скачать книгу бесплатно
Одiссея практиканта
Володимир Кривенко
Зустрiчаючись з друзями, згадуючи минуле, як правило, питаемо i друзiв i себе: – А чи справдi то було? – А чи справдi тi подii траплялись саме з нами? – Наче зовсiм нещодавно… а й справдi, коли ж то було? – Та вже рокiв 30… 40… 50… минуло… – Та бути ж такого не може! Це ж було, наче, вчора! – Ну, не вчора, навiть не позавчора, але ж було! І було саме з нами… Найяскравiше згадуеться те, що, на той час, трапилось вперше, тодi, коли ще не притупилось гостре вiдчуття новизни. Це невеличке оповiдання-спогад про те як починалась моя довга дорога в якостi налагоджувальника, що пролягла Украiною, тодiшнiм Союзом, закордоном… Спогади… спогади… Нашi спогади найбiльш дошкуляють, на жаль, нашим найближчим, бо вони, бiднi, вже чули-перечули цi iсторii десятки, а може й сотнi раз… Так моя теща нещадно обривала спогади мого тестя про вiйну, полон, концтабiр, бо нецiкаво було iй ще i ще раз те слухати. Так само i мене i всiх нас обривають нашi, стомленi нашими спогадами, найближчi… – «Кому потрiбнi твоi спогади?»… Колись спитав я, я свого, на жаль, вже покiйного, друга дитинства: – Порадь, друже, як реагувати на це образливо-болюче питання, що вiдповiсти? – А так i скажи, – вiдповiв вiн. – Так i скажи, – «Це потрiбно менi!» – Чи не буде це виявом егоiзму з мого боку? – «Я хочу… менi потрiбно… Терпiть мене»… – Ну, по-перше, – це яскравий вияв егоiзму, не так з твого, як з iх боку, а по-друге – не ставай на горло своiй пiснi. Можливо комусь буде не лише цiкаво, але й корисно пройти з тобою плiч-о-плiч, бодай кiлька метрiв, мирними «шляхами твоеi бойовоi слави» – не лишай iх такоi можливостi! Отже, шановнi моi читачi, запрошую вас в тi, вже далекi шестидесятi… в мою юнiсть.
Володимир Кривенко
Одiссея практиканта
Перше вiдрядження
Частина перша
Господи! Оце щастя, в яке навiть важко повiрити! Я в повiтрi!!! Я лечу на АН 24 в незнайомий менi Миколаiв у перше в моему життi вiдрядження для проходження лiтньоi практики. За те, що мене, студента, кадровi налагоджувальники будуть вчити уму-розуму, менi не тiльки будуть платити зарплату, за коштом фiрми возити на лiтаках, та iншому (крiм таксi) транспортi, але й годувати за 2.60 в день!..
За якийсь час це стало нормою, а потiм вже й не вистачало, i навiть дратувала скупiсть наших, невiдомо ким i коли створених норм, щозахищали нашi молодi органiзми вiд тотального переiдання… Але тодi менi було дуже нiяково одержати стiльки грошей тiльки за те, щоб мене чомусь навчили… Менi платили, аби я тiльки вчився… Було, колись, й таке…
Я прикипiв до iлюмiнатора до, болi в очах, вдивляючись в вечiрнiй краевид, що пропливав пiд крилом лiтака.
– Ну що, студент, пiдморгуючи Едiку, сказав, повертаючись до мене, Вiктор:
– Що треба робити пiсля того, як колеса цього генiального витвору людськоi думки торкнуться землi?
– Ну… спитати в когось з мiсцевих як дiстатися до того мiстечка, i де той винзавод, де ми маемо працювати, трохи невпевнено, вiдчуваючи якийсь пiдвох, промовив я.
– Ти що, алкоголiк? Ладен з лiтака вистрибнути, аби швидше до винного заводу добiгти? Але ж вiн не в Миколаевi, потерпи до Веселинова… i далi зi спiвчуттям:
– Що, дуже сушить пiсля вчорашнього?
– Якого «вчорашнього»? Ви що, хлопцi, я взагалi майже не п’ю.
– Ха! Розсмiшив! Корова, i та п’е. А щоб студент…Едiк! Ти ще не забув нашi студентськi роки?
– О-о-о! То були часи! Едiк замрiяно примружив очi, згадуючи щось дуже-дуже приемне, а потiм, скоса глянувши в мiй бiк, щоб у мене не виникло сумнiвiв, удавано спрагло ковтнув, облизавши тонкi губи.
Прилетiли ми до Миколаева пiзно ввечерi. Дорогою з аеропорту моi колеги наввипередки розписували принади готельного життя. Хвалились, що за «Украiнську з перцем» ми не лише отримаем(о) пречудовий номер, навiть тодi, коли iншi, менш досвiдченi претенденти, можуть лише помилуватись табличкою «мiсць немае».
