скачать книгу бесплатно
Кривавими слiдами
Ксенiя Циганчук
Полiцейський детектив
Слiдчий iз Луцька Єгор Скляр переiздить працювати до Рiвного. Першою його справою на новому мiсцi стае жорстоке i майстерно продумане вбивство iноземця. На допомогу йому приходить патрульна Власта Коваль. Скляр iнтроверт i мiзантроп, любить працювати сам, тому для розв’язання справи iм доведеться принаймнi спробувати знайти спiльну мову. Кращий друг Єгора, який нещодавно загинув при виконаннi службових обов’язкiв, неодноразово з’являеться, попереджаючи про небезпеку. Убивцi вдалося вмiло заплутати слiди, проте Скляр та Власта не з тих, хто так просто здаються.
Ксенiя Циганчук
Кривавими слiдами
Серiя «Полiцейський детектив» заснована в 2019 роцi
Консультант: С. А. Носков, полковник полiцii, начальник вiддiлу Департаменту карного розшуку Нацiональноi полiцii Украiни
Величезне спасибi керiвнику патрульноi полiцii м. Рiвне Сергiю Мерчуку та його заступнику Андрiю Лiснiчуку за надання дозволу спостерiгати за роботою патрульноi полiцii. Окрема незмiрна подяка за допомогу в написаннi книги лейтенантам Іринi Середi та Василю Грицюку, якi показали менi свою службу зсередини, консультували з усiх питань. Користуючись нагодою, дякую всiй патрульнiй полiцii м. Рiвне за те, що робите для нас, звичайних людей.
Автор
© Циганчук К. А., 2019
© І. М. Дубровський, iлюстрацii, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Засновано на реальних подiях. Епiзоди з викликiв патрульних – теж. Усi iмена, дати та назви змiнено. Додано авторськоi iнтерпретацii.
П’ятниця, 18 сiчня 2019 року. 20:35
Чоловiк уважно огледiвся. Повз нього пройшли двое: жiнки. У темрявi важко оцiнити вiк чи роздивитися обличчя. Та це не дуже його переймало. Головне, аби не звернули увагу на нього. Саме з причини, щоб нiхто його не запам’ятав, вiн майже кожного разу приiздив сюди рiзними автiвками. Сьогоднi вже вдесяте. Маючи у своему розпорядженнi цiлих три, е можливiсть не притиратися очам.
Перевiв погляд на подвiр’я приватного будинку. Чоловiк невисокого зросту, лише в самiй теплiй кофтi (хоч наразi панувала середина зими), грався з дочкою, п’ятирiчною дiвчинкою. Значення слiв, якi весело вигукували одне одному батько i дитина, iз цiеi вiдстанi вiн розчути не мiг. Та навiть якби i мiг, усе одно не вдалося б зрозумiти: iталiйськоi вiн нiколи не вивчав.
За цей тиждень вiн чудово вiдстежив звички цiеi маленькоi сiм’i, що складалася лише з двох осiб, i вже готовий був здiйснити план. Зовсiм скоро.
Знову його вiдволiк перехожий. Цього вiн знав. Живе поряд. Очевидно, ходив до «Копiйки», невеликого продуктового магазину, яким користуються жителi цiеi та сусiднiх вулиць. Хвилин двадцять тому вiн проходив у бiк крамницi. Зараз прямував додому, до будинку, що знаходився через один. Гарного цегляного, iз високим товстим парканом. Таким, якi зазвичай установлюють украiнцi.
Італiець, за яким стежив чоловiк, так i не збудував собi високого паркану. Спостерiгач якось чув, що для Європи вони не характернi. Там немае чого боятися. Але ж iталiець уже кiлька рокiв проживае в Украiнi. Невже i досi не зрозумiв, що так тут не можна? Це i зiграло з ним злий жарт. Саме завдяки вiдкритостi за ним легко стежити. А ще бовдур завжди посмiхаеться, навiть перехожим. І йому, своему майбутньому вбивцi, теж одного разу всмiхнувся в тiй-таки «Копiйцi».
Бiльше того, iноземець не зачиняе дверi, коли знаходиться вдома. І це теж стане для нього фатальною помилкою.
Уже зовсiм скоро.
