скачать книгу бесплатно
Козир-дiвка
Григорiй Квiтка-Основ’яненко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Козир-дiвка» Григорiя Квiтки-Основ’яненка – соцiально-побутова повiсть, у якiй автор змальовуе образ сильноi, смiливоi i вольовоi дiвчини Ївги***. Вона переборюе всi несправедливостi влади i рятуе з в’язницi свого нареченого Левка. «Козир-дiвка» Григорiя Квiтки-Основ’яненка е одним з найвiдомiших творiв цього автора, поряд iз повiстями «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Маруся» та iн.
Григорiй Квiтка-Основ’яненко
КОЗИР-ДІВКА
Посвящается Ольге Яковлевне Кашинцовой[1 - Кашинцова Ольга Якiвна – племiнниця Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка.].
Нiчим ми так не согрiшаем на свiтi, як язиком, осуждаючи один одного. Йде чоловiк вулицею, вже ми i знаемо, куди вiн iде i зачим; задумався чоловiк, вже ми й знаемо, що в нього е на думцi. От зараз i судимо: «Як-таки за таким i таким дiлом ходити, як-таки так i так думати! Чи се ж гоже? Як-таки такому чоловiковi се i те збиратися робити?» Та так осудимо, так перекоренимо його, що йому i на думку не спадало таке робити, а ми увовсiм його обвиноватимо.
Чи се ж наше дiло? Чи нам велено над другими доглядати? Гай, гай! Знаймо самi себе, а про другого, хоч певно знатимемо чи бачитимемо, нам нужди мало; бо бува й так, що нам здасться i усi говорять, що такий-то чоловiк от те i те зробив, от той чув вiд такого, а такий-то й сам бачив… еге! а як дiйдеться до дiла, так се вiн робив не на зло кому, а усiм на добре, або коли i шкоду кому зробив, то зовсiм не той, на кого казали, а такий виноват, на кого i не думали, i не гадали.
Оттак було прийшлось одному чоловiковi за другого зовсiм пропасти, i якби не дiвка його вирятовала, то досi б i кiсточок його не було. Та й дiвка ж козир була! Батько ii, Трохим Макуха, дуже ii поважав, i що, було, Ївга (так ii звали) скаже, то вже й до десяти баб не ходи, а так буде, як Ївга сказала.
Добре було старому Макусi, що увiрився дочцi, та ще й розумнiй, так тим i не взяв його син; бо там така була розумна, бойка, моторна: ще ти iй тiльки стань надогад закидати, а вона вже i розкомпоновала, що куди йде, що за чим слiдуе i для чого; а вже що вигадати i як яке дiло до кiнця звести, то, Макухо, спитай Ївги: вона тебе на розум наведе i совiт добрий дасть. Тим-то й господарство його йшло лучче, чим у кого iншого. Вiн, ще оженившися, послухав жiнки, вiд мужицтва вiдстав, а збивався трошки на купецький лад: торгуе було, знаете, дьогтем, сiллю, часом хлiбом i усячиною, чим задума. Не цурався i шинкарства, та не для всякого, а тiльки для приiжджающих, бо держав постоялий двiр, так тут вже, звiсно, усячину треба держати, бо звозчики та хурщики требують усього, i вже тiльки вмiй розпорядковати, то буде копiйчина перепадати.
Якби сам Трохим Макуха увесь порядок у своiм господарствi давав, то швидко б у нього i у великiй хатi, i у кiмнатi, що для проiжджающих облагодив, горобцi б цвiрiнькали, а в коморах, що посеред двора стояли насипанi повнi вiвсом i усяким борошном, так би паутинням засновалось; я ж кажу, усе б у нього попереводилось i не зiбрав би нiчого, якби орудовав сам, бо був собi… так… бог з ним! не дуже вмiв, як, що i коли придбати; як там кажуть: коли з топленоi хати йде, то вже i дверей не зачиняе, бо, бач, тепло, а того не розсудить, що вистудити хату недовго i в нiй холодно буде. Коли стоiть ув огородi стiжок сiнця, а у коморi е вiвсеця четвертей з десять, то вже вiн i дума, що i через десять год його не випродасть, та й сяде собi, ручки поскладавши; так тут Ївга i мотнеться: i сюди пошле, i туди сама збiга, там купила, тут найняла, тут пiдрядила – i усе у неi справно, i усе у неi е. Добре, кажу, Макусi жити за такою дочкою!
