скачать книгу бесплатно
Сердешна Оксана
Григорiй Квiтка-Основ’яненко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Сердешна Оксана» Григорiя Квiтки-Основ’яненка – це сентиментальна повiсть про тяжку долю дiвчини***. Закохана Оксана знiвечила свое життя через гарного «копитана», який лише грався з нею, натомiсть чесний парубок Петро врятував ii i запропонував одружитися. Автор пiдкреслюе поряднiсть простих людей, який вмiють любити по-справжньому. Найвiдомiшими творами автора е повiстi «Козир-дiвка», «Щира любов», п’еси «Сватання на Гончарiвцi» та «Шельменко-денщик».
Григорiй Квiтка-Основ’яненко
СЕРДЕШНА ОКСАНА
Любiй моiй жiнцi, Аннi Григорiвнi Квiтка.
Нема на свiтi нiчого луччого i богу милiшого, як серце матерi до своiх дiточок! Скiльки б iх у неi не було, чи десятком бог благословив, чи тiльки одним одно – для неi рiвнi, жодного любить, усiх рiвно пестуе, за всяким рiвно вбиваеться. Дев’ять здоровенькi край неi, потiшають ii, а одно морщиться, кисне, недуже; вже вона за ним вбиваеться, тужить, вже i боiться, щоб ще дужче не занедужало або щоб, – нехай бог боронить, – щоб ще i не вмерло. Вона iх обмива, обпатрюе, обшива, зодяга i нiколи ж то не втомиться, нiколи не поскуча з ними, i усяка робота на дiточок iй не важка. Коли з дiтей е яке шалiвливе, неслухняне, то батько – як батько – гримне на такого, скубне, щипки дасть, попiб’е; а мати – як мати! Вона почне його уговорювати, пестувати: «Не роби так, синочку, не ходи туди, голубчику! Так негаразд. Ти менi досаджаеш. Я, глядячи на тебе, частiсiнько плачу та думаю: коли б то вiн схаменувся, та покинув таке робити, та слухав би батькового вчення, та пожалковав би моiх слiзочок, то ще з нього був би чоловiк, ще б я дiждала на старостi радуватися, глядячи на нього».
Нехай же тепер усяк про себе згада, – бо хто не був змолоду шаловливий? – вiд чого бiльш жаль вiзьме? Чи вiд батькових скубок, або хоч i пужки, чи вiд материного голублення? А ще як яка часом заплаче? – так господи милостивий! Усi пакостi покинеш, i на вечорницi з мiсяць не навiдаешся, i зробиш за трьох. Що то мати! Святе дiло! Господь милосердний, як е вiн на небесах, так замiсть себе дав нам на землi родителiв: батько – щоб навчав та до розуму доводив; а щоб чоловiк молодий здуру не затужив та не збився з пантелику, так тут мати з такою любов’ю, як е господь милосердний до пас, грiшних.
Ось против чого я трошки закинув про материнське серце i душу.
Була удова, Векла Ведмедиха, i що то жiнка: на усе село! Розумна, розсудлива, богобоязна i чесного роду. Було, i сам голова частiсiнько до неi за порадою, i вона такий совiт добрий дасть, що не тiльки голова, та i усi старики так не придумають, як вона скаже, i усе гаразд буде по ii. Сама ж, було, не ходить до волостi i нiколи не розпитуе, чого i зачим зiбралася громада. iй i нужди мало лi до чого. Прийди ж до неi за порадою об якiм хочеш дiлi – так так! Вже добре навчить. Тяжко розумна була i заможненька. Була в неi земелька, скотинка, був i вiтрячок, та як зосталася удовою, та i пороздавала усе: землю – на скiпщину, вiтряк – з мiрки, та усе чесним, богобоязним людям, щоб не зобиджали ii i щоб у срок зносили, що треба. Скотину попродала i стала собi з копiйки жити.
Вже ii Охрiм вмер, а тут стала ревiзiя. От пiсля Семена пiшла вона до волостi, почувши, що громада зiбралася. От, увiшедши, вона помолилась богу, поклонилась головi i усiм, як довг велить, i стала казати: «А що, пане голово, i ви, панове громадо, от вже i Семена прийшло, покрови святоi швидко дiждемося, а десятник до мене нi разу не заходив i не згадував об подушнiм:».
– Та’дже твiй Охрiм вже вмер, – казав голова.
– І состоiть iсключенним iз ревiзьких казок i з общественних вiдомостей, – пiдхопив писар, мотнувши патлами, i покинув писати.
