Олмейрова примха

скачать книгу бесплатно

Олмейрова примха
Joseph Conrad

Зарубiжнi авторськi зiбрання
Джозеф Конрад (справжне iм'я – Юзеф Теодор Конрад Коженьовський; 1857, Бердичiв – 1924, Англiя) – вiдомий письменник, поляк за походженням, автор захопливих романiв про морськi пригоди, класик англiйськоi лiтератури. Вiн пройшов шлях вiд юнги до капiтана торговельного флоту, добре знав життя й побут морякiв i створив правдивi книжки, якi ставлять поряд з «Трудiвниками моря» Вiктора Гюго та «Островом скарбiв» Стiвенсона.

«Олмейрова примха» (1895) – перший роман Конрада, схвально прийнятий лiтературними критиками. У ньому автор з глибоким психологiзмом змалював особисту трагедiю людини, яка зневiрилася у життi, у своiх найближчих людях, втратила будь-якi iлюзii i врештi-решт загинула.

Джозеф Конрад

Олмейрова примха

© Н. Ю. Жлуктенко, пiслямова, 2017

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

* * *

Пам’ятi Т. Б.

Олмейрова примха. Історiя схiдноi рiчки

Роздiл 1

– Каспаре! Макан!

Знайомий верескливий голос одiрвав Олмейра вiд приемних мрiй про пишне майбутне й вернув до неприемного сучасного. Осоружний голос. Багато рокiв чув вiн його, i з кожним роком зростала в ньому огида. Та дарма! Незабаром усьому прийде край.

Перемiг незадоволення й не звернув уваги на поклик. Сперся лiктями на бильця веранди й утупив очi у величезну рiчку, що байдуже котила прудкi хвилi у нього перед очима. Любив дивитись на Пантаi, надто коли заходило сонце, кидаючи на неi жмуття золотого промiння. Може, тому, що часто думав про золото. А золота йому не пощастило придбати; золото, здебiльше кривдою, придбали iншi; золота ж вiн хотiв чесно здобути для себе i для Нiни. Поринув у мрii про могутнiсть та багатство, далеко вiд цього берега, де прожив стiльки рокiв i забув навiть тяготи працi, наперед смакуючи велику нагороду. Вони житимуть в Європi – вiн та його дочка, багатi й усiма шанованi. Нiхто й не згадае про мiшану кров дочки, споглядаючи ii дивовижну вроду й знаючи про його незлiченнi скарби. Дивлячись на ii трiумф, вiн i сам помолодшае та забуде двадцять п’ять рокiв ненастанних тяжких змагань на цьому березi, де завжди почував себе в’язнем. І все це близько, аби лише здобути багатство. Та хай тiльки Дейн повернеться! А вiн мусить незабаром вернутися у своiх же iнтересах, бо i йому припаде дещиця. Правда, спiзнився на тиждень. Та, можливо, буде сьогоднi увечорi.

Так думав Олмейр, стоячи на верандi свого нового й уже зруйнованого будинку – остання його недоля – i дивлячись на широку рiчку. Та не золотилася вона сьогоднi, бо вся набутнiла вiд дощiв, i вiн споглядав байдужим оком, як каламутнi хвилi несли спорохнявiлi стовбури, гiлки та цiлi, вивернутi з корiнням дерева, сердито булькаючи й переливаючись помiж листя.

Одне дерево зачепилось бiля похилого берега, саме проти будинку, й Олмейр, одiрвавшись од думок, почав стежити за ним, трохи зацiкавлений. Дерево повiльно гойдалося на мiсцi, тодi як навколо нього шумувала спiнена вода, потiм звiльнилось i знову попливло вниз течiею, поволi перекидаючись та пiдкидаючи вгору довге оголене гiлля, нiби простягаючи до неба руки з нiмою скаргою на непотрiбну жорстокiсть та насильство рiчки. Олмейрова зацiкавленiсть долею дерева враз зросла. Вiн перехилився, стежачи, чи не зачепиться воно на мiлинi нижче. Дерево не зачепилося. Тодi одкинувся назад, думаючи, що тепер аж до самого моря воно плистиме вiльно, i вiн позаздрив мертвiй деревинi, яка вже видавалася маленькою плямою, зникаючи в сутiнку, що все темнiшав. Деревина вже зникла з очей, а вiн думав, чи далеко вона випливе в море? На пiвдень чи на пiвнiч винесе ii течiя? Певно, на пiвдень, аж до Целебесу, можливо, до Макассару.

