Вибране

скачать книгу бесплатно

Вибране
Константинос Кавафiс

Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Константинос Кавафiс (1863 – 1933) – видатний грецький поет ХХ ст., творчiсть якого вiдкрила свiту новогрецьку лiтературу. Розквiт його творчостi припав саме на ХХ ст., хоча писав вiн здебiльшого про еллiнiстичну епоху або Вiзантiю. Напевне, це можна пояснити тим, що Кавафiс народився i прожив бiльшу частину свого життя в Александрii, яка вважаеться своерiдним символом еллiнiзму, вiдiграючи особливу роль у розвитку культури, науки та мистецтва цього перiоду. Може, саме тому поету вдалося органiчно поеднати в своiй творчостi елементи давньоi грецькоi традицii з автентичною новогрецькою культурною традицiею i таким чином накреслити основнi вектори розвитку грецькоi поезii ХХ столiття.

Константинос Кавафiс

Вибране

Актуальнiсть поезii Константиноса Кавафiса

У короткiй автобiографiчнiй записцi поет Константинос Кавафiс зазначае: «Родом я з Константинополя, але народився в Александрii в будинку на вулицi Шериф; дуже малим я виiхав до Англii, де i провiв значну частину свого дитинства. Уже дорослим я ненадовго вiдвiдав ще раз цю краiну. Проживав я й у Францii. В юнацькому вiцi бiльш нiж два роки я перебував у Константинополi. У Грецii я не бував уже багато рокiв поспiль. Мое останне мiсце роботи – держслужбовець у конторi, що пiдпорядковуеться Мiнiстерству громадських справ Арабськоi Республiки Єгипет. Я володiю англiйською, французькою мовами, знаю трохи iталiйську».

Географiчнi межi, встановленi цiею автобiографiчною запискою, утворюють уявний трикутник з Александрiею на однiй вершинi та Константинополем i дещо вiддаленим Лондоном на iнших. Афiни ж виступають промiжною зупинкою на такому шляху. Цей бiографiчний трикутник вiдображае в прямому сенсi областi поетичних iнтересiв Кавафiса. Усерединi трикутника, звичайно ж, материкова Грецiя, а також Італiя – не забуваймо про Велику Грецiю, що охоплювала пiвдень краiни та Сицилiю. Зовнi географiчний трикутник Кавафiса дотичний до Лiвii, а звiдти – простягаеться до Сирii далi, охоплюючи весь Близький Схiд.

Однак на цьому закiнчуються збiги i починаються, принаймнi так видаеться на перший погляд, вiдмiнностi. На вершинi географiчного трикутника, утвореного на основi бiографii Кавафiса, знаходиться сучасний Лондон, який загалом зовсiм не фiгуруе в поетичному свiтi Александрiйця, тодi як географiя творiв поета сягае Індii. Такий незбiг нескладно скасувати, якщо британську столицю розглядати не як крайню точку поетичноi географii, але як символ органiчного для Кавафiса культурного космополiтизму, а також особливоi тонкоi, дещо флегматичноi iронii, що характеризуе iдiостиль поета. Ми навпаки не повиннi забувати, що Індiя, крайня точка еллiнiстичного свiту, такого любого Александрiйцю, в часи Кавафiса мала достатньо зв’язкiв з Англiею, оскiльки ii територiя знаходилася пiд владою модерноi Британськоi Імперii, до орбiти якоi належав i Єгипет, краiна, де народився поет, оскiльки завдяки Суецькому каналу вона стала брамою до «перлини корони».

Вiдтак, якби ми схотiли дещо схематично зобразити географiчнi межi поетичного свiту Кавафiса, то використовували б перевернутий, майже рiвностороннiй трикутник з Англiею та Індiею на двох та Александрiею на третiй, найважливiшiй вершинi.

І з цього погляду досить дивним видаеться те, що Константинос Кавафiс загалом дуже мало подорожував упродовж свого життя. Виняток становить лише короткострокове перебування в Константинополi та Лондонi, про що згадуе i сам поет в наведенiй вище записцi, а бiльша частина його життя пройшла в мiстi, де вiн народився, в Александрii. Образ мiста Александра так чи iнакше пронизуе бiльшiсть поезiй грецького генiя. Навiть коли своею назвою вiрш вiдносить нас десь на периферiю, до Сирii, Лiвii, Бактрii, ми не повиннi забувати, що хронологiчно це була еллiнiстична епоха, коли мiсце Александрii поза сумнiвом було панiвним.

У таких iсторичних та географiчних вимiрах формувався iдiостиль Кавафiса. Стиль, який видiляеться, зокрема, його здатнiстю за допомогою декiлькох слiв намалювати цiле полотно, витягнути на поверхню з iсторичного небуття персонажiв, якi, постаючи перед нами вперше, вже здаються дуже знайомими i приваблюють нас настiльки, що ми починаемо ототожнювати себе з ними. Таку майстернiсть Кавафiса можна порiвняти лише з тим, як Гомер в «Ілiадi» в розпалi битви знайомить нас з другорядним героем, наводячи iнодi тiльки iм’я його батька або назву рiдного мiста. Вiдразу ж пiсля того герой кидаеться в бiй, вбиваючи супротивника, або знаходить свою смерть пiд стiнами Троi, тож середня тривалiсть життя таких персонажiв не перевищуе кiлькох, а то й одного рядка.

Однак центральним елементом кавафiсiанського стилю безперечно е нищiвна сила iронiчного погляду, сконцентрована зазвичай у кiлькох останнiх рядках, яка нещадно руйнуе загальну атмосферу попереднього тексту, вносячи розлад у його смислову структуру, що змушуе читача поринути з головою в сумнiви. І як тiльки поет в останньому рядку кивае з натяком, звертаючись до нас, на нашому обличчi з’являеться гiрка усмiшка, бо починаемо краще розумiти, «чого Ітаки вартi».

У таку епоху, як наша, коли рiзниця мiж об’ективною i суб’ективною реальнiстю стае все бiльш розмитою, коли межi мiж реальним i уявним стають майже непомiтними, змiнюючи наше сприйняття себе та довколишнього свiту, iронiчний погляд Кавафiса набирае все бiльшоi актуальностi. Не слiд забувати, що грецькою слово «iронiя» означае ситуацiю, коли хтось каже те, у що не вiрить, особливо яскравого вираження це набувае в театрi, де трагiчна iронiя е станом, в якому глядачевi вiдомо важливiсть того, що герой в конкретний момент дii не вважае вартим своеi уваги, хоча насправдi для нього воно мае виняткове значення.

Частий вибiр еллiнiстичноi епохи як iсторичного тла поезiй певно зумовлений тим фактом, що Кавафiс народився i прожив бiльшу частину свого життя в Александрii, мiстi, яке без сумнiву було метрополiею еллiнiстичного свiту. Однак через те, що старi iстини дедалi частiше вiдходять у небуття, новi ж не квапляться зайняти iхне мiсце, а мистецька та iнтелектуальна дiяльнiсть все бiльше сконцентрована на переосмисленнi минулого, не створюючи при цьому нiчого нового, наша епоха все бiльше починае скидатися на еллiнiстичну. У цьому сенсi поезiя Константиноса Кавафiса з кожним днем ставатиме дедалi бiльш актуальною.

