скачать книгу бесплатно
Найкраща поезiя
Янка Купала
«Найкраща поезiя» Янки Купали – це добiрка вiршiв видатного бiлоруського поета, до якоi увiйшли найвiдомiшi твори автора, присвяченi проблемам долi рiдного народу i соцiальноi несправедливостi***. Переклад поезiй був здiйснений видатним украiнським митцем Дмитром Павличком.
Янка Купала
НАЙКРАЩА ПОЕЗІЯ
А ХТО ТАМ ІДЕ?
А хто там iде, а хто там iде,
Хто громадою рокотно гуде?
– Бiлоруси.
Що ж несуть вони, кiстяки живi,
На худих плечах, на руках в кровi?
– Свою кривду.
А кому ж вони з-пiд онуч та шмать
Тую кривду-бiль хочуть показать?
– Всьому свiту.
Хто ж то iх навчив, не один мiльйон,
Кривду-бiль нести, хто прогнав iх сон?
– Бiда, горе.
А чого ж, чого захотiлось iм
Битим, топтаним, темним та глухим?
– Людьми зватись.
1905–1907
МОЯ ДОЛЯ
Моя доле, важка доле,
Щоб ти луснула була!
Щоб од мене в чисте поле
Ти назавжди утекла!
Чом же ти, похмура й люта,
Менi щастя не даеш?
Чом, гiрка, немов отрута,
Менi смертi не пошлеш?
Так мене постiйно мучиш,
Нiби душу в пеклi чорт;
Так ти серце мое сушиш,
Що вже висох я, мов хорт!
Не даеш ти супокою
Нi вночi, нi вдень менi.
Тiнь небiжчика! За мною
Водиш помисли сумнi.
Де не вирвусь, не полину,
Щоб хоч трохи лiпше жить,
Позад себе оком кину —
Моя доля вже бiжить.
Скрутить, збурить, скаламутить,
Наче воду хто колом,
І нашле бiду, й засмутить
Неочiкуваним злом.
І життя немилим стане —
Згинути б менi ту ж мить!
А на серцi – рани, рани,
Так болить воно, болить.
І так хочеться упасти
Десь у прiрву, в тьму ночей,
Щоб не бачити – пропасти —
Анi сонця, нi людей!
Ось так доля, моя доля,
Щоб ти луснула була!
Щоб од мене в чисте поле
Ти назавжди утекла!
15 липня 1904 р.
МУЖИК
Життя мое трудне й нужденне,
І, скiльки свiту, кожен звик
Гордити мною, кпити з мене, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Я пiдписатися не вмiю,
Не ходить гладко мiй язик,
Бо вiчно я орю та сiю, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Я з працi хлiб свiй добуваю,
Зношу лайливий, грубий крик.
Я рiдко-рiдко свято знаю, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Нема за що купити солi,
Нi залатати черевик,
І дiти в мене босi й голi, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Залитi потом моi очi,
Свiт радостi для мене зник,
Як вiл, працюю днi i ночi, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Як занедужаю – лiкую
Я сам себе, мов чарiвник,
Без лiкарiв я вiк вiкую, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Така менi за все подяка,
Що мушу жити, наче дик,
І згинути, як той собака, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Та скiльки я ще жити буду,
Слуга панiв, слуга владик,
Нiколи, браття, не забуду,
Що я людина, хоч мужик.
І кожен, хто мене спитае,
Лише один почуе крик:
«Хоча мене всяк зневажае, —
Я житиму, бо я – мужик!»
1905
ЧОГО Я ХОТІВ БИ
Побратимiв багатих менi
Не потрiбно – я вiдаю iх!
За божками летять, як дурнi,
А всiм iншим – погорда i смiх.
Я не хочу сидiть за столом
З паничами – принизлива гра:
Обмине тебе келих з вином,
Пригадаеться кривда стара.
Я не хочу дiвочих принад,
Нiжних пестощiв бiлих грудей.
Студенить менi серце, мов град,
Зрада, хитрiсть огнистих очей!
Та любов пропадае в ганьбi,
Розвiваеться, начебто мла…
Тут клянеться в коханнi тобi,
А тут iншого вже обняла!
Я не хочу ясного життя,
Де народ стiльки горя терпить,
Де жебрачити ходить дитя,
Що не мае розради й на мить.
Веселитись не хочу я там,
Де бiда, сльози, скарги навкруг,
Де в неволi так тяжко братам,
Де завмерли i сила, i дух!..
Гей, сказати б, що мучить мене?
Що я хочу, чого б я жадав?
За що б горе прийняв не одне?
За що б серце згорьоване дав?
Ну, так знайте, чого б я хотiв:
Щоб не згинула пiсня моя,
Щоб народ ii в серцi пригрiв
Та щоб знав, чим та пiсня сiя!
З ПІСЕНЬ ПРО БИТВИ
Суремлять сурми клич до бою,
Вiтри розносять iхнiй дзвiн.
Той поклик пiснею палкою
Вiдлунюе з усiх сторiн.
Про славу-чудо грають сурми,
Про щастя рiвне для всього
Народу… Звуть ламати тюрми,
Звуть… ох, багато до чого!..
Та дзвонять надаремно труби,
Народ обдурений притих.
Той спить, а той боiться згуби
Розпука й жаль скувала всiх.
Лиш кат радiе, вiн крадеться
Шакалом до невинних жертв, —
На трупах, наче вовк, смiеться,
Здаеться, весь би свiт пожер.
Дивиться страшно на ту силу,
Що гине в путах-ланцюгах.
Ах, краще вже лягти в могилу,
Нiж знати цього свiту жах!
І ходиш, наче спопелiлий,
І крикнути хотiв би ти,
Та так, щоб свiт здригнувся цiлий:
Де правду, волю де знайти?!
А сурми грають клич до бою,
Вiтри розносять iхнiй дзвiн.
Той поклик пiснею палкою
Вiдлунюе з усiх сторiн.
З0 березня 1906 р.
ПОЕТАМ
Поети вчать, як треба жити,
Багатим бути, а самi ж
І на пiдошви заробити
Не вмiють нещасливий грiш.
Натхненi добрiстю й красою,
Оспiвують блаженний рай.
Та ситий пiснею самою
Не будеш ти, хоч як спiвай.
Тихiше, милi! Мiру мати
Повиннi спiви голоснi,
Бо вiк наш хитрий – оплювати
Готовий почуття й пiснi.
31 сiчня 1906 р.
НЕ КЛЯНІТЕ МЕНЕ
За печальнi пiснi
Не клянiте мене,
