ж мiзерною була iнформацiя про той занепад, який стався в життi мiста пiзнiше, хоча загалом цю обставину сумнiвам не пiддавали. Пiсля громадянськоi вiйни вся промислова активнiсть обмежувалася лише дiяльнiстю золотоочисноi компанii Марша, а торгiвля золотими зливками була единим бiльш-менш значним доповненням до традицiйно поширеного в цих краях рибальства. Великi риболовецькi компанii з часом стали складати iм усе бiльшу конкуренцiю, систематично знижуючи цiну на свою продукцiю, проте нестачi самоi риби в Інсмутськiй гаванi нiколи не вiдчувалося. Іноземнi ж кораблi рiдко займалися промислом у цих мiсцях, хоча й були деякi непрямi та ретельно замаскованi ознаки того, що поляки та португальцi намагалися було закидати своi сiтi, проте iх дуже рiшуче витурили геть.
Найцiкавiшими виявилися згадки про коштовнi прикраси, якi смутно асоцiюються з Інсмутом. Ця тема вельми зацiкавила мiсцеву громаду, оскiльки iм навiть дали оцiнку експерти Мiскатонiкського унiверситету в Архемi, а деякi з взiрцiв експонували в демонстрацiйнiй залi Історичного товариства в Ньюберiпортi. Фрагментарнi описи цих виробiв не ряснiли особливими подробицями i виявилися загалом достатньо прозаiчними, проте за ними явно проглядався прихований натяк на якiсь дивнi обставини. Було в усiх цих описах щось настiльки химерне та навiть спокусливе, що я нiяк не мiг викинути цю iнформацiю з голови i, незважаючи на доволi пiзню годину, вирiшив оглянути мiсцевий зразок. Як менi сказали, це був великий вирiб незвичайноi форми, що слугував чимось на кшталт тiари, якщо, звiсно, таке можливе.
Бiблiотекар написав коротку рекомендацiйну записку керiвнику товариства, панi Аннi Тiлтон, котра жила зовсiм неподалiк. І пiсля короткоi бесiди ця стара ледi була настiльки люб’язною, що особисто вiдпровадила мене в окремо розташовану будiвлю, позаяк час ще не був пiзнiй, i такий огляд було реально здiйснити. Колекцiя i справдi справила на мене неабияке враження, однак я був одержимий лише однiею думкою: ближче розглянути химерний експонат, що виблискував у променях електричного освiтлення в кутовiй пристiннiй шафi примiщення.
Не треба мати пiдвищену сприйнятливiсть до краси, щоб мимоволi затамувати подих при виглядi виробу дивноi, чужоi та бурхливоi фантазii, що спочивав на пурпуровiй оксамитовiй подушцi. Навiть зараз я лише з великими труднощами можу описати, що саме побачив, хоча, без сумнiву, це був якийсь рiзновид тiари, як свiдчила пояснювальна табличка. Висока спереду, вона мала широке та химерно загнуте з бокiв обрамлення, й якщо й призначалася для голови, то такоi, що мае незвичну, навiть безглузду елiптичну форму. Зроблена вона була в основному iз золота, хоча домiшки якоiсь загадковоi та свiтлiшоi речовини туманно натякали на те, що насправдi це був вельми незвичайний сплав золота з якимось настiльки ж прекрасним, але цiлком невiдомим менi металом. Вона перебувала в бездоганному станi, i можна було годинами милуватися ii разючими, загадковими i зовсiм нетрадицiйними контурами – деякi з них були строго геометричними, а в окремих явно простежувалися мотиви морськоi тематики, вигравiйованi на основному тлi з непiдробною майстернiстю та талантом справжнього художника.
Чим довше я споглядав цей експонат, тим бiльше вiн мене заворожував; але було в цiй пишнотi щось таке, що викликало невиразний неспокiй, хоча я б не взявся конкретнiше описати стан, що охопив мене тiеi митi. Спочатку я мiркував, що саме дивна, явно неземна привабливiсть прикраси справила на мене таке разюче та тривожне враження. Всi iншi предмети мистецтва, якi менi колись доводилося бачити, мали стосунок до цiлком конкретного расового чи нацiонального стилю або ж, наслiдуючи певнi модернiстськi традицii, без жалю вiдкидали будь-який натяк на якийсь конкретний тип. Ця ж тiара була чимось зовсiм iншим, вона не належала до того чи iншого напрямку.
Виготовлена була за допомогою фiлiгранно вiдточеноi технiки, причому не мала ознак захiдноi чи схiдноi, старовинноi чи сучасноi культур, i зовсiм не була схожа на все те, що менi доводилося бачити по музеях ранiше. Складалося враження, що iстота, яка ii створила, походила зовсiм iз якоiсь iншоi планети. Проте незабаром я виявив, що моя тривога мала пiд собою ще одну, не менш серйозну причину, суть якоi зводилася до характеру як строгих геометричних, так i суто образотворчих символiв, якими була прикрашена поверхня тiари. Цi вiзерунки схиляли до думки про вiддаленi таемницi, неймовiрнi глибини космосу та монотонноi морськоi безоднi й у своему хитросплетiннi справляли майже зловiсне враження. Були серед зображень якiсь зловiснi чудовиська – на вигляд наполовину риби, а наполовину земноводнi, що вражали уяву своею огидною гротескнiстю та нестримною люттю; вони мимоволi пiдбурювали, зачаровували та спричиняли фальшивi спогади, наче викликали образи, народженi в глибинах клiтин i тканин, де ще збереглися функцii найбiльш давнiх i первiсних iнстинктiв. Інодi менi навiть здавалося, що кожна рисочка цих огидних наполовину риб, а наполовину жаб наповнена концентрованою сумiшшю невiдомого та нелюдського зла.
За дивним контрастом iз зовнiшнiм виглядом тiари iсторiя ii появи в музеi, що прозвучала з вуст панi Тiлтон, здалася менi дуже короткою i навiть прозаiчною. 1873 року ii залишив у ломбардi на Стейт-стрит як заставу за якусь нiкчемну суму грошей п’яний iнсмутський матрос, котрого вколошкали у вуличнiй бiйцi. У музей товариства вона потрапила безпосередньо з рук власника ломбарду, пiсля чого зайняла в експозицii мiсце, вiдповiдне до ii пишноi врочистостi. З того часу стали вважати, що вона мае якесь схiдно-iндiйське або iндокитайське походження (хоча такi оцiнки, певна рiч, мали дуже приблизний характер).
Сама панi Тiлтон провела ретельний порiвняльний аналiз усiляких версiй щодо походження тiари та ii появи в Новiй Англii i була схильна вважати, що ця прикраса е складовою стародавнього пiратського скарбу, який свого часу знайшов капiтан Обед Марш. Така точка зору знайшла свое серйозне пiдтвердження i в тому, що вiдразу пiсля того, як прикрасу виставили для загального огляду, з боку родини Маршiв стали надходити пропозицii продати iм тiару, причому за дуже грубi грошi. Варто визнати, що вони i зараз продовжують пропонувати чималi кошти, проте товариство вже неодноразово заявляло iм, що не продасть тiару за жодних умов.
Провiвши мене до вхiдних дверей, добра ледi прямо сказала, що особливо популярною «пiратська» теорiя походження статкiв Марша була саме в колах мiсцевоi iнтелiгенцii. Їi особисте ставлення до похмурого Інсмута, в якому вона, до речi, не була жодного разу в життi, полягало в цiлковитому презирствi як до занедбаностi мiста, так i втрати всiлякоi людськоi гiдностi тамтешньоi спiльноти. При цьому жiнка зауважила, що чутки щодо поклонiння його жителiв культу Сатани частково мають пiд собою реальне пiдгрунтя, оскiльки там i досi нiбито iснуе якийсь культовий гурток, який колись набрав сили i навiть пiдкорив собi всi мiсцевi ортодоксальнi церкви.