– Та за таку нашу «вiзитку» вдячний адмiнiстратор просто на руках занесе нас до номеруа, та ще й колискову на нiч поспiвае…
…Дiйснiсть виявилась бiльш суворою, нiж очiкувалось. Наше поява в готелi з «Золотим ключиком» у виглядi за «Украiнськоi з перцем» ажiотажу не викликала. По вестибюлю в повнiй безнадii з кутка в куток тинялося пара десяткiв конкурентiв з такими ж «ключиками», як наш, з «Киiвськими тортами», та з якимись загадковими пакунками, але мiсць все одно нi для кого не було.
По радiо пролунав гiмн Радянського Союзу. Диктор побажав всiм спiвгромадянам спокiйноi ночi i пiшов спати. Колеги моi, давно вже втративши самовпевненiсть, розмiрковували: чи все ж почекати обiцяних пiсля другоi години ночi розкладушок прямо в вестибюлi, чи якось дiставшись до вокзалу, переночувати на лавах залу очiкування. Вiктор, трохи пом'явшись, сказав:
– Взагалi-то в мене е де переночувати, але вести туди всiх вас я не можу, самi розумiете…
Едiк, збивши непокiрну чуприну, теж промовив, якось загадково i трохи з жалем поглянувши на мене:
– Так у мене тут теж «номер» у мiстi е, де мiг би притулитись, але теж одномiсний…
– Так ви що, з-за мене отут з тим «Золотим ключиком» стовбичите?
– Ага! – хором вiдгукнулись Вiктор з Едiком. – Прямо, як тi персонажi з мультику» Двое из ларца, одинаковых с лица», – подумалось менi.
– То вiдправляйтесь, не муляйте очi, а «Золотий ключик» ми для iншоi мети пристосуемо… Ну, хоч би, щоб познайомитись…
Колеги знову перезирнулись.
– Так ми ж, наче, за тебе, студент, вiдповiдаемо, якось нерiшуче промовив Вiктор.
– А я думаю, нам хвилюватися нема чого. – Якось з полегшенням сказав Едiк. – Бачиш, як вiн зрiло, щодо «Золотого ключика» запропонував? Значить в ситуацii розбираеться, в халепу не вскочить, а ранком зустрiнемось, та й поiдемо далi.
– Ти, Едiк, завжди був егоiстом, – радiсно i теж з полегшенням сказав Вiктор. І до мене:
– То що, ми пiшли?
– О, а ви ще тут? – «здивувався» я. – Ми ж, наче, вже домовились!
– Ну, тодi бувай, на добранiч!
– І вам добре виспатись!
Хлопцi пiшли, а я трохи повештавшись по вестибюлю, вийшов на ганок готелю. Повз готель проходив наряд мiлiцii, мiлiцiонер i, як тодi було заведено, з два дружинника. Я витяг сигарету з пачки BONDу, яку перед вильотом з великими складностями добув «для представництва», клацнув запальничкою, раз, вдруге, втрете… Батькова безвiдмовна, ще фронтова, запальничка, але бензин скiнчився…
– Не хоче? Поцiкавився мiлiцiонер, пiдходячи ближче. – А от у мене сiрники е, а сигарети скiнчились…
– «Нет в мире совершенства», вiдповiв я словами Екзюперi i сумно похитав головою.
– То може якось виправимо ситуацiю? – засмiявся мiлiцiонер, простягаючи менi сiрники. Я запалив сигарету, випустив клуб диму i простягаючи сiрники i пачку дорогоцiнного BONDу мiлiцiонеру сказав:
– Навряд.
– Чому? – Запалюючи й собi сигарету спитав мiлiцiонер.
– Чому? Та тому, що приiхав я до вас, наладку автоматики на вашому винзаводi робити, а ви мене он як зустрiчаете, маю тепер от тут на сходах ночувати.
– А що, мiсць немае?
– А чого б це я тут вночi вештався, якби були? Вже б сьомий сон додивлявся…
– А ти сам звiдки? Запитав мiлiцiонер.
– З Киева, вiдповiв я, але тут на те не зважають…
– Ой, правда? – Зрадiв мiлiцiонер. – i я з Киева, а тут на практицi.
– То ти ще й земляк? – удавано розгнiвано запитав я. – Ну, то зроби для земляка добре дiло – влаштуй на нiчлiг.
– Так я ж… – зам'явся мiлiцiонер, – я ж практикант тiльки, i в чужому мiстi…
– Ти не практикант, а мiлiцiонер, а мiлiцiя, як мене ще в школi вчили – «мене береже»! Тим бiльш, що я земляк, i не байдикувати, а працювати сюди приiхав.
