скачать книгу бесплатно
Рiздвяний сюрприз
Андрiй Юрiйович Курков
До цiеi книжки увiйшли два рiздвянi оповiдання Андрiя Куркова – «Рiздвяний сюрприз» та «Моя улюблена рiзниця» – i великий роман «Шенгенська iсторiя».
…21 грудня 2007 року опiвночi Литва приедналася до Шенгенського простору. У цю нiч три молодi пари, якi подружилися на рок-фестивалi, зiбралися на хуторi Пiенагалiс, щоб вiдсвяткувати «Шенгенську нiч» i подiлитися одне з одним планами на майбутне. Інгрида та Клаудiюс говорили про свiй переiзд до Лондона, Андрюс i Барбора збиралися до Парижа, а Рената i Вiтас – до Італii. Вони не знали, чим iм доведеться там займатися, i навiть припустити цього не могли, проте довiряли Європi i були впевненi, що вона iх не пiдведе…
Андрiй Курков
Рiздвяний сюрприз
При оформленнi обкладинки використано роботу народного художника Литви Адольфаса Терезiуса
© А. Ю. Курков, 2005, 2016
© В. С. Бойко, переклад украiнською, 2019
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2017
Рiздвяний сюрприз
Оповiдання
Рiздвяний сюрприз
На вулицi сипав снiг. Пухнастий, лапатий, ледачий, як iрландський турист, що перебрав украiнськоi гостинностi. І по цьому ранковому снiгу, такому чистому та святковому, не поспiшаючи прогулювалися ми з Мариною. Мороз нас тiльки бадьорив, рум’янив нашi обличчя. Лисяча шуба надiйно захищала Марину вiд холоду. Щоправда, червона лижна шапочка з написом «Нескафе» здавалася дивнуватою. Менi теж не було холодно: дублянка, джинси, вовча шапка з вiдстiбними вухами.
Минув уже мiсяць вiд нашого з Мариною весiлля. Навчалися ми обое в унiверситетi. Курс називався круто i по-англiйськи: «Business administration». У краiнi повiльно вiдбувалася змiна вершкiв суспiльства зi старих на новi, i ми вже майже почувалися верхнiм шаром цих вершкiв, який легким рухом розуму перетворюе недорозвинену пострадянську державу на здорове капiталiстичне суспiльство.
За останнiй мiсяць, який, втiм, виявився першим мiсяцем зими та нашого спiльного життя, ми з Мариною зiгрiлись у своiй любовi до якоiсь дивовижно солодкоi втоми. Здавалося, що довше насолоджуватись одне одним немае не тiльки сил, але i – нi, не подумайте, що бажання, – не було впевненостi, що фiзична радiсна близькiсть знову принесе нам те вiдчуття польоту, до якого ми вже звикли i яке сприймали як щось само собою зрозумiле. Це дiйсно був острах, не острах залишитися без солодкого, але без вiдчуття насолоди вiд цього солодкого.
Снiг продовжував валити з неба пластiвцями. Ми бродили по центру Киева, мерзли – як-не-як мiнус п’ятнадцять за Цельсiем, заходили до кав’ярень погрiтися. Знову виходили, дивилися на вiтрини, на ялинковi iграшки.
Найголовнiшу ялинку краiни ми теж провiдували. Цього разу ii поставили пiд землею, в триповерховому торговому центрi на площi Незалежностi. Вона стояла, бiдолашна, i щулилась у широкому спiльному для всiх поверхiв просторi, мiж ескалаторами та двома вертикалями лiфтiв. Тут вона, мабуть, i перебуде обiцянi заметiлi та бурани, через якi, схоже, i було вирiшено ii заховати пiд землю.
– Ну що? Якi пропозицii на вечiр? – запитала Марина, коли ми вчергове спустилися до основи головноi ялинки краiни та сiли за «макдональдiвський» столик майже пiд ii нижнiми гiлками.
Я розвiв руками.