    Агапiос Калогномiс,
    Секретар Посольства Грецii в Украiнi

Апорii Кавафiса

У тривалiй iсторii грецькоi словесностi, що стала колискою всiеi европейськоi лiтературноi традицii, подарувала свiтовi багато вiдомих iмен та започаткувала цiлi лiтературнi роди та жанри, складно знайти постать, суперечливiшу за Константиноса, сина Петроса, Кавафiса. Народжений у ХІХ ст., К. Кавафiс заклав основи та накреслив вектори розвитку грецькоi поезii ХХ ст. Усi грецькi поети ХХ ст. перебували в тiнi Кавафiса, намагалися осягнути його творчий метод, дiстатися до витокiв його поетики i навiть iнодi (певно, заради своерiдного «звiльнення») демонстративно наголосити на вiдмiнностi власноi творчостi та свiтогляду вiд Кавафiсового доробку. Такий розвиток подiй, зокрема, передбачав сам поет, що в автобiографii, написанiй французькою на замовлення одного з александрiйських журналiв нiбито вiд третьоi особи («Хвалебне слово про самого себе» («????????????»)), називав себе автором, якого зрозумiють майбутнi поколiння. К. Кавафiсу вдалося поеднати в своiй творчостi елементи давньоi грецькоi традицii, з якими вiдчутно втрачало зв’язок грецьке суспiльство ХІХ – ХХ ст. через набуття полiтичноi незалежностi та включення у ширший соцiальний контекст, з автентичною новогрецькою культурною традицiею, яким би химерним це поеднання не видавалося його сучасникам, i, разом з тим, вiдчути сучаснi вiяння та реалiзувати свою творчiсть як модернiстський проект, цiлком незалежний та самобутнiй, що також зустрiчало чималий спротив грецьких лiтературних кiл.

К. Кавафiс е видатним новогрецьким поетом, що, власне, все свое життя територiально перебував поза Грецiею. Вiн народився 29 квiтня 1863 р. в заможнiй родинi, що мешкала мiж Константинополем та египетською Александрiею. Такий своерiдний космополiтизм згодом стане однiею iз засад його життевоi фiлософii та джерел його поезii. Його мати належала до шанованого фанарiотського роду – пращури К. Кавафiса служили вселенським патрiархам, резиденцiя яких мiстилася в районi Фанарi у «мiстi Константина». Його батько був пiдприемливою людиною, що займалася експортною торгiвлею та мала зв’язки з британськими дiловими колами. Дитинство К. Кавафiс проводить в Єгиптi, а в дев’ять рокiв переiздить до Великоi Британii пiсля передчасноi смертi батька, який мав британське громадянство. Про вплив британськоi культури на поета може свiдчити той факт, що англiйська мова була для нього не менш рiдною, нiж грецька. Щоденники, якi К. Кавафiс вiв усе свое життя, написанi англiйською мовою. Англiйською ж вiн написав своi першi вiршi (нею ж з’явилися першi переклади його поезiй, якi пiдготував до друку молодший брат поета Джон Кавафiс). Рання смерть батька вносить корективи в життя родини. Пiсля кiлькарiчного перебування в Лiверпулi та Лондонi родина повертаеться до Александрii, з якоi знову змушена поiхати 1882 р. до Константинополя через заворушення, спрямованi проти колонiзаторськоi полiтики британцiв. Поволi зникають iхнi статки, що, втiм, не впливае на повагу, якою користаються Кавафiси в колi александрiйськоi грецькоi дiаспори.

К. Кавафiс рано вiдчувае, що живе роздвоеним життям, життям поета, що через походження мае належати до вищих верств суспiльства, свiтогляд яких стае на завадi розвитку його таланту. Одним з аспектiв «соцiального вiдлюдництва» поета була його гомосексуальнiсть, яку не могла прийняти «верства удавано цнотлива» («Днi 1896»). Однак проблема була глибшою i вона так чи iнакше заторкнула долi багатьох провiдних авторiв ХХ ст.: необхiднiсть iснувати, пiдтримувати зв’язок iз суспiльством, в якому шириться дегуманiзацiйна криза, займаючись дiяльнiстю, в основi якоi завжди перебуватиме Людина. К. Кавафiс обирае шлях маленькоi чехiвськоi людини, стаючи, за прозорливим висловом його друга та одного з перших дослiдникiв Й. Сареяннiса, «людиною (з) натовпу», непомiтною для iнших, але завдяки цьому здатною споглядати, аналiзувати, не пiддаючись масовим настроям, а отже, чути та бачити «подii, що настають» («Мудрецi передчувають же подii, що настають…»). Досягши повнолiття, К. Кавафiс вiдмовляеться вiд британського паспорту, отримавши грецький, переiздить з родинного маетку в бiднiший квартал та розпочинае працювати дрiбним клерком в Мiнiстерствi мелiорацii. Вiн обирае той самий шлях, що й С. Малларме, який працював учителем англiйськоi, чи Т. С. Елiот, що служив на дрiбнiй посадi в комерцiйному банку. Вiдтодi життя К. Кавафiса являе собою рутинну роботу в мiнiстерствi, кiлька подорожей до Великоi Британii, Францii та Грецii, спiвробiтництво з кiлькома александрiйськими журналами, насамперед, «Новим життям» («??? ???»), i створення кола Кавафiса, об’еднання навколо поета александрiйськоi молодi, яка захоплюеться його поезiею та свiтоглядом i, власне, вiдкривае свiтовi свого вчителя. Метою його життя стае об’еднання з «колом своiх людей», iснування в товариствi, що на кожному iсторичному етапi стае важливою рисою грецького свiтогляду. Крiм грекiв, до цього кола належатимуть i талановитi захiднi европейцi, на творчий розвиток яких, безперечно, справило вплив спiлкування з поетом, наприклад, чимало елементiв «Александрiйського квартета» Л. Даррела створенi пiд знаком К. Кавафiса, а дух, що панував у Кавафiсовому колi, прекрасно вiдтворюють у своiх есеях та спогадах Е. М. Форстер, А. Катраро та Ф. Т. Марiнеттi.

Поет, мiнiатюрнi тексти якого охоплюють масштабнi за тривалiстю перiоди та грандiознi подii, бiльшу частину свого життя провiв в Александрii. Як i в одного з його лiричних героiв, його життя минуло «в спогляданнi… улюбленого мiста» («Надвечiр»). У Грецii, образ якоi виринае в кожному його творi, в зрiлому вiцi вiн бував лише кiлька разiв, як правило, супроводжуючи братiв, що один за одним вiдходили у вiчнiсть на очах поета. Тема взаемозв’язку вiчного та тлiнного крiзь призму свiдомостi того, хто живе «тут i зараз», загалом е однiею з найважливiших в його творчостi. Остання подорож до Еллади вiдбудеться за рiк до його смертi. Поет, у якого лiкарi виявляють рак горла, приiздить до Атен на консультацii та операцiю. Пiсля трахеотомii вiн втрачае голос i спiлкуеться з друзями через нотатки на листках записничка. Ця ситуацiя е своерiдною бiографiчною iлюстрацiею до iронiчного погляду на життя, який згiдно з твердженнями багатьох дослiдникiв е ключем до розгадки таемницi його поетики, а також «дивного» зростання популярностi та вiдчуття актуальностi його творiв у прийдешнiх поколiнь. Мистець, що найвищою цiннiстю власного життя, але й життя свого народу i кожноi людини взагалi, вважав слово, наприкiнцi життя втрачае можливiсть вiдчувати його на власних устах, у своiй тiлесностi. Разом з тим, вiн перетворюеться на слухача, через випадковiсть обставин потрапляючи в реальну ситуацiю вiдтворення власноi авторськоi настанови, i скриптора, основним спiвбесiдником якого е власний текст у постiйному поставаннi та перетвореннi.