– Та знаю, що вмер, – казала Векла, – i стоiть заключенним у вiдомостi, як пан писар по-письменному каже. Та я таки усе хочу за мого Охрiма платити, аж поки жива буду. Спасибi богу, менi е з чого зносити, i буде веселiш, що я за душу Охрiма, нехай царствуе, буду платити, та й сама буду бодритися, що i я мов чоловiк на свiтi, туди ж, за добрими людьми, зношу царевi i свою копiйчину на вiйсько, що нас оберiга. Та й з общественного не виписуйте, нехай i я буду зносити – почому там з душi.
– Та як можна, – казав голова, – щоб женська душа та платила податi?
– Казусное дiло! – обiзвавсь-таки писар, штрикаючи себе пальцем у лоб. – Не iмiеться примiру. Треба-падобно спросити у господина iсправника розрiшенiя.
– Та нiчогiсiнько сього не треба, – сказала удова. – Ти таки, пане писарю, i не розрiшайся, i не казися, а ось Що, панове громадо, зробiть: випишiть лишень якого калiку, або бiдного сироту, а з мене справляйте. Нехай-таки я недаром житиму на свiтi!
– Хiба так, хiба так! – загула громада, i зробили по-Веклиному, i пiшла по селу слава, що Векла стоiть у ревiзii i подушне платить. «Так i треба, – Векла, було, ув одвiт каже, – лучче ж менi вiд достатку платити, чим з сироти та з бiдностi требувати. Адже ж i я у царя нашого чоловiк; зможу за людьми зносити! Дочку вiддам, принь-мит буде, за двох буду платити».
Вже туж-туж Векла дожидала зятя. От-от пiсля зачатiя, у пилипiвку, почнуть старости швендяти до неi, бо вже ii дочка Оксана, як дiждемо рiздвяних м’ясниць, то буде iй шiстнадцятий год. А що то за дiвка була! Бiлявенька, моторненька, швидка, прудка, на рiчах бойка, проти усякого звичайненька. Де вона, там з неi i регiт, i смiх, i iграшки, i вигадки. Як то в матерi не було нiякого хазяйства, а усе жили з копiйки, то Оксанi нiчого i робити було. Чи вчинила хлiбця, чи спекла – мерщiй до подруг: там ii ждуть-дожидають, як об веснi ластiвки, бо як защебече, як забалянтрасить, так усiм весело, хоч цiлий день слухав би ii, а вже розсмiшити – так подавай! Коли б мертвий чув, як вона баляси точить, то i той би розреготався, не то вже живий, що так i лягають вiд смiху, де вона у бесiдi. На вулицi, на вечорницях, у колядцi наша Оксана перед веде; без неi не знали б, що i робити.
Мати, було, почне ii зопиняти: «Сиди, доню, дома; чого-таки бiгаеш? Чом не робиш? Озьми лишень або пряди, або ший: нiчого не вмiеш».
Кинеться, було, до матерi на шию, обнiма ii, цiлуе, примовляти стане: «Матусенько, рiднесенька, рибочко, голубочко, перепiлочко! Не зопиняй же мене. Я ж собi ще молода; нехай же я погуляю, як та птичка па волi пiд небесами лiтае. Буду згадувати свое дiвування, що я в тебе, як рибонька у рiчечцi, гуляла, куди хотiла, туди плавала, та тебе дяковала, що ти в мене матусенька жалiслива, добра, пестувала мене. От вже як пiду замiж, надiну очiпок, тогдi вже нiкуди гуляти, тогдi вже зопинюся, тогдi вже приньмусь робити; рук не покладатиму: i мужика, i дiточок буду обшивати, i тебе, мамочко, що ти в мене була така добра, жаловала мене, пускала усюди гуляти».
– Коли то ще буде! – стане стара казати. – Звикла бiгати та гуляти, так хто тебе присадить за роботу? Та чи вмiеш що робити? Нитки не виведеш…
– І вже сього, мамо, не кажи. Я, дивлячися, як ти робиш, усього навчилася. Ке лишень гребiнь сюди, – зараз вихопила у матерi гребiнь i почала прясти – аж хурчить веретено, а вона нитку виводить, тонку та довгу, а тут пiсеньки-весняночки спiва. Стара дивиться та дивуеться.