* * *
Недiля, 20 сiчня 2019 року. 04:21
Ромка лежав на землi й усiма силами, якi ще лишалися в ньому, боровся за життя. Стрiлянина почалася несподiвано, полiцiя вiдразу схопила злочинця, не давши жодного шансу нi втекти, нi поранити ще когось. Чим керувався цей недоумок, невiдомо: опери приiхали просто допитати.
Над пораненим схилилися колеги, надаючи першу допомогу. Викликали швидку. Очевидно, злочинець мав на метi поцiлити в голову, проте влучив у шию. До рани притисли шарфа, аби хоч якось зупинити кровотечу. Довкола зiбралися стороннi люди. Не дивно: майже центр Луцька. Патрульнi (i звiдки вони так раптово взялися?) огородили оперiв вiд цивiльних стрiчками, мов мiсце злочину. Проблисковi маячки iхнiх машин рiзко видiлялися у вечiрнiй темрявi, боляче заслiплюючи очi. Хтось iз перехожих щось вигукував, та Єгор Скляр не розумiв, що саме. Вiн, мов увi снi, схилився над приятелем. Накладена на рану тканина повнiстю пофарбувалася в червоне, на снiгу рiзко видiлялися плями кровi. І руки Скляра теж були в кровi. Поряд – мало не всi опери iхнього вiддiлу. Вони зiбралися пiвколом i тепер просто дивилися, як Скляр схилився над кращим другом i колегою. «Чому iх стiльки? І чому вони мовчки стоять i дивляться на нас?» – не мiг збагнути Єгор.
– Усе буде добре. Чуеш, уже iде допомога, – спробував пiдбадьорити помираючого.
І справдi, чулися сирени. Ромка тримався. Та всi розумiли, що лiкарi не встигнуть. Не те поранення. І сам Ромка розумiв.
– Що? Нiчого не кажи. Ти маеш берегти сили.
Проте смертельно поранений опер усе ворушив губами, бажаючи неодмiнно щось вимовити. Єгор схилився над ним.
– Будь обе…жним, – прохрипiв Ромка.
– Що? – не вiдразу зрозумiв Єгор.
– Ти наступний. Будь обережним. Інакше ми скоро зустрiнемося, – несподiвано чiтко прошепотiв Ромка.
Вiд подиву Єгор тiльки i змiг, що витрiщитися на приятеля. Вiн побачив, як очi в нього розширилися. Так, немов той вiдчув неймовiрне полегшення. А потiм його погляд завмер назавжди.
* * *
Понедiлок, 21 сiчня 2019 року. 8:45
Вiталiна зупинилася на свiтлофорi. Їй i досi не давала спокою та сварка. Хоч нiби i минуло достатньо часу. Марко зазвичай так довго на неi нiколи не сердився. Проте… Чому ж вiн не вiдповiдае на дзвiнки? Не мiг же Сергiй уже побувати в нього?
Жiнка задумливо роздивлялася жебрака, який ходив помiж машин i випрошував грошi. Безхатько мав червону опухлу мармизу, що безпомилково дозволяла зрозумiти причину подiбного життя. Страшенно брудне скуйовджене волосся i не менш забруднена одiж, вицвiлий пакет у руцi, куди вiн, вочевидь, кидав усе, що дають люди. Незважаючи на зимовий холод, не мав на собi верхнього одягу. На головi недоладно натягнута сiро-чорна стара шапка. Вiталiна вже не вперше спостерiгала за цим чолов’ягою, кожного разу переймаючись, що ось-ось вiн пiдiйде i до неi. «Ну ж бо, перемикайся!» – благала подумки свiтлофор. Такi люди викликали в неi огиду, хотiлося якомога швидше поiхати звiдси. Аж ось небеса почули ii прохання, свiтло змiнилося, дозволивши рух. Вiталiна завернула праворуч, до помешкання ii кавалера лишалося якихось три хвилини iзди.
Дiм знаходився в приватному секторi або, як його називали мешканцi мiста, «на лiнiях». Район сам по собi непоганий, однак, якщо не знати дорогу, доволi легко в цих «лiнiях» заблукати. Припаркувавшись, Вiталiна уважно роздивилася подвiр’я. Часто о цiй порi Марко грався з донькою, але зараз тут виявилося порожньо.