Апорiя перша: Кавафiс поетичний

Визнання поетичноi майстерностi прийшло до К. Кавафiса в останнi роки життя. До цього його творчiсть ставала об’ектом жорсткоi критики, несприйняття та насмiшок. «Поезiя, що схожа на нудний газетярський звiт», «вiршi, написанi скалiченою мовою», «схожi на п’едестали, на яких вiдсутнi самi статуi», «ретрограднi виверти, позбавленi жодного смаку». Уже на той час з обурених вiдгукiв багатьох критикiв було зрозумiло, що тексти поета випадають з бiльшостi квалiфiкацiйних рамок. Вiдгомiн цих баталiй чутно й нинi в антологiях грецькоi поезii чи академiчних iсторiях грецькоi лiтератури, в яких поета розмiщують осiбно вiд усiх сучасних йому течiй.

К. Кавафiс створюе тексти, в яких використовуються засади неоромантизму, символiзму, реалiзму. Його тексти дрейфують у створенiй поетом герменевтичнiй системi. До жодного його тексту складно додати визначення «результат», оскiльки всi вони перебувають в процесi постiйного переписування, трансформацii в контекстi творчостi самого поета, а потiм розпочинають трансформуватися в контекстi рецепцii читачем (недарма один з критикiв назвав Кавафiса «мiнливим морським старцем», вважаючи протеiзм однiею з характерних рис його творчого методу). Поет розробляе систему пiдготовки своiх текстiв, в основi якоi лежить iхня постiйна змiна, неспинна робота з мовою, мета якоi – вилучити з тексту все зайве, знайти форму iдеальноi простоти, що схожа на порожнечу, з якоi починають неспинно вiдлунювати смисли. Тексти К. Кавафiса пов’язанi мiж собою, iх можна групувати в тематичнi цикли, об’еднувати за реалiзацiею тих чи iнших засад поетичного письма. Його творчий доробок складаеться з близько трьох сотень вiршiв, бiльшiсть з яких е мiнiатюрними текстами. Критики умовно розподiлили iх на групи: «Визнанi» – 154, «Вiдхиленi» (забракованi автором i вилученi зi збiрок) – 37, «Прихованi» (поезii в стадii поставання, що набули завершеноi форми, але яким не знайшлося мiсця в системi, вибудовуванiй автором) – 75, «Незавершенi» – 30 i три поеми в прозi. Оприлюднення поезiй вiдбуваеться у виглядi збiрок, написаних калiграфiчним почерком майстра, якi К. Кавафiс розсилае за спецiальним каталогом, у такий спосiб пiдкреслюючи важливiсть для себе зв’язку власного тексту з його читачем. Згодом, звертаючись до послуг друкарнi, поет буде застосовувати той самий пiдхiд власноручного компонування збiрок. Самi збiрки теж е певним систематизованим каталогом: внаслiдок редагування текстiв або змiн у порядку К. Кавафiс надсилае листи адресатам з проханням повернути попереднi копii, замiнивши iх на оновленi варiанти. В останнi роки свого життя, пiдводячи своерiдну риску пiд поетичним доробком, К. Кавафiс дiлить свою поезiю на «до 1911» та «пiсля 1911» i пiдстави для такоi черговоi систематизацii i досi е предметом дискусiй кавафiсознавцiв.

Робота з поетичним словом зближуе К. Кавафiса з символiстами, насамперед, iз парнасцями, однак iхнiй рух скерований в рiзнi боки. Це вiдточування манери письма, що в певному сенсi доходить до математизацii поезii в творах С. Малларме чи П. Валерi, проте спрямоване на виведення за межi поетичного дикту будь-чого, пов’язаного зi звичним оздобленням художнього мовлення (тропами, фiгурами мови тощо). Саме через таку настанову К. Кавафiса звинувачували в створеннi поезii, позбавленоi поетичного духу. Це, зокрема, дало пiдстави деяким дослiдникам залучати К. Кавафiса до лав реалiстiв, але в такому аспектi проблемою було те, що реалiстична поезiя Александрiйця (саме так починають називати К. Кавафiса його першi дослiдники, вiдчуваючи, що образ його Мiста, Александрii, вiдiграе центральне значення в свiтоглядi поета), якщо й розмiщувала перед реальнiстю дзеркало, то лише для того, щоб у ньому вiдбилося щось цiлком фантастичне. Реалiзм К. Кавафiса скидаеться скорiше на магiчний реалiзм латиноамериканськоi прози, звiсно, за умови доведення, що поет, як i iншi модернiсти, вдаеться до тих чи iнших форм мiтологiзацii. Можливо, певне свiтло на поетику К. Кавафiса може пролити теорiя об’ективного корелята, створена Т. С. Елiотом. Емоцiя, що починае вiбрувати в читачевi, бере свiй початок не стiльки в певнiй конфiгурацii об’ектiв чи порядку ситуацiй, вiдтворених в поезii (у К. Кавафiса часто вони е настiльки герметичними, що «побачити» iх може хiба що фахiвець-iсторик), скiльки у функцiонуваннi мовноi форми, яка не просто видозмiнюе часову перспективу, наповнюючи рухомим часопростором минуле, що передусiм е об’ектом зосередження поета, i вiдтак оживлюючи його, надаючи зовсiм iншого статусу, але занурюе читача у мить, явлену в онтологiчнiй повнотi, даючи йому можливiсть доповнити автора, що зупинився на пiвсловi.

Власне, мова К. Кавафiса часто ставала полем, на якому ламалося чимало списiв. К. Кавафiс пише мовою, в якiй переплетено двi комунiкативнi форми, що протистояли одна однiй в тогочаснiй Грецii – димотика (мова, що сформувалася самочинно в розмовнiй стихii на дiалектнiй основi) та катаревуса (мова, сформована в книжнiй, писемнiй стихii зусиллями iнтелектуалiв). К. Кавафiс, керуючись потребами свого письма, створюе оригiнальну, але нестерпну, з погляду пуристiв обох таборiв, сумiш. Обурення вiд «експериментiв» було настiльки сильним, що вождь партii димотикiстiв, Я. Психарис, назвав Кавафiса «паяцем вiд димотики». Використання катаревуси в поезii, де димотика вже з пiвстолiття мiцно тримала головнi позицii, було досить радикальним кроком. Схожий крок в грецькiй поезii ХХ ст. зробили епатажнi представники сюрреалiзму i така «спорiдненiсть» додае складнощiв в оцiнцi постатi Александрiйця. Поеднання цих двох, опозицiйних одна до одноi, стихiй в певному сенсi працювало на явлення у мовнiй формi художнього твору едностi грецькоi культурноi традицii, повноважним спадкоемцем якоi ставав його читач. Крiм того, тексти Александрiйця передрiкають i те, що розвiй грецького суспiльства ХХ ст. матиме своiм результатом iсторичну перемогу димотики як основного комунiкативного засобу грецькоi нацii, проте й збереження катаревуси в деяких функцiональних стилях та механiзмах мовноi розбудови. Розхитування мовноi норми, до якого вдавався К. Кавафiс, не мало протестного характеру, однак воно демонструвало, наскiльки радикально за допомогою мови можна розширювати межi пiзнання i якими химерними можуть виявитися межi певних культурних традицiй.