– У тебе що, дiйсно немае нi краплi фантазii? Сьогоднi ж Святвечiр!
Я напружився думками з останнiх сил.
– Я знаю, – твердо заявила Марина, стягнула з голови лижну шапочку та скошлатила рукою iжачок свого волосся.
– Що ти знаеш?
– У це Рiздво ми зачнемо дитину! Зробимо собi та свiтовi рiздвяний подарунок!
– Так? – здивувався я. Ця пропозицiя Марини застукала мене зненацька.
– Ти що, проти? – В ii зелених очках засвiтився вогник недовiри, i я тут же захотiв загасити його.
– Нi, що ти! – поспiшив я не погодитись. – Я просто подумав… Коли сексу надаеш такий сенс, вiн стае чимось серйознiшим…
– Рiздво – це не секс, це любов… А той секс, про який ти говориш, менi вже набрид…
«Менi теж», – подумав я, але вголос не вимовив.
Уголос я тiльки задумливо зiтхнув. І подивився на головну пiдземну ялинку краiни. З ближньоi до мене колючоi гiлки звисала блискуча кулька з написом «2002». Це викликало у мене саркастичну посмiшку.
– Дивись! – Я показав Маринi кульку. – Минулорiчна!
– Зате блищить, як нова! А уявляеш, наступного Рiздва ми вже будемо з дитинкою!
Я уявив собi це, i, слiд сказати, картинка в моiй уявi вийшла красивою, тiльки частково схожою на iкону з немовлям-Ісусом.
– А знаеш, – я подивився Маринi просто в ii примруженi зеленi очi, – було б iще краще народити просто на Рiздво!
Вона, всмiхнувшись, заперечливо похитала головою.
– Так що? Поiдемо додому? – запитав я, уявляючи собi черговий зимовий вечiр у затишнiй домашнiй обстановцi, перед широченним екраном телевiзора з келихами шампанського.
– Нi, – спокiйно мовила Марина i хитро всмiхнулась.
– Нi? Ще погуляемо?
Вона подивилася на свiй годинник.
– Посидимо ще пiвгодинки… Вiзьми менi гарячого шоколаду!
Коли ми вибралися нагору, з неба знову валив снiг. Вiн повiльно падав великими бiлими пластiвцями. Хрустiв пiд ногами. Було вже темно, i в цих розцяцькованих рекламними та вуличними вогнями сутiнках мiське життя рухалося плавно й нерiшуче. Так само, плавно i нерiшуче, iхали заснiженим Хрещатиком машини.
– А у мене для тебе сьогоднi сюрприз! – несподiвано й радiсно мовила Марина, зупинившись та обернувшись до мене.
– Іще один?
– Ага, – Маринка кивнула, подивилася на годинник, потiм пiдвелася навшпиньки i поцiлувала мене в губи. – Через десять хвилин нас Дмитро повезе в рiздвяну подорож!
Я майже почув «весiльну подорож» замiсть рiздвяноi, але згадка про Дмитра мене насторожила.
Дмитро був старшим братом Маринки. Людиною з бiографiею. Солдатом вiн воював у Афганiстанi, потiм зi своiми хлопцями супроводжував i охороняв контейнери з контрабандними сигаретами по шляху з Одеського порту до Киева. Щоправда, вже два роки, як вiн займався зовсiм легальним бiзнесом – органiзацiею екстремального туризму. Клiентiв у нього вистачало. Причому бiльшiсть туристiв-екстремалiв приiздила з-за кордону. Старi контакти в цьому бiзнесi йому в нагодi. Вiн мiг улаштувати майже все, що завгодно. Вiд триденного перебування у справжнiй в’язницi в однiй камерi з десятьма рецидивiстами для молодого американського журналiста до ознайомчого туру фiлiппiнських мiсiонерiв-католикiв шахтарськими селищами Украiни.
Саме тому я i напружився при згадцi про нього, тут же уявивши собi, яку «рiздвяну» подорож може нам цей Дмитро влаштувати.