Вiталiна вiдстiбнула пасок безпеки, вийшла з машини i попрямувала на приватну територiю. Звичним рухом вiдiмкнувши загорожу, зайшла. Знов уважно роздивилася, спробувала побачити когось у вiкнi, та вкотре марно. Минаючи брудний розталий снiг, посунула до дверей. Цiкаво, як вiн ii прийме пiсля того, що сталося. «Ну не вижене ж?» – подумалося. «До того ж я маю для нього папери iз суду», – Вiталiна зиркнула на свою сумку, у якiй серед iнших документiв мала й новини для Марко. Щоправда, не вельми важливi, але все одно непоганий привiд, аби, нарештi, побачитися i, по можливостi, помиритися.
«Бо хто знае, що зможе зробити Сергiй».
У будинку виявилося навдивовижу тихо i холодно. Певно, саме це вiдразу i насторожило. Інстинктивно жiнка зрозумiла: щось сталося.
– Марко! – гукнула, вiдчуваючи, як сильно калатае серце. – Марко, ти вдома? – покликала ще раз i зробила кiлька обережних крокiв довгим темним коридором, у який завжди погано потрапляло свiтло, а в похмуру погоду – i поготiв.
Тиша. Мороз пробiг спиною.
– Крiстiно!
Мовчанка гнiтила. Вiталiна знала звичку Марко, тому вiдчиненi дверi в будинку ii не здивували. Але… «Удома ж дитина, чому вiн не ввiмкнув опалення?» Молода жiнка щiльнiше загорнулася в шубку, пройшла далi й уже збиралася завернути до вiтальнi, як несподiвано вклякла.
Бо побачила… нерухоме тiло свого коханця.
* * *
Понедiлок, 21 сiчня 2019 року. 9:15
Власта роздивилася довкола. Тiло лежало в калюжi кровi. Кiлькiсть же кровi, а також мiсця поранень не дозволяли сумнiватися: людина мертва. Звiсно, для остаточного висновку викликали швидку.
Обличчя повнiстю в кровi: стрiляли в голову. Одяг на животi теж просякнутий величезною червоною плямою: iще одне мiсце, куди влучила куля. Отже, стрiляли так, щоб не лишилося жодного шансу вижити.
Навмисне вбивство.
Їх iз Валентином першими викликали на мiсце злочину. Майже вiдразу приiхав iще один патруль. Валентин, ii напарник, щойно поспiлкувався з Вiталiною Волошко, панi, яка i знайшла вбитого. Тепер разом iз колегами намагався знайти свiдкiв серед сусiдiв та перехожих.
Наразi основним завданням патрульних було охороняти мiсце подii. Із хвилини на хвилину мала прибути слiдчо-оперативна група. Тi вивчатимуть мiсце злочину повноцiнно. Патрульна полiцейська першого набору мiста Рiвного зiтхнула: яким потрiбно бути нелюдом, аби вбити чоловiка в присутностi його п’ятирiчноi доньки?
Почулася сирена: то пiд’iжджав iще один патруль. Можливо, iз ним i слiдчо-оперативна група. Надворi вже зiбралося кiлька людей, почувши новину. Стурбованi й у той же час неймовiрно зацiкавленi, намагалися розгледiти, що вiдбуваеться в будинку. Недалеко стояли припаркованi двi патрульнi машини з увiмкненими проблисковими маячками. Власта повернулася в дитячу кiмнату. Тут iз заплаканою дiвчинкою сидiла Вiталiна, намагаючись вiдволiкти ii вiд переляку.
– Менi потрiбно поговорити з Крiстiною наодинцi, – промовила Власта i спiвчутливо подивилася на маленьку. Вiдколи полiцейська вперше ii побачила, та не вiдпускала свого iграшкового, замурзаного синьою фарбою, свiтло-коричневого ведмедика.
«Напевно, так i тримае його з учорашнього вечора, коли сталося вбивство», – подумалося жiнцi-копу.
