скачать книгу бесплатно
Пригоди француза в Украiнi
Катерина Олександрiвна Кулик
Авторське зiбрання
Хочете подивитись на Украiну очима iноземця? Чим наша краiна може здивувати, зацiкавити, налякати i привабити? Француз закохуеться в таемничу рудоволосу украiнку в паризькому метро i iде на ii пошуки. Процес пошукiв перетворюеться на приемну пригоду – Одеса, водоспад Шипiт, печера Атлантида, тамбури потягiв, справжне украiнське село, клiщi, тантричний секс i нефритовi яйця, вареники i кулiш, карпатськi зорi з чорницями, мрii про далекий острiв Сен-Мартен, болiвiйськi пристрастi i бачата з кубинцями, марихуана i шампанське. Украiна у вирi танцю i подорожей, що пахне морем, кольору зоряного неба, неймовiрна, захоплююча, наiвна та рiзнобарвна. Закохатися в Украiну i закохатися в Украiнi.
Катерина Кулик
Пригоди француза в Украiнi
© К. Кулик, 2019
© Є. Вдовиченко, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
Киiв
Щоразу, коли я повертаюся до Украiни, хочеться випити. Сьогоднi також, я сiдаю в Борисполi на автобус «Полiт», трясусь до самого вокзалу, заходжу в вареничну «Катюша» i замовляю собi 50 грамiв коньяку.
Нiколи не могла подумати, що повернення додому буде вiдчуватися виходом з зони комфорту. За столом бiля мене два дядька голосно сваряться i п’ють пиво, на вулицi мряка.
«Цього року холодне лiто», – каже мама по телефону, вiтаючи мене вдома. Я вже не пам’ятаю, коли те лiто було теплим, але погоджуюсь, що так, наступного року мае стати краще. Спостерiгаю з вiкна вареничноi, як працьовитий бомж тягне за собою кравчучку зi смiттям, дiловито збирае щось на вокзальнiй площi i зникае у туманi мряки. Менi холодно, менi лячно, менi сумно. Тiло зiгрiвае несмачний алкоголь, я випила.
Такi панiчнi припадки трапляються зi мною щоразу пiсля повернення додому. Я очiкую тут м’якi поля жовто-лимонноi кукурудзи, бiлих капустяних метеликiв i пухнастi обiйми мами, такi як солодка вата. Натомiсть я постiйно потрапляю на якiсь вокзали, де працьовитi бомжi створюють iлюзiю зайнятостi i старi бабусi з кравчучками просять пожертвувати на котiв та собак.
Я знаю, коли початковий екзистенцiйний шок мине, я почну вiдчувати заховану в серцi любов до дивакуватих насуплених людей, до киiвських вулиць, до водiiв маршруток i хамовитих продавщиць квиткiв у касах вокзалу. Ви вже зовсiм майже в минулому, хамовитi продавщицi, ми вже всi купуемо квитки онлайн, а вам скоро на пенсiю – в’язати шкарпетки, заварювати ромашковий чай i переквалiфiковуватись в консьержок (le concierge).
Хижо наколюю останнiй вареник з вишнями на виделку, смачно пережовую його i йду геть з вареничноi «Катюша». Тепер менi байдуже, що навколо усi намагаються зав’язати менi на руку жовто-блакитну стрiчку за десять гривень i продати несвiжий «Киiвський торт». Я йду як зомбi на голоси мужнiх жiнок з бiзнесу нерухомостi з табличками в руках. Вони стоять перед центральним входом вокзалу i повторюють свою робочу мантру, крокуючи туди-сюди: «Квартира-квартира, квартира-комната».
Я винаймаю квартиру-комнату у тьотi Люби, десь на вулицi Урицького, куди ми йдемо швидко i пiшки, i провалююсь у варенично-коньячний мiцний киiвський денний сон.
* * *
Будденнiсть, як буддизм – тече своею рiчкою, i я в неi не вписуюсь. Друзi працюють на роботах, гуляють з дiтьми, вирiшують проблеми, платять за воду, електрику та газ. А я втратила роботу i вештаюсь Киевом.