Предметом окремоi дискусii кавафiсознавцiв було питання про те, чому, попри всi закиди в антипоетичностi, тексти К. Кавафiса належать до поетичного простору. Однiею з вiдповiдей е розвиток iдей про специфiчну кавафiсiанську «iронiчну мову». Його специфiчне вживання слiв чи синтаксичних конструкцiй, «помилки», змiшування регiстрiв катаревуси та димотики створюе принципову вiдкритiсть Кавафiсового тексту, який стае не простим позначенням, що конвенцiйно веде до певного позначеного, а формою, яка постiйно породжуватиме смисли, демонструючи, що наповнення ii змiстом може передбачати застосування рiзних, iнодi цiлком протилежних, правил. Об’ектом iронii можуть ставати не лише персонажi текстiв поета чи подii, в яких вони беруть участь (у такому разi К. Кавафiс вдаеться до прийому iронii sub specie aeternitatis), але й самий читач, який ловить себе на думцi, чи справдi вiн зумiв знайти код до дешифрування послання тексту, iнтелектуальну гру, в якiй людина може проявити себе з рiзних бокiв, що, можливо, i було однiею з цiлей автора. Н. Вагенасом у статтi «Іронiчна мова» зазачае: «Основним джерелом iронii е промiжок, що утворюеться в чиемусь сприйняттi мiж iнтелектом та його вiдчуттям… Автор, що страждае вiд такого роз’еднання чуттевостi, часто намагаеться подолати його, перекрити, вдаючися до iронii. Природно, величина вiдстанi iстотно впливае й на форму вираження – приклад Кавафiса тут е промовистим. Тому не е випадковим анi те, що Кавафiс вiддае перевагу штучним квiтам перед живими, анi те, що вiн не знаходить натхнення одразу пiсля здобуття певного досвiду. Що бiльша вiдстань чуттевостi, то бiльш iронiчно дивиться на свiт автор, тим iронiчнiшою стае його мова». Протеiзм Кавафiсового тексту можна спостерiгати на прикладi перекладiв, оскiльки iнодi вiдмiннiсть в пiдходах перекладачiв демонструе рiзнi моделi конструювання поетичного тексту перекладачем як його заангажованим читачем. Подивiмося на два переклади поезii «Термопiли» (1903).

Термопiли

Хвала i шана людям, що в життi
воздвигли i боронять Термопiли,
що не зреклись обов’язку нi разу,
в усьому скрiзь розважнi й справедливi,
та повнi й спiвчуття, i розумiння;
якщо багатi – щедрi; як убогi,
то й у малих своiх достатках щедрi,
готовi чим спроможнi помогти,
лиш правду кажуть, та в душi не мають
ненавистi до того, хто збрехав.

Але найбiльше тим належить шана,
котрi провидять (не один провидить!),
що знайдеться пiдступний Ефiальт
i що мiдiйцi зрештою прорвуться.

    Переклав Григорiй Кочур

Термопiли

Уклiн i шана тим, якi в життi своему
мету обрали i боронять Термопiли,
словам обiтницi не зрадивши нiколи.
Завжди в дiяннях праведнi i справедливi,
проте зi спiвчуттям та милосердям;
заможнi, зберiгають свою щедрiсть,
щедрi в малому, як обступлять злиднi,
все вiддадуть, щоб у пригодi стати.
Тiльки вони завжди, скрiзь кажуть правду,
до кривдникiв ii приборкують ненависть.

Але ще бiльше слiд iх шанувати,
заздалегiдь бо знають (i знае не один!),
що з’явиться нарештi пiдступний Ефiальт
i врештi-решт мiдiйцi таки пройдуть.

    Переклав Андрiй Савенко
З одного боку, перед нами елегiйний вiрш, який прославляе героiзм та незламнiсть перед обставинами на прикладi подвигу спартанцiв, дозволяючи проводити порiвняння з iншими ситуацiями, коли людинi треба зробити вибiр, яким би важким вiн не був, та йти до кiнця. З iншого боку, в текстi е певнi «недоречностi», якi, на думку Кс. Коколiса, роблять твiр «поганою поезiею, але “хитрим” текстом». «Помилкове» (?) використання епiтета щедрий (????????????, замiсть очiкуваного ???????? – хоробрий) ставить читача перед проблемою, як прив’язати цю ознаку до того, що вiн знае про спартанцiв та Спарту, а отже, вiдповiсти, а чи про iсторичних спартанцiв тут iдеться взагалi? Можливо, поет показуе, як мiтологiзуеться певна подiя?/?суб’ект чи його якiсть, як, згiдно з Р. Бартом, концепт мiту деформуе смисл iсторичноi подii (для того, щоб перейти у мiт «про спартанцiв», спартанцi Леонiда мають бути позбавленими своеi iсторii). Отже, якщо мiтологiзацiя бере гору над iсторичним аналiзом, то чи здатнi ми на усвiдомлену дiю в певному iсторичному контекстi, скеровуванi власним досвiдом та знаннями, чи завжди е манiпульованими чимось «зовнiшнiм», що перебувае в суспiльних дискурсах, iнституцiях тощо, а iснування цього зовнiшнього, в свою чергу, е рушiйним механiзмом конфлiктних процесiв конструювання дискурсiв? Такi питання стають ще виразнiшими, якщо порiвняти поезiю з iншими творами своерiдного спартанського циклу К. Кавафiса («Ступай, спартанський царю», «…200-го року до Рiздва Христового», «Тим, хто збройно боронив Ахейський союз»). Така метода в цiлому нагадуе принципи лiтературного письма, що розвинулися кiлька десятилiть пiсля смертi поета, однак вважати К. Кавафiса предтечею постмодернiзму (принаймнi, в його грецькому варiантi) загалом немае пiдстав. Протеiзм Кавафiсового тексту не стiльки декларуе вiчну плиннiсть смислiв чи заперечуе iснування iстин, скiльки внаочнюе обумовленiсть нашого знання соцiальним контекстом, що часто перетворюе рiзнi шляхи пошуку iстини на небезпечнi манiвцi. Крiм того, творчiсть К. Кавафiса антропоцентрична та особистiсна. Складно не вiдчути, що й у найбiльш карколомних обставинах, в яких розум поета осягае своiх героiв, вiн не припиняе милуватися унiкальнiстю людини, що полягае не тiльки в умiннi створювати навколо себе «новий свiт», але й встановлювати зв’язки з подiбними собi, формуючи «МИ», голос якого в хронологiчнiй перспективi наростатиме в текстах поета. Це звернення до колективноi iдентичностi, захоплення iсторичними трансформацiями грекiв, iхнiм умiнням берегти один з найважливiших тожсамiсних чинникiв – мову – вступало в суперечнiсть зi згаданою космополiтичнiстю К. Кавафiса. Однак саме це зробило поезiю Александрiйця актуальною для всього грецького свiту, що перебував в ХХ ст. у складних пошуках власноi iдентичностi.

Завершуючи короткий огляд поетики К. Кавафiса, варто спинитися на втiленнi в його поезiях естетичноi категорii прекрасного. Ідея краси в поезii К. Кавафiса зближуе його з багатьма модернiстами, що дозволяе критикам зараховувати поета до лав декадентiв поруч з Ш. Бодлером та О. Уайльдом. Справдi, естетизацiя смертi та хворобливих задоволень присутня в багатьох вiршах К. Кавафiса. Однак органiчний зв’язок з грецькою традицiею, вiдображений насамперед у мовi, розкривае ще одне джерело натхнення та своерiдний орiентир поета: це – свiт краси Гомерових поем. Естетизм К. Кавафiса в певному розумiннi е перехрестям, де перетинаються шляхи Бодлера та Гомера. Слововжиток К. Кавафiса, його увага до деталей: палахкотiння очей, рельефний торс, колiр краватки, носовичка чи комiрця, несе в собi приховане напруження, що в будь-який момент читач може розвинути до масштабiв гомерiвськоi ретардацii, повiльне споглядання-насолоду вiд прекрасноi речi чи iстоти, що веде до вiдчуття цiлiсностi буття. Акт споглядання (вiзуального або ментального) краси запускае механiзм пам’ятi, що дае змогу людинi вiдчути тривання свого ества, та уяви, яка уможливлюе переживання певних станiв, не обмежене суспiльними конвенцiями та заангажованiстю, а отже, отримання нового знання чи досвiду, що може згодом реалiзовуватися в приватних та суспiльних практиках.

