скачать книгу бесплатно
На заробiтки до Італii
Олена Контуш
В основу твору покладенi реальнi подii. Мова йде про жiнку, яка пiсля втрати чоловiка, пiсля глибокоi депресii, знайшла сили змiнити свое життя, виiхавши за кордон. Опинившись в чужiй краiнi, не розумiючи iноземноi мови, в глибинi душi знайшла тi почуття, якi роблять жiнку щасливою. Тiльки доля не завжди дае можливiсть пережити i витримати всi негаразди, якi iнколи чекають нас. Інколи здаеться, що життя проходить повз нас. І навiть, коли торкаеться нашоi душi, то залишае на нiй глибокi рани.
Олена Контуш
На заробiтки до Італii
Втрата
Ранок. Сонце сходить над горизонтом. Навiть не сходить, воно нiби зазирае iз-за дерев, запитуючи дозволу увiйти в наше життя сьогоднi. І Наталя посмiхаеться до нього. Вона кожного ранку вiтаеться iз сонцем. Їi чаруе ранок. Момент народження нового дня. Народження нових почуттiв, нових iдей, нових перспектив. Доля не подарувала iй задоволення вiд народження дитини. Вона нiколи не скуштуе тiеi справжньоi насолоди вiд народження «нового життя». Але ii вразлива душа i глибокий розум завжди будуть радiти народженню нового дня.
– Наталю, – голос чоловiка виводить ii зi стану гiпнозу. Сергiй заходить до спальнi.
Ти знову, як зачарована, стоiш бiля вiкна. Інколи я думаю, що ти боiшся проспати, як сходить сонце, тому й прокидаешся так рано й очiкуеш його кожного ранку.
– Який ти здогадливий. Менi справдi дуже подобаеться, як народжуеться новий день, – вона дивиться на нього своiми зеленими бездонними очима. Сергiй обiймае дружину.
– Який я все-таки щасливий, що зустрiв тебе. Ми разом вже двадцять рокiв i кожного дня я вiдчуваю все бiльшу любов до тебе. Ти моя едина. І менi нiкого i нiчого не потрiбно в цьому життi. Я щасливий.
– І я щаслива. Я кохаю тебе.
– І я тебе, – вiн цiлуе ii в губи. – Наталю, я знаю, що в тебе лекцii сьогоднi розпочнуться з дванадцятоi дня, але менi потрiбно в унiверситет на десяту, тому хочу попросити, щоб ти мене пiдвезла.
– Добре. Я тiльки одягнуся, приведу себе в порядок. Менi потрiбно пiвгодини.
– А я тим часом зiйду вниз в аптеку. Закiнчилися таблетки вiд тиску, – вiн виходить iз кiмнати.
Наталя ще раз милуеться сонцем, яке вже пiднялося настiльки, щоб заволодiти свiтом i душею Наталi. У ваннiй кiмнатi, дивлячись у дзеркало, вона бачить ще молоду, вродливу жiнку. Щасливу жiнку. Так, доля обiйшлась трохи несправедливо з ними, не давши iм можливостi бути батьками. Але все решта – це казка. Вони кохають одне одного ще iз студентських рокiв. Порозумiння мiж ними i прагнення досягти гармонii, дають сенс iхньому життю. Вони навiть працюють разом. В унiверситетi, окрiм поваги вiд колег, користуються любов'ю студентiв. Вони з Сергiем щаслива подружня пара, щастя яких не може зруйнувати нiщо i нiколи. От правда, тiльки кредит на квартиру порушуе iдилiю щасливого життя. Але маючи двi зарплати, i це можна пережити. Спокiй весняного ранку порушуе сирена швидкоi допомоги. "Проiхали прямо пiд нашими вiкнами – Зi самiсiнького ранку – Що могло статися?» Думки пролетiли в головi вихором. Вона нiколи не шукала пригод на свою голову, тому й цього разу, почувши сирену швидкоi, продовжувала одягатися, щоб бути готовою, коли повернеться чоловiк.