У Тунiсi я працювала перекладачем французькоi у великiй та нуднiй компанii. Ми завжди запiзнювались на роботу, потiм до пiвдня пили каву, а далi вже й обiд. Нiчого не робили, бо роботи було не так i багато, перемивали кiсточки начальству, а я нудилася, читала журнал «Економiст» i дивилася «TED Тalks».
Робота була не дуже, але жити в Тунiсi менi подобалось – там яскравi африканськi ринки приваблювали туристiв, там стиралася межа мiж реальнiстю та казкою, коли вечiрнi зорi виходили над мiстом. Там у готельних басейнах i бiля моря можна було слухати шурхiт природи – дихання землi. Вдих – i хвиля потекла на тебе, розширилась, видих – хвилю засмоктуе в себе море – земля звузилась.
Так би i жила в Тунiсi, але начальник одного дня притиснувся до мене в лiфтi i почав бажати сексу. Я ляснула його по щоцi, а назавтра мене звiльнили. І не така вже я сексуальна, щоб мене звiльняти, хоча груди в мене, звичайно, великi. Я думала подати на нього в суд за sexual harassment, а потiм плюнула на ту нудну роботу, i поiхала додому iсти черешнi на заробленi у французiв грошi.
Жiнки, якщо об вас хтось треться в лiфтi, нiколи не придумуйте, що вам здалося. Бийте нахабу пiдбором в яйця i заявляйте про це на весь свiт. Ми народилися жiнками, щоб квiтнути i сяяти, i жоднi нахаби не мають права тертися об нас, навiть якби ми й голi ходили.
Киiв пiсля сну в квартирi-комнатi трохи хижий, колеться холодним вiтром i насупився – скоро з-за холодно-пурпурових хмар стемнiе, вечiр накрие своею ковдрою Киiв i ввiмкнуться лiхтарi.
Коли ввiмкнуться лiхтарi, страшний соцреалiстичний будинок навпроти Опери провалиться у темряву i буде видно лише красиву будiвлю Опери. Я сиджу в кафе пiд соцреалiстичним будинком, п’ю гарячий чай «полуниця з вершками» i дивлюся на красиву будiвлю навпроти. Менi хочеться сьогоднi танцювати балет. Хочеться пити солодке одеське шампанське, щоб, наче зорi, бульбашки трiскалися у ротi, i танцювати.
Чай випитий i час iти далi – до магiчного кота бiля Золотих ворiт. Завжди, коли гуляю бiля кота, тру йому лапи i загадую бажання. Щоразу бажання збуваються. Минулого року я хотiла ролики – i тепер маю з чим дуркувати, а позаминулого – побачити Цирк дю Солей (Cirque du Soleil) – i вони приiхали. Колись я загадала мати гойдалку вдома – i батьки купили великий бiлий сидячий гамак. Сьогоднi хочеться потерти коту лапи, щоб, може, знайти нову роботу.
Безробiтньою бути влiтку не так i страшно, малина дешева, помiдори сяють сонцем – ходи вулицями, роби салати i тiшся. Може й не треба менi нiякоi роботи? Дивлюсь на кота задумливо, потiм тру йому лапи i загадую пригод.
Пригод менi, лiтнiх, мохiтових, вкритих пухом кульбаб i тополь, натхенних свiжим карпатським повiтрям, заiдених гречаним медом i просвiчених крiзь домашнi штори ясним сонцем. Менi, котику, пригод, будь ласка, а робота зачекае. Я хочу покататися на повiтрянiй кулi, я хочу закохатися, хочу пiти в гори з наметами, iсти чорницi i дивитися на зорi.
Що такого ще можна лiтнього загадати? Зливи i гради, свiже парне молоко, яскравi хустки i легенькi сукнi. Сукнi, якi навiть пiд дощем в листопадi хочеться носити, ситцевi, вiскознi i ллянi, в яких би оце крутитися i не зупинятися, i танцювати балет, чи принаймнi сальсу. Назагадувала коту бажань i побрела в «Ярославну» – iсти найсмачнiшi у свiтi пирiжки.