Апорiя друга: Кавафiс еротичний

Кавафiсова лiрика е наскрiзно еротичною. Контроверза, пов’язана з Кавафiсовим еротизмом, випливала з його субстанцiйного пiдгрунтя, а саме: згаданоi гомосексуальностi поета. Деякi критики мотивували гомосексуалiзмом те, що на iхню думку було вадами поезii Кавафiса, iншi закликали абстрагуватися вiд особистих уподобань автора i розглядати Кавафiсовi поезii осiбно вiд його бiографii. Нинiшнi дослiдники схильнi розглядати iнтимну лiрику Александрiйця як унiкальний документ формування iдентичностi в умовах сучасного свiту. Ідентичностi, яку розглядають як поле зiткнення рiзноманiтних дискурсiв, що забезпечують функцiонування та механiзми контролю такоi важливоi сфери, як сексуальнiсть.

Іншим аспектом Кавафiсового еротизму е проблема тiлесностi та пам’ятi. Людина модерну усвiдомлюе нестачу власноi тiлесностi, стандартизацiю особистого життя, внаслiдок якоi пiзнання людиною свiту стае обмеженим суспiльством. Людина пiзнае свiт через досвiд тiла (цей досвiд впливае також на iнтелектуальне пiзнання); вiддiлена вiд тiла, вона змушена спиратися на чуже знання, покладаючись на зовнiшнi вiд себе механiзми його вироблення (наприклад, релiгiю). Однак, запитуе поет, чи завжди цi механiзми та керованi ними процедури вiдповiдають критерiю iстинностi? Для людини, не владноi повнiстю над своiм тiлом та його досвiдом, утiм, iснуе можливiсть долучитися до нього через пам’ять та фантазiю. У цьому планi погляди К. Кавафiса схожi на концепцiю М. Пруста. Оскiльки безпосереднiй тiлесний досвiд та його перцепцiя можуть бути деформованi «чужим знанням», яке втiлюе в особистiсть суспiльство, то пам’ять, яка здатна охоплювати ширший контекст, виходити за межi теперiшнього, може привести особистiсть до ii справжнiх екзистенцiйних станiв. Утiм, пам’ять може бути не лише пригадуванням, але й одночасним переживанням, особливо, якщо йдеться про iсторичну пам’ять, з якоi, як правило, виключено особистiсний елемент. Переживаючи iсторiю, ми заперечуемо ii як данiсть, як незмiнний канон, роблячи ii особистою справою i таким чином приймаемо на себе вiдповiдальнiсть за момент, в якому iснуемо самi. Ми перестаемо бути простими спостерiгачами подiй i стаемо iхнiми активними учасниками. У цьому планi важливо вiдзначити рису, що об’еднуе лiричних героiв iсторичних та еротичних поезiй К. Кавафiса. Юлiана Вiдступника, Анну Комнiну, Деметрiя Сотера та 23 – 25-лiтнiх юнакiв з нiчних таверн об’еднують пристрасть, жага життя, що веде iх проти панiвних iдеологiчних течiй, змушуе плести змови та боротися за владу, штовхае в обiйми один до одного. У такому ракурсi К. Кавафiс перестае бути стомленим анахоретом, що страждае вiд своеi «сексуальноi девiацii», декадентом-песимiстом, який тужить за блискучим минулим i тому наповнюе свою поезiю прекрасними мармуровими статуями над надгробками неживих тiл, стаючи повнокровним представником фiлософii життя (чи не в цьому причина захоплення К. Кавафiсом таких митцiв, як Ф. Марiнеттi?). Вiн закохано дивиться на людину, прекрасну у власнiй недосконалостi та недовговiчностi, здатну змiнюватися та залишати по собi згадку, що дае поживу та натхнення розуму iншоi людини, схоже на те, як нас освiтлюе сяйво вже мертвих зiрок. К. Кавафiс доторкаеться до мармуру статуi i той стае теплим, оживае, передаючи своi сталi форми вiчномiнливiй мовi. Ця поезiя е гедонiстичною в античному розумiннi ????? (задоволення) як вiдчуття та переживання цiлiсностi власного буття (та насолоди цим вiдчуттям) через розчинення себе в свiтi, пропускання будь-якого елементу свiту крiзь кожну клiтину свого тiла. Поет вiрить у людину, в ii соцiальний iнстинкт, який полягае в прагненнi до незалежностi та автаркii – iдей, зерна яких завжди мiстила в собi грецька культура, незважаючи на те, якi плоди в плинi iсторii з них не виростали б – i це вiдрiзняе його вiд багатьох авторiв ХХ ст., що таку вiру втратили. Якщо в текстах модернiстськоi традицii людину представлено як iстоту, що втрачае основи власного буття, свiдомiсть якоi розпадаеться на фрагменти, часто позбавленi внутрiшнього зв’язку, i це веде до механiстичностi в проживаннi власного життя, у К. Кавафiса людина схоплена в момент переживання згаданоi вище цiлiсностi власного буття. Особливо важливим е те, що поет у власному текстi взаемно накладае кiлька перспектив: самоi людини, героя поезii – безiменного ахейця чи анонiмного друга Ланiса, Анни Комнiноi чи Деметрiя Сотера, в мить, коли ii намiри, бажання чи страхи почнуть набувати матерiального вираження; автора, який вiдсторонено спостерiгае за героем, адже мае тримати в полi зору ширше iсторичне чи iдейне тло (який, наприклад, знае про версii конструювання перебiгу iсторичних подiй, одна з яких «зараз» настане); читача, що спостерiгае за автором, який запрошуе його до iнтелектуальноi гри з джерелами iсторii або загальноприйнятими «iстинами», та подiляе стани, якi переживае герой, розумiючи одночасно, що за конкретним iндивiдуумом чи певною подiею стоять загальнi принципи i правила функцiонування людського суспiльства, загальнiсть яких, в свою чергу, визначаеться поточним моментом.