Не знаю, чи звiв би кiнцi, якби господарював укупi з сином своiм Тимохою. От парень був так так! За його порядками, трохи чи не процвиндрили б швидко І усii худоби. Тимоха козак штепний був: високо пiдголював чуб, уси закручував, не знав, що то е на свiтi свита, а усе жупан, то сукняний, то китаевий; пояси один вiд другого краще; шапка одна буденна, друга празникова, одна вiд другоi вище; чоботи – однi на ногах, а другi – вже в дьогтю так i мокнуть, щоб тiльки задумав, надiв i щеголяй; однi з пiдковами добрими, а другi на гвiздочках. Хто, йдучи по вулицi, пiсень виспiвуе? Хто у шинку верховодить? Хто шинкаревi посуду порозбивав? Хто за десятьох вип’е i не п’яний? Нiхто, як Тимоха Макущенко. Вiд кого дiвчата розбiгаються, вiд кого шинкар ховаеться? Нi вiд кого бiльш, як вiд Тимохи Макущенка. О, та й парень був на усе зле! П’е на усi заставки, б’еться з ким попавши, дiвчат пiддурюе, у три листа як сяде, то у усiх грошики зчистить та усе по шинкам та по вечорницям таска. Ще i злодiяка був добрий. Ївга його, було, стережеться, як того татарина: що не вздрiв у неi, то усе утягне; а в батька що тiльки захоче, усе випросить, бо батько його дуже любив, i нiжив, i поважав, чого захоче, думаючи, що вiн е йому один син. «Так нехай, – дума, – дитина нагуляеться, поки молода, та згадуе, як добре було за батька жити». Ївга, було, часом, i поспорить, i не дасть, i на батька стане гримати: зачим таку волю йому дае, – що той буцiмто i роздума дати, а опiсля нищечком i дасть йому грошей, скiльки хлопець бажа.
Добре було Тимосi за таким батьком i гуляти, i верховодити, i хоч усяк бачив, що Тимоха велике ледащо, i усяк знав, що вiд нього у селi усе лихо устае, та, еге! нiхто йому нi пiвслова, нiхто не зопиняв його, нiхто не жалiвся на нього i не позивав його нiхто, бо багатого батька син був. Бо й по селам така правда, яке по городам та меж панами: коли хто багатий, то хоч що хоч роби, хоч догори ногами середу дня по вулицi пiди, – нiхто його не посмiе зопинити, та ще, глядячи на нього, i собi робитимуть; хоч з бiдного багатий останню сорочку знiме, нiхто не посмiе заступитися, а ще, знайдуться, що й помагатимуть.
Хоч i був на Тимоху гонитель, що знав про усi його бездiльничества, та що ж бо? Не було йому волi. Се то був Левко, приймит старого Макухи. Ще покiйна жiнка його, Горпина, прочувши, що вiд батька, вiд матерi, що повмирали, зосталося сiм сирiточок малюсiньких, i як iх стали люди розбирати, та й вона хлопчика-годовика, сього Левка, узяла у приньми.
Та хоч i сирота, а Левковi добре було: був i обмитий, i обпатраний, щонедiлi була i сорочечка бiленька, i буханець м’якенький, на зиму були i чобiтки i, хоч старенький, та був кожушок. Бо Горпина дуже добра жiнка була, душа богобоязлива i не жаловала на бiднiсть подати; було, старцi, не то що з свого села, та i з чужих, i з усюди, йдуть до неi, як до матерi: кому шажок подасть, кому паляницю, кому хусточку, i вже нiкого так не вiдпустить. А сього сироту, Левка, узявши на своi руки, крiпко жаловала; а ще пуще тим, що Тимоха його не любив i як був старший вiд Левка годiв два, та й подужовав його i товкмачив його частiсiнько. Хлоп’я прибiжить, пожалiеться не кому, як Горпинi, а та попоб’е Тимоху; Тимоха нажалiеться батьковi, а старий попоб’е вп’ять-таки Левка; за Левка заступиться стара та гримае на мужика, а як мужик був собi плохенький i несмiливий против жiнки слова сказати, так вiн хоч i змовчував, а таки, де попаде Левка, чи е за що, чи нi за що, а таки зараз i дасть йому щипки, а iногдi таки i рiзочкою добре повчить, та й закаже, щоб не жалiвся Горпинi, та такого бiдному хлоп’ятi холоду нагнав, що тiльки ще Трохим погляне на нього грiзно, так вiн вже i труситься, як вiд лихоманки. Та не тiльки боявся старого, боявся не менш i його хлопця, Тимохи, щоб або сам не побив, або не пiдбрехав батьковi. Бачачи ж, що старi сваряться промеж себе за нього частiсiнько, так як став пiдростати, так уже не дуже i докучав жалiнням Горпинi, а тiльки, було, усе Ївзi розказуе, що вiн стражда. А Ївга вiд нього на годiв п’ять була молодша, так i та йому нiякоi поради не зумiла давати, а тiльки, було, укупi з ним поплаче.