Тут, на входi у Ярославiв Вал, стоiть маленький замок – будинок моеi мрii. Тут я жила б усе свое життя, аби можна було купити цей замок. Я б звiшувала своi коси з балкону, як Рапунцель, i слухала серенади коханого та вечiрнiй шум п’яних iноземцiв, посьорбуючи лiтнiй безалкогольний мохiто. Я б носила пишну сукню, як Рапунцель, i нiхто б навiть не знав, що я вагiтна, допоки я не народила. Я б малювала там, у замку, картини i пекла найсмачнiшi профiтролi (profiteroles) для усiеi нашоi знатноi родини замкових мешканцiв. Інодi я б вередувала, висмикувала з голови коси та носилася замком у кросiвках. Мiй замок – це будинок з вежею, але такий омрiяний.
У «Ярославнi» найсмачнiшi пирiжки – з грибами, з капустою та з вишнями. Я купую собi по два кожного i бреду темною вулицею пiд лiхтарями. На Великiй Житомирськiй е пречудовий барчик «Буена Вiста», де збираються кубинцi потанцювати сальсу. Я пiду туди на мохiто i побалакати iспанською.
У «Буена Вiстi» сьогоднi не шумно, понедiлковий джем, усi попивають коктейльчики i рухаються в ритм з барабанами. Поодинокi пари виходять танцювати.
Струнка руда дiвчина в маленькiй чорнiй сукнi танцюе з парубком, рухае стегнами, як кубинська королева, i одразу цим приваблюе мою увагу. Я спостерiгаю за ii рухами i помiчаю малесенький шрам на правiй частинi пiдборiддя. Деякi шрами не лише мають право на iснування, а й можуть i вмiють ставати привабливою родзинкою зовнiшностi людини. Ця руда красуня вмiе носити шрами, вони iй до лиця, так само як менi червона помада.
За столом бiля вiкна сидить темношкiрий кубинець в костюмi i п’е пиво. Я пильно дивлюся йому в очi i вiн запрошуе мене танцювати.
Тонемо в барабанному ритмi.
Сальса – це найчудовiший у свiтi танець, навiть гарнiший за лебединий пухнастий балет. Сальса – це вiбрацii цiлого континенту, це безсоннi ночi, це ритми перед тим, як кубинцi iдуть кохатися, це маргаритовi ромовi вечiрки в барах i на пляжах.
Жiнка зовсiм не повинна вмiти танцювати сальсу, жiнка повинна вмiти вiддаватися чоловiку, повнiстю i без питань. А найкращi танцюристи-чоловiки нiжно, навiть одним пальчиком будуть вести жiнку у найзаплутанiшi рухи, туди, де дихання переплiтаеться у чоловiче та жiноче i стае одним цiлим. Сальса – це танець злиття, але не вульгарностi, пристрастi, але вiддаленоi.
Пiсля сальси починаеться бачата. Вона сповiльнюе ритм, але моi коси вже прилипли до спiтнiлоi, шиi i кубинець Родрiго вiдчувае, як сильно б’еться мое серце. Бачата повiльнiша i дуже сексуальна, в бачатi потрiбно рухати стегнами, а крiм цього знову ж таки не треба нiчого особливого знати. Просто рухати стегнами, коли бачата на десерт пiсля сальси. Колись я так сильно рухала стегнами, що розбивала дзеркала i перевертала стiльцi, зараз я нiжно-спiтнiло обережно рухаю стегнами.
Втомлена, прилетiла вранцi з Тунiсу, випила на вокзалi, наiлася вареникiв та пирiжкiв, виспалася в квартирi-комнатi i провалилась у бачату. Коли танцюеш, вiдчуваеш теперiшнiй момент i вiдчуваеш, яке воно сьогоднi – твое життя.
Коли танцюеш, знаеш, якi б’ють в тобi сердечнi ритми i на що ти сьогоднi здатен. Я вiдчуваю, що я сьогоднi нiжно-стомлена. І спiтнiла як курка, я сiдаю на стiлець. Родрiго хоче купити менi випити, я вибираю безалкогольний мохiто. Вiн курить сигару, а мене вiд неi трохи нудить. Ми починаемо говорити iспанською.