Називаеться цей гурток, як сказала жiнка, «Езотеричним орденом Дагона», i в цi краi, без сумнiву, секта проникла звiдкiлясь зi сходу, коли рибний промисел iнсмутцiв ось-ось мiг припинити свое iснування. Надзвичайну живучiсть такоi секти сама вона схильна пояснювати цiлком природними причинами, а саме тим, що незабаром пiсля ii створення рибалки знову стали повертатися з рейсiв iз рясними уловами. Коротко кажучи, достатньо скоро вона набула домiнуючого впливу в усьому мiстi, витiснивши всi колишнi релiгiйнi громади й обравши своею резиденцiею стару будiвлю масонськоi зали на Нью-Чирч-Грiн.
Всього цього виявилося цiлком достатньо для побожноi панi Тiлтон, аби вона й на гарматний пострiл не наближалася до стародавнього мiста, який став цитаделлю занепаду та руйнацii. А для мене остання обставина стала додатковим стимулом для змiцнiлого бажання якомога швидше туди навiдатися. До моiх колишнiх зацiкавлень суто архiтектурного й iсторичного профiлю тепер додалася також певна дещиця антропологiчного запалу. Тому я став iз нетерпiнням чекати, коли спливуть години, призначенi на нiчний спочинок, аби якомога швидше вирушити в подорож до цього загадкового мiста.
II
Незадовго до того, як годинник вдарив десять разiв, я вже стояв перед будiвлею аптеки Геммонда на старiй базарнiй площi в очiкуваннi iнсмутського автобуса. У мiру наближення призначеноi години я помiтив, що мiсце, де я перебував, усе бiльше перетворювалося в якийсь iзольований острiвець, тодi як маси людей, що поспiшали у справах врiзнобiч, безумовно, прагнули опинитися подалi вiд нього. Таким чином я на власнi очi переконався в справедливостi слiв залiзничного касира щодо неприхильностi мiстян як до самого Інсмута, так i до всього, що було з ним пов’язане, навiть до його автобуса. За кiлька хвилин я помiтив, що з-за рогу вигулькнув невеликий i неймовiрно старий драндулет огидноi брудно-сiроi барви, який прогуркотiв по Стейт-стрит, розвернувся та пiд’iхав до тротуару, на якому стояв я. Я вiдразу ж уторопав, що це саме той транспортний засiб, якого очiкував, причому мiй здогад незабаром пiдтвердила ледве читабельна вивiска над лобовим склом автобуса: «Архем–Інсмут – Ньюберiпорт».
У салонi сидiло всього трое пасажирiв – двiйко смаглявих, вельми похмурих чоловiкiв i хлопець. А коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього i мовчки, якось навiть крадькома, попрямували вгору по Стейт-стрит. Водiй також вилiз зi своеi кабiни, i я вiдпровадив його поглядом, поки вiн переходив дорогу в бiк аптеки, де, вочевидь, мав намiр щось купити. Це, як я збагнув, i був Джо Сарджент, про котрого менi розповiдав касир. Проте я ще не встиг як слiд розглянути рис його обличчя, коли мене раптово охопило, немов хвилею накрило, почуття невиразноi нехотi i навiть огиди, яку я не мiг нi второпати, нi пояснити. Менi чомусь здалося цiлком природним, що мiсцевi жителi уникають iздити на автобусi, яким керуе такий чоловiк, i взагалi намагаються звести до мiнiмуму будь-якi контакти як iз ним самим, так i з його земляками.
Коли водiй вийшов iз аптеки, я пильнiше придивився до нього, намагаючись з’ясувати причину почуття, що раптово переповнило мене. Це був худий чоловiк зросту десь пiд шiсть футiв, iз похилими плечима, одягнений у пошарпаний цивiльний одяг синього кольору та потерту кепку для гри в гольф. На вигляд йому було, мабуть, рокiв тридцять п’ять, хоча дивнi глибокi складки з бокiв шиi дуже старили цього чоловiка, особливо якщо не придивлятися до його придуркуватого, невиразного обличчя. У нього була вузька голова, виряченi водянисто-блакитнi очi, якi, як менi здалося, нiколи не моргали, плаский нiс, скошенi чоло та пiдборiддя i дивно недорозвиненi вуха. Його пiдборiддя та товста верхня губа, так само, як i вкритi великими порами сiруватi щоки, були практично позбавленi будь-якоi рослинностi, якщо не брати до уваги рiдких жовтуватих волоскiв, якi де-не-де кучерявилися, а де-не-де лежали прилизаними, злиплi в нерiвнi обрiднi пасма, тодi як сама шкiра була якоюсь шорсткою i лущилася, немов вiд невiдомоi менi хронiчноi хвороби. Руки у нього були великi, вкритi грубими венами, також дуже неприродного сiрувато-блакитного вiдтiнку. На тлi доволi масивних кистей пальцi виглядали безглуздо короткими i, здавалося, були постiйно пiдiгнутi, навiть втиснутi в товщу долонь. Поки вiн повертався до автобуса, я звернув увагу i на незграбну хитку ходу, а також на те, що ступнi чоловiка були просто гiгантського розмiру. Чим довше я на них витрiщався, тим дужче мене охоплював подив: як же вiн примудряеться знаходити собi взуття потрiбного розмiру?
До всього цього у нього був якийсь неохайно-засмальцьований вигляд, що лише посилювало мою огиду до його зовнiшнього вигляду. Либонь, вiн працював або жив десь неподалiк вiд риболовецьких докiв, оскiльки за ним тягнувся шлейф рiзкого, характерного запаху риби. І все ж, якщо в його жилах i текла якась чужорiдна кров, то я навiть не наважувався припустити, якiй саме расi вона могла б належати. Всi дивацтва та безглуздя його зовнiшностi були, безумовно, не азiйського, полiнезiйського чи негроiдного походження. І все ж я тепер багато в чому розумiв людей, котрi вважали його чужинцем, хоча менi здалося, що мова тут може йти не стiльки про чужоземний вигляд, скiльки про бiологiчне виродження.
Виявивши, що, крiм мене, iнших пасажирiв на цей рейс явно не буде, я вiдчув явну досаду, оскiльки з якоiсь незрозумiлоi причини аж нiяк не прагнув здiйснити поiздку наодинцi з таким водiем. Однак, коли настав вiдповiдний час, я був змушений приборкати своi вибагливi сумнiви та полiз за водiем до салону, засунув йому при входi долар i пробурмотiв одне-едине слово: «Інсмут». Вiн простягнув менi решту – сорок центiв – i на мить окинув мене прискiпливим поглядом, хоча при цьому не промовив анi слова.
Я вибрав собi мiсце подалi вiд кабiни, але з того ж боку, де сидiв i вiн, бо дуже вже хотiлося пiд час поiздки помилуватися панорамою береговоi лiнii.
Нарештi старий транспорт рiзко чхнув, пихнув хмарою вихлопних газiв i шумно загуркотiв по брукiвцi повз старi цеглянi будiвлi, що вишикувалися уздовж Стейт-стрит. Я зиркав на людей, котрi проходять за вiкном, i менi чомусь здалося, що всi вони уникали дивитися в бiк автобуса, що проiжджав повз них, або, точнiше, намагалися робити вигляд, що не дивляться на нього. Незабаром ми повернули лiворуч на Гай-стрит, де дорога виявилася рiвнiшою та гладшою. Наш шлях пролягав повз великi старовиннi обiйстя раннього республiканського перiоду i ще старiших колонiальних фермерських хатинок, потiм ми минули Ловер-Грiн i Паркер-рiвер, вiдтак нарештi виiхали на довгу та монотонну дорогу, що тяглася уздовж вiдкритого всiм вiтрам берега.