– А може його в дiжурку? – подав голос один з дружинникiв. – Земляк все ж!
– В дiжурку не можна, – похитав головою мiлiцiонер, – там начальство час вiд часу з'являеться, влетить так, що потiм буде що згадувати… От, хiба що в червоному куточку, пiд Фелiксом… Тiльки там не дуже зручно, тапчан такий жорсткий…
– А менi, хоч пiд Карлом, хоч пiд Фридрiхом, аби виспатись, бо весь день на ногах, та ще з цiею осоружно-важкою сумкою – подумав я, а вголос сказав:
– Нема питань, я звичний, ведiть!
– Ну, то пiшли?
– Пiшли, от тiльки речi заберу.
Таким чином першим готелем в моему життi став райвiддiл мiлiцii мiста Миколаева.
Тапчан, обтягнений чорною шкiрою, i справдi був не з леб'яжогопуху, особливо боковi качалки… Спав я, однак, на диво, «як убитий». Прокинувся десь о пiв на восьму. Черговий, що був попереджений про мою присутнiсть «пiд Фелiксом», привiтався i ввiчливо поцiкавився:
– Ну, як тобi спалось у нас?
– Дякую, пречудово! Вiк би у вас ночував!..
– О-о-о, не треба так казати, – засмiявся черговий, – бо ще збудеться…
Пригостивши чергового на прощання BONDом, я вийшов в ранковий Миколаiв i досить бадьоро потяг свою сумку до готелю. На мое здивування, Едiк вже чекав на мене.
– Де ти був? На вокзалi ночував?
– Нi, – в мiлiцii…
– Та ти що? – аж зблiд Едiк.
– Що накоiв? Що нам тепер на фiрмi скажуть? – Почав бiдкатись вiн. – Тобi що, а нам прогресивки тепер, як своiх вух весь квартал не бачити!.. То що сталося? Може ще якось викрутимося?
– Та ви вже й так викрутились; кинули мене напризволяще, а самi у своiх подружок пiд боками вигрiвались…
– Вигрiвались? – аж пiдскочив Едiк. – То, може, Вiктор i досi вигрiваеться, а я всю нiч отут на асфальтi вигрiвався, бо там зiрвалося, а з вокзалу поперли, бо там, бач, тiльки з квитками можна ночувати… Я, оце думав, дочекаюсь тебе, та й поiдемо самi, а Вiктор, як вигрiеться, то хай наздоганяе… А тут, виявляеться ще з мiлiцiею треба домовлятися… То що ти встиг скоiти?
– Та не переживай ти за вашi вуха, побачите ви iх, – пiдморгнув я Едiку.
– Якi ще вуха? – не зрозумiв Єдiк.
– Ну, прогресивки вашi, хоч, як по-чесному, то слiд було б iх у вас таки вiдiбрати. А в мiлiцii я у друзiв-землякiв гостював, ще запрошували… Едiк недовiрливо похитав головою.
– Не брешеш?
– Отакоi! Йди, спитай, тут недалечко.
– Ти дивись, який ти, студент, i в мiлiцii вже корешiв встиг завести! Добре, якщо не брешеш. Ну, ходiмо.
– А Вiктор? Може почекаемо ще трохи?
– Та пiшов вiн… Хай тiшиться-вигрiваеться, не маленький, наздожене!
– То ми на автовокзал?
– Нащо? В тебе зайвi грошi? Вчись, студент, може, колись, з тебе люди будуть… Зараз ми доберемось до траси, а там автостопом до Веселинова на шару.
– То чи варто, не бiльш карбованця зекономимо.
– А ти хiба не чув, що копiйка до копiйки – копа вимальовуеться. Ти знаеш скiльки нам за цей мiсяць по Миколаiвщинi наколесити доведеться? Веселиново, Вознесенське, Першотравневе, Арбузинка, Баратовка i знову Миколаiв. Це ж за 250–300 км. набiжить. Добре, якщо ще туди-сюди кататись не доведеться, якщо щось з ладу вийде…
– Так нам же всi цi переiзди-перельоти вже наперед оплатили, – розгубився я.
Едiк звiв очi до лоба i похитав головою.
– Нема про що, студент, з тобою зараз розмовляти. Роби, як я кажу, потiм зрозумiеш, якщо порозумнiшаеш… Запам'ятай, зупинятимемо тiльки вантажiвки, там нормальнi люди, не жлоби, завжди можуть за спасибi пiдкинути, а легковики – то як таксi… Нехай собi себе й везуть…
І от ми вже на трасi. Йдемо-волочимо непiдйомнi сумки, безперервно озираючись i «голосуючи». Нiхто не зупиняеться i Едiк каже, що тут мiсце незручне, бо недалеко перехрестя дорiг i треба йти далi, ще метрiв 200–300… Йдемо вздовж траси, обливаючись потом. Дiйшли, зупинились, чекаемо, а траса чомусь спорожнiла. То бiгли, ледь не бампер в бампер, а тепер, коли ми вже зайняли потрiбну позицiю – нiкого!