Родрiго вирiс бiля моря на Кубi. Коли вiн був маленьким, завжди рибалив на обiд, i його родина щодня iла рибу. Вiн ненавидить рибу i нiколи ii не iсть. Я його розумiю, я так переiла курей в дитинствi, коли у бабусi iх було багато, а всього iншого, крiм цукру, був дефiцит. Родрiго розповiдае про кубинськi танцi, про те, як вони всi разом збираються на пляжi i танцюють до ранку, про дешевi банани, старi автомобiлi та всi стереотипи туристiв про Кубу.
Родрiго приiхав до Киева по роботi, вiн зараз чимось торгуе i живе у великiй квартирi в Гаванi. Пiдлога його квартири з мармуру, а сигари вiн курить тiльки експортнi. Чим вiн торгуе – не признаеться, мабуть, чимсь не дуже легальним. Я вдячна Родрiговi за те, що вiн нiжно береже мене вiд непотрiбних менi таемниць i не розказуе про свiй бiзнес. Йому самотньо в Киевi, i я його розумiю. Моi друзi усi ходять на роботи i платять за газ, електрику та воду, а я вештаюсь Киевом.
У барчику далi грае музика, менi стае тепло i затишно i вже не нудить вiд диму сигари, а просто хочеться фруктiв та потонути у ночi. Замовляемо тарелю з фруктами – ананаси i банани. Я сама не помiчаю, як засинаю на плечi у Родрiго.
Перший киiвський вечiр закiнчуеться теплом Родрiгового таксi та тьотi Любиноi квартири-комнати. Я вiдчиняю навстiж балкон i мiцно закутуюсь в ковдру, i вже не страшно тут бути i не хочеться випити, тiльки в маршрутку сiдати теж не хочеться, нiколи-нiколи.
Вiнниця
З Киева я iду додому, у Вiнницю. Стара електричка третього класу – смердючий досвiд з дитинства, але на неi гарантовано е мiсця. Тут я п’ю каву, куплену на вокзалi, i заiдаю пирiжками. Лiси i поля несуться повз мене як довгi фотошпалери, що нiколи не закiнчуються. Тiльки справжнi лiси такi живi та свiжi, що iх хочеться лизнути язиком, як холодне морозиво. Я хочу нажати на стоп-кран, вибiгти в лiс i дихати його, поки мене не посадять назад в смердючу електричку i не змусять платити штраф. Так i iду, споглядаючи.
Мама з татом на все лiто поiдуть до бабусi в Росiю, а я з сусiдкою тьотьою Нiлою буду дивитися за алоями i поливати кактуси. Мене така ситуацiя влаштовуе – безкоштовне житло i невибагливi рослини.
Вiнниця цвiте i пахне, з Пiвденного Бугу б’ють кольоровi фонтани, на мосту висять зеленi кадки з рожевими квiтами i всюди продають льодяники та солодку вату.
Я гуляю мiсцями дитинства i зустрiчаю однокласницю Олю.
Оля тепер працюе на фiрмi, яка торгуе йогуртами, i ii французькi партнери шукають перекладача. Потрiбно доставити старого украiнського дядька в Париж, провести з ними переговори i отримати за це грошi. Я на все згодна, бо менi якраз потрiбна робота.
З вдячнiстю згадую пам’ятник коту бiля Золотих ворiт – дякую котику за роботу, зараз би менi ще пригод. Пригод менi, пухнастих, як та солодка вата, що продають бiля фонтану. Скажених, як вогонь великого вогнища, щоб танцi не закiнчувались, а сонце не заходило, щоб вся дорога до пригод була прикрашена полуницями.
Оля купуе менi квитки Киiв – Париж, а я прошу залишитися на кiлька днiв довше за дядька Василя. Я вже рокiв п’ять не була в цьому магiчному мiстi i хочу позагравати з Парижем кiлька днiв.