День видався доволi теплий i сонячний, проте пiщаний, подекуди порослий осокою та приземкуватим чагарником ландшафт ставав iз кожним кiлометром шляху все безлюднiшим. Зi свого вiкна я бачив синi води та пiщану лiнiю острова Плам – на той час ми майже впритул наблизилися до берега, опинившись на вузькiй дорозi, яка вiдгалужувалася вiд основного шосе, що зв’язувало Ровлi з Іпсвiчем. Я не помiчав нiяких споруд, а за станом дорiг припустив, що рух у цiй частинi мiсцевостi – не надто жвавий. На невисоких, поiдених вiтрами та негодою телеграфних стовпах було натягнуто всього два дроти. Часом ми проiжджали по грубо збитих дерев’яних мостах, перекинутих через утворенi припливом протоки, велика мережа яких простягалася далеко вглиб i робила цей район ще бiльше iзольованим i самотнiм.
Одного разу я помiтив давно зотлiлi пеньки i майже повнiстю зруйнованi залишки кам’яного фундаменту, що трохи виступав над хиткими пiсками. Це нагадало менi сторiнки якоiсь книжки про iсторiю цiеi мiсцевостi, в якiй йшлося, що колись це був мирний i щiльно заселений людьми район. Все змiнилося, як було викладено у виданнi, майже раптово, вiдразу пiсля епiдемii 1846 року. Й якщо вiрити старовинним переказам, мало якийсь зв’язок iз прихованими бiсiвськими силами. Насправдi ж, як я мiркував, все пояснювалося лише нерозумною вирубкою лiсу вздовж береговоi лiнii, що позбавило мiсцевiсть ii природного захисту i вiдкрило шлях для навали пiскiв, що iх пiдганяють вiтри.
Незабаром острiв Плам остаточно зник iз поля зору, i ми побачили безмежний простiр Атлантичного океану, що розкинувся лiворуч вiд нас. Наша вузька дорога стала круто завертати догори, й я вiдчув дивний неспокiй, коли вибалушився на самотню гiрську гряду, що виднiлася попереду, де порита колiями стрiчка дороги, здавалося, тулилася до блакитного неба. Складалося таке враження, нiби автобус мав намiр продовжувати свое нескiнченне сходження, залишаючи позад себе заселену людьми землю i прагнучи поеднатися з незвiданою таемницею горiшнiх шарiв повiтря та склепiння небосхилу. Запах моря набув зловiсного прихованого сенсу, а мовчазно похилена, напружена спина i вузька голова водiя стали здаватися менi особливо ненависними. Глипнувши на нього, я помiтив, що задня частина його черепа, як i щоки, майже позбавлена волосяного покриву, i лише клаптики жовтуватоi рослинностi вкривають сiру поверхню його потилицi, що дуже лущиться.
Нарештi ми досягли вершини пагорба, й я змiг окинути поглядом велику долину, що розляглася внизу, де рiчка Менаксет зливалася з притоками та завертала на пiвнiч уздовж витягнутоi низки скелястих гiр, а потiм повертала до мису Анни. У серпанку, зазираючи далеко до горизонту, я змiг розрiзнити розмитi обриси гори, що самотньо стримiла. Це був Кiнгспорт-гед, увiнчаний старовинною i дуже давньою будовою, про яку склали так багато легенд. Однак уже за мить всю мою увага захопила ближча панорама, яка розкинулася прямо пiд нами. Це був той самий оповитий похмурими тiнями пiдозри та загальноi неприязнi Інсмут.
Я побачив досить велике мiсто, що розкинулося попереду й унизу, заповнене компактними будiвлями, проте в ньому виразно вiдчувався незвичний дефiцит видимого, вiдчутного життя. Над хитросплетiнням чорних коминiв не курився жоден дим, а три високi нефарбованi дзвiницi самотньо маячили на тлi виднокраю, який омивало море. Шпиль однiеi з них був добряче зруйнований, а трохи нижче в нiй i ще в однiй, сусiднiй, чорнiли круглi отвори, що залишилися вiд баштових годинникiв, якi колись розмiщалися в них. Неосяжна для погляду маса провислих двосхилих дахiв i загострених фронтонiв будинкiв iз глибокою яснiстю свiдчили про явний занепад, що далеко зайшов. А в мiру того, як ми просувалися безлюдною дорогою, я мiг iз усе бiльшою виразнiстю бачити, що в багатьох дахах зяють чорнi провалля, а деякi завалилися цiлком. Були там i великi квадратнi будинки, збудованi в георгiанському стилi, з нечiткими куполоподiбними дахами. Розташовувалися вони переважно далеко вiд краю води, i, можливо, саме тому кiлька з них виглядали ще вiдносно мiцними. В бiк материка тяглася проiржавiла, поросла травою залiзнична гiлка, обрамлена похиленими телеграфними стовпами (цього разу без дротiв) i ледь помiтнi смужки старих сiльських дорiг, що сполучали мiсто з Ровлi й Іпсвiчем.
Найбiльш явнi ознаки занепаду позначалися неподалiк вiд береговоi лiнii. Хоча в самiй ii гущi я змiг розрiзнити бiлу вежу цегельноi будiвлi, що достатньо непогано збереглася та вiддалено нагадувала якусь невелику фабрику. Довга лiнiя гаванi була рясно засмiчена пiском i обгороджена старовинними на вигляд кам’яними хвилерiзами, на яких я почав смутно розрiзняти крихiтнi постатi рибалок навсидячки. У найдальшому ii краi виднiлося те, що було схоже на залишки фундаменту маяка, який колись стояв там. Пiщаний язик нiби утворював внутрiшню поверхню береговоi лiнii гаванi, й я помiтив, що на ньому стояли старi халупи, якi застигли в безпосереднiй близькостi вiд смуги суходолу з рибальськими плоскодонками, що мали спущенi у воду якорi, i безладно розкиданi по берегу рибальськi кошики для риби й омарiв. Єдине глибоке мiсце, як менi здалося, було там, де русло рiчки, що протiкала за баштовою будiвлею, завертало на пiвдень i поеднувалося з океаном бiля далекого краю хвилерiзiв.
То там, то тут виднiлися залишки напiвзруйнованих причалiв, що трохи нависали над водою своiми понiвеченими, геть зогнилими краями, причому тi з них, якi тяглися далi на пiвдень, здавалися найстарiшими. А далi, вже в океанському просторi, я змiг розрiзнити, навiть незважаючи на високий приплив, довгу чорну смужку суходолу, що ледь виступала над водою, яка, з огляду на всю свою невизначенiсть i розмитiсть, чомусь здалася менi доволi зловiсною. Наскiльки я мiг утямити, це й був Риф Диявола. Споглядаючи на нього, я вiдчув дивний i майже невловимий потяг до цього мiсця, яке, мабуть, мало призначення лише посилити похмуру вiдразу до цього мiсця, що вже встигла сформуватися у мене пiд впливом почутого. Варто визнати, що цей ледь помiтний вiдгомiн нового вiдчуття видався менi навiть тривожнiшим, нiж первiсне враження вiд мiста.