Наталя була вже одягнена i встигла приготувати снiданок. Але Сергiй усе ще не повертався. «Можливо, черга в аптецi?» – думала вона, намотуючи кола по квартирi. Вiдчуття тривоги i неспокою не покидало ii вiд того часу, як проiхала карета швидкоi.
Несподiвано задзвонив телефон.
– Алло, квартира Крислюкiв?
Голос Наталii звучить тихо, вона здивована, хто може телефонувати в цю пору.
– Вибачте, будь ласка, що ми турбуемо з самого ранку, але в таких випадках у нас немае вибору. Ми дзвонимо з обласноi лiкарнi. До нас привезли чоловiка, в якого стався серцевий напад на вулицi. У телефонi був ваш номер, записано: «Дiм».
Земля зникае з-пiд нiг у Наталi.
– А на якiй вулицi це сталося- запитуе вона голосом, в якому ще теплiе надiя, що то не ii Сергiй. Не може бути вiн. Вiн не мiг так вчинити з нею.
– Вулиця Пушкiна, 49, ми б хотiли, щоб Ви приiхали до нас.
– У якому станi мiй чоловiк- Наталя розумiе, що це Сергiй i боiться впасти в розпач, боiться, що не зможе витримати такого удару долi.
– Приiздiть i ми все вам роз'яснимо.
Дорогою до лiкарнi Наталя все ще мала надiю, що вся ця iсторiя не стосуеться ii сiм'i. Що той чоловiк у лiкарнi не ii Сергiй. Вона ще не усвiдомлювала всю трагiчнiсть ситуацii. Навiть вийшовши з авто i направляючись до вiддiлення швидкоi допомоги, душа просила допомоги в Господа.
– Добрий день, менi дзвонили з вашоi лiкарнi, що було привезено чоловiка з вулицi Пушкiноi, 49 з серцевим нападом, – Наталя докладае чималих зусиль, щоб голос ii був спокiйним.
– Зачекайте хвилинку, я покличу лiкаря, – молода медсестра пiднiмаеться, щоб вийти з-за столу. Вона вiдходить i згодом повертаеться з лiкарем – сивим чоловiком рокiв сорока п'яти з сумними очима.
– Добридень, – простягуе руку Наталi, щоб привiтатися. – Перед тим, як ми пройдемо, щоб ви розпiзнали чоловiка, хочу зауважити, що, можливо, це не ваш чоловiк. Зараз ми разом у всьому розберемося. І ще хочу сказати, що менi дуже боляче i прикро вiд того, що ми не змогли нiчим допомогти. Коли лiкарi швидкоi допомоги прибули на мiсце, чоловiк уже був мертвий.
Вони йшли по коридору, який здавався Наталi дуже довгим i таким, що нiколи не закiнчиться. Лiкар з сумними очима практично констатував смерть пацiента, але для неi то була чиясь iсторiя. Вона й досi не усвiдомлювала, що все це сталося з нею. Що то вона зараз знаходиться в лiкарнi, щоб опiзнати тiло свого чоловiка. У напiвсвiдомому станi вона йде слiдом за лiкарем, не взмозi вимовити нi слова. Тiльки в той момент, коли зайшли в палату, жiнка зупиняеться.
– Лiкарю, менi потрiбно двi хвилини.
– Звичайно, я вас розумiю.
Тiло накрите бiлою простинею. Вона розумiе, що ситуацiю не можна змiнити, але до останньоi митi чекае, що щось змiниться. Їй здаеться, що вона спить i бачить поганий сон. І от зараз прокинеться i все це зникне. Але час проходить i нiчого не змiнюеться.
– Я готова, – вона кивае головою. Лiкар вiдхиляе простиню. Крик вириваеться з грудей Наталi.
– Це мiй чоловiк Сергiй, – слова застрягли в горлi. Голова йде обертом. Земля йде з-пiд нiг. Лiкар пiдхоплюе Наталю пiд руку, не даючи можливостi впасти на тiло чоловiка. Вiн був готовий до того, що ця жiнка втратить свiдомiсть. Дуже вже тендiтною i блiдою вона йому здалася в той момент.
