скачать книгу бесплатно
Мiя та ii Еверести
Олена Кравцова
У Мii свiй ритм життя. Вона аутистка. Говорить дуже мало. Багато малюе. Малюе Еверест. Бачить яскравi сни, де вона говорить без упину, спiлкуючись зi своiм вiрним псом Мерсом та Еверестом, над яким завжди сяе сонце, яке Мiя сама малюе. Сонце, що нiколи не заходить. І зорi, якi нiколи не гаснуть. Щоразу Мiя долае своi вершини, своi Еверести: знайомиться з новою подружкою, Сiдерою, яка вiрить у те, що Мii все вдасться; починае по-своему спiлкуватися з вчителькою Домiнiкою, яка вiдвiдуе Мiю два рази на тиждень. Батьки та брат знову знайомляться зi своею донькою та сестрою, спостерiгаючи за тим, як дiвчинка змiнюеться. Мiя – дiвчинка, для якоi кожен новий день – випробовування, кожен новий день – Еверест, який ще доведеться здолати.
Олена Кравцова
МІЯ ТА ЇЇ ЕВЕРЕСТИ
У музицi тiльки сiм нот, i кожна важлива. Нота Mi (miraculum) може бути рiзною: вона е дiезною, е бемольною, але жоден музичний твiр не може без неi. Мiя – дiвчинка-диво, дiвчинка-Сонце, яке iй не набридае малювати усе свое життя. Мiя – дiвчинка-Свiтло. Вона з iншоi планети. Іi домiвка – Еверест, який щомитi рiзний: то схильовано визираючий з-пiд панамки, то впевнений захисник Мiiних мрiй. Вона щомитi долае своi Еверести i вiрить у щось свое, особливе, те, що не зрушити, те, що веде у свiт волошкових дощiв та прозорих метеликiв, якi вигадують добрi оповiдки…
Присвята дiтям-аутистам, якi живуть у своему свiтi, сповненому протирiч, мовчання, та багато чого, що нам, дорослим ще доведеться розгадувати…
Їi Еверест
Мiя – шестрирiчна дiвчинка, що любить гранатовий сiк дужче за персиковий, який любить ii брат Критас. Мiя – дiвчинка-сонце, дiвчинка Сонця. Вона аутистка, але вона незвичайна аутистка, вона велика фантазерка, i вона просто любить гранатовий сiк дужче за персиковий…
Мiя знае як зав'язувати шнурки, i це справжне досягнення, адже Критас у своi 10 заправляе своi просто у кросiвки. Мiя – дiвчинка дiева: вона малюе Еверест. Щоразу у неi вiн виходить рiзний: то поза хмарами, то пiд добрячим шаром чорнозему, то замiсть голови у мальованого голубим кота. Щоразу Мiя шукае той Еверест, i щоразу вона його знаходить. Бо вона – Сонце, а Сонцю легко знайти те, що десь ховаеться…
Критас схвильовано поспiшае додому: у нього передчуття, що щось мае статися. Думки спотикаються одна об одну, як кросiвки наступають то на один шкурок, що вибився з ритму, то на другий, який лiтае туди-сюди, весело пiдстрибуючи та смiючись над бiлявим пiдлiтком, який досi не навчився порядку. Критас не чуе свого серця, вiн майже летить, не за правилами перетинаючи вулицю, збиваючи осiнне листя, яке нерухомо до нього грiлося на осiнньому сонцi.
Мiя малюе Еверест. Вона не вмiе говорити горлом, вона говорить гирлом. Мiя – сонячна рiчка, що оповита спокоем та терпким запахом в'ялелого листя, яке ще з тiеi осенi лишилося у спокiйному закутку рiки на iм'я Мiя.