Проiжджаючи повз старi, спорожнiлi хатинки фермерiв, кожна iз яких вiдрiзняла вiд сусiднiх лише ступенем своеi руйнацii, ми не зустрiли жодноi живоi душi. Проте незабаром я помiтив кiлька заселених житлових споруд. У вiкнах деяких iз них замiсть розбитого скла виднiлися подертi килимки, а на захаращених подвiр’ях усюди валялися черепашки та здохла риба. Кiлька разiв менi на очi потрапляли силуети апатичних на вигляд людей, котрi копали щось у неохайних городах або збирали якихось молюскiв на пляжi, пропахлому рибою, та зграйки брудних дiтлахiв iз обличчями, як у мавп, якi бавилися бiля зарослих бур’яном ганкiв своiх осель. Вигляд цих людей здався менi навiть бiльш гнiтючим, нiж найпохмурiшi мiськi будiвлi, позаяк в обличчях i рухах майже всiх позначалися характернi ознаки, якi викликали у мене iнстинктивну вiдразу i навiть огиду (хоча я i не мiг до ладу второпати, звiдки виникають такi почуття). На якусь мить менi здалося, що цi специфiчнi особливостi зовнiшностi нагадували менi якусь картинку, яку я, можливо, бачив уже колись, вiдчуваючи при цьому напад вiдчайдушноi меланхолii та жаху, проте доволi скоро подiбнi фальшивi спогади випарувалися з моеi уяви.
Як тiльки автобус спустився до мiста, до мене став долинати виразний гуркiт водоспаду, що шумiв на тлi неприродного спокою та тишi. Похиленi, нефарбованi будинки стояли тут щiльною низкою, облямовуючи дорогу обабiч, i своiм виглядом бiльшою мiрою, нiж усе те, що ми бачили досi, нагадували саме мiськi будiвлi. Передi мною вiдкрилася типова вулична панорама, i де-не-де я мiг розрiзнити тi мiсця, де колись пролягали вимощенi брукiвкою й облямованi цегляними бровками тротуари. Всi цi будинки, як менi здалося, були цiлком безлюднi, а в рядi мiсць мiж ними зяяли величезнi отвори, i лише за залишками напiврозвалених коминiв i стiн льохiв можна було припустити, що колись там також стояли будинки. І над усiм цим зависав всепроникний, задушливий запах риби, нудотнiшого та гидкiшого за який менi ще не доводилося зустрiчати жодного разу в життi.
Незабаром почали з’являтися першi перехрестя: однi вiдгалужувалися лiворуч i вели в бiк моря – до царства небрукованих брудних вуличок i геть розвалених будинкiв; iншi ж туди, де ще вiдчувалася присутнiсть колишньоi мiськоi заможностi. Я, як i ранiше, не зустрiчав на вулицях мiсцевих мешканцiв, хоча подекуди вже траплялися ознаки явноi заселеностi: то там, то тут миготiли фiранки на вiкнах, траплялася поодинока машина, припаркована бiля краю тротуару. Самi ж тротуари тут перебували в помiтно кращому станi, i хоча бiльшiсть будинкiв становили достатньо старi споруди – дерев’янi та цеглянi конструкцii початку ХІХ столiття, вони все ж справляли враження по-справжньому житлових будинкiв. У менi несподiвано спалахнув вогонь справжнього аматора антикварiату, i тому незабаром, з усе наростаючим зацiкавленням, я вдивлявся в багату оздобу цього старовинного мiста, яке поринуло в повний занепад, i майже забув про огидний сморiд i про свою вiдразу до цього зловiсного мiсця.
Однак, перш нiж досягти пункту свого призначення, я все ж був змушений вiдчути ще дещо неприемне i навiть трохи болiсне. Автобус в’iхав на якусь подобу мiськоi площi, на протилежних краях якоi стояло по церквi, а в самому центрi розмiстилися забрьоханi залишки того, що в минулому, вочевидь, мало бути клумбою. Повернувши голову праворуч у бiк перехрестя неподалiк, я побачив масивну та громiздку будiвлю з колонами. Їi колись бiлий тиньк тепер набув землисто-сiроi барви i добряче облупився, а вивiска, що висiла на фронтонi, виконана золотим по чорному, здавалася настiльки полинялою та вигорiлою, що я з великими труднощами розiбрав написанi на нiй слова: «Езотеричний орден Дагона». Так ось де ранiше базувалася масонська ложа! А тепер, вочевидь, облаштувала собi лiгво секта шанувальникiв поганських культiв… Поки я вчитувався в напiвстертi лiтери напису, мою увагу раптом вiдволiк хрипкий дзенькiт явно трiснутого дзвона, що висiв на протилежному боцi вулицi, i я вiдразу ж повернув голову i визирнув у вiкно автобуса.
Звук лунав вiд вельми присадкуватоi кам’яноi церкви, зовнiшнiй вигляд якоi явно вказував на те, що збудована вона була набагато пiзнiше, нiж будинки, що ii оточували. Причому творцi храму, либонь, вирiшили вдатися до незграбноi спроби наслiдувати традицii готики i тому спорудили непропорцiйно високий перший поверх iз замкненими вiконницями вiкнами. Хоча стрiлки на годиннику з того боку будiвлi, що постала перед моiми очима, були вiдсутнi, я збагнув, що цi грубуватi, хрипкi удари означали одинадцяту годину. Вiдразу ж услiд за цим iз моеi свiдомостi випарувалися всi думки про час, оскiльки на iхне мiсце бурхливим потоком хлинули яскраво окресленi образи, сповненi непередаваного жаху, причому сталося це ще навiть до того, як я встиг уторопати, що саме сталося. Дверi до церкви були розчахнутi, оголюючи прямокутник вугiльного мороку, що зяяв за нею, i простiр цього прямокутника (або менi це лише здалося) перетнув якийсь iндивiд. Мою свiдомiсть обпалив спалах миттево пережитого страху, який видався менi ще жахливiшим саме тому, що при ближчому та рацiональному осмисленнi в ньому начебто й не було нiчого жаского.
Це був явно живий чоловiк – перший, якщо не брати до уваги водiя автобуса, котрого менi довелося побачити пiсля того, як ми в’iхали в це мiсто, i коли б я був у врiвноваженiшому станi, менi, можливо, i не примарилося б у всьому цьому нiчого дивного i тим бiльше лячного. За кiлька секунд я усвiдомив, що це був не хто iнший, як пастор, одягнений у вельми незвичайну одежу, далебi, винайдену пiсля того, як Орден Дагона видозмiнив ритуали мiсцевих церков. Предмет, який спочатку привернув мою увагу i дуже зворохобив, була тiара, майже точна копiя того експоната, який напередоднi ввечерi менi показувала панi Тiлтон. З примхи моеi уяви цей предмет, здавалось, надавав неясним контурам обличчя i всiй незграбнiй постатi крокуючого власника в якiйсь подобi ряси вираз зловiсного, невимовного гротеску. Незабаром я вирiшив, що в цьому випадку не може йти нiякоi мови про якесь втручання лячних фальшивих спогадiв. Та й чи дивним було те, що якийсь мiсцевий таемничий культ обрав одним iз своiх атрибутiв i символiв настiльки унiкальний головний убiр, що був близьким i зрозумiлим для всiх його послiдовникiв хоча б iз тiеi простоi причини, що був складовою частиною виявленого тутешнiми мешканцями скарбу?