Згадана проблема тiлесностi та пам’ятi загалом е центральною для Кавафiсовоi поетичноi антропологii, яку ми пропонуемо розглянути в порiвняннi з поглядами на людину iншого видатного грецького поета, що все життя придивлявся до творчостi Александрiйця i, безперечно, вiдчував його вплив, а саме – Й. Сефериса. Поезiя К. Кавафiса зображае людину-в-становленнi; це або людина, що дiе в певному часовому полi, спонукувана до вчинкiв певними обставинами, що формуються поза ii волею, та яка внаслiдок власних рiшень та дiй створюе новi обставини (iсторичнi персонажi), або людина, яка умовно конструюе себе в свiтi, дiючи лише думкою, аналiзуючи власний здобутий досвiд (вiртуальнi, вигаданi персонажi, зокрема, сам автор чи сконструйованi iсторичнi персонажi, наприклад, володар Захiдноi Лiвii чи анонiмний правитель з поезii «Фiлеллiн»). Фундаментальна ознака людини, за К. Кавафiсом, полягае в тому, що вона постае чистим листом i саме ця вiдкритiсть допомагае iй контактувати зi свiтом предметiв та iстот, формувати свiт внаслiдок його пiзнання та здiйснення на основi свого знання того чи iншого вибору. Однак людина iснуе в свiтi не лише предметiв, а й людей (у суспiльствi), i суспiльство у той чи iнший спосiб намагаеться привласнити собi право заповнювати згаданий лист або силомiць, або начебто вiд iменi людини. К. Кавафiса цiкавить саме другий випадок, зокрема, з огляду на те, що iсторично саме вiн стае основним засобом деiндивiдуалiзацii – манiпуляцiею свiдомiстю, а саме того рiзновиду, джерелом якого стае самообман («У намаганнях наших (нас – невдах!)?/?Скидаемось ми чимось на троянцiв» (цитата з поезii «Троянцi»)). Проблема самонавiювання та самообману, на думку Д. Голтона, стае однiею з центральних тем Кавафiсовоi поезii, оскiльки вона прямо пов’язана з проблемою пiзнаваностi свiту та iстинностi знання. Одне з рiшень, яке пропонуе К. Кавафiс, полягае не в тому, щоб визначати мiрила iстинностi знання або досяжнi межi пiзнання, але в тому, щоб людина пiдтримувала в собi якiсть iнтелектуальноi незаангажованостi поруч iз емоцiйною пристраснiстю (чуттевою заангажованiстю) та створювала умови й можливостi для неспинного експериментування iз власною тотожнiстю (зокрема, в цьому розкриваеться один зi смислiв функцiонування розуму еллiнiстичного грека, «що завше?/?надiйний шлях знайде в рiзноманiттi змiн», («…200-го року до Рiздва Христового»)). З iншого боку, як точно зауважив Я. Сареяннiс, шлях К. Кавафiса був складною мандрiвкою вiд iндивiдуального Я до колективного Ми. Тому, з погляду К. Кавафiса, одним iз завдань особистостi, що конструюе в соцiальному просторi свою iдентичнiсть, е знаходження шляху включення ii до колективного цiлого – спiльноти, бо такi включення уможливлюють розвиток цiеi спiльноти та ii iсторичний поступ. У цьому планi показовим е те, що в поезiях останнiх рокiв («Юлiан й антиохiйцi», «Не пiзнав», «У великiй грецькiй колонii», «Один з володарiв Захiдноi Лiвii», «Мiрис; Александрiя, 340 р.», «…200-го року до Рiздва Христового», «У передмiстi Антиохii») поет виступае вiд iменi колективного «Ми», що, навiть роблячи iсторичнi помилки, лишаеться простором iнтеракцii та вiдповiдного конструювання iдентичностей.

Антропологiчний проект Й. Сефериса в деяких позицiях полемiзуе з концепцiею людини у К. Кавафiса, але в певному сенсi виростае з неi. Для Й. Сефериса людина не стiльки створюе чи варiюе смисли та iдентичностi (а отже, i вiдмовляеться вiд них), скiльки перебувае в пошуках справжньоi iдентичностi, джерело якоi виходить за межi самоi людини. На рiзних етапах творчостi цим джерелом можуть бути греки як спiльнота (??????????); Грецiя як матерiалiзацiя, втiлення етичних принципiв: справедливостi, краси, любовi; душа як частка незмiнного, властивого людинi через самий факт ii буття, що протиставляеться тiлу як тлiнному, мiнливому та множинному. Утiм, людина не експериментуе iз власним буттям, а намагаеться повернутися до втрачених першооснов, якi, тим не менше, iснують об’ективно, а отже, iснуе певний спосiб iхньоi експлiкацii в свiдомостi та активiзацii. Саме тому одним iз часто повторюваних мотивiв поезii Й. Сефериса е мотив згадок: е згадка про дитинство як про втрачений iдеальний свiт, а також мотив повернення (наприклад, обидва мотиви об’еднано в поезii «Повернення мандрiвника»). Така апеляцiя до цiнностей за межами людини пояснюе принцип використання Й. Сеферисом модернiстського трактування мiфу як пошук шляхiв до колективного несвiдомого, активiзацiя якого мае мiнiмалiзувати руйнiвнi аспекти розуму та дозволить гармонiзувати вiдношення людини та свiту через включення ii до надособистiсного об’еднання, що е частиною сучасного суспiльства, але одночасно протистоiть йому, до Традицii. Частково мотивацiею створення такого проекту була тенденцiя поколiння 1930-х, до якого належав Й. Сеферис, iнтелектуалiзувати димотику, розмовнiсть якоi перешкоджала набуттю нею статусу лiтературноi мови. Специфiкою пiдходу Й. Сефериса е те, що його цiкавлять не стiльки вiдношення абстрактноi «сучасноi людини» та свiту, а конкретноi групи людей, об’еднаних етнiчною належнiстю (греки), та конкретного мiсця (Грецii). Саме тому вектор руху Й. Сефериса упродовж творчого шляху був скерований вiд колективного «Ми» до iндивiдуального «Я». Отже, сучасного грека вiдiрвано вiд його культури та традицii, збереження ж традицii, а не слiпе iй поклонiння, е необхiдною умовою суспiльного розвитку, бо актуалiзована iсторична пам’ять сприяе униканню певних помилок, в певному сенсi, реалiзуючи схожу на оруелiвську тезу про здатнiсть минулого впливати на майбутне, втiм, позбавлену iдеологiчноi екстремальностi. Й. Сеферис утверджуе думку, що попри те, що сучаснi греки як спiльнота збились на манiвцi, iснуе органiчно властивий iм шлях, до якого слiд повернутися, або який слiд (в черговий раз) знайти. І в цьому вiн дiаметрально суперечить К. Кавафiсу, який вважае, що iснуе iсторично неоднорiдна спiльнота пiд назвою «греки», обставини iснування якоi зумовили вироблення певного ставлення до життя та, вiдповiдно, способу життя; кожен член цiеi спiльноти тiею чи iншою мiрою приймае це у виглядi певного набору культурних цiнностей, який не е сталим, користуеться ним, змiнюючи в кращий чи гiрший бiк. Але iдея певного заздалегiдь притаманного шляху е iлюзiею, що постiйно загрожуе цiй спiльнотi (наприклад, варто згадати, що саме згадка про «право на» та «належнiсть до» е першим кроком до катастрофи таких персонажiв, як Деметрiй Сотер чи Аристобул); однак ця загроза парадоксальним чином сприяе ii консолiдацii та пошуку нових шляхiв самореалiзацii. Те, що для К. Кавафiса е помилками, на яких слiд вчитися, для Й. Сефериса е забутими iстинами, якi потрiбно знову вiднайти. З iншого боку, сам Й. Сеферис у своiй творчостi еволюцiонуе вiд iдеi еллiноцентризму до iдеi антропоцентризму, перетинаючись в цьому з певними аспектами поглядiв К. Кавафiса. За Й. Сеферисом, людина сама по собi е цiннiстю, самий факт ii iснування i е тим абсолютним цiннiсним мiрилом, уявлюваним у виглядi наперед визначеного шляху в раннiй творчостi поета; але iснування в суспiльствi ускладнюе (якщо не унеможливлюе) усвiдомлення людиною власноi значущостi через необхiднiсть кожного бути причетним до iснування Іншого. Значущiсть людини стае для неi тягарем, вiд якого вона звiльняеться, вiдмовляючись вiд цiлiсностi свого буття в свiтi, свiдомо порушуючи рiвновагу мiж розумом та тiлом. Порушення такоi рiвноваги в текстах Й. Сефериса i демонструе механiзм деперсонiфiкацii та маскування, внаслiдок чого iдентичнiсть сучасноi людини змальовуеться поетом як фундаментально позбавлена цiлiсностi та дефрагментована.