Макассар! Швидка Олмейрова уява випередила дерево в його гаданiй мандрiвцi, а спогади вернулися щось рокiв за двадцять назад, i вiн побачив одягненого в бiле молодого, стрункого, соромливого Олмейра, побачив, як вiн зсiдае з голландського поштового човна на вкритий порохом макассарський берег здобувати щастя-долi у старого Гедiга. Знаменна це була подiя – початок нового життя для нього. Олмейрiв батько, службовець ботанiчного саду в Бiтенцоргу, залюбки пустив сина працювати до такоi фiрми, як у старого Гедiга. Сам молодий Олмейр теж був не вiд того, щоб залишити нездоровi береги Яви та мiзернi статки батькiвського бунгало, де цiлими днями батько нарiкав на глупоту садiвникiв-тубiльцiв, а мати, з глибини свого фотелю, оплакувала пишноту Амстердама, звiдки вона так далеко заiхала, та шкодувала, що втратила свое становище дочки цигарового купця.

Олмейр залишив рiдну оселю з легким серцем та легким гаманцем. Добре розмовляючи англiйською мовою та дужий в арифметицi, готовий був здобути весь свiт, i на мить не припускаючи сумнiвiв, що його не здобуде.

І тепер, через двадцять рокiв, стоячи тут у духотi борнейського вечора з почуттям солодкого суму, Олмейр згадував високi прохолоднi Гедiговi комори з довгими рiвними шерегами скриньок джину та сувоями манчестерськоi мануфактури; величезнi дверi, що вiдчинялися зовсiм нечутно; тьмяне освiтлення, таке приемне пiсля блиску сонцем осяяних вулиць; маленьке огороджене мiсце помiж стосiв краму, де китайцi-клерки, чепурнi, стриманi, з сумними очима, мовчки, шпарко писали помiж гуркоту та гармидеру, що здiймавсь од роботи, коли гуртки робiтникiв котили барила та переносили скриньки, спiваючи монотонноi пiснi, яка кiнчалася безнадiйним зойком. Зверху, просто величезних дверей, огороджено було бiльше мiсця, добре освiтленого. Гамiр працi приглушувала тут просторiнь, i навколо вставав лише дзенькiт срiбних гульденiв, що iншi, так само стриманi, китайцi рахували й складали купками пiд доглядом мiстера Вiнка, скарбника, духа-охоронця цього мiсця й правоi руки господаревоi.

На цьому освiтленому мiсцi сидiв за своiм столом i Олмейр, недалеко зелених, пофарбованих маленьких дверей, де стояв завжди малаець у червоному поясi та тюрбанi, держачи в руцi маленький мотузок, що звисав зверху, й, наче машина, вправним рухом то попускав його вгору, то смикав униз. Цей мотузок прив’язано було до величезного вiяла по той бiк зелених дверей у так званому особистому кабiнетi, де сидiв на тронi сам господар – старий Гедiг, приймаючи галасливих одвiдувачiв. Часом маленькi дверi вiдчиняли, i крiзь синювату iмлу тютюнового диму видко було довгий стiл, застановлений рiзноманiтними пляшками й високими глеками на воду. Галасливi люди лежали в зручних очеретяних фотелях, а господар виглядав крiзь одчиненi дверi й, тримаючись за ручку, щось конфiденцiйно бурмотiв Вiнковi: може, посилав якогось грiзного наказа вниз у комору, або, угледiвши нерiшучого чужинця, вiтав його дружнiм окликом: «Здоровi, капiтане! Здалека приiхали? З Балi, так? Привезли кiстку? Менi саме треба кiстки. Треба всього, що ви привезли. Ха-ха-ха! Заходьте!» – i пiд бурю вигукiв тяг чужинця до кабiнету. Дверi зачинялися, i навколо знов лунав звичайний гамiр – пiсня робiтникiв, гуркiт барил, рип швидких пер, а над усiм панував мелодiйний дзенькiт срiбних грошей, що безупинним потоком точився крiзь жовтi пальцi уважних китайцiв.

У тi часи в Макассарi пишно буяло життя й комерцiя. До цього мiста на островi збиралися всi непосидючi, у кого не бракувало вiдваги. Звiдси виряджали шхуни на австралiйський берег, опосiдали Малайський архiпелаг, шукаючи грошей та пригод. Вiдважнi, одчайдушнi, меткi в справах, не вiд того, щоб при потребi встряти до бiйки з пiратами, яких багато тодi було на тих берегах; здобувачi грошей мали звичай збиратися тут у порту, щоб поладнати комерцiйнi своi справи та погуляти. Голландськi купцi називали цих людей англiйськими гендлярами. Дехто з них були справжнi джентльмени, що мали певну насолоду з такого життя, бiльшiсть морцi. З-помiж них усiх визнаним королем був Том Лiнгард, вiн, кого всi малайцi, чеснi й безчеснi, мирнi рибалки й одчайдушнi горлорiзи, звали Раджа Лаут – Морський Король.