– А що, мамо, не вмiю, скажеш, прясти? – та покине гребiнь, та за рушник, що мати вишива iй же на придане, i почне такi ж квiтки ставити, як i мати, i заведе весiльних пiсеньок. То мати аж сплесне руками, i рада б то, що таке добро росте, i весело б то iй з нею, i жалкуе ii зоставити бiля себе, щоб не сумувала, i боiться ii пускати, щоб часом… дiвча молоде, щоб не загубила слави… Далi, скрiзь зуби, ще тiльки намiриться казати: «Та йди ж, йди…» – вже та й схопилась, вже i на шиi у матерi, вже i вицiлувала, вже i побiгла… i дверей не зачинила… вже тiльки чути – по вулицi йде i виспiвуе…
Нехай же коли мати хоч трохи зморщиться, що або недужа чим, або що таке, вже Оксани з хати i не виженеш, вже усе забула, i вже хоч у дружки сама перша приятелька кликатиме – не пiде нiзащо. Вже вiд матерi нi на п’ядь; усе iй у вiчi дивитиметься, усе питатиме: «Що в вас, мамо, болить? Чого ви бажаете? Чи не покликати знахурки? Чи не розсердила я вас чим, та се ви не кажете, та стогнете, та жалкуете на мене». Там уже як пристане, та й вiдведе вiд матерi усяку журбу, усяку тугу, та хоч би й справдi недужа була, то Оксана ii розважить, розговорить, i лихо забуде.
А хоч би яка весела була, та побачить старця, калiку чи погорiлого, вже вона усе покине – зараз до нього, розпитуе, розпрошуе, озьме за руку, поведе до себе, нагодуе, обдiлить чим бог послав, на дорогу дасть i випроводить за село; тiльки i видко ii, як вона коло бiдностi в’еться та знай слiзоньки утира. Обдiлила, випроводила, слiзоньки втерла, бiжить… вже вп’ять у бесiдi, вже i верховодить вп’ять, як була.
Отее ж тiльки що весна настае i сонечко позлизуе снiг де з яких горбикiв на пiску, вже Оксана i зiбрала свою команду: шатнулась-мотнулась з кiнця в кiнець, веде низку дiвчат i приговорюе: «Та чого ви будете сидiти по хатам? Бог дае весну, сонечко пригрiва, вiтерець тепленький, годi вам по запiчкам тулитися. Не обридла вам зима? Не докучило киснути у хатi? Будете старi, тогдi ще належитеся по печам, нагримаетесь з мужиками, налаетесь з дiтворою. А чим будете згадувать своi молодii лiта? А бодай вам весело було! (Се вже в неi усiм i завсегда така лайка була). Ануте лишень, побiлимо!., а берiтеся у хрещика, у ворона, поведем кривого танця, хоровода, кострубонька, у жони». Зараз i попаровала усiх. Вже усi дiвчата гарнi, усi прибранi, усi повиряджуванi… та ба! ii знати вiд усiх. Така баева юпка з рукавами, така i плахотка, i запасочка, i коси так убранi, i, бачиться, й рушником так же пiдперезана, i усе, усе так i в неi, як на усiх дiвчатах… еге! та щось усе не так. Усе на нiй так штепненько, чепурненько, общипано, так усiм дiвкам краса, тiльки б на неi одну i дивився.
Тiльки почують дiвчачий гомiн на вулицi, то й повзуть з хат i дiди,’ i баби, i жiнки, i молодицi повибiгають, та Що то – i дiтвора уся висипле з хат, i усi кажуть: «А ходiм лишень на вдвiр’я, вже Оксана розгулялася». І посiдають уздовж по вулицi на завалинах, на колодках i, де можна, попiд тинами. А парубоцтво ж, вирядившися по-свойому, шапки набакир, люльки позатягують, та купами ходять кругом дiвчат, та аж облизуються, дивлячись на Оксану. І вони, i увесь народ, що по вулицi дивиться, одну ii бачать, на одну дивляться, про одну Оксану говорять…
От i попарувались дiвчата у хрещика; от i гроби стали… та й чкурнули… фiть-фiть! Не родився той чоловiк, хто б Оксану пiймав! Хто б гробами не став, хоч би з парубкiв, хто прудко бiга, – i не кажи, щоб ii уловити! Хто ii зна! Усi бiгають – то пiд ними аж земля стугонить, засапаються, задихаються, спотикаються, iнша сторчака дасть такого, що… тiльки друга бiжить швидче закривати ii… Побiжить же Оксана, так наудивовижу! Бiжить, неначе муха летить, до землi не доторкаеться, тiльки знай нiжками дрiбненько перебира, а рученьками не мота, а тiльки буцiм i протягне, щоб то пiддатися, та тiльки що пiдпустить до себе близенько… дриб-дриб-дриб… вже тiльки й бачив. Сама ж то не зiгнеться, не згорбиться – як струночка!