Горпина була у всiм дому хазяйка i усьому господарству голова. На мужика не дуже здавалась, бо знала його плоху натуру. Поки здужала, то привчила добре Левка, а далi, як i Ївга пiдросла, та побачила, що з неi великий i добрий путь буде, то i ii стала порядку вчити по своему промислу, щоб усе знала, де, що i вiдкiля узяти i в яку пору що придбати, як з заiжджими людьми обiходитися i як iм усе продавати, щоб i удруге iх не цуралися i до них заiжджали. У них у двох, у Ївги i в Левка, i ключi вiд комори, у них i хлiб, i сiно, i усякий товар, у них i грошi, i увесь рощот, а вона, було, тiльки порядкуе. Хотiла, було, i сина привчити, та як побачила, що вiн, бога не боячися, проiжджих обмiряе, i обважуе, i облiчуе, а далi нап’еться та заведеться з ними лаятися, а часом i обiкраде, та таку, було, славу навiв на свiй постоялий, що стали, було, люди i цуратись, i покинули б iх, було, i зовсiм, так Горпина схаменулася, перестала йому волю давати, а вмираючи, усе господарство приказала дочцi i усе iй добре розказала i наказувала iм усiм, щоб Левка держали i не зобиджали його. «А коли, – каже, – захоче стати хазяiном сам, то i вiдпустiть його, а ти, доню, надiли його усiм на нове господарство; ти знаеш, у якiй вiн пригодi нам був i скiльки через нього ми заробляли, так його i награди. А коли, – ще таки казала, – роздумаете та не розiйдетеся, а поберетеся собi, то ще лучче зробите. Будете обое господарювати добре i не дасте пропасти батьковi, а Тимосi не давайте волi: той переведе худобу, як озьме волю, i тебе продасть, i батька проп’е».
По смертi ii Ївга взяла усе господарство у своi руки i не давала братовi орудувати, а тiльки якi лучаться грошi, то усе батьковi дае, i як знала його натуру, що з ним не можна ласкою нiчого зробити, от то вона, було, i гримне на нього, а вiн, як привик поусякчас слухати жiнки, так тепер став слухати i дочки, а бiльш тим, що бачив, що вона все до пуття веде. Тимоха дуже, було, часто грошi береть з батька, а той, не вмiючи вiдговоритися i пестуючи дурня, дае йому, скiльки вiн забажа. Ївга, бачачи сее, не звелiла батьковi бiльш Тимосi давати, як почому там у мiсяць, а бiльш того нiзащо не давати. Батько так i робив. Надовго ж Тимосi було тих грошей? Зараз iх у горiлцi i проковтне або як-небудь прогуля, а там i бiдкаеться, поки до нового мiсяця. А на Левка гаспидом дише, думаючи, що се все через нього, i бачачи, що вiн, дарма що приньмит, та ма у всiм волю, а вiн, хоч i син, так не може нiчого узяти. От о став ще пуще батьковi на нього набрiховати, а той ще пуще почав поусякчас на нього нападатися i лаяти, як тiльки побачить його; так що бiдному парубку i просвiтку не було. Вже вiн би й вiдiйшов вiд них, так полюбилися собi з Ївгою, так що не можна! І Ївга йому заприсяглася, що «тiльки, – каже, – брата оженимо, та вiддiлю його i батька йому зоставлю, тогдi собi поберемося i будемо збиватись на свое господарство».