Олмейр почув про нього, не пробувши ще й трьох день у Макассарi. Почув про його дивовижнi справи, про його кохання, про одчайдушнi бiйки з пiратами Сулу, романтичне оповiдання про дитину-дiвчинку, яку переможець Лiнгард знайшов у пiратськiм прау, коли, пiсля довгого бою, взяв на абордаж судно, викинувши екiпаж за борт. Усi знали, що цю дiвчинку вiн прийняв за свою, дав освiту в якомусь iз явських монастирiв i, завжди говорячи про неi, називав ii «моя дочка». Вiн заприсяг, що вiддасть ii за бiлого й залишить iй усi своi грошi. «А у капiтана Лiнгарда сила грошей, – урочисто сказав мiстер Вiнк, схиливши набiк голову. – Силенна сила грошей – бiльше, нiж у Гедiга. – Потiм, помовчавши саме стiльки, щоб дати слухачам отямитись од дива, пiсля такого неймовiрного повiдомлення, пошепки додав: – Знаете, вiн винайшов рiчку».

Правда, вiн винайшов рiчку. Цей факт ставив старого Лiнгарда понад усiма морцями-авантурниками, що вели справи з Гедiгом, п’ючи шампан, граючи та виспiвуючи галасливих пiсень удень i залицяючись до дiвчат-полукровок на широких верандах готелю «Сенда» ввечерi. Цiею рiчкою, що вхiд до неi лише сам вiн знав, Лiнгард возив манчестерську мануфактуру, бронзовi гонги, рушницi та порох. Його бриг «Блискавка», яким вiн сам керував при такiй оказii, зникав тихенько з рейду вночi, тодi як його товаришi мiцно спали по нiчнiй пиятицi. Лiнгард лише пiсля того виходив на палубу, коли бачив, як вони, упившись, валилися пiд стiл, тодi як на нього питво не робило найменшого впливу. Чимало було охочих простежити за ним та знайти цю краiну, багату на гутаперчу, iндiйський очерет, перловi мушлi, пташинi гнiзда, вiск та гуму. Але маленька «Блискавка» могла випередити кожний корабель у цих морях. Декотрi з цiкавих порозбивалися на мiлинах та коралових рифах i, втративши все, ледве врятували життя iз жахливоi пастки цього сонячною усмiшкою осяяного моря. Іншi зневiрилися. А зеленi лагiднi острови багато рокiв ховали вхiд до обiтованоi землi, держачи таемницю з жорстокою лагiднiстю тропiчноi вдачi. Тим часом Лiнгард iздив туди й сюди в своi таемнi та вiдомi всiм експедицii, зробившись героем в очах Олмейрових одчайдушнiстю своiх пригод та неймовiрно великими прибутками. Вiн видався якимсь казковим велетнем юнаковi, коли вперше прийшов до комори, пробуркотiвши: «Як ся маете?» – Вiнковi та привiтавши Гедiга, господаря, галасливим: «Здоров, старий пiрате! Живий iще?» – як вступ до якоiсь торговельноi умови, що мала вiдбутися за маленькими зеленими дверима. Часто увечерi, коли в порожнiй крамницi панувала вже тиша, Олмейр, збираючи папери, щоб разом з Вiнком iти до його домiвки, де вiн оселився, спинявся, прислухаючись до гармидеру палкоi суперечки в особистому кабiнетi господаревому. Вiн чув глухе монотонне буркотiння Гедiгове та галасливi заперечення Лiнгардовi – двох псiв, що гризлися за маслак, – та Олмейровi вчувалася тут суперечка титанiв – змагання богiв.

Щось через рiк, часто здибуючися з Олмейром у комерцiйних справах, Лiнгард якось раптом, i як на стороннього спостерiгача, несподiвано, вiдчув приязнь до молодоi людини. Пiзно увечерi вихваляв його на всi боки своему товаришевi за чаркою вина в готелi «Сенда», а вранцi здивував Вiнка, повiдомивши, що бере «цього молодика за корабельного прикажчика, капiтанового клерка, так би мовити, щоб вiдав усiею писаниною». Гедiг згодився.

