скачать книгу бесплатно
На вiру
Михайло Коцюбинський
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«На вiру» Михайла Коцюбинського – соцiально-побутова повiсть, присвячена темi складних родинних стосункiв***. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.
Михайло Коцюбинський
НА ВІРУ
І
Гнат сидiв у корчмi за столом, пiдперши голову рукою. На столi перед ним стояла пляшка з двома-трьома чарками недопитоi мутноi сивухи. Невелика чарка з грубого зеленого скла лежала перекинута коло жидiвського калача. Гнат частував сусiда Івана; але Івана хтось покликав, i Гнат лишивсь один.
В корчмi було мирно, як щонедiлi. В дверях раз у раз з’являлись постатi чоловiкiв у довгих свитах та високих шапках, парубкiв в коротких чугаiнах, гарних поясах та брилях. Молодицi, одягненi в червонi та синi спiдницi гарячоi барви, в коротенькi байовi «гвавтики», маяли розкiшними кiнцями квiтчастих хусток та побрязкували разками коралiв. Йшли пити до корчми, йшли i по горiлку, ховаючи пляшки в рукав або за пазуху. Шинкар й не вилазив з свого загратованого дерев’яними гратками «ванькирчика». Вiн усе точив з барильця та подавав половинчики, кватирки, пiвока, ока. Пiт великими краплями котився на його рудi вуса, i вiн обтирав його рукавом сорочки, поглядаючи на гостей хитрими сiрими очима.
В корчмi було душно i висiла iмла. Попiд стiною, за столом, сидiло кiлька чоловiкiв та кругловида гладка жiнка. Чарка кружляла по черзi, бесiда переходила в крик, рухи ставали жвавiшими, обличчя горiли. Гладка молодиця обмахувала червоне лице червоною хусточкою i приязно осмiхалася на всi боки. Деякi чоловiки смоктали люльки, i дим здiймався догори синiми струмочками. Запах горiлки, змiшавшись з важким духом бакуну, наскрiзь прочадив чорнi стiни корчми. Несказанний гомiн широкими хвилями вилiтав з корчми крiзь вiдчиненi дверi та вибиту шибку в вiкнi. І чого не було в тому гомонi? І гучна людська гутiрка, i жалiбний голос пiснi, i плач п’яноi баби, i писк жидiвськоi дитини. Бадьористi згуки скрипки та цимбали долiтали до корчми з-за стiни, де хлопцi наймали му дiвчатам, i змiшувались з празниковим п’яним галасом.
А Гнат сидiв, пiдперши голову рукою, i нiчого не чув. Вiн дивився на стовп сонячного промiння, що, продершись крiзь вiкно, лiг на стiнi чотирма золотими плямами. Сонячне промiння пригадало йому один щасливий день в його життi. Се було торiк, в такий самий веселий майовий день. Вiн стояв у садку пiд яблунею, вкритою бiлим цвiтом, i говорив з любою дiвчиною. Вона осмiхалась до його, казала, що любить його… «Пiду за тебе, присилай старостiв…» З радощiв вiн мало не збожеволiв. Та й як його не радiти, коли свiт зразу покращав: i сонце веселiше засяло, i пахощi з садкiв покотились хвилями, i озимина нiчогенько показуе на сей рiк, i сусiда Іван справдi добрячий чоловiк, – отак, хрiн його знае, за що й посварилися… Щастя не вмiщувалось у серцi, щастя розривало груди! Та чи довго ж тiшився вiн тим щастям? От прийшло лихо i, мов