– Не бiйся! – помiтивши вираз мого обличчя, сказала Марина. – Все буде вiдмiнно!
«Ну, свою сестру вiн уже точно нi в яку авантюру втягувати не буде!» – подумав я i заспокоiвся.
Через пiвгодини ми виiхали за межi мiста. Росiйський джип «Нива-Тайга» iхав по колii невидимоi пiд снiгом житомирськоi траси. Їхав не поспiшаючи.
– А куди ми iдемо? – поцiкавився я у Дмитра.
– В гостi, – сказав вiн, не вiдволiкаючись вiд заснiженоi дороги. – Є тут одне фольклорне мiстечко, про яке мало хто знае.
– Поруч iз Киевом?
– Авжеж, – вiн кивнув i ввiмкнув музику.
Пiд музику iхалося веселiше. Я дививсь у вiкно. Розглядав казковий зимовий лiс, що повiльно пропливав повз машину.
– Ти хлiба купив? – запитала раптом брата Марина.
– Не турбуйся. Все купив. Навiть бiльше, нiж треба!
Незабаром ми звернули з траси на вузьку лiсову дорогу. Напiвзанесена снiгом колiя й тут допомагала Дмитровi вести машину, але тепер вiн нахилявся ближче до лобового скла, уважно стежачи за цiею ледь видимою колiею, освiтленою протитуманними жовтими фарами.
– Не заблукаемо? – з побоюванням запитав я.
– Не бiйся! Прорвемося! – мовив з посмiшкою в голосi Дмитро.
Напевно, так само вiн вiдповiдав своiм товаришам по службi в Афганiстанi, коли сидiв за кермом бронетранспортера та дивився вперед на наступаючих моджахедiв.
У машинi ставало спекотно – грубка працювала на повну потужнiсть. Я розстебнув дублянку i зняв вовчу шапку. Поклав ii поруч на сидiннi.
Несподiвано машина зупинилася, i Дмитро обернувся до мене.
– Ну що, Васильку, зроби добру справу!
Я, кинувши погляд повз вусате обличчя Дмитра, побачив у свiтлi фар опущений шлагбаум i праворуч вiд нього – будочку постового, пофарбовану в зелений колiр.
– Яку справу?
– Вийди з машини, вiдкрий багажник i дiстань iз рюкзака пляшку «Зубрiвки». Зайди в будку, постав пляшку на пiдлогу. Потiм пiднiмеш шлагбаум, почекаеш, поки я проiду, i знову його опустиш! Не складно?
– Нi.
У будцi постового я, на свiй подив, побачив на пiдлозi двi пляшки шампанського, три – горiлки та великий трилiтровий слоiк iз каламутним самогоном.
Пiднiмаючи шлагбаум, я озирнувся. Машина, навiть з палаючими фарами, здавалася в цьому темному лiсi наляканою, незахищеною iстотою. І немов спецiально для того, щоб надати цим моiми вiдчуттями бiльшоi iнтенсивностi, з-за чорних стовбурiв сосон вибiгла й застигла тiнь на чотирьох лапах. Блиснули в темрявi очi. У мене мурашки пробiгли по шкiрi. Я стояв не рухаючись, стискаючи в руцi мотузку вiд пiднятого вгору шлагбаума.
Нарештi «Нива-Тайга» проiхала пiд шлагбаумом, i я його опустив. Прив’язав мотузку до вкопаного в землю стовпчика, на який лягала дошка-перекладина, що перекривала дорогу.
– Куди це ми в’iхали? – запитав я, знову влаштувавшись на задньому сидiннi.
– Заповiдник, – коротко вiдповiв Дмитро. – Та вже недовго залишилося…
Вiн раптом дiстав iз кишенi шкiряноi куртки мобiльний телефон, набрав номер.
– Через годинку будемо! – сказав вiн комусь.