Вона малюе Еверест. Вона знае, що Еверест там, де вона зараз: у кутку, на шпалерах, якi давно вже перетворилися на полотно для нього, единого, для Евересту…
– Як ти? Не голодна? Не холодно тобi? Рученята посинiли аж! Нащо взяла холодну воду?! Ну як так можна! Я ж просив не брати моi фарби! Чому взяла масло? Ну я ж просив! Акварель? Масло таки? Гарно виходить! Чому чорний? Сумуеш знов? А, тут i синiй е… Гарно! А бiлий? Додаси бiлий? Неначе снiгом, так? Дуже гарно! То ти як, не голодна? А капцi де? А, ось один… А другий? Ти брала молоток? Цвяхи… Що ти де робила тим молотком? Так, я ще такого не бачив: нащо ти прибила до шафи капця? Щось нашкрябано тут… «Е… Ре…т». Що за «Ерет»? Це хто? Це що? Не розумiю… Ти не голодна?? У мене ще урок гiтари. Прийду за двi години. Ти ж нiчого бiльше не учвериш тут, обiцяеш? Цьом, я не затримаюся!!
Мiя розумним поглядом проводжае брата за дверi i продовжуе свою подорож. Вона малюе Еверест. Свiй Еверест. Сьогоднi вiн такий: чорний, потiм синiй, потiм бiла цятка збоку. Вiн високий. Вiн низький. Вiн красномовний. Вiн нiмий. Вiн холодний. Вiн осяяний сонцем. Вiн прибитий до шафи капцем. Вiн невловимий. Вiн – перше слово, нашкрябане цвяхом. ЕВЕРЕСТ – то брат не уважно прочитав просто.
І ця вершина взята!
Лист
– Мiя, ти спиш? – ледь чутно покликав сестру Критас.
– МІiiiiяяяя, я ж знаю, що не спиш: он пiд ковдрою ногами теревениш!
Слухай, тут менi одна дiвчинка написала… Ну, не лист, якщо чесно. Ну так, пару речень. Написала, що я гарно на гiтарi граю… Вони нещодавно переiхали. Пам'ятаеш, ми йшли вигулювати Мерса, а коло будинку розвантажували меблi? То вона. Руда така, розпатлана… Смiшна… Мiя, не спиш?
Мiя принишкла. Ноги повiльно склала одна до одноi i чекала, майже не дихаючи.
– Ти… той, не переживай. Я ж не женитися зiбрався. Просто менi приемно, розумiеш. Хм… Така руда… Смiшна така… Сподобалося iй… Чуеш, сестро? Сподобалося iй, кажу, як я граю… Чекай, а що я тодi грав? Ту нудну баладу? Точно! І каже, шо iй сподобалося?? Отакоi… Треба буде там всерединi попрацювати з акордами. Трохи ковтаю я там. Завтра гляну, що там по нотах… Я ж напам'ять граю… Так, треба буде…
Критас заснув з посмiшкою на вустах.
Дiти дорослiшали…
Руда
– Мiе, це Сiдера. Сiдера, це моя сестра Мiя. – Критас дещо знервовано представив свою подружку.
– Привiт, Мiя! У тебе класнi шорти. У мене теж такi колись були, – руда дiвчинка теж намагалася приховати свою знервованiсть. – Критас менi багато про тебе розповiдав. Казав, що ти гарно малюеш. Покажеш?
Мiя сидiла у кутку бiля свого намальованого на стiнi Евересту i розмiшувала паличкою фарби. Здавалося, вона нiкого не чуе та не бачить. Поряд спав Мерс.
– Мiе, будь ласка, покажи, що ти малюеш, – майже благав брат. – Вона зараз задумалася про те, яким кольором малюватиме… Мiе, а що ти малюватимеш?
Мiя крадькома глянула на Руду, потiм на брата, зiтхнула i продовжила розмiшувати фарби.
– Гаразд, не хочеш показувати, не треба. Вона не в гуморi сьогоднi, розумiеш? Але вона дуже гарно малюе. На усiх ii малюнках сонце! Класно вона сонце малюе! Нiхто так не вмiе! – сказав хлопець i пiдморгнув Сiдерi. Сiдера усмiхнулася.