Скiльки горя i болю може витримати людське серце- Скiльки страждань i слiз може перенести людська душа- Наталя не може дати вiдповiдi на цi запитання. Їi серце закам'янiло ще тодi в лiкарнi, в той момент, коли вона побачила обличчя свого Сергiя – блiде i мертве. Вiд тих пiр ii серце не може вiдчувати нiчого. Душа ii померла разом з чоловiком. Вона не розумiе, як пережила цi останнi днi. Ледь пригадуе день поховання. Друзi, родичi…слова пiдтримки i спiвчуття. Але iй цього всього не потрiбно. Нiхто i нiколи не поверне для неi Сергiя. Нiякi слова не взмозi заповнити пустоту в ii душi. Нiчиi сльози не омиють серце вiд болю втрати. Вона навiть не плакала. Можливо iз-за того, що лiкар зробив укол заспокiйливого- А можливо, вiд того, що не було слiз в очах. Вона виплакала всi сльози за тi два днi, що передували погребiнню.
Пройшов усього-на-всього тиждень з того щасливого ранку, коли Наталя милувалася сонцем. Коли востанне бачила свого Сергiя живим. Сьогоднiшнiй ранок такий гарний, як i тиждень тому, але вона цього не бачить. Бо вже три днi, як не виходить з квартири. Не хоче бачити сонце, не хоче бачити ранок. Не хоче бачити, що свiт продовжуе iснувати, нiби нiчого не сталося. Люди живуть своiм повсякденним життям, своiми турботами, своiми проблемами. Життя рухаеться вперед. Тiльки для неi воно зупинилося. Їi серце не вiдчувае нi горя, нi болю. Їi душа страждае. Страждае вiд усвiдомлення того, що життя вчинило з нею так жорстоко. Вона не була готова до того, що сталося.
Минають днi. Проходять тижнi. Але вона не вiдчувае, не усвiдомлюе, що час проходить. Лiкар приписав лiки, якi допомагають iй залишатися спокiйною. І все одно вона плаче. Плаче постiйно, хоча напади iстерики вiдбуваються бiльш спокiйно. Друзi, якi в першi днi трагедii хотiли чимось допомогти, згодом зрозумiли, що iм тут не радi. Та й хто може витримати цей погляд, повен самотностi i болю- Хто може витримати сльози жiнки, яка вже навiть не пам'ятае, чому вона б'еться в iстерицi- Чому вона постiйно плаче- Здаеться, що вже нема виходу з цього чорного тунелю. Наталя жила своiм життям. Прокидалася i засинала в лiжку, з якого могла не вставати цiлими днями. У квартирi нiхто не прибирав. Бiлизну нiхто не прав. Їi iснування зiйшло до абсурду. Здавалося б, все закiнчилося, але доля даруе завжди другий шанс. Це сталося пiсля обiду в один з тих одноманiтних днiв, якi проходили один за одним, не приносячи нiяких змiн в життя Наталi. У дверi подзвонили. Але вона, як завжди, не вiдреагувала. Повернулася на iнший бiк. Накрилася ковдрою з головою i продовжувала залишатися в лiжку. Та в дверi продовжували дзвонити. Спочатку з iнтервалом в двi хвилини, потiм в одну i, нарештi, безперервно. Зi злiстю i небажанням з кимось бачитися вона попленталась до дверей.
– Хто там?
– Наталю то я, Свiтлана. Вiдкривай.
Свiтлана – це ураган, який змiтае все на своему шляху. Свiтлана – не просто ii найкраща подруга. Свiтлана найкраща людина, яку Наталя коли-небуть зустрiчала в своему життi. І тiльки зараз вона вiдчувае, як iй не вистачало Свiтланиноi пiдтримки. «Чому вона так довго не приходила?».
Наталя вiдкривае дверi i кидаеться в обiйми своеi подруги. І так добре i спокiйно стало на душi. І сльози горохом котяться по обличчю. Наталя навiть не витирае iх, вона вже звикла, що обличчя завжди мокре i солоне.
– Наталю, не плач, я прошу тебе. Я приiхала, як тiльки змогла. Не так то просто покинути роботу в Італii i повернутися додому. Але я це зробила. Заради тебе. Чуеш. Ми зможемо все пережити. Разом. Чуеш.