Дивно, але ця коротка телефонна розмова, а якщо точнiше – всього лише одна фраза, сказана по мобiльному, заспокоiла мене, повернула до радiсних рiздвяних роздумiв. Я думав: який би подарунок зробити Маринцi? Може, дiйсно мобiльний телефон? Щоб я мiг iй завжди зателефонувати, завжди ii розшукати? Але тодi виходить, що це скорiше менi подарунок, анiж iй…
– Дивись, дивись! – обiрвала моi роздуми Маринка, обернувшись i показуючи рукою вперед по ходу машини.
Джип уповiльнив хiд. Я нахилився вперед i побачив могутнього лося, що стояв просто на дорозi. Вiн явно дивився на нас.
А ми пiд’iхали i зупинилися перед ним, як солдат перед генералом.
– Може, посигналити? – задумливо запропонував Дмитро, глянувши на годинник.
– Не треба, – попросила Марина. – Ти йому краще поблимай фарами.
Дмитро кiлька разiв перемкнув свiтло з ближнього на дальне та назад. І лось хитнув головою, розвернувся i пiшов у темний лiс.
– Бачиш! – радiсно видихнула Марина.
Лiс закiнчився раптово. Машина виринула на заснiжене поле i, здавалося, стала легшою. Тут уже не було колii, i Дмитро орiентувався по укопаних уздовж грунтiвки дерев’яних стовпах. Тут уже не було так темно, як у лiсi. Над полем висiв яскраво-жовтий мiсяць, i його свiтло iскрилося на снiгу.
– Краса! – вигукнула Марина i обернулася, щоб менi всмiхнутися.
Попереду показалася село.
Машина зупинилася бiля присадкуватоi хатки, у трьох вiкнах якоi горiло жовте домашне свiтло.
– Приiхали! – повiдомив Дмитро i заглушив мотор.
Двi господинi – Галина Іванiвна i Ольга Іванiвна – зустрiчали нас на входi рiздвяною пiснею. Вони були сестри. Старшiй, Галинi Іванiвнi, було вiсiмдесят два, молодшiй – сiмдесят п’ять.
Як тiльки ми увiйшли до цього будинку, настрiй мiй перемiнився. Тут було тепло – навiть у передпокоi було чутно, як трiщать дрова, що горять у печi. Вся хата, що складалася з невеликоi кухоньки, зали та двох спаленьок, була прибрана i прикрашена. На вiкнах наклеенi вирiзанi з бiлого паперу янголята. У кутку зали пiд стелею на поличцi – iкона Божоi Матерi, а перед нею – палаюча свiчка. Внизу на тумбочцi пiд iконою – величезний радянський телевiзор «Горизонт», накритий вишитою скатеркою. У центрi – великий круглий стiл.
– Проходьте, проходьте, гостi рiздвянi! – спiвуче весело заголосили сестри-бабусi.
Залишивши у передпокоi верхнiй одяг i роззувшись, ми з Мариною пройшли до зали. Дмитро залишився. Із машини вiн перенiс до хати великий рюкзак i тепер розбирався з його вмiстом.
Старша бабуся посадила нас на диван i ввiмкнула телевiзор, знявши з нього вишиту скатертину.
– Ви поки що подивiться, а ми тут з Олечкою ще мусимо на кухнi закiнчити! – сказала вона. – Тiльки вiн у нас старенький, усе в одному кольорi показуе.
Телевiзор нагрiвався хвилини три. Потiм з’явилося зображення. Воно виявилося рожевим i тремтячим. На екранi спiвав i танцював у своему клiпi рожевий Майкл Джексон.
До вiтальнi зайшов Дмитро.
– Ну, як вам тут? – запитав вiн весело.
– Клас! – вiдповiла Маринка. – І бабусi чарiвнi! Де ти iх знайшов?
– Комерцiйна таемниця! – посмiхнувся Дмитро.
– Ти в телевiзорах розбираешся? – запитав його я. – Може, покрутити там що-небудь, аби вiн нормально показував?