корова язиком, злизало щастя!.. Така вже його доля… щербата, мовляв. Кажуть-дiти щасливi; дитина не знае бiди, не знае лиха. Пусте! Скiльки сягае його пам’ять в час дитинства – усе не вбачае вiн себе щасливим, Вже на сьомому роцi почав вiн помагати батьковi в господарствi. Далеко ще до свiта, а вже батько будить вставати – худобу пасти чи в поле йти орати, за погонича. Господи, як не хочеться лишати нагрiтого мiсця, як тяжко розлучатись з солодким ранiшнiм сном! Та суворе батькове слово мов водою холодною обiлле прожене сон… А в полi добре, як сухо та тепло. Але в дощ, у негоду, в осiннiй холод змокле було, що й ниточки сухоi не знайдеш на спинi, сяде десь пiд кущем та кланцае зубами з холоду, та мориться голодом, бо що то за iжа – хлiб з цибулею! А мало його попобили й батько й мати, вернувшися з корчми п’янi або роз’ятренi гiрким бiдуванням? Та що про те згадувати! Найгiрш зробили, що померли, лишивши його на дев’ятому роцi сиротою… Вiддали його до пана в економiю товар пасти. Що вже тодi назнущалися з його досхочу, що наштовхалися! Правда – недовго пас вiн худобу: на зиму звелiв пан узяти хлопця до двору, в помiч льокаевi. Було – забагнеться панам погожоi води – льокай i посилае його до криницi. Тягне вiн здорову, важку баддю, повну води, а в очах аж позеленiе вiд великоi натуги… Руки й ноги тремтять, духу з грудей не можна добути… А слухати треба, бо льокай якраз нагодуе «товчениками»! І кожне мало право налаяти його, нехтувати iм, бо вiн сирота, мужиченя… Ще тодi, порiвнюючи життя панiв та мужикiв, вiн глибоко пересвiдчився, що бог не дав долi мужикам, що для мужикiв нема щастя на землi. Рiс вiн, росло i дужчало з ним те пересвiдчення. І справдi – де те мужицьке щастя, в чiм воно? Не зазнаеш того щастя дитиною, не зазнаеш його й вирiсши… Рано вставати, цiлий день працювати тяжко на спецi, у поросi, моритися голодом на пiснiй стравi та лягати натомленому без вечерi, бо не було кому зварити. бо всi були на роботi – ото мужицька доля. А в головi – як зав’язано, поночi; нiчого мужик не знае, не вiдае, що дiеться на свiтi, як запобiгти лиховi, як заслужити кращу долю… Шукае вiн часом тоi долi на днi чарки, та й там знаходить одно лиш лихо! А серце, хоч б’еться в мужицьких грудях, таки бажае щастя, таки рветься до кращого життя, живе надiею.
Раз – вiн вже парубкував тодi – йому здалося, що вiн розв’язав оту життеву загадку. От, якби мати вiрну дружину, тиху, сумирну, щоб перед нею можна було розкрити свое серце, показати, що там наболiло, запеклося, що труiть чоловiка; щоб вона пожалувала i своiм тихим, приязним словом, мов рукою, зняла всю вагу з серця. Тодi i сухар смачний, тодi i праця неважка! Шматок хлiба з водою, аби, серце, з тобою! Вiдтодi думка про вiрну, тиху дружину скрашала його безталання. Одружиться вiн, вiзьме жiнку по думцi, i горе навiки потоне в хвилях родинного щастя! Аби дiвчину нагледiти. І вiн наглянув дiвчину зовсiм несподiвано. Вiн косив ячмiнь, вона плоскiнь брала. Ниви