Олмейр, з властивим юнаковi прагненням шукати щастя-долi, теж був не вiд того й, спакувавши невеличке свое добро, вирушив у довгу мандрiвку на «Блискавцi», бо старий морець мав звичку заiздити майже до кожного острiвця на Архiпелазi. Минали мiсяцi, й приязнь Лiнгардова до юнака, здавалося, зростала. Часто походжаючи разом з Олмейром по палубi, коли легенький нiчний вiтрець, насичений пахучими випарами островiв, гнав злегка бриг уперед пiд лагiдним зоряним небом, одкрив старий морець свою душу захопленому юнаковi. Розповiв про свое минуле життя; про небезпеки, яких щасливо уник; про величезнi своi прибутки та про новi торговельнi комбiнацii, якi дадуть у майбутьому ще бiльший зиск. Згадував не раз про свою дочку, що дитиною знайшов у пiратськiм прау, й говорив про неi з дивним почуттям батькiвськоi нiжностi. «Вона мусить бути вже великою дiвчиною тепер, – говорив вiн звичайно. – Це вже чотири роки, як я ii не бачив. І хай мене чортяка вхопить, коли я оце не мав на думцi заiхати в цю подорож до Сурабаi». Завжди пiсля таких розмов, iдучи до своеi каюти, вiн бурмотiв: «Треба щось зробити, неодмiнно треба». Не раз дивував вiн Олмейра тим, що пiдiйде бувало раптом до нього, прочистить горлянку могутнiм «гм!», нiби щось збираючись сказати, а тодi враз одвернеться й одiйде до борту, де й стане, схилившись мовчки на облавок, i стоiть нерухомо цiлими годинами, стежачи, як море спалахуе фосфоричними iскрами, лижучи боки корабля. І саме напередоднi прибуття до Сурабаi пощастило капiтановi довести до кiнця своi спроби щось сказати. Прочистивши горлянку, вiн почав говорити. Сказав, що хоче, аби Олмейр одружився з його приймачкою. «І не говорiть менi, що одмовляетесь тому, що ви бiлий! – гукнув вiн зненацька, не давши часу здивованому юнаковi й слова вимовити. – І не кажiть менi такого! Нiхто й не побачить, якого кольору шкiра вашоi жiнки. Для цього занадто багато в нас доларiв! І, майте на увазi, iх буде ще бiльше, заким я помру. Будуть мiльйони, Каспаре! Мiльйони, я кажу! І все це для неi i для вас, якщо ви з нею одружитесь».

Заслiплений несподiваною пропозицiею, Олмейр хвилину вагався, не говорячи й слова. Обдарований багатою уявою, в одну коротку мить вiн побачив, нiби в променi слiпучого свiтла, блискучi купки гульденiв i збагнув усi можливостi, що дае багатство. Пошана, безтурботне ледаче iснування, яке, вiн почував, дуже до вподоби йому, – власнi кораблi, власнi крамницi, власна торгiвля (старий Лiнгард не житиме вiчно) i, нарештi, як пишний вiнець усьому, в далекому майбутньому маячило, немов зачарований палац, видиво – велика оселя в Амстердамi, цьому раю на землi, як звик вiн про нього мрiяти, а в пишнiй оселi вiн сам, король помiж усiма, яким зроблять його Лiнгардовi грошi, бавитиме там час, помiж розкошiв i блиску. Другий бiк справи – шлюб з дiвчиною-малайкою, цiею спадщиною пiратського прау, – лише дав йому легеньке почуття нiяковости, сорому бiлоi людини. Правда, вона чотири роки виховувалась у монастирi… Кiнець кiнцем, може, йому пощастить, i вона помре. Йому завжди щастило, а грошi всемогутнi. Отож не варто сушити голову цим. У нього ворухнулась невиразна думка, як усунути ii якось та кудись геть iз свого пишного майбутнього. Дуже легко улаштуватися з малайською жiнкою, зрештою невiльницею, як здавалося це схiдному розуму Олмейра.

В монастир чи ще деiнде. З церемонiями чи без них.

Олмейр пiдвiв голову й глянув у стурбоване обличчя морцевi.

– Я, звичайно, зроблю, як ви хочете, капiтане Лiнгарде.

– Зови мене батьком, сину. А вона згодиться, – мовив зворушений старий авантурник. – Хоч я не припускав якось, що ти одмовишся. Май на увазi, Каспаре, я завжди знаю, що роблю. Але й ти не в тiм’я битий.