Незабаром на тротуарах по обидва боки площi з’явилися худi постатi молодих i вкрай вiдразливих на вигляд чоловiкiв, котрi човгали як поодинцi, так i гуртами по двое-трое. На нижнiх поверхах деяких iз напiврозвалених будинкiв подекуди розмiстилися маленькi крамнички з вицвiлими, ледь читабельними вивiсками. Крiм цього, з вiкон автобуса я розгледiв кiлька припаркованих до тротуару вантажiвок. З кожною хвилиною шум спадаючоi води ставав дедалi явнiшим i гучнiшим, поки я нарештi не побачив споруджену прямо по ходу нашого руху достатньо глибоку загату, через яку був перекинутий широкий мiст iз металевими поручнями, що впирався протилежним своiм кiнцем у просторий майдан. Проiжджаючи через мiст, я крутив головою, намагаючись зафiксувати картину по обидва боки вiд загати, i побачив кiлька фабричних будiвель, що розмiстилися на самому краю урвища, порослого травою, а подекуди й лисого. Далеко внизу бурунила маса води, в яку спадало щонайменше три грандiозних потоки водоспаду. У цьому мiсцi гамiр стояв просто приголомшливий. Перебравшись на протилежний бiк рiчки, ми в’iхали на напiвкруглу площу, зупинилися бiля увiнчаноi куполом високоi будiвлi iз залишками жовтуватоi фарби на фасадi та потертою вивiскою, що сповiщала про те, що це i е «Джiлмен-гауз», який стояв по праву руку вiд нас.
Я з чималим полегшенням вийшов iз автобуса й одразу ж понiс свiй чемодан до стiйки портье, яка розмiстилася в глибинi неабияк пошарпаного вестибюля готелю. На очi менi трапився лише один-единий чоловiк. Це був старигань, позбавлений ознак того, що я вже почав про себе називати «iнсмутською зовнiшнiстю». Але я вирiшив не розпитувати його наразi нi про що з того, що настiльки хвилювало та тривожило мене весь цей час, оскiльки, як пiдказувала менi моя пам’ять, саме в цьому готелi, за чутками, не раз вiдбувалися доволi незвичнi речi. Натомiсть я вийшов на площу й уважним, оцiнюючим поглядом окинув панораму, що вiдкрилася передi мною.
З одного боку вимощеного брукiвкою простору тягнулася смужка рiчки. Інший був заповнений низкою цегляних будинкiв iз похиленими дахами, що стояли пiвколом i належали приблизно до перiоду близько 1800 року. До площi тиснулися кiлька вулиць, що тяглися на пiвденний схiд, пiвдень i пiвденний захiд. Лампи на лiхтарях були маленькi й явно малопотужнi, однак я не став цим перейматись, згадавши, що маю намiр покинути це мiсто ще до настання темряви, хоча мiсяць, мабуть, мав би бути яскравим i свiтлим. Усi будiвлi тут перебували в цiлком пристойному станi, причому в деяких комерцiйнi заклади ще працювали: в однiй продавали бакалiю, в iнших був похмурий на вигляд крихiтний ресторан, аптека, невелика база торгiвлi рибою, поруч ще одна, а в найдальшому, схiдному закутку площi, бiля рiчки, розмiстився офiс единого в мiстi промислового пiдприемства – золотоочисноi компанii Марша. Я помiтив приблизно з десяток людей i чотири чи п’ять легкових автомобiлiв i вантажiвок, безладно розкиданих по всiй площi. Без зайвих пояснень було ясно, що саме тут розташований центр дiловоi активностi та соцiального життя Інсмута. Десь удалинi в схiдному напрямку проглядався водний простiр гаванi, на тлi якоi височiли рештки колись величних i прекрасних георгiанських дзвiниць. Поглянувши в бiк протилежного берега рiчки, я побачив бiлу вежу, що вiнчала те, що, як менi здалося, i було фабрикою Марша.
З якогось дива я вирiшив почати свое знайомство з мiстом саме з бакалiйноi крамницi, власники якоi, як менi здалося, не були корiнними жителями Інсмута. У нiй я застав одного лобуряку рокiв сiмнадцяти на вигляд, i з задоволенням виявив, що той вирiзняеться достатньою кмiтливiстю та привiтнiстю, що обiцяло менi отримання найнеобхiднiшоi iнформацii, як то кажуть, iз перших рук. Як я незабаром з’ясував, вiн i сам був схильний до спiлкування, тому я почув, що йому остогидли i цей постiйний запах риби, й усi цi замкнутi, похмурi мешканцi мiста. Розмова з будь-яким прибульцем була для нього справжнiм задоволенням. Сам вiн родом iз Архема, а тут жив iз сiм’ею, яка прибула з Іпсвiча, але за першоi ж нагоди був готовий чкурнути звiдси свiт за очi. Його рiднi дуже не подобалося те, що вiн працюе в Інсмутi, проте управлiння компанii, якiй належала ця крамниця, вирiшило послати його саме сюди, а парубку нiяк не хотiлося втрачати цю роботу.
За його словами, в Інсмутi немае нi публiчноi бiблiотеки, нi торговоi палати, а менi вiн порекомендував просто повештатися мiстом i самому все оглянути. Вулиця, по якiй я приiхав на цю площу, називалася Федерал-стрит; на захiд вiд неi розмiстилися старовиннi житла перших мешканцiв мiста – Броуд, Вашингтон, Лафает та Адамс-стрит, тодi як на схiд, у бiк узбережжя, починалися суцiльнi нетрi. Саме в цих нетрях, на Мейн-стрит, я й спостерiг старi георгiанськi церкви, але iх усiх уже давно покинули парафiяни. За словами юнака, перебуваючи в цих кварталах, краще не привертати до себе уваги, особливо на пiвнiч вiд рiчки, позаяк люди там досить суворi та навiть злi. До речi, кiлька мандрiвникiв, котрi заблукали, зникли саме там.
Певнi зони мiста вважалися мало не забороненою територiею. Зокрема, не радили довго стовбичити бiля фабрики Марша, а ще коло дiючих церков або близько того будинку з колонами на Нью-Чирч-Грiн, в якому безпосередньо розмiстився Орден Дагона. Цi церкви вельми незвичайнi, оскiльки не пiдтримують абсолютно нiяких контактiв з iншими релiгiйними установами краiни i в своiй дiяльностi використовують найхимернiшi та найдивнiшi церемонii та шати. Їхня вiра виразно грунтуеться на брехнi та таемничих обрядах, нiбито здатних забезпечити чудодiйну трансформацiю, що веде до певного тiлесного безсмертя на цiй землi. Духовний наставник молодого бакалiйника, доктор Воллес iз Ешберськоi методистськоi церкви в Архемi, настiйно рекомендував йому не вiдвiдувати жодну з церков в Інсмутi.
Щодо мiсцевих жителiв, то вiн i сам до пуття нiчого про них не знае. Вони дуже неговiркi та нелюдянi, як якiсь тварини, що живуть у барлогах, i навряд чи хтось знае щось конкретне про те, як вони вiдпочивають, коли не рибалять. Якщо зважити на те, яку кiлькiсть мiцних напоiв вони споживають, то можна припустити, що вони мало не весь день лежать п’янi, як чiп. Незважаючи на це, вони пiдтримують мiж собою взаемини своерiдного темного братерства, причому iх об’еднуе саме презирство та ненависть до навколишнього свiту, наче вони належать до якоiсь iншоi й явно кращоi для них сфери життя. Їхня зовнiшнiсть, особливо цi виряченi очi, (ще нiкому не доводилося бачити, щоб бодай один раз вони моргнули) самi по собi дуже вiдштовхують, а голоси тим бiльш огиднi. Страх бере, коли чуеш iхнi спiви у церквах ночами, й особливо пiд час iхнiх головних свят або чогось на кшталт урочистих зборiв, якi влаштовуються двiчi на рiк – 30 квiтня та 31 жовтня.