iх були поруч. Дiвчина спiвала якусь пiсню. Йому сподобався голос дiвчини, i вiн подумав, що добре було б слухати таку пiсню в хатi довгого зимового вечора. Вони розговорилися. Вона розказала йому, що називаеться Настею, що сидить далеко вiд його на другому кутку з своею старою матiр’ю Явдохою. Йому вподобались здоровi сивi очi, що тихо сяли з-пiд довгих вiй та широких, як покоси, русявих брiв. І личко було гарне – трохи довгасте, але повне, з повними червоними устами. Смiялись лише очi та уста: пiдiймуться догори куточки червоних уст – i коло них набiжать двi коротенькi зморшки. Обличчя зоставалось спокiйним та сумовитим. Настя якось зразу припала йому до серця. Вiн не почував уже себе таким самотнiм, як перше, наче з’явилась у його яка близька родина. Вiн почав ходити за нею слiдком. Де Настя – там i Гнат. Жнуть на лану пшеницю – вiн поносить та поскладае в полукiпки ii снопи. Копають в пана буряки – вiн своiми буряками досипае ii мiрницi. Йому так любо брати на себе ii працю, попiльжити iй чим змога. Усе частiше постерiгав вiн, що в серцi його ворушиться кохання, тихе, приязне кохання, що воно обхоплюе цiлу його iстоту. І вiн не пручався вiд того нового чуття, вiн залюбки, охоче вiддавався йому, радiв iм. йому здавалось, що досi вiн не був цiлою людиною, iно половиною, що вiн знайшов другу половину свою i через те починае жити новим, повним життям. Уявити собi життя без Настi вiн не мiг, не вмiв…
А Настя усе була добра, тиха, сумирна. Багато говорити вона не любила. Усе слухае, що говорять другi, i всмiхаеться очима та куточками уст. Але як скаже слово, то так i влетить ластiвкою те слово до серця i, мов крильцями, розмае тугу. Тиха, як ягниця, нiжна, як голубка. Гнат почав ходити до iх хати. Ходили й другi парубки. Межи ними був здоровий та веселий парубок Петро. Не раз стискалося Гнатове серце, не раз зсувалися тонкi брови, коли безжурний Петро гнув всiлякi жарти, вигадки, весело по-дитячи смiявсь. Настя охоче слухала жартiв говiркого Петра i часом навiть забувала на Гната. З природи мовчазна, вона залюбки слухала веселу та гарну бесiду. Досада брала Гната, що вiн не похопиться бистрим словом, як Петро. З тоi досади Гнат ставав ще мовчазнiшим. Тiльки в серцi збиралась ненависть до Петра та жаль до Настi. Але скаже Настя ласкаве слово, вийде до його пiд яблуню – i вiн знов лине щасливою думкою в будучи ну. Настя, здаеться, любила його, але якось не важилась сказати йому рiшуче слово. Що було не спитае вiн: «Пiдеш за мене? присилати старостiв?» – вона в одно: «А я знаю?. Я тебе й так люблю…» Вже й подруга Настина, весела чорна Олександра, смiючись, каже: «Отсе, Господи! нявчить, наче кицька замлiла! Та ти кажи, чи пiдеш за його, чи не пiдеш, а то водить парубка-нi собi, нi людям!..» Аж ось одного майового веселого дня сказала Настя, стоячи пiд яблунею: «Пiду за тебе, присилай старостiв!» Вiн не тямився з радощiв. Третього дня пiсля тоi розмови Гнат з старостами йшов до Явдошиноi хати.