Апорiя третя: Кавафiс полiтичний

На запитання про тематику своiх творiв К. Кавафiс вiдповiв, що iх можна подiлити на три групи: фiлософськi, еротичнi (гедонiстичнi, в його термiнологii), iсторичнi. Якщо полiтика i з’являеться в творчостi К. Кавафiса, то лише у вiддаленiй перспективi. Поет нiбито свiдомо iгноруе сучасне йому суспiльне життя. У певному сенсi вiн е навмисно аполiтичним, мемуари його друзiв наповненi згадками про те, як поет ухилявся вiд дискусiй на гострi теми сьогодення, погано (можливо, навмисно) орiентувався в сучасних йому полiтичних перипетiях, через що цiлком природним було ставлення до нього сучасникiв, як до анахорета та архiварiуса. У його творчостi е лише один вiрш, основою якого е враження вiд придушення британською адмiнiстрацiею протесту египетських фелахiв та публiчноi страти винуватцiв («27 липня 1906 року, друга година пополуднi»). Вiн, однак, не належить до основного корпусу «Визнаного» i його змiст, по сутi, не мiстить рефлексiй на предмет якихось соцiальних проблем; перед нами схоплений поетично момент зiткнення культур, крiзь призму якого постае проблема зв’язку того, хто дае, i того, кому дають життя, конечностi тiлесного буття, недосяжностi прекрасного молодого тiла як пiзнання природи часу i т. д. Однак схильнiсть К. Кавафiса простежувати багатовекторну логiку подiй, вбачати iхнiй зв’язок та взаемовплив, через який об’ективiзуеться категорiя можливого, що ii, за вiдомим висловом (There are no ifs in history), не знае iсторiя, але з якоi в певному сенсi бере початок фiлософiя, обов’язково виведе читача в поле смислiв, ширших за iндивiдуальнi переживання. Полiтичний аспект поезii К. Кавафiса формуеться на перетинi iсторii та фiлософii. Це осучаснюе та скеровуе в майбутне кожне слово поезii Александрiйця. Досвiд такого прочитання Кавафiсовоi поезii знаходимо в Й. Сефериса, який, сам перебуваючи в евакуацii пiд час другоi свiтовоi вiйни, вiдчув трагiчну глибину елегантноi епiтафii «Тим, хто збройно боронив Ахейський союз», зiставивши подii ІІ ст. до н. е. з малоазiйською катастрофою 1921 р. та втратою еллiнством однiеi зi своiх батькiвщин. Пiд таким кутом зору проблеми хибного полiтичного вибору, манiпуляцii свiдомiстю громадян, спiввiдношення обов’язку та iстини, суспiльного та загальнолюдського постають iз надзвичайною злободеннiстю. Крiм того, етимологiя слова полiтика скеровуе нас до Кавафiсового Мiста (????), а через нього до тих, хто робить мiсто Мiстом: «коли александрiець ти, зласкався, не суди;?/ знаний тобi бо вир нашого життя, жага до насолоди екстатична!» («Могила Гiясиса»). Мiстяни Александрii, Антиохii, Атен, Риму та Константинополя з’являються в рядках К. Кавафiса, аби за ними: дрiбним крамарем, що продае схiднi приправи; Ланiсом, сином Раметиха; антиохiйським прихованим язичником, що гортае твiр Фiлострата, з’явився справжнiй лiричний герой Кавафiсовоi поезii – еллiнство,

…з’явились ми:
великий грецький свiт.

Александрiйцi й антиохiйцi,
i незлiченнi греки Єгипту й Сирii,
Персиди мешканцi i Мiдii,
згуртованi державами; i розумом, що завше
надiйний шлях знайде в рiзноманiттi змiн;
i говорами, що, мов струмки, злилися
у спiльну грецьку мову i ii
ми донесли до Бактрii, до Інду.

(«…200-го року до Рiздва Христового»).