Вiд холоду маленька загорнулася в ковдру, звiдки наполовину i стирчала iграшка. Крiстiна встигла розповiсти, що вчора ввечерi татко поклав ii спати, прочитавши перед цим казку. Потому вимкнув свiтло i вийшов. Майже вiдразу дiвчинка почула здивований i наляканий голос батька, далi незвичайнi звуки (очевидно, зрозумiли полiцейськi, пострiли), потiм хтось упав, далi – швидкi кроки. Зовсiм скоро з грюкотом зачинилися дверi й стало тихо. Спершу мала боялася вийти, а коли наважилася, побачила батька, який лежав на пiдлозi в кровi й не рухався. Дiвчинка злякалася, утекла до своеi кiмнати i звiдти не виходила. Уранцi саме там ii i знайшла Вiталiна, дiвчина батька, Марко Вiтторiно. Незважаючи на свое iталiйське корiння, дiвчинка, проживши в Украiнi майже три роки, чудово розмовляла украiнською.
– Вiн мае якесь iм’я? – почала здалеку Власта, кивнувши на ведмедика. Спробувала всмiхнутися.
Крiстiна виглядала змученою, iй не вельми хотiлося говорити, проте ця жiнка викликала довiру. Значно бiльшу, нiж подруга татка. Дiвчинка наразi мало розумiла, що сталося, однак цiлком усвiдомлювала: вiдбулося щось дуже страшне. Колись вона бачила подiбне: тодi пiсля хвороби померла ii мама. Так само лежала i не ворушилася. Вiдтодi Крiстiна нiколи ii не бачила. А татко пояснив, що матуся потрапила до iншого, кращого свiту. Крiстiна майже забула, як вона виглядала, проте добре пам’ятала тепло, яке йшло вiд неi, i запах – запах квiтiв. Їi мама завжди пахла квiтами, що росли в них у садку в Італii.
Власта витерла дiвчинцi рукою кутики очей, у яких i досi лишалися всохлi сльози. Якусь мить дитина дивилася на жiнку-копа, потiм вiдповiла тремким голосом:
– Балу.
– Балу? – здивувалася Власта, але вiдразу згадала iсторiю про Мауглi. Саме там був ведмiдь на iм’я Балу.
– Як у мультику, – пояснила Крiстiна.
– А чим замазала? – запитала Власта.
– Ми малювали з татком наш будиночок в Італii, а Балу допомагав. Це вiн випадково тодi замурзався, – пояснила дiвчинка. Їй пригадалося, як вони з батьком пiвдня прововтузилися над малюнком. Випадково вона посадила iграшку у фарбу, i тiльки завдяки батьковi вони вчасно це помiтили. Тодi татко розповiв iй, що ведмедик умiе говорити. Пiсля малювання щасливi й зголоднiлi поiхали iсти пiцу. Один iз небагатьох днiв, якi тато присвятив лише iй.
Власта з розумiнням покивала головою, знову всмiхнулася i поправила чорне волосся дiвчинки, яке вибилося з хвостика.
– Крiстiно, менi потрiбно поставити тобi важливе запитання. Подумай добре, перш нiж вiдповiсти. Це допоможе нам зрозумiти, хто зробив погано твоему татковi. Розумiеш мене?
– Я вже не зможу з ним поговорити? – дiвчинка спрямувала на Власту по-дорослому гiркотний погляд. – Так само, як i з мамою?
– Із мамою? А де вона?
– Татко казав, у кращому свiтi. Говорив, що, як не хотiла б, вона не може звiдти повернутися. Але – щоб я не переймалася, бо iй там добре. А ще казав, що вона про мене i звiдти дбае й охороняе.
Власта з жахом усвiдомила: «То дитя залишилося круглою сиротою?» Вiдразу подумалося про власну доньку, яка хоч була старшою та мала живого батька, проте жила з мамою, себто Властою, i крiм Власти нiкого не мала. Власта хвилювалася: що буде, коли, не дай Боже, iз нею, мамою, щось станеться? Що буде з дитиною? Чи забере ii до себе батько, який не те що алiменти справно платити не хоче, навiть не виявляе iнтересу, аби просто побачитися.
– Як ти вважаеш, хто мiг бажати зла твоему батьковi? – поставила запитання Власта, вiдiгнавши думки про особисте.
Дiвчинка замислилася.
– Можливо, твiй батько з кимось сварився, мав поганi стосунки? – спробувала допомогти Власта. – Можливо, вiн щось тобi таке розповiдав чи ти щось чула?