* * *
Сьогоднi п’ятниця, а в понедiлок ввечерi у нас лiтак. Що б такого зробити у Вiнницi на вихiдних? Ми зустрiчаемось з давнiм другом Петром i йдемо гуляти бiля Пiвденного Бугу. Люда, наша однокласниця, поiхала жити в Дубай, вийшла замiж i вдягла паранджу, а Вiтя зараз працюе в мiськрадi. А ми з Петром удвох безробiтнi i палимо вогнище бiля Бугу. Петро недавно впав з дерева i зламав ногу, йому треба багато гуляти, щоб ii розробляти, ось ми й гуляемо.
У Вiнницi всi палять цигарки. Це таке загальноприйняте культурне явище. Менi це нагадуе Францiю 60-х, коли палили i в лiтаках, i в унiверситетах. Що ж такого в цигарках? Чи вони просто заповнюють пустку? Чи це альтернатива солодощiв? Чи люди не знають, що можна малювати i танцювати, щоб заповнити пустку та самовиразитись?
Петро теж палить, i вiтер повiльно здувае дим менi на шалика. Ми говоримо про дружбу. Пiсля того, як вiн зламав ногу, Петра кинула дiвчина, бо його часто навiдувала подруга i приносила йому фрукти. Чи iснуе справжня чоловiчо-жiноча дружба? Чи це тiльки мiф для наiвних людей? Чи це тiльки дружба мiж братом та сестрою? Навiть якщо так, то у нас з Петром тодi точно братньо-сестринськi стосунки.
Петро розповiдае про водоспад Шипiт, що в Карпатах. Вiн iздив туди минулого року на щорiчне зiбрання хiпi в день Івана Купала.
А я минулого року сохла вiд спраги в тунiському офiсi. Був Рамадан, iноземцi пiдтримували мiсцевих i тишком бiгали пити воду в туалетi. А я вирiшила спробувати Рамадан з другом Мухамедом. Рамадан – це священний мiсяць у мусульман, в який заведено не iсти i не пити вiд сходу до заходу сонця i при цьому дотримуватися усiх мусульманських моральних норм. Спробуй дотримайся тих норм, якщо тобi сказали робити переклад нудного документу на 200 сторiнок, а в горлi пересохло i в шлунку булькае.
Ми з Мухамедом весь день втомлено працювали i точили ляси, тiльки цього мiсяця вже без кави. Ми намагалися гарно поводитися, нiкого не ображати, Мухамед читав свою молитву, я – свою, християнську. Ми жили поруч i разом обiдали пiсля заходу сонця.
За день спрага настiльки набирала обертiв, що ввечерi ми збиралися в когось вдома, щоб просто разом випити води. Ми сидiли за столом, прикрашеним гарною скатертиною, з квiтами, дивилися одне на одного i пили воду. Щовечора я випивала близько двох лiтрiв води, потiм обiдала i випивала ще. Щоранку я прокидалася о четвертiй, щоб посидiти в темрявi i напитися води. Я багато злилася i намагалася трансформувати енергiю зла в енергiю добра – дарувала спiвробiтницям квiти, писала гарнi записочки на холодильник, на кшталт «Сьогоднi буде хороший день», i посмiхалася своему хамовитому начальнику, який мене нещодавно звiльнив.
Одного разу пiд час Рамадану я сидiла за робочим столом i писала листа електронною поштою, коли перед очима затуманилось i попливло i я перенеслась у магiчний свiт блискiток та метеликiв.
Коли метелики пропливли у мене перед очима, я побачила водоспад з чистою темно-синьою водою, яка била по каменях. Менi так хотiлося зайти до того водоспаду, щоб вода лилася всюди на мене, щоб пити воду крiзь шкiру, всотувати вологу i охолоджуватися. Я заклякла i стояла перед водоспадом, протягнувши руки до нього, аби тiльки напитися з долоней, але навiть пiдiйти до нього не могла. Раптом водоспад вибухнув яскравим свiтлом, яке розпливлося на всi боки, i перед очима потемнiло.
