скачать книгу бесплатно
Степан виявився гарною, товариською людиною, а оскiльки вiн не був обтяжений власним вантажем, то дуже активно допомiг кожному з нас впоратись з нашим. Отже розмiстились, забивши рюкзаками-валiзами майже весь простiр в купе, включаючи прохiд мiж лавками. Спустити ноги з полки було просто нiкуди, а щоб вийти з купе доводилось йти по лавцi, спираючись руками об верхню полицю.
Провiдник намагався здерти з нас бакшиш «за перевищення дозволеного вантажу» але ми сказали йому, що вантаж не наш, i хай йому Закордонпоставка вiдшкодовуе те перевищення… Провiдник погодився не чiплятися до нас, якщо ми пообiцяемо нарубати в тайзi дров для титану… Ми здивувалися, але погодились.
Отже рушили. В дорогу ми взяли ящик сухого вина i ящик газировки «Тархун». Ми планували випити «Тархун» в дорозi,а вино, збирались зберегти на новосiлля, але ж iхали ми п'ять дiб i практика з теорiею рiзко розiйшлась…
Спека… Страшенна червнева спека i невимовна духота… Раз у раз змушенi ми були вгамовувати спрагу «сухоньким», розбавляючи його «Тархуном»…
…В Монголiю приiхали два ящики з порожнiми вже пляшками…
Отже завантажились, iдемо!
Нiкому з нас ще не доводилось перебувати в купе потягу бiльше доби, отже до деяких фiзiологiчних особливостей в далеких переiздах ми були зовсiм не готовi; – Помити окремi дрiбнi (порiвняно з ходовою частиною) деталi органiзму, що природою розташованi трохи нижче пояса не викликало великих проблем. Це нескладно було зробити в туалетi теплою водою навiть при швидкостi потягу, що на Транссибiрськiй Магiстралi перевищувала 100 км/год., а от як привести до ладу пропiтнiлу, з ароматом старого оселедця, верхню частину того ж органiзму?
Вихiд був знайдений наступноi доби, коли вищеописаний аромат став вже iсти власнi очi, i вже незручно було на обiд до ресторану ходити, хоча i вiд iнших вiдвiдувачiв ресторану теж не «Chanel № 19 Poudre» вiдгонило…
Нам дiстався останнiй, вiсiмнадцятий вагон i тому, вся пилюка, пiднята попереднiми вагонами, була наша. З зачиненими вiкнами – не було чим дихати, а свiжий вiтрець був рудувато-сiрого кольору… До того ж переднi вагони слухняно котилися за тепловозом, а наш грайливо матлявся, як той хвiст собачий. Склянки з чаем по столу, як живi, навперейми бiгали, червнева спека змусила нас тримати вiкна по обидвi сторони вагону вiдчиненими… Постiльну бiлизну в кiнцi рейсу ми вже називали не бiлизною, а сiризною, а то й чорнизною… І все ж попри цi всi недолiки, як виявилось, наш вагон мав незаперечну перевагу перед iншими вагонами!
Ми вжене сподiвались на прихильнiсть до нас захисника подорожуючих св. Миколая, але те, що ми помилково вважали неприхильнiстю, насправдi виявилось турботою!
Наш, останнiй вагон потягу, на всiх станцiях спинявся бiля гiдрантiв, з яких подавали воду, поповнюючи вагонний запас.
На другу добу мандрiвки наш провiдник, на наше прохання, облив з того гiдранту наше замурзане вiкно i у нас, в усiх одночасно сяйнула думка: – якщо вiкно можна, то чому б i нам не спробувати? Правда, вода крижана, навiть скло з нашого боку туманом вкрилося… Але ж ми налагоджувальники! Нам не звикати долати непереборнi труднощi!
Ми створили щось подiбне артилерiйському розрахунку: пiд час тривалоi зупинки ми, не поспiшаючи, нiби гуляючи, обходили наш ешелон ззаду. Один, сторожко оглядаючись, йшов до гiдранту, другий розкручував i тримав шланг, третiй – мило, рушник i спортивну куртку четвертого, а четвертий мився пiд таким крижаним струменем, що аж дух перехоплювало… За кiлька хвилин, (яких нам цiлком вистачало) лунала триповерхова лайка станцiйного робiтника, що загрозливо наближався… Кран миттево закривався. Той, хто тримав шланг i той, хто тримав рушник i одяг, швидко витирали i одягали купальника i, поки станцiйний матюкальник добiгав до гiдранта, ми вже, оббiгши ешелон, змiшувались з синьо-спортивним натовпом пасажирiв на перонi. Через кiлька годин, пiд час наступноi зупинки, ми повторювали акцiю, змiщуючись на один номер розрахунку: – той хто мився вже крутив гiдрант, а той, хто тримав одяг i рушника – мився. І так далi, три днi поспiль, по колу…
Нам невимовно поталанило ще й в тому, що на вокзалах всiх великих мiст, крiм Ярославля, Новосибiрська, Омська i Тайшета, наш ешелон, чомусь, заганяли на запаснi колii, де ми могли «приймати ванну» майже безперешкодно.
А ще, перевага нашого, останнього вiсiмнадцятого, було в тому, що вiн був обладнаний «телевiзором»– вiконечком в заднiй дверi тамбура. Це був i штаб, i клуб знайомств, i курильний салон. «Клуб» працював 24 години на добу. Кожен новий вiдвiдувач, привiтавшись, неодмiнно питав:
– Ну, що там сьогоднi показують? Вiдповiдь, протягом п'яти дiб була незмiнною:
– Юрiй Сенкевич – «Кiноподорожi»… Якщо питання задавалось вночi, до дiалог продовжувався таким чином:
– А чому чорно-бiлий?
– Та, щось зiпсувався. Послали за майстром, обiцяв вранцi прийти – справити… Вранцi «картинка» вже була знову кольорова…
Була у нас ще одна втiха: – ранком другого дня мандрiвки, нещiльно зачиненi дверi купе рвучко розсунулись, i на порозi з'явився… Пiвторарiчний Микита Сергiйович Хрущов… Тобто точна його копiя в масштабi 1:4.