– Я чула, як вони сварилися з Артемом, – вiдповiла пiсля короткоi мовчанки дiвчинка.
– З Артемом? А хто це?
– Це таткiв друг. Вони ранiше часто зустрiчалися. Ми ходили всi разом гуляти: татко, Ілона, я i мiй малесенький братик Богданчик, Артем, Іванка та Сашко, а потiм, коли татко з Ілоною посварилися, то замiсть неi з нами вже ходила Вiта, – дiвчинка наморщила носик. – І вже без Богданчика, – додала, зiтхнувши.
– У тебе е братик? А де вiн? – занепокоiлася Власта.
– Вiн живе з Ілоною, вона його мама.
«Отже, розлучений, двое дiтей», – зробила висновок патрульна.
– Хто такi Ілона, Іванка та Сашко, можеш менi розповiсти?
– Ілона – дружина татка, але вони недовго були разом. А Іванка – дружина Артема. Сашко – маленький хлопчик, синочок Артема й Іванки. Вiн менший за мене, але старший за Богданчика, – розповiла дiвчинка, пригорнувши до себе обома ручками Балу.
– Через що вони з Артемом посварилися? Знаеш?
Дiвчинка знизала плечима:
– Не знаю. Тато не казав, але в той день був дуже лихим i засмученим. Увесь день мовчав.
– Давно це було?
– Гм… – спробувала згадати Крiстiна, приклала вказiвного пальчика до рота i постукала ним по губках.
Власта всмiхнулася: дiвчинка видавалася дуже милою, нагадувала таке собi янголятко. Пухлi губки i щiчки, великi карi очi. Видно, що за нею добре доглядали: одяг акуратний та чистий (дiвчинка i досi була вдягнута в пiжаму), у вухах золотi сережки. Власта не без задоволення роздивлялася ii. Якби ж i вона могла балувати свою доньку подiбним одягом та iншими речами. Патрульна мимоволi озирнулася: кiмната також по-модному обставлена, усе зроблено, як для справжньоi принцеси.
– То було… – намагалася згадати дiвчинка, яку Властi вдалося розговорити: перша спроба (коли вони тiльки-но прибули на мiсце подii) виявилася марною. Мала сидiла в кiмнатi й вiдмовлялася будь iз ким балакати. Із другоi спроби вдалося сяк-так дiзнатися про подii минулого вечора, i ось тепер з’являлися новi деталi. – Позавчора. Нi. – Мала витягла руки з-пiд ковдри i порахувала на пальчиках: – Шiсть днiв тому, – сказала, пiднявши шiсть тендiтних пальчикiв. – Точно.
– Упевнена? А що було шiсть днiв тому? Що передувало сварцi?
Крiстiна знову знизала плечима, мовляв, не знаю.
– Артем прийшов до нас у гостi. До того я вже давно його не бачила. Чомусь вiн не заходив. Вони з татком пiшли до кабiнету, а потiм, дуже скоро, я почула, як вони сваряться. Тiльки слiв не розiбрала. У кiнцi сварки Артем крикнув, що «просто так татковi цього не пробачить». І пiшов, гримнувши дверима.
– Вiн так i сказав?
Крiстiна кивнула на знак згоди, притисла сильнiше ведмедика i поклала пiдборiддя йому на голову, вiд чого та вгрузла в тулуб. Дiвчинка не зводила з Власти гострих розумних оченят. Їй було цiкаво, про що думала тьотя.
– Я бiльше не побачу свого татка? – запитала маленька.
– Власто! – почула жiнка погук свого напарника, Валентина. Озирнулася й побачила, що вiн заглядае до кiмнати. – Приiхала слiдчо-оперативна група.
– Іду, – коротко вiдказала Власта, вiдразу пiдвелася i попрямувала до виходу. Подумки зрадiла, що вдалось уникнути надзвичайно неприемноi i складноi вiдповiдi на поставлене запитання.
На порозi ii зустрiла Вiталiна. Щойно Власта вийшла, молода жiнка вiдразу повернулася в кiмнату до Крiстiни. На мить патрульна зупинила свiй погляд на дiвчинцi. «Вона не любить цю Вiталiну», – зрозумiла з виразу обличчя малоi i, спохмурнiвши, зачинила за собою дверi.
* * *