Так трапилась моя перша галюцинацiя. Я прокинулась вiд того, що на мене лилася холодна вода – це Мухамед прибiг мене рятувати. Вiн лив на мене воду з великого глечика, щоб я прокинулась, а потiм змусив випити ще склянку води. Того дня я ганебно закiнчила свiй Рамадан на два тижнi ранiше i стала меньше зависати з Мухамедом.
У той самий час, як я знепритомнiла в Тунiсi, Петро теж помирав вiд спраги, але вiд перенасичення органiзму алкоголем. Хлопцi вирiшили поiхати на Шипiт на два тижнi ранiше i, за не наявнiстю iнших людей та сильних наркотикiв, вони пили щодня горiлку з мiсцевого магазину.
Так пили, що вранцi прокидалися висушенi, як грушки для узвару, i варили весь день чаi з мiсцевого чебрецю, що рiс отак пiд ногами. Крiм того, що вони попiдсушувалися та схудли, вони також поiли смачноi карпатськоi картоплi, печеноi на багаттi, скупалися голяка у водоспадi, наiлися по вуха чорниць, пограли на гiтарах, запалили величезне багаття i приiхали додому досить-таки вiдпочившими.
Петро навiз додому чебрецю i зовсiм перестав пити горiлку пiсля Шипоту, тiльки трав’янi чаi. А ось недавно перший раз за рiк напився на весiллi i зламав ногу – що тут поробиш, Боженька тобi всiми знаками показуе, Петрику, що пити бiльше не треба.
Пiсля нашоi розмови Шипiт мене зацiкавив, i навiть здалося, що крiм алкоголю та наркоманiв, я зможу знайти там пригоди i природню красу. Допалюемо вогнище, заливаемо його пiвденно бузкою водою i кульгаемо додому. Петро кульгае в прямому сенсi слова.
Вiнницькi буднi звiльненоi з роботи тунiськоi гастарбайтерки тягнуться вiльно i невимушено – спiлкуюсь з мамою, поки та не чкурнула до Росii, ходжу на каву з друзями, щодня купую та з’iдаю кiлограми черешень, вишень та полуниць.
Жити в Украiнi у червнi – особливо смачно, з-пiд землi свiтиться сонцем соковита трава, скоро почнуть родити першi огiрочки з пупиришками, жовтi та червонi черешнi стоять у малому тазi на кухнi i просять – ставай сироiдом, кидай сало i iж тiльки черешнi та полуницi.
Я так i роблю, а заодно купую легесеньку ситцеву сукню на виставцi у кiнотеатрi (так, у нас у кiнотеатрi Коцюбинського проходять виставки одягу), купую собi житомирських шкарпеток i готуюсь до поiздки в Париж. Мама з татом iдуть на день ранiше, а менi виiздити завтра – в понедiлок. Старий дядько Василь чекатиме на мене на вокзалi, а поки що я вип’ю чаю з Петрового чебреця, поiм булку з маслом i лягатиму спати.
Бориспiль (розмови про козла Наркотика та кокаiновий рай)
На ранок небо затягнуте хмарами, сонця не видно i стае дуже холодно – як казала мама, лiто цього року видалося занадто холодне. Я не можу дозволити собi вдягати ситцеву сукню, тому з сумом складаю ii до рюкзака i натомiсть вбираюся у теплу толстовочку i джинси. Завтра перекладатиму в спiдницi, а сьогоднi краще не мерзнути.
На вокзалi на мене чекае дiд Василь. У дiда бiлi закрученi вуса, вiн займаеться у селi Малi Крушлинцi Вiнницькоi областi розведенням кiз. До Францii дiд iде спiлкуватися з партнерами-фермерами, бо на якiсних козах, виявляеться, в наш час можна добре заробити. Дiд – зовсiм не старий дядько, а цiкавий магiчний спiврозмовник.