Добре пам’ятае вiн, як колотилось його серце, коли старости взялися за клямку i вiдчинили дверi. В хатi стояв гомiн. Петро з старостами сидiв на лавi. Стара Явдоха частувала гостей горiлкою й бажала дочцi та Петровi щасливоi долi. Настя стояла коло печi, пiдперши голову рукою. Гнат зрозумiв усе i враз почув, що в серединi в його щось обiрвалось, кров попливла з тiла, i вiн похолов, як мрець. В головi путалися питання: «як? що? за вiщо?» Старости щось говорили, вiн навiть не розiбрав гаразд, про що, мабуть, потiшали його; далi взяли пiд руки та, мов п’яного, вивели з хати. Несподiване лихо приголомшило Гната. Йому все здавалось, що вiн спить, що йому приснився важкий сон, i вiн силкувавсь прокинутись. Холодний вечiр трохи прохолодив Гната; перша його думка була побачити Настю та дiзнатись вiд неi, що се таке сталося, що вона робить з ним. Вiн схопився й побiг до Явдошиноi оселi. В Явдошинiй хатi було темно. На бiлiй стiнi чорнiли маленькi вiкна. Гнат став пiд вiкном i почав висвистувати пiсню, на яку Настя завжди виходила. Та дверi не одчинялись, хата стояла нiма, як домовина. Гнат десять, сто разiв висвистував ту ж пiсню, щораз голоснiше, думаючи, що Настя не чуе. А хата все нiмувала та дивилась на нього чорними вiкнами, наче череп очима-ямами. Кiлька разiв здавалось йому, що вiн виразно чуе, як заскрипiли дверi, стукнув засув, засовгали по сiнях босi ноги. Серце тодi переставала битись, i, спинивши дух у грудях, Гнат весь обертавсь в увагу… Але сiнешнi дверi щiльно приставали до одвiрка, а навкруги була нiма, мертва тиша., Гнат важко переводив дух, пiдходив до вiкна, пiд котрим спала Настя, та хотiв стукати в вiкно. Вiн спершу тихенько стукнув в шибку, далi дужче i дужче… Широко розкритi очi пильно дивились на дверi, ухо пожадливо ловило кождий згук В нiчнiй тишi i все одурювало сполохане та роз’ятрене серце. Дверi не вiдчинялись. Нетерплячка брала Гната. Вiн гриз би вiкно, гриз би скло, раму. Вiн головою висадив би вiкно та влiз би у хату, щоб хоч на хвилинку побачити Настю… Часом, серед такоi гарячки, вся енергiя його спадала, i якийсь голос говорив в нiм: «Навiщо?. Кiнець! Дiйшов до краю!» Але за хвилинку надiя побачити Настю, почути вiд неi, що все, що його мучить, – сон, мара, обхоплювала цiлу його iстоту, i вiн знов уперто ходив пiд вiкнами та чекав, чекав… Повний мiсяць освiчував блiде обличчя з тонким чорним вусом, широко розкритi, блискучi очi та розкуйовджене волосся. Якби хто глянув на його в ту пору, то, певно, подумав би, що то упир прийшов з того свiта i от-от щезне, лише заспiвають третi пiвнi…
Вже над свiтом, коли схiдний край неба спалахнув полум’ям i свiже повiтря виповнилось чудовою гармонiею пташиного спiву, Гнат, коливаючись, мов п’яний, поплентавсь додому.
В полудне прийшла до Гната його тiтка Мотря. Вона вже все знала. Їй так було жаль бiдного Гната! Скривдили бiдного сироту вороженьки лихii, бодай iм долi не було! Дання якесь дали парубковi, зчарували, а тепер знущаються! А все той циган – Олександра. Як узяла вговорювати Настю, як взяла вмовляти: «А вiн, сестрице, нероба, а вiн ледащо: змалечку служив у дворi за льокая, звик на легкiм хлiбi. Ти будеш бiдувати з ним, сестрице, бо вiн незугарен господарювати. До того ще сумовитий, невеселий… Нi поради, нi розваги. От Петро – багатир, хазяйська дитина, не тинявсь по наймах… Ще до того веселий, моторний i з лиця гарний, хоч води напийся. За таким чоловiком не знатиме жiнка бiди. А ввiйде до хати – то й хату звеселить…» А старе луб’я Явдоха й собi за Петром тягне, тим що багатир. Так заморочили бiдну Настю, що вона вже й каже: «Хто перший пришле старостiв, за того й пiду». А Олександра й переказала Петровi, щоб поспiшався, коли хоче дiвчину взяти… Проте Гнат не такий дурний, щоб журитись за Настею. Сього цвiту по всьому свiту! Є! Вiн вiзьме ще кращу та багатшу!.. Кожне тiтчине слово гострим ножем поверталось у серцi Гнатовому. То вiн, Гнат, нероба, вiн, що так тяжко працював у своiм життi, що за роботою не знав просвiтку! Вiн ледащо? Добре. Той нероба, той ледащо пiшле старостiв до Олександри. На злiсть Настi посватается.