– Вони що, знущаються? Ну, просто, як змовились! – бурмоче Едiк.
І тут, викликавши у нас нервовий смiх, якось поволi, повз нас пройшов рейсовий напiвпорожнiй автобус на Веселинове. Водiй уважно подивився на нас, але ми не проголосували – ми ж економимо!..
Близько години ми отак, на спецi, в пилюцi, семафорили i я вже ладен був повернутися до автостанцii, кинувши Едiка з його «наукою», коли на порожнiй трасi з'явилася «Победа» яскравого жовтогарячого кольору. Пам'ятаючи Едiкову умову щодо легковикiв, я не вiдреагував на ii наближення, але в Едiка терпець урвався. Вiн зненацька задрiботiв ногами та замахав вiльною рукою, виконуючи якийсь шаманський танок з сумкою замiсть бубна. Машина йшла з досить великою швидкiстю, але камлання подiяло i, прокотившись ще кiлька десяткiв метрiв, «Победа» зупинилася. Звiдки й сили взялися! Едiк, здимаючи куряву, помчав до машини. Я бачив, що в салонi е люди i тому, без всякоi надii, тягнучи осоружну сумку, теж поволi почвалав до «Победи». Едiк, вiдкрив заднi дверцята, щось спитав у водiя, а потiм, обiйнявши сумку обома руками, притиснувши ii, як рiдну, до живота, полiз задом на сидiння i, вже закриваючи дверцята, гукнув менi, що мiсць нема, i що вiн буде чекати НАС в готелi… Хряпнули дверцята i я лишився, як вночi в готелi, знову один… «Берлин рушив, а Івася курява покрила…» – чомусь згадалась поема Шевченка…
– От, гад! І ж це вже вдруге пiдряд! Якось втомлено-беззлобно подумав я. Хоч би сумку мою забрав, все ж легше було б! А втiм, навiть добре, що сумка зi мною. Я ж з ранку, не те, щоб поснiдати – води нi краплi не випив, а у мене там i пачка печива i пляшка ситра, ще Киева. Було вже за полудень. Я примостився бiля придорожнього стовпчика на бетоннiй плитi, що, чомусь, лежала поруч i, вже не звертаючи уваги на автомобiлi, заходився дiставати своi припаси. Не встиг я ще добути iх, як вiдчув, що за моею спиною зупинилась машина. Озирнувся – газон з будкою. І водiй i пасажир в мiлiцiйних кашкетах… Незнайомi… Пронеслась думка: – може я щось не те, чи не там роблю??? Але мiлiцiонер з лейтенантськими погонами, через вiконце з опущеним склом доброзичливо запитав:
– Тобi куди, хлопче?
– Менi, товариш лейтенант, до Веселинова треба, вже годину голосую – нiхто не бере… А у мене ж вiдрядження, – про всяк випадок, додав я.
– О-о-о, чудово! Ми якраз туди. Тобi на завод, чи до готелю?
– До готелю. Влаштуюсь i на завод.
– Добре, сiдай! І тицьнув великим пальцем правоi руки позад себе в сторону будки. Я радо пiдхопив свою напiврозкриту сумку i пiдбiг до розчинених дверей фургона. З дверей визирнув усмiхнений сержант, простягаючи руку за моею сумкою. Сержант сидiв на довгiй лавцi, спиною до кабiни в вузькому проходi, розташованому поперек машини. Лавка була довга, але ii всю займали якiсь баби з кошиками. Вiльного мiсця не було… Я розгублено запитав:
– А менi куди ж? У вас же мiсць нема!
– Як то нема? – здивувався сержант. – Та ми ще чоловiк 15–20 пiдвезти зможемо, i гостинно вiдсунув загратованi дверi входу в головне, напiвтемне, примiщення фургону, одночасно, засовуючи туди мою сумку…
– Ласкаво просимо!
Хоч пiсля яскравого сонячного свiтла мене огорнула майже повна темрява, менi здалося, що в дальньому кутку фургона щось ворушиться.
– Так там же хтось е!
– То нiчого, не бiйся, вiн смирний, тiльки кишенi тримай мiцнiше, бо то спецiалiст! Ну, що було робити, вмощуюсь на лавi, в куточку, ногами пiдгорнувши пiд себе сумку.
– Сержант! Ти ж не переплутай нас, коли приiдемо, бо ми, хоч в одному автозаку, але в рiзнi готелi…