– Я не впевнена, що зможу витримати це все. Разом iз Сергiем померла i я.
– Не смiй так говорити. У життi можна витримати все, можна змiнити все, тiльки смерть не можна вiдмiнити. Вона змiнюе наше життя. І тiльки ми спроможнi вирiшити, якими будуть цi змiни.
– Я не хочу нiчого мiняти. Немае сенсу щось мiняти.
– Це ти зараз так говориш, бо не усвiдомлюеш всiеi глибини проблеми.
– Якоi проблеми?
– Проблеми: як тобi далi жити, коли ти втратила роботу, бо ти в депресii, де ти маеш жити, коли банк забере в тебе квартиру, бо ти не зможеш погасити кредит- Продовжувати перелiк твоiх проблем?
– Свiтланко, а ти права. І що я маю робити?
– Ти поiдеш зi мною. Змiниш роботу, змiниш оточення. Змiниш мiсце проживання. Змiниш i почнеш все з початку. Навчишся жити без Сергiя. Будеш жити так, щоб Сергiй гордився тобою.
– Небо менi послало тебе. Це мiй Сергiй навiть звiдти турбуеться про мене. Наталя взяла руку подруги в своi руки i зрозумiла, що вiд цього моменту все змiниться. Усе повинно змiнитися i вона докладе зусиль, щоб так i сталося.
Бюрократичнi клопоти зайняли трохи часу, але врештi-решт усе було владнано. Вiзу вiдкрили без проблем. На роботi розрахували за власним бажанням. Квартиру виставили на продаж через агенцiю нерухомостi. Хоча вона ще не повнiстю виплачена, агенцiя дала гарантiю, що квартира може бути проданою за умови, що вона не стоiть в заставi, не вiдчужена i кредит сплачуеться регулярно, без боргiв.
Усе було владнано. Нiщо i нiхто не утримували Наталю в цьому мiстi.
Увесь цей час Свiтлана була поряд. Вона пiдбадьорювала Наталю в тому, що це едине правильне рiшення. Рiшення iхати на заробiтки в Італiю.
Італiя
Коли лiтак приземлився в Неаполi, Наталя все ще не могла зрозумiти, що вона вже в iншiй краiнi. Пройшло всього-на-всього двi години польоту. Але яскраве сонце, яким зустрiв аеропорт двох подруг, було пiдтвердженням того, що вона в Італii. Усе навкруги таке незвичне i незнайоме. Люди, якi розмовляють на незрозумiлiй мовi. Добре, що Свiтлана поряд. Вона бере на себе мiсiю бути гiдом для Наталi в цiй чужiй краiнi.
Пройшовши паспортний контроль i взявши своi валiзи, подруги вирушають викликати таксi, щоб доiхати до Казерти. Усiм цим займаеться Свiтлана. Вона розмовляе iталiйською мовою, бо прожила в Італii три роки. Три роки вони не бачилися з Наталею. Кожна мала свое життя. Наталя викладала в унiверситетi i жила щасливо в шлюбi з Сергiем. Свiтлана, розлучившись з чоловiком, виiхала на роботу до Італii. Вони iнколи спiлкувалися по телефону, тiльки й всього. Але доля вирiшуе за нас, як i коли тi чи iншi люди входять у наше життя i змiнюють його. З вiкна автомобiля Наталя милувалася краевидом. Усе таке мальовниче i захоплююче. Вiд емоцiй, якi вона вiдчула, опинившись у цiй сонячнiй краiнi, вона навiть на деякий момент, забула про те, що так глибоко нещасна. Про це все думала, поки таксi петляло мiж незнайомими будинками в незнайомому мiстi. Нарештi автомобiль зупинився. Свiтлана розрахувалася з водiем i, побажавши йому гарного дня, подруги, забравши валiзи, пiшли до пiд'iзду.
– Наталю, зараз розпакуемо валiзи, приймемо душ i вiдпочинемо. А потiм вирiшимо, як правильно органiзуватись з роботою.