При всьому цьому вони обожнюють воду i люблять купатися як у рiчцi, так i в гаванi. Особливою популярнiстю користуеться плавання наввипередки до Рифу Диявола (причому, схоже, буквально кожен готовий брати участь у таких вельми непростих змаганнях). Коли ж мова заходить про цих людей, то маються на увазi вiдносно молодi iхнi представники; щодо людей похилого вiку, – то на них i зовсiм страшно дивитися. Інодi, правда, бувають i серед них винятки, себто коли в iхнiй зовнiшностi немае абсолютно жодних вiдмiнностей порiвняно зi звичайними людьми (наприклад, у того ж таки портье в готелi). Багато хто пробуе дотумкати, що вiдбуваеться з отими лiтнiми людьми, i чи не е «iнсмутська зовнiшнiсть» такою собi своерiдною ознакою якогось захворювання, яке з вiком охоплюе людину все бiльше.
Природно, що лише дуже рiдкiсна недуга здатна викликати з досягненням зрiлостi настiльки великi та глибокi змiни у самiй структурi людського тiла, в тому числi деформацii кiсток черепа. Однак навiть спостерiгаючи настiльки незвичнi наслiдки таемничоi хвороби, аж нiяк не можна зробити висновки, якi наслiдки вона мае для людського органiзму загалом. При цьому молодий продавець вiдверто заявив, що скласти бiльш-менш цiлiсне уявлення з цього приводу вкрай складно, адже нiкому ще не вдавалося (незалежно вiд того, скiльки часу прожив у Інсмутi) встановити особистi стосунки з кимось iз мiсцевих.
На його глибоке переконання, багато хто з них ззовнi ще жахливiшi або навiть страшнiшi за тих, хто хоча б iнколи з’являеться на людях. Тих узагалi тримають замкненими в особливих примiщеннях. Інодi до людей долинають реально незвичнi та моторошнi звуки. Подейкують, що портовi халупи, розташованi на пiвнiч вiд рiчки, сполученi мiж собою пiдземними коридорами, що дозволило перетворити iх на справжнiсiнький «мурашник» для таких жахливих почвар. Неможливо навiть припустити, що за чужорiдна кров (якщо, звiсно, справа саме в нiй) тече в iхнiх жилах i чому вони стають саме такими. Були випадки, коли вони зумисне приховували своiх старих, якщо до iхнього будинку навiдувалися рiзнi урядовi чиновники iз зовнiшнього свiту.
За словами мого спiврозмовника, немае жодного сенсу розпитувати самих аборигенiв про все, що пов’язане з цим мiсцем. Єдиний, хто iнодi встрявав у такi балачки, був старий (хоча i виглядав цiлком нормально) дiдуган, котрий жив у халупi на пiвнiчнiй околицi мiста i гаяв свiй час, швендяючи неподалiк вiд пожежноi станцii. Цьому сивому стариганю, котрого звали Зедок Аллен, було дев’яносто шiсть рокiв, i крiм того, що розум його, схоже, з роками помiтно ослаб, ранiше вiн мав славу вiдчайдушного гультяя. Це був напрочуд дивний i дуже обережний iндивiд, котрий до того ж постiйно озирався, наче чогось або когось боявся, i в тверезому станi категорично вiдмовлявся балакати з будь-яким чужинцем. Однак вiн був майже не в силах встояти перед частуванням на дурняк, а коли напивався, бувало, пускався в спогади i свистячим шепотом описував деякi фантастичнi iсторii зi свого життя. Втiм, з подiбних балачок можна було вицiдити хiба дещицю iнформацii, що заслуговуе на увагу, позаяк усi його iсторii дуже скидалися на марення причинного, що буяе загадковими й уривчастими натяками на неймовiрнi дива та жахи, якi могли бути народженi лише його власною нездоровою уявою. Пияковi нiхто не вiрив, i до того ж мiсцевим жителям дуже не подобалося, що захмелiлий часто теревенить iз чужинцями, а тому з’являтися з ним на людях, i тим бiльше – в присутностi стороннiх, вдаватися до якихось розпитувань було вельми небезпечно. Можливо, саме вiд нього i походили всi цi дикi чутки та плiтки, якi ось уже багато рокiв бентежили люд, котрий заселяв Інсмут.
Окремi «прийшлi» мешканцi мiста час вiд часу також кидали розрiзненi, малозрозумiлi та двозначнi фрази подiбного змiсту, немов натякаючи на те, що насправдi знають набагато бiльше, нiж кажуть. А тому було цiлком iмовiрно, що мiж розповiдями старого Зедока та потворними аборигенами Інсмута iснував якийсь цiлком реальний зв’язок. Решта мешканцiв мiста нiколи не виходили з дому пiсля настання темряви просто тому, що такi були правила. На додачу тутешнi вулицi були настiльки брудними та запущеними, що навряд чи котрiйсь нормальнiй людинi спаде на гадку думка волочитися по них нiчноi години.
Щодо дiловоi активностi, то краще прямо визнати: та кiлькiсть риби, з якою поверталися рибалки, була просто вражаючою, хоча iм самим це з кожним роком ставало все менш вигiдно, оскiльки цiни продовжували падати i зростала конкуренцiя з боку великих пiдприемств-постачальникiв. Головним же бiзнесом мiста залишалася, природно, золотоочисна фабрика, комерцiйний офiс якоi розмiстився всього за кiлька десяткiв метрiв вiд того мiсця, де ми з молодим бакалiйником пiдтримували нашу бесiду. Самого старого Марша теперiшне поколiння мiстян нiколи не бачило, хоча вiн i виiжджав часом на виробництво, сидячи в закритiй i щiльно зашторенiй машинi.
Поширювалася цiла купа чуток щодо того, як виглядае Марш тепер. Колись вiн мав славу мало не чепуруна, i люди стверджували, що вiн i зараз носить допотопний едвардiанський костюм, достатньо вдало пiдiгнаний до його теперiшньоi, вкрай потворноi фiгури. Багато рокiв в офiсi всiм порядкували його сини, але останнiм часом i вони волiли не з’являтися на людях, залишивши провадити справи представникам молодшого поколiння родини. Зовнi сини та доньки Марша помiтно змiнилися, особливо старшi, i казали, що iхне здоров’я з кожним роком пiдупадае.
Одна з доньок Марша була вкрай огидна, схожа на рептилiю жiнка, котра в надлишку чiпляла на себе всiлякi химернi коштовностi, виготовленi явно в тих же традицiях, що i загадкова тiара з музею в Ньюберiпортi. Моему спiврозмовнику також не раз доводилося бачити на нiй такi прикраси, якi, на думку оточуючих, були частиною якогось старовинного скарбу – чи то пiратського, чи й зовсiм пекельного. Священики й iншi церковнi служителi (або як вони там себе називали) в особливих випадках натягали собi на голови подiбнi прикраси, хоча рiдко кому вдавалося зустрiти такi речi в щоденному життi. Взiрцiв таких коштовностей молодий бакалiйник особисто не бачив, хоча, за словами iнших людей, iх аборигенам не бракувало.
Маршi, так само як i трое старовинних мiсцевих родiв – Вейти, Джiлмени й Елiоти, – вели пiдкреслено вiдокремлений спосiб життя. Мешкали вони в величезних будинках на Вашингтон-стрит, причому дехто з них – тi, хто були зовнi найпотворнiшi та найогиднiшi, – нiколи не з’являлися на людях i постiйно перебували в прихованих вiд стороннiх очей притулках. Час вiд часу надходили повiдомлення про смерть того чи iншого члена якоiсь iз цих старовинних династiй.