Олмейр добре пам’ятав той вечiр – вигляд капiтанiв, iнтонацiю його слiв, враження, яке вони зробили на нього, власнi його мiркування. Пам’ятав вузьку скiсну палубу брига, мовчазний сонний берег, чорний оксамит морськоi поверхнi, з золотою по ньому смугою, яку кидав, сходячи, мiсяць. Вiн пам’ятав усе це, а також згадав почуття божевiльноi радостi, що охопило його, коли вiн подумав, яке щастя пливе йому до рук. Вiн не був дурнем тодi, не був ним i тепер. Обставини склалися проти нього, фортуна зрадила, але надiя ще залишилась.

Затремтiв у нiчнiй прохолодi й ураз спостерiг густу темряву, що пiсля заходу сонця огорнула рiчку, заховавши обриси протилежного берега. Лише вiдблиск iз багаття, яке горiло за парканом садиби раджi, танцював на кострубатих стовбурах дерев навколо та кидав жарко-червонi плями на рiчку, якою пливли зламанi дерева, поспiшаючи крiзь непроглядний морок до моря. Олмейр невиразно пригадував, що кiлька разiв його кликала жiнка. Певно, обiдати. Та людина, що в загравi нових надiй дивиться на руiну свого минулого, не може вiдчувати голоду, хай навiть для неi зварено вже рис. Хоч час додому: робиться пiзно.

Обережно ступив на розхитанi дошки, простуючи до сходiв. Злякана шумом ящiрка з жалiсним скрекотом зашарудiла в травi на березi. Олмейр обережно зiйшов сходами, тепер уже цiлком вернувшись до реального життя потребою стежити за тим, щоб не впасти на нерiвну землю, вкриту камiнням, трухлявими дошками та наполовину перепиляними колодами, наверганими в неймовiрному безладдi. Ідучи до будинку, де жив, до своеi «староi хати», як вiн називав його, зненацька вчув плюскiт десь у темрявi на рiчцi. Спинився на стежцi, прислухаючись, вражений тим, що хтось може плисти рiчкою в таку пiзню годину, та ще й у повiнь. Уже виразно чув плюскiт весел, тиху розмову й важкий вiддих веслових, що змагалися з прудкою течiею, держачись берега, де вiн стояв. Вони пливли дуже близько, та важко було щось роздивитися крiзь густi заростi кущiв.

– Певно, араби, – пробурмотiв сам собi Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що iм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!

Човен надiйшов ще ближче.

– Гей, люди! – гукнув Олмейр.

Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як i ранiш. Тодi затремтiли кущi просто нього, й тишу ночi порушив стукiт весел у кочетах. Човен саме минав кущi, й Олмейр ледве мiг роздивитися над берегом обриси чоловiчоi голови й плечей.

– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.

Поважний голос одповiв:

– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабiв тут нема.

Серце Олмейровi скинулось од радощiв.

– Дейне! – вигукнув вiн. – Нарештi! Нарештi! І вдень, i вночi чекав я на тебе. Майже втратив надiю, що ти вернешся.

– Нiщо не могло мене спинити вернутися сюди, – вiдповiв той майже жорстоко. – Навiть смерть, – пошепки додав вiн сам до себе.

– Це мова приятеля i дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр. – Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своiм людям варити рис у моiй садибi, поки ми з тобою поговоримо в хатi.

На цi запросини не було вiдповiдi.

– Що таке? – занепокоено спитав Олмейр. – Сподiваюся, бриговi нiчого не сталося?

– Бриг там, де нiхто з оранг-бленда не може покласти рук на нього, – вiдповiв Дейн з виразом суму в голосi, чого Олмейр не спостерiг у своему хвилюваннi.

– Добре, – мовив Олмейр, – але де ж решта твоiх людей? Я бачу лише двох з тобою.

– Слухай, туане Олмейре, – промовив Дейн. – Завтра сонце побачить мене в твоiй оселi, й тодi ми поговоримо. Тепер я мушу iхати до раджi.

– До раджi? Чому? Що ти хочеш од Лакамби?

– Туане, завтра ми говоритимемо як приятелi. Я мушу бачити Лакамбу сьогоднi.

– Дейне, ти не залишиш мене тепер, коли все зроблено? – нерiшуче запитав Олмейр.

– Хiба я не вернувся? Але спочатку я мушу бачити Лакамбу задля твого й свого добра.

Невиразнi обриси голови раптом зникли. Рука загребного випустила кущ, i вiн зi свистом вирiвнявся, обдавши Олмейра дощем каламутноi води, тодi як вiн нахилився вперед, намагаючись щось роздивитися.