Еллiнство в поезii К. Кавафiса постае як конструкт, позбавлений будь-якоi метафiзики. Вiн постiйно переформатовуеться в контекстi iсторичних обставин, що спонукае будь-кого, хто звертаеться до цього поняття, ставитися критично до його актуалiзованого змiсту. Поет часто застосовуе класичний прийом античноi трагедii – фатальну помилку – для того, щоб унаочнити потребу верифiкацi людиною свого знання, не кажучи вже про те, наскiльки згубним виявляеться закрiплення за певними «iстинами» абсолютного характеру: «Рiч небезпечна, стезя злих умислiв та шалу?/ – славити еллiнiв високi iдеали» («Юлiан в Нiкомедii»). Зокрема, саме тому предметом дослiджень кавафiсознавцiв часто стае можливiсть альтернативного прочитання текстiв К. Кавафiса в контекстi аналогiй iз сучасною йому соцiально-полiтичною ситуацiею, що не обмежуеться Александрiею чи Грецiею. Наприклад, Е. Хiрст дослiджуе ймовiрнiсть зв’язку образу Йоанна Кантакузина з полiтичною фiгурою Елефтерiоса Венiзелоса, І. Ковальова та Д. Дзьовас розглядають тематику вiрша «Чекаючи на варварiв» в контекстi есхатологiчних настроiв, якi панували в Європi на початку ХХ ст., i одночасно як критичне ставлення до «Великоi Ідеi» (основного концепту грецького нацiоналiстичного, а згодом i державницького дискурсу початку ХХ ст., згiдно з яким Грецiя мае втiлити в життя мрii багатьох поколiнь грекiв та вiдродитися, знову об’еднавши еллiнiстичний свiт; саме цi iдеi стали iдеологiчним пiдгрунтям Балканських вiйн, що завершилися невдалою спробою Грецii силою повернути собi малоазiйське узбережжя, яка набула назви «Малоазiйська катастрофа 1921 р.», ставши трагедiею для грекiв-понтiйцiв). У монографii «К. Кавафiс. На шляху до реалiзму в поезii ХХ ст.» С. Ільiнська наводить на думку про те, що в згадцi про обвинувачення християн в пiдпалi храму Аполлона вчуваеться гомiн голосiв, що закликають до «рiшучих дiй» (погромiв) пiсля пiдпалу Рейхстагу. Утiм, видаеться, що спроби прив’язати К. Кавафiса до «злоби дня» приреченi на невдачу, виходячи зi згаданоi протеiчностi його текстiв. Якщо придивитися до його поезiй та, вiдступивши на крок, оглянути сучасну йому епоху, стане зрозумiлим, що в них вiдбуваються рефлексii на тему iмперськостi та iмперiалiзму. У цей момент надзвичайно спокусливим е провести паралель з початком ХХ ст. та полiтичною ситуацiею свiтового спiвтовариства. Але… одночасно це означало б пiдкорити поетику К. Кавафiса логiцi соцiально-полiтичних подiй, зробити ii залежною вiд них, що, безперечно, вплинуло б на здатнiсть його текстiв вiдкривати широку перспективу. Зокрема, можливо, розумiння неприв’язуваностi К. Кавафiса до актуального, суспiльно значущого, але мiнливого ходу подiй змушувало багатьох його критикiв-марксистiв короткозоро сприймати чимало аспектiв його творчостi, наприклад, Т. Маланоса, автора першого серйозного дослiдження про творчiсть Александрiйця. Вiдчуваючи iнтуiтивно надзвичайно високий рiвень критичностi творiв К. Кавафiса, Т. Маланос часто не мiг визначити ii спрямування, через що вдавався до звинувачень автора в буржуазностi (зокрема, вважаючи сексуальнiсть К. Кавафiса наслiдком його соцiального походження i одночасно грунтовно розкриваючи ii значення як витоку його творчостi), засуджуючи вiдмову (в своему розумiннi) пiдтримати своею творчiстю антиколонiальну боротьбу египтян, зайняти чiтку полiтичну позицiю тощо. Грецii треба було пережити фашистську диктатуру генерала Я. Метаксаса, другу свiтову вiйну, окупацiю та жахливе громадянське протистояння, щоб iнший марксист, С. Циркас, нарештi, зрозумiв та обгрунтував емансипативний характер поезii К. Кавафiса та ii здатнiсть вiдповiдати на виклики часiв, що настали вже пiсля смертi автора. Поет не вказуе прямо на болючi питання сьогодення, однак в багатьох своiх текстах вiн розкривае широке тло функцiонування суспiльноi репресивностi та способiв ii приховування, видавання за «норму», «здоровий глузд» тощо, що, в певному сенсi, можна аналiзувати за допомогою фукiанськоi теорii влади, анатомо- та бiополiтики. Молодi друзi К. Кавафiса пригадували, що в однiй розмовi вiн висловив сподiвання, що, хоча сам вiн е iнтровертом та анахоретом, не здатним до дii, його тексти, певно, зможуть пiдштовхнути до активних дiй iнших. Емансипативний потенцiал поезii К. Кавафiса проявляеться також в специфiчному поглядi на iсторiю. Якщо пильно поглянути на поезii К. Кавафiса та спiввiднести iх з iсторичними подiями, якi слугують тлом або е самим осердям тексту, виникае вiдчуття, що поет полемiзуе з твердженням про те, що «iсторiю пишуть переможцi». Героiв поезiй К. Кавафiса складно назвати переможцями: вони змагаються до кiнця, або нишком полишають сцену, або намагаються замкнутися в колi приватного життя, однак iм не випадае стати переможцем в конкретнiй iсторичнiй ситуацii. З iронiею К. Кавафiс спостерiгае за сповненим сил Нероном чи трiумфатором Александром Яннаем. Утiм, iронiчна посмiшка поета в iнших ситуацiях е одночасно запитанням: «Чи справдi нинiшнi переможцi перемогли? Наскiльки абсолютним е iхнiй статус в контекстi глобального та дiахронного iсторичного розвитку? Що станеться через чотири столiття з Римом, який зараз залiзною рукою трощить еллiнiстичнi монархii? Чи стануть такi удари смертельними для еллiнства чи грецькоi мови?» Якщо iсторiю пишуть переможцi i для переможцiв, К. Кавафiс говорить про тих, хто часто залишаеться нiмим на ii сторiнках, попри те, що насправдi робить ii – вир людських мас («незлiченнi греки Персиди й Мiдii», «ми тут з усiх усюд – сплав з грекiв, персiв, вiрмен, сирiйцiв»), що напруженням своiх воль, переконань та бажань i створюють хвилi дiянь, якi в часовiй перспективi оформлюються в iсторичний процес. К. Кавафiс наче натякае, що iхнi iсторii обов’язково мають бути переказаними, адже без них не може постати Історiя, зокрема, як простiр, де формуються критичнi здiбностi людини.

Андрiй Савенко

Поезiя

Мури

Без краплi сорому, жалю чи спiвчуття
мене високим муром оточили.
У безрусi, зневiрений, щодня
гадаю лиш, чи стане менi сили?…
Зробить чимало справ хотiлося б менi.
Як сталось так, що я нiчого не помiтив,
нi гуркоту, нi гамору робiтникiв?!
Незчувся – i мене вiдрiзано вiд свiту.

    1897
    Переклав Андрiй Савенко

Старий

За столиком у кутку, в кав’ярнi галасливiй
Сидить старий, вiд часу посивiлий,
Газету розгорнувши перед собою на самотi.
Й у немiчi старечiй щораз себе картае
За тi роки, якi колись даремно згаяв,
Хоча будь-чим мiг тiшитися, що траплялось у життi.
Вiн постарiв. Це знае розумом, це вiдчувае тiлом.
Хоча здаеться – парубком вродливим
Вiн був ще мить тому! Якусь ще мить тому!
І згадуе, як довiряв – безумець! – наставлянням
Обачностi, що стримувала кожен раз бажання
Словами: «Зачекай! Ще матимеш нагоду, й не одну!»
Пригадуе, як жертвував, як марнував зусилля,
Як розуму велiв щораз чинить свавiлля.
І от безплiдних знань тягар з останнiх сил
В нiкуди вiн несе… Однак страждання марнi,
Вир спогадiв, думок старого в тiй кав’ярнi
Зморив i задрiмав вiн, спершися на стiл.

    1897
    Переклав Андрiй Савенко

Конi Ахiлла [1 - Поезiя розвивае епiзод XVII пiснi Ілiади Гомера, ставлячи важливе для свiтогляду К. Кавафiса питання про взаемозалежнiсть у свiтi тлiнного та нетлiнного.]

Коли ж убитим побачили Патрокла [2 - Патрокл – один iз головних учасникiв Троянськоi вiйни на боцi ахейцiв, побратим Ахiлла (Ахiллеса); пiсля вбивства Патрокла Гектором Ахiлл вирiшуе помиритися з Агамемноном та повернутися до участi в бойових дiях. Дружба старшого Патрокла та молодшого Ахiлла мае iнiцiальний характер, адже саме показавши втрату найкращого друга, Гомеру вдаеться генiально розкрити усвiдомлення цiнностi життя юним Ахiллом, апогеем якого е його нiчна зустрiч з Прiамом пiсля вбивства Гектора. В лiтературнiй традицii вже в класичну епоху пара Ахiлл – Патрокл розглядалася в контекстi таких аспектiв емоцiйного свiту людини, як сексуальнiсть (про любовнi взаемини мiж друзями говорить Платон у «Бенкетi»). Ця тема потрапляе в поле зору лiтераторiв i в новий час, як коханцiв зображуе героiв У. Шекспiр в трагедii «Троiл i Крессида».],
Що таким юним був, повним життя та сили,
ридати почали конi Ахiлла.
Противилося ество iхне безсмертне
Дiяння смертi споглядати – тiло розпростерте.
Били копитами, зажурено мотали
Гривами, сахалися, тремтiли, горювали
За юнаком, що вже серед живих не був – труп бездиханний,
Залишена душею плоть, нiкчемна, безталанна;
Душа – вигнанка вiдтепер; лиш чорним Небуттям
Оточена, ув iнший бiк прямуе вiд життя.

Зевес побачив сльози безсмертних
Коней i засмутився сам. «Як зiбралися ми зiграти
Пелееве весiлля, чи мiг так необачно вас вiддати?
Хiба не краще вас було лишити при собi, на волi?!
Що вам робити, бiдолашним, у земнiй юдолi
Мiж смертних, що завжди ставатимуть для Долi
За забавку?… Вам, яких обходить смерть, незнаною сваволя
Залишиться мiнливого часу i марними загрози.
У власнi бiди люди вас втягли!» Та сльози
Через утрату того, що навiк буде заховане в трунi,
Невтiшно проливали безсмертнi скакуни.

    1897
    Переклав Андрiй Савенко

Молитва