Попередивши мене щодо того, що багато мiських покажчикiв i написiв уже зовсiм непридатнi, а то i зовсiм кудись подiлися, молодик люб’язно погодився накреслити менi якусь подобу плану мiста, вказавши на ньому основнi пункти, якi могли б привернути мою увагу. Ледве глипнувши на це, я вiдразу ж уторопав, наскiльки неоцiненну допомогу може надати менi навiть така iмпровiзована мапа, i тут же зi словами щироi вдячностi сховав ii до кишенi. Із сумнiвом поставившись до кулiнарних смаколикiв тутешнього ресторану, я обмежився тим, що купив побiльше сирних крекерiв та iмбирних пряникiв, аби трохи пiзнiше замiнити ними традицiйний ленч. Мiй план полягав у тому, щоб, потинявшись головними вулицями мiста, спробувати погомонiти з кожним, хто ще не належить до числа аборигенiв, кого зустрiну по шляху, i встигнути на восьмигодинний автобус до Архема.
Саме по собi мiсто, як я вже встиг переконатися, було типовим взiрцем загального занепаду та розпаду громади, однак, не вникаючи в соцiологiчнi проблеми Інсмута, я вирiшив обмежитися оглядом його архiтектурних пам’яток. Так я i почав свою осмислену, хоча багато в чому i заплутану мандрiвку вузькими похмурими нетрями та вулицями. Пройшовши мостом i повернувши в бiк одного з бурхливих потокiв води, я опинився майже поруч iз фабрикою Марша, яка здалася менi на диво тихою як для промислового пiдприемства такою штибу. Їi будiвля стояла бiля самого краю крутого урвища поруч iз мостом i досить недалеко вiд мiсця сполучення кiлькох вулиць (колись, мабуть, була центром суспiльного життя мiста, але пiсля революцii ним стала теперiшня мiська площа).
Пройшовши вузьким мостом, я потрапив у цiлковито безлюдну дiльницю, сама атмосфера якоi змусила мене мимоволi знiтитися. Просiли, а подекуди й обвалилися, притиснулися один до одного двосхилi дахи, вiдтак утворюючи химерний зубчастий вiзерунок, над яким височiв доволi непрезентабельний обезголовлений шпиль старовинноi церкви. У деяких будинках уздовж Мейн-стрит явно хтось жив, хоча основна частина обiйсть була давно покинутою. Спускаючись немощеними бiчними вуличками, я бачив численнi чорнi, зяючi вiконнi дiри занедбаних халуп, деякi з яких схилилися набiк, загрозливо нависаючи над напiвзруйнованими фундаментами. Сам по собi вигляд цих вiконних очниць був настiльки неприродний i лякливий, що менi вартувало неабиякоi хоробростi завернути в схiдному напрямку та рушити ще далi в бiк океанського узбережжя. Моторошнi вiдчуття при виглядi спорожнiлих будинкiв наростали навiть не в арифметичнiй, а швидше в геометричнiй прогресii в мiру того, як збiльшувалася кiлькiсть разюче старих споруд, що оточували мене, вiд чого створювалося враження, нiби я опинився в якомусь мiстечку цiлковитого занепаду. Один лише вигляд цих нескiнченних вулиць, просочених пусткою та смертю, в поеднаннi з масою спорожнiлих, гнилих, чорних кiмнат, вiдданих на поталу всюдисущим павукам i завiйним хробакам, мимоволi породжував атмосферу первiсного, тваринного страху та вiдрази, розiгнати яку навряд чи змогла б навiть найжиттедайнiша оптимiстична фiлософiя.
Фiш-стрит була настiльки ж пустельною, як i Мейн-стрит, хоча й вiдрiзнялася вiд неi достатком примiщень складiв iз цегли та каменю, що перебували, варто сказати, в чудовому станi. Майже як двi краплi води, на неi була схожа й Вотер-стрит, iз тiею лише рiзницею, що в нiй були просторi отвори, звiдки починався шлях до портових причалiв.
За весь цей час я не зустрiв жодноi живоi душi, якщо не брати до уваги рибалок, котрi сидiли вiддалiк на хвилерiзi, i не почув жодного звуку, крiм плюскоту приливних хвиль, що накочувалися на берег гаванi, та далекого гуркоту менаксетського водоспаду. Поступово мiсто починало все бiльше дiяти менi на нерви, i я, повертаючись назад через розхитаний мiст на Вотер-стрит, раз по раз нишком озирався назад. Мiст на Фiш-стрит, судячи з мапи, був зовсiм зруйнований.
На пiвнiч вiд рiчки почали траплятися ознаки убогого, злиденного життя: в деяких будинках на Вотер-стрит займалися пакуванням риби; зрiдка траплялися залатанi дахи з ледь димлячими коминами; звiдкiлясь долинали розрiзненi незрозумiлi звуки, водночас подекуди стали траплятися скорченi людськi постатi, котрi ледве човгали ногами, повiльно пересуваючись брудними, немощеними вулицями. І все ж, навiть незважаючи на всi цi слабкi прояви життя, маю визнати, що на мене ця дрiбна подоба людського iснування справляла ще гнiтючiше враження, нiж навiть запустiння пiвденноi частини мiста. Одна обставина особливо рiзко впадала в вiчi: люди тут здавалися набагато зловiснiшими та вiдразливiшими, нiж у центральнiй частинi мiста. Тому я кiлька разiв спiймав себе на думцi, що перебуваю в якомусь фантастично ворожому середовищi, сутнiсть якого, однак, як i ранiше, залишалася цiлком невловимою для моеi свiдомостi. Ясно було одне: неприродна, гнiтюча напруга мiсцевих жителiв проявлялася тут яскравiше, нiж у глибинi мiста, й якщо специфiчна «iнсмутська зовнiшнiсть» була не просто вiддзеркаленням стану психiки, а справжнiсiнькою недугою, то варто припустити, що портовi райони стали просто притулком найважчих i найзапущенiших випадкiв таемничого захворювання. Одна обставина, проте, викликала у мене особливо гостре роздратування – це були тi самi розрiзненi, примарнi, нечiткi звуки, якi я чув у найнесподiванiших мiсцях. За своею логiкою вони начебто мали лунати з житлових будiвель, проте дивним чином чулися найкраще саме поблизу явно занедбаних, давно забутих споруд. Там нiби хтось безперервно чимось шкрябав, шелестiв, шарудiв, а iнколи загадково хрипiв, тому менi одразу ж пригадалися слова бакалiйника про якiсь таемничi пiдземнi тунелi. Несподiвано я мимоволi задумався про те, як же насправдi звучать голоси мiсцевих жителiв. У цьому кварталi менi ще жодного разу не довелося чути людськоi мови (хоча, вiдверто кажучи, особливого бажання для цього я й не мав).
Дiйшовши лише до двох колись величних, а тепер перетворених на руiни церков на Мейн i Черч-стрит, я поквапився покинути цi мерзеннi портовi нетрi. Наступною зупинкою моеi подорожi мала б стати площа Нью-Черч-Грiн, проте менi чомусь не захотiлося знову проходити повз ту церкву, в двернiй проймi якоi я помiтив примарну постать священика чи пастора в безглуздiй сутанi та дивнiй золотiй тiарi, котрий так налякав мене. Крiм цього, бакалiйник наполегливо попереджав мене про те, що церкви i зала Ордену Дагона були саме тими мiсцями, поруч iз якими стороннiм показуватися зайвий раз аж нiяк не варто. Тому я продовжив рух по Мейн-стрит, потiм завернув у бiк центру та нарештi дiстався Нью-Черч-Грiн iз пiвночi, пiсля чого вступив на територiю добряче пошарпаного району колись аристократичних Брод, Вашинггон, Лафает та Адамс-стрит. Незважаючи на те, що цi колись виразно величнi мiськi артерii тепер перебували у вкрай занедбаному та недоглянутому станi, iхнiй оточений старими в’язами простiр все ще зберiгав залишки колишньоi гiдностi. Я блукав поглядом по обiйстях i помiчав, що багато з них перебували в старому вбогому станi, перемежовуючись iз дiлянками засмiчених пустирiв, проте в двох-трьох вiкнах, як менi здалося, я помiтив певнi ознаки життя. На Вашингтон-стрит стояла низка з чотирьох-п’яти таких будинкiв, причому кожен перебував у задовiльному станi, з дбайливо пiдстриженими газонами та садами. Найшикарнiший iз них – iз широкими, розташованими терасами квiтниками, що тяглися до самоi Лафает-стрит, як я здогадався, належав старому Маршу, горезвiсному власнику золотоочисноi фабрики.