За коротку мить човен опинивсь у смузi свiтла, що лилось од великого багаття з протилежного берега. Чiтко вирiзьбились постатi двох людей, схилених над веслами, та третього на кормi, який вимахував стерновим веслом. Голову йому вкривав величезний круглий бриль, немов фантастичний гриб велетенського розмiру.

Олмейр стежив за човном, поки той переплив смугу свiтла. За якусь хвилину до нього долинув iз-за рiчки гомiн голосiв. Вiн бачив смолоскипи з запалених гiлок, що люди витягли з багаття, й на мить угледiв огорожу, бiля якоi вони товпились. Тодi вони, певно, увiйшли за огорожу, бо смолоскипи зникли, а багаття знов кидало вiд себе лише тьмяний мерехтливий вiдблиск.

Олмейр великими кроками попростував додому, замислений i занепокоений. Вiн не мiг припустити, що гру ведеться нечесно. Це абсурд. І Дейн, i Лакамба – обое дуже зацiкавленi в успiху його справи. Чеснiсть для малайцiв – дурниця, але навiть малайцi мають досить тями, щоб зрозумiти своi власнi iнтереси. Все буде добре – мусить бути добре. Тут вiн побачив, що стоiть бiля сходiв на веранду свого будинку. З того мiсця, де стояв, бачив обидва рукави рiчки. Головне рiчище Пантаi заховала суцiльна темрява, бо багаття бiля садиби раджi вже згасло; але колiно Самбiр-рiчки вiн бачив, i очi його могли простежити довгу низку малайських хат, що купчились понад берегом, i то тут, то там крiзь бамбуковi iхнi стiни блимало тьмяне свiтло, а на мiстку, який будували через рiчку, горiли димнi смолоскипи. Ще далi, де острiв кiнчався невисоким рогом над малайськими хатками, стримiла темна маса будiвель.

Мiцно збудований на твердому грунтi, яскраво освiтлений ясними бiлими вогниками ламп, стояв будинок та комори Абдула-бiн-Селiма, найбагатшого торгiвця Самбiру. Це видовище викликало зненависть у Олмейра, й вiн загрозився кулаком до будiвель, що, виразно говорячи про статки, нiби згорда глузували з власноi його недолi.

Повагом зiйшов сходами до будинку.

Посеред веранди стояв круглий стiл. Парафiнова лампа без дашка яскраво освiтлювала три внутрiшнi боки веранди. Четвертий одкритий бiк виходив на рiчку. Помiж кострубатих стовпiв, що пiдпирали високу покрiвлю, висiв розiдраний плетений параван. Стелi не було, й яскраве свiтло лампи переходило вгорi в сутiнок, який губивсь у темрявi помiж кроков. Передню стiнку подiляли надвое дверi, закритi червоним запиналом. Вони вели до головного передпокою. До цього передпокою, що мав у заднiй стiнцi вихiд до двору та до кухнi, виходила жiноча кiмната. В однiй iз бокових стiнок веранди були дверi. Наполовину зниклий надпис «Контора Лiнгарда з Т-вом» ще можна було прочитати на брудних дверях, якi мали такий вигляд, нiби iх дуже давно нiхто не вiдчиняв. Близько другоi боковоi стiни поставлено було крiсло-гойдалку, а бiля столу i далi на верандi чотири дерев’янi крiсла, що стояли якось сумно односторонь, нiби соромлячись убогого свого оточення. В одному кутку лежала купа мап, а над ними висiв старий гамак. У другому кутку спав, скрутившись у безформну купу, малаець, з повитою червоним перкалем головою. Це був один iз невiльникiв у Олмейровiй господi, «моi люди», як звик вiн iх називати. Навколо лампи кружляли в дикiм танку численнi нiчнi метелики пiд натхненну музику силенноi сили москiтiв. Пiд покрiвлею з пальмового листя бiгали по бантинах ящiрки, нiжно скрекочучи. Прикута до одного з стовпiв веранди мавпа, що заховалася на нiч пiд стрiху, виглянула зi свого схову й посмiхнулася Олмейровi, почепившись за бамбукову жердину пiд покрiвлею й сипонувши на занедбаний стiл цiлий дощ пороху й трухи з сухого листя. Пiдлога була нерiвна, з силою зiв’ялих рослин та сухоi землi, розкиданоi навколо. Вражала страшенна нечепурнiсть i занехаянiсть. Величезнi червонi плями на пiдлозi та стiнах говорили про те, що тут ненастанно жував хтось бетель, випльовуючи куди попало сiк. Легенький вiтрець ворушив розiдраний параван, несучи з лiсу за рiчкою ледве чутнi нездоровi пахощi гнилих квiтiв.