Довга дорога в Бориспiль з Вiнницi – три години потягом, а потiм ще маршруткою. У вагонi постiйно вiдпадае вiкно – зламалося, не зачиняеться. Тьотя, яка сидить перед вiкном, покликала провiдника. Той чухав потилицю, а потiм прийшов зi скотчем та ножицями – тримае вiкно плечем i добренько прилiплюе його скотчем до стiни, щоб трималося. Я чи то з жахом чи з подивом за цим спостерiгаю, трохи гублюся i переводжу погляд на затертий килим, коли провiдник помiчае, як я на нього дивлюся. На превелике диво, вiкно приклеiлося i на тьотю вже не дуе.
Пiвгодиною пiзнiше провiдник проходить по вагону i пропонуе всiм «чай-кофе-маккофе», я з радiстю чаюю i хрумкаю вафлi «Артек», поки мiй дiд Василь дрiмае у крiслi поруч. Аж тут позаду чуеться тихенький хрускiт i БУМ! – скотч вiдклеiвся, а вiкно вiдпало. Ззаду мене пiднiмаеться грузний мужик i пiдходить до вiкна з пустою пластиковою пляшкою. Вiн припирае вiкно i засовуе мiж карнiзом та вiкном пусту пляшку, яка пiдтримуе таким чином вiкно i воно вже не вiдпадае.
За цей час я розглядаю мапу i знаходжу в Карибському морi малесенький острiв Сен-Мартен. Уявляю собi, який вiн красивий та бiлопiсочний, уявляю себе в купальнику на тому бiлому пiску i провалююсь в сон. І сниться менi Сен-Мартен, подiбний до реклами кокосовоi шоколадки, i ходять по ньому босими ногами засмаглi креолки, i одна з них пiдштовхуе мене за лiктя i подае менi кокос з бамбуковою трубочкою. «Женщина, ми вже в Киевi, пора виходити». Товстенька тiтонька штовхае мене пiд лiкоть i я прокидаюся вiд креольського сну. Не така вона нiжна, як моя намрiяна креолка.
Прибуття до аеропорту трапилося непомiтно – увесь час я iла черешнi з пакета i дивилася на телефонi фоточки з Сен-Мартену. Тепер у мене з’явилась нова мрiя – поiхати туди на Новий рiк.
Небо у Борисполi хмуриться-хмуриться i стае пурпурово-синiм. Менi це не подобаеться, але ми все одно рееструемось на вилiт, проходимо сканування ручноi поклажi, пiд час якого у дiда забирають пiвлiтрову банку з козячим молоком i кавалок сиру. Нiчого, – каже дiд, – то я на дорогу взяв, а в багажi у мене теж е, французьким партнерам везу украiнський козячий сир.
Коли ми виходимо до мiсця посадки, з неба починае лити дощ як iз вiдра, а потiм сипатися град. Град спочатку маленький, потiм стае розмiром з подушечки пальцiв, а потiм майже як м’ячик для пiнг-понгу. «Град – це дуже швидкоплинне явище, – заспокоюе мене стюардеса, – вiн швидесенько пройде i ми зможемо летiти».
Град минае, але дощ не закiнчуеться, i за двi години чекання до нас пiдходить представник авiалiнiй з запрошенням на безкоштовний обiд. Сподiваюся, менi не доведеться ночувати з дiдом Василем в однiй готельнiй кiмнатi, пiдплакую тихенько в хусточку i подумки вiддаляюся вiд своеi мрii сидiти бiля Ейфелевоi вежi i пити свiже бiле вино пiд захiд сонця.
На вечерi за рахунок авiйлiнiй бiля мене сiдае худий хлопчина i теж час вiд часу штурхае лiктями.
– Як тебе звати? – питае.
– Мене Мiла. А тебе?
– Мене Жан. Ти куди летиш?
– Я в Париж, дiда везу на виставку кiз та козячого сиру. А ти?
– Я теж в Париж, був в Украiнi у родичiв, – i Жан магiчним способом переходить на ламану украiнську.
– Як це так? – не розумiю я.
– Моi батьки переiхали зi Львова в Одесу, коли я був зовсiм маленьким, а потiм iмiгрували до Францii. Я там вирiс i вiдчуваю себе майже французом, але до бабусi iнодi лiтаю.