На всiх цих вулицях я не помiтив присутностi жодноi людини i чомусь пригадав, що упродовж блукання мiстом менi не траплялося на очi жодноi собаки чи кiшки. Інша обставина, яка не на жарт спантеличила мене на тлi навiть найкраще збережених i доглянутих будинкiв, – це те, що на всiх iхнiх трьох поверхах i навiть у мансардах вiкна були щiльно запнутi вiконницями. Скритнiсть i незрозумiла конспiративнiсть були, мабуть, невiд’емними рисами цього похмурого мiста забуття та смертi, хоча мене невiдступно продовжувало переслiдувати вiдчуття, що за мною буквально всюди наглядае якийсь потаемний, уважний i немиготливий погляд.
Я мимоволi здригнувся, почувши триразовий удар надтрiснутого дзвона зi старовинноi дзвiницi, що розташовувалася десь лiвiше вiд мене, i тут же чiтко пригадав обриси присадкуватоi церкви, звiдки долинув цей звук. Прошкуючи по Вашингтон-стрит у напрямку рiчки, я вступив у нову зону промисловостi та торгiвлi, що колись процвiтала тут. Незабаром я побачив перед собою залишки розваленоi фабрики, потiм ще кiлька аналогiчних будiвель (у контурах однiеi з них пiдсвiдомо вгадувалися залишки залiзничноi станцii, що колись iснувала тут), а правiше – критого моста, за яким також були прокладенi рейки.
Неподалiк вiд себе я побачив ще один мiст, уже звичайний. Явно ненадiйна споруда зараз була прикрашена попереджувальним транспарантом, однак я вирiшив усе ж ризикнути i знову опинився на пiвденному березi рiчки, де помiчалися ознаки бодай якогось життя. Непримiтнi особи, котрi мляво тупцяли кудись, крадькома кидали в мiй бiк кривi погляди, тодi як iншi зиркали на мене з холодною цiкавiстю. Безумовно, Інсмут ставав усе нестерпнiшим, i тому я попрямував по Пейн-стрит у бiк головноi площi в сподiваннi знайти там хоча б якийсь транспортний засiб, здатний доправити мене до Архема ще до того, як настане година вiдправлення мого зловiсного автобуса, яка здавалася менi неймовiрно далекою.
Саме тодi я звернув увагу на напiврозвалену будiвлю пожежноi станцii, яка розташовувалася лiворуч вiд мене, й одразу ж помiтив стариганя з багряною пикою, кудлатою бородою, водянистими очима i в невимовному лахмiттi, котрий, теревенячи з двома вельми неохайними, але все ж не схожими на аборигенiв пожежниками, сидiв на лавi поруч iз входом. Я здогадався, що це був Зедок Аллен, той самий ненормальний, мало не столiтнiй пияк.
III
Мабуть, я пiддався якiйсь несподiванiй i збоченiй примсi, а може, просто поступився невiдомому менi поклику темного та зловiсного минулого (у будь-якому разi, я раптово прийняв рiшення змiнити своi дотеперiшнi плани). Спершу я мав твердий намiр обмежитися в своiх дослiдженнях винятково пам’ятниками архiтектури, хоча навiть одного цього виявилося досить, щоб у мене виникло палке бажання мерщiй забиратися з цього огидного мiста загального занепаду та розрухи. І все ж, лише поглянувши на старого Зедока Аллена, я став думати про щось зовсiм iнше, i це змусило мене мимоволi уповiльнити крок.
Я був цiлком упевнений у тому, що старигань не зможе розповiсти менi нiчого нового, хiба що зробить кiлька туманних натякiв iз якихось диких, нелогiчних i неймовiрних легенд. Бiльш того – мене чiтко попередили, що зустрiч та балачки з ним можуть бути вельми небезпечними. І все ж думка про цього давнього свiдка гидкого мiського занепаду, чиi спогади тягнулися вiд рокiв колишнього процвiтання мореплавства та бурхливоi промисловоi активностi, здавалася менi настiльки спокусливою, що я просто не мiг встояти перед перспективою, що несподiвано постала передi мною. Зрештою, якими б дивними та божевiльними не здавалися тi чи iншi мiфи, вони, здебiльшого, при детальнiй перевiрцi виявляються всього лише символами або алегорiями всього того, що вiдбувалося насправдi, а старий Зедок, без сумнiву, був живим свiдком усього того, що вiдбувалося в Інсмутi та навколо упродовж останнiх дев’яноста рокiв.
Коротко кажучи, цiкавiсть здолала мiркування безпеки та здорового глузду, i я з властивою молодим самовпевненiстю вирiшив, що менi вдасться-таки зiбрати розрiзненi зернята справжньоi iсторii, вiдокремивши iх вiд тiеi мiшанки словесного смiття, який, як менi здалося, випаде з утроби цього дiдугана пiд впливом добрячоi порцii вiскi.
Я знав, що з ним не варто розпочинати бесiду безпосередньо тут i вiдразу, оскiльки це, безумовно, не зможуть не помiтити пожежники, i вони могли б якимось чином завадити реалiзацii моiх планiв. Замiсть цього я вирiшив заздалегiдь прихопити пляшку вiдповiдного напою (на щастя, юний бакалiйник докладно описав менi мiсце, де такоi продукцii не бракувало). Пiсля цього я намiрився з пiдкреслено безтурботним виглядом походжати неподалiк вiд пожежноi станцii в очiкуваннi того моменту, коли старий Зедок нарештi вирушить у свое чергове блукання мiстом без мети. Хлопець також сказав, що старигань вирiзняеться дивною для його вiку невгамовнiстю та рiдко сидить на одному мiсцi бiльше години, ну, може, двох.
Кварта вiскi i справдi виявилася цiлком легким, хоча i недешевим здобутком, який я знайшов в якiйсь бруднiй крамничцi на Еллiот-стрит. Обличчя засмальцьованого продавця, котрий мене обслуговував, мало в собi невиразнi ознаки горезвiсноi «iнсмутськоi зовнiшностi», хоча його манери загалом були достатньо чемними та цiлком пристойними. Мабуть, уплинуло довготривале спiлкування з життелюбними покупцями, до числа яких належали водii вантажiвок, гендлярi золотом та iм подiбнi «чужинцi», котрi подекуди бували в Інсмутi.
Знову повернувшись до пожежноi станцii, я побачив, що удача й справдi всмiхнулася менi: з-за рогу похмурого готелю, котрий стояв на Пейн-стрит i який, як я вже казав, називався «Джiлмен-гауз», човгав довготелесий i виснажений Зедок Аллен. Вiдповiдно до заздалегiдь розробленого плану, я привернув увагу старого тим, що жваво розмахував тiльки-но придбаною пляшкою, i незабаром виявив, що вiн змiнив свiй маршрут i тепер волочився вже десь за моею спиною, з тугою поглядаючи на заповiтну приманку. Я ж тим часом звернув на Вейт-стрит i неквапно попрямував до заздалегiдь уподобаноi глухоi дiлянки безлюдноi вулицi.