Пiд важкими кроками Олмейровими зарипiла пiдлога веранди. Малаець у кутку ворухнувся неспокiйно, щось незрозумiле промимривши. Позад завiшених дверей вчулося легке шарудiння, i нiжний голос спитав малайською мовою:

– Це ви, тату?

– Так, Нiно. Я голодний. Хiба вже всi сплять?

Олмейр говорив весело i з задоволеним виглядом сiв у крiсло бiля столу. Із-за завiшених дверей вийшла Нiна Олмейр разом iз старою малайкою, що принесла повну тарiль риби та рису, глек води й пiвпляшки вина. Дбайливо поставивши перед господарем надтрiснуту шклянку та поклавши олив’яну ложку, вона тихо вийшла. Нiна стала бiля столу, одною рукою злегка спираючись на край, а другу спустивши вздовж тiла. Обличчя повернула до темряви зовнi, крiзь яку ii замрiянi очi, здавалося, бачили якесь видовище, що викликало в неi вираз нетерплячого чекання. Вона була висока на зрiст, як на полукровку. Мала гарний батькiв профiль, який трохи вiдмiнювала, надаючи бiльшоi сили, масивна нижня частина обличчя, одержана в спадщину вiд предкiв по матерi – пiратiв Сулу. Твердо окресленi вуста, злегка розтуленi, показували блискучу бiлу смужку зубiв, надаючи вiдтiнку лютости й виразу нетереплячого чекання на ii обличчi. В гарних чорних очах сяяла нiжнiсть i лагiднiсть, властива малайським жiнкам, а крiзь них проглядав проблиск думки розвиненого iнтелекту. Вона стояла тут, уся в бiлому, гнучка, струнка, замрiяна. Широко розплющенi очi дивилися нерухомо, мов бачачи щось, невидиме iншим очам. Низьке, але широке чоло облямовувала блискуча маса пишного чорного волосся, що важкими хвилями падало на плечi, й на iхньому тлi блiдо-оливкове обличчя видавалося ще блiдiшим по контрасту з вугляно-чорним його кольором.

Олмейр жадiбно допався до рису, але, проковтнувши кiлька ложок, спинивсь i, держачи ложку в руцi, з цiкавiстю поглянув на дочку.

– Чи ти чула, Нiно, як з пiвгодини тому тут проходив човен? – спитав вiн.

Дiвчина скинула на нього швидкий погляд i, вiдiйшовши далi вiд свiтла, стала спиною до столу.

– Нi, – повiльно вiдказала вона.

– Тут був човен. Нарештi! Сам Дейн, але вiн поiхав до Лакамби. Я це знаю, бо вiн менi сказав. Я розмовляв з ним, та вiн не мiг зайти сюди сьогоднi. Сказав, прийде завтра.

Проковтнувши ще ложку рису, говорив далi:

– Я майже щасливий сьогоднi, Нiно. Вже бачу початок тiеi довгоi дороги, що виведе нас iз миршавого цього багна. Незабаром подамося геть звiдси. Я i ти, моя люба дiвчинко, а тодi…

Пiдвiвшись од столу, вiн спинився, зосереджено дивлячись просто себе, мов роздивляючись чарiвне якесь видовище.

– А тодi, – провадив вiн, – ми будемо щасливi, ти i я. Житимем у багатствi й шанi далеко звiдси й забудемо це життя, всi зусилля i все лихо!

Вiн наблизився до дочки й ласкаво погладив рукою ii волосся.

– Не варто звiрятися на малайцiв, – додав вiн, – але мушу визнати, що цей Дейн – справжнiй джентльмен. Справжнiй джентльмен, – повторив вiн.

– Ви прохали його прийти сюди, тату? – спитала, не дивлячись на нього, Нiна.

– Звичайно. Ми виiдемо завтра, – мовив радiсно Олмейр. – Не варто гаяти часу. Ти рада, мое мале дiвчатко?

Вона була заввишки з нього, та Олмейр любив згадувати часи ii дитинства, коли вони обое бачили весь свiт одне в одному.

– Я рада, – промовила вона дуже тихо.