Тiльки для сього Левко терпiв усю напасть, i хоч як, було, старий Макуха його лае i коренить, то вiн усе мовчить та знай таки робить свое дiло i стараеться якомога об господарствi. Як же дiйшлося до того, що Ївга обiщала за нього йти, то вже став i на свою копiйчину збиватися. Позиче у людей скiльки там грошей та й положить у товар i заробить, а там вп’ять, а там вп’ять; та вже i у нього було соб-ственних рублiв з п’ятдесят.
Так вiн-то був гонитель на Тимоху Макушенка, i, чуючи про усе, як той п’е, гуляе, грошi процвиндрюе, б’еться, позиваеться i щось велику капость зробив, то Левко узявши та старому Макусi i розказав. Так що ж бо! той не повiрив i каже, що буцiмто Левко iз ненавистi бреше на сина. Левко привiв людей, що кого той обiкрав або iзобидив, то старий усе-таки не повiрив i каже, що се вiн навчив i напрохав людей, i сказав, щоб вiн не смiв на Тимоху говорити, бо вiн йому нi в чiм не повiрить i баки йому заб’е. Нiчого Левковi робити, мовчав, хоч часом i дуже погане дiло знав за Тимохою. «Що, – думае собi, – я тим поможу? Дядько Трохим не вiрить, а я тiльки бiльш його серджу проти себе. Мовчатиму!»
Тiльки, було, йому трiшки на душi полегшае, як свое лихо розкаже Ївзi; а дальш-дальш, як вже невмоготу йому стало нападки терпiти вiд старого Макухи, вони й порадились, щоб вже одружитися й вiдiйти вiд батька на свое господарство. От Ївга i каже: «Вже я й сама, Левку, бачу, що тобi не можна з батьком жити, а усе через брата. Добре, скажу йому, щоб вiддавав мене за тебе, як i мати приказувала. Пожалуй, вiн ще й рад буде, щоб збути нас i щоб тут йому своя воля була з Тимохою поратися. Вiн i весiлля вiдбуде, i скриню мою вiддасть, i материнi подушки; та грошей не дасть нам на розживу нi копiйки, дарма що то усе ми йому поназбирали. Там такий скупий, що крий боже! Адже у свiтлицю, де сам живе, нiкого не пустить i ключа нiкому не дасть, хiба вже дуже-дуже дасть менi; а вiд скринi своеi, де в нього грошi лежать, нiкому-нiкому не дасть. Як вiддаю йому грошi, так назирцем бачу, що чимала-таки купка е; так з тих не дасть нам, кажу, нiтрохи. А без грошей, що ми будемо робити? З чим озьмемося, чим пiднiмемося? Воно звiсно, що ми б зараз справилися. Нас люди бiльш знають, чим його, i усi б до нас повернули, так нi за що зачепитися. У тебе, кажеш, е своi грошi; де вони в тебе?
– Що моi грошi! – казав Левко, а в самого так у душi й тьокнуло, бо вiн як дав по частцi, щоб вiвса, чи дьогтю, чи ще дечого покупити, та як дав недоброму чоловiковi, так тiльки вiн i бачив i грошi, i чоловiка. Так тим-то й засумовав, як Ївга про них нагадала, i каже: – Що моi грошi! Чи багацько ж iх? Рублiв там з п’ятдесят з ростом, Чи можна ж на них пiднятися?
– Та на перший час буде i сих. Що ж робити, коли нема бiльш? Роздобудемо товару, часточку на грошi купимо, а то наборг наберемо, та i почнемо держати свiй постоялий. Помаленьку, бог поможе, розживатимемося. Ось пiди лишень до людей, та озьми грошi, та i будемо прийматься за дiло.
Не раз та й не два так посилала його Ївга до людей за грошима, а вiн тiльки i зна, що вiдбрiхуеться: то казали через тиждень, там через другий… Що ж йому бiльш було робити, як не брехати? Бо дуже певно знав, що якби Ївга знала, як вiн iх поспускав, то лаяла б його крiпко, а вiн думав, що тут перед нею вiдбрешеться, а там, може, трапиться такий добрий чоловiк, що i повiрить йому таку суму.