– І як тобi Одеса? – питае дiд Василь, бо починае розумiти уривки розмови украiнською.
– Одеса непогана, але море там дуже нецiкаве. Ой же ж це море. Брудне, заставлене шезлонгами (chaise longue – що дослiвно означае довгий стiлець), що i на пiску не полежиш. Я минулого року жив на Карибському морi, ось там була краса, не те що в Одесi.
– А де саме ти жив? – запитую з переляку французькою. Очi в мене вилупленi, язика висолопила i чекаю на назву того самого острова.
– На островi Сен-Мартен, – повiльно пережовуючи, вимовляе Жан, i у мене вiдпадае щелепа, а потiм я давлюся шматком картоплi.
Поки Жан з дiдом бiгають навколо мене i трясуть мене, стискаючи пiд ребрами, я спокiйно вiдкашлюю картоплю, сiдаю на стiльця i починаю допит. І наступнi три години ми говоримо про тропiчний рай, який виявляеться тою ще пригодницькою мiсциною.
Сен-Мартен
Як далеко ти готовий переiхати заради кохання?
Жан переiхав на Сен-Мартен з добрих намiрiв кохання. Поiхав за своею французькою подругою, яка там мала працювати вчителькою мови. Жан кинув перспективну роботу фiнансистом в компанii, що розвиваеться, купив квиточка i помчав за коханою Сюзанною. Вони мешкали на французькiй сторонi острова, аж поки на якiсь iз канiкул не поiхали зустрiчатися з друзями в Домiнiканськiй Республiцi.
В Домiнiканi напилися вина, Жану болiла голова i вiн лежав весь день у готелi, а Сюзан пiшла плавати з трубками й масками. Інструктору Сюзан, здаеться, сподобалась, бо як тiльки вони запливли за човна, вона вiдчула, що ii бiлизна спускаеться в океан, а iнструктор з плавання з масками кохае ii всiм ротом одразу ж таки у водi. Повернулася Сюзан без трусiв, але дуже задоволеною, i через це пара не на жарт поконфлiктувала.
Жан викинув в море сховану обручку i вирiшив нiколи жiнкам не довiряти, а пiсля повернення з вакацiй до острова Сен-Мартен вiн часто iздив на голландську частину острова. Там вiн пив, курив i шлявся. Інодi повертався до Сюзан, мiг почати сварку i навiть розбити скло. Сюзан в такi днi викликала полiцiю, яка депортувала дебошира Жана з сенмартенськоi Францii в голландську частину острова. Та особливого кордону мiж двома краiнами не спостерiгалося, тому депортованi завжди мали змогу сiсти на автобус i спокiйнiсiнько повернутися до французькоi частини.
З часом колишнi закоханi знову помирилися. Це було якраз тодi, коли кокаiн на островi подешевшав i Жан iнодi його нюхав.
Справа була така – по дорозi з Колумбii до Флориди човни з наркотиками iнодi зупинялися на островi Сен-Мартен. Одного разу такий човен проiздив патруль бiля берега, i конче хотiв пройти станцiю перевiрки на великiй швидкостi i без зупинки. Не уявляю собi точно ту станцiю, але згiдно з розмовами там висiв шлагбаум, який закрили якраз тодi, коли хлопцi летiли на хвилях i не збиралися зупинятися. Вийшло так, що вони наче перечепилися через той шлагбаум i пiшли не в той напрямок, на високiй швидкостi в’iхавши у скелю, що стирчала в морi бiля берега. Результат – два колумбiйськi трупи i тонна кокаiну, розкидана по морю в пластикових пакетах. Багато хто ловив той кокаiн i продавав, i таким чином цiни впали до десяти доларiв за грам. Люди перестали зустрiчатися на пиво, а натомiсть збиралися разом вдома, аби нюхнути кокаiну.
Саме в той час Жан на пару з другом купив човна i вони почали возити в море на рибалку багатих американських туристiв. Бувало, що риба клювала, а як нi – хлопцi робили так, щоб вона клювала у американцiв.