– Звичайно, – жваво провадив Олмейр, – ти й не уявляеш, що це таке. Сам я не був у Європi, але часто чув, як моя мати оповiдала про неi, й, здаеться, знаю все. Ми провадитимем… е… е… розкiшне життя. Побачиш сама.

І знов стояв вiн мовчки бiля дочки, дивлячись на чарiвне свое марево. Потiм загрозився кулаком сонному селищу.

– Начувайся, друже Абдуло! – гукнув вiн. – Побачимо, хто з нас ухопить щастя в руки.

Тодi поглянув на рiчку й спокiйно зауважив:

– Знов буде буря. Та дарма! Нiякий грiм мене сьогоднi не розбудить. Цього я певний. На добранiч, мое дiвчатко! – пошепки сказав вiн, пестливо цiлуючи ii у щоку. – Сьогоднi ти ще не видаешся щасливою, та завтра у тебе буде радiсне личко. Так?

Нiна мовчки слухала батька. Обличчя ii було нерухоме, напiвзаплющенi очi ще дивились у темряву, що тепер нiби заворушилася. Важкi грозовi хмари повзли iз-за пагоркiв, змiтаючи зорi та проковтнувши небо, лiс i рiчку, залили все темрявою, яку, здавалося, можна було вiдчути дотиком. Легенький вiтрець завмер, але далекий гуркiт грому та блiде полум’я блискавки застерiгали, що наближаеться буря. Зiтхнувши, дiвчина повернулася до столу.

Олмейр лежав уже в гамаку, мало не заснувши.

– Вiзьми лампу, Нiно, – сонно пробурмотiв вiн. – Тут повнiсiнько москiтiв. Іди спати, доню!

Та Нiна, винiсши лампу, знову вернулася на веранду й стала бiля билець, обхопивши руками стовп i жадiбно вдивляючись на Пантаi. І стоячи нерухомо у гнiтючiй тишi тропiчноi ночi, щоразу, як спалахувала блискавка, вона бачила лiс понад обома берегами рiчки, бачила, як згиналися додолу дерева пiд лютим подихом бурi, що все наближалася. Вгорi рiчка клекотiла бiлою пiною, а чорнi хмари, кублячись химерними силуетами, бiгли низько над розгойданими деревами. Навколо неi була ще тиша, та вона чула, як вие, наближаючися, вiтер i сiче зливою хвилi збуреноi рiчки. Гроза все наближалася, гуркаючи громом та спалахуючи яскравими блискавками, i пiсля слiпучого iхнього свiтла ще чорнiшою здавалася нiч. Нарештi, вiтер налетiв на низовину рiчки. Пiд дужими його поривами затремтiв будинок, а дощ залопотiв по покрiвлi з пальмового листу. Гуркiт грому не вгавав, а блискавки, не згасаючи й на мить, освiтлювали розбурхану рiчку, що несла колоди та величезнi дерева, зламанi якоюсь лютою немилосердною силою.

Нiчна гроза не турбувала батька, й вiн мiцно спав, забувши своi надii, свое лихо, своiх друзiв та недругiв. А дочка стояла нерухомо, жадiбно вдивляючись занепокоеними очима на широку рiчку при свiтлi блискавок.

Роздiл II

Коли, пiддаючись раптовому бажанню Лiнгардовому, Олмейр згодивсь одружитися з малайською дiвчиною, нiхто й не знав, що цiкава молода монастирська вихованка в той день, коли втратила всiх родичiв та знайшла собi бiлого батька, затято билася нарiвнi з усiма на борту пiратського прау й лише тому не кинулась у воду, як зробили це нечисленнi недобитки iхнi, що була тяжко поранена в ногу. І там на палубi, пiд купою мертвих тiл та тих, що конали, знайшов ii старий Лiнгард та перенiс на борт «Блискавки», а тодi малайське судно запалили й пустили за течiею. Вона була при пам’ятi i в тишi тропiчного вечора, тишi, що заступила гармидер бою, стежила очима, як, жахаючи вогнем та димом, упливало в сутiнок едине на свiтi, дороге ii серцевi. Вона лежала нерухомо, й поки дбайливi руки перев’язували iй рану, мовчки дивилася на погребне багаття вiдважних людей, якими так захоплювалась i так добре iм допомагала в бiйцi з грiзним Раджою Лаутом.

Легкий вечiрнiй бриз посував бриг на пiвдень, а величезна пливуча пожежа все меншала та меншала, поки стала мерехтливою плямою на обрii, немовби там зiйшла зоря. Далi й ця пляма заховалася, лише густе накриття диму вiдбивало коротку мить невидиме полум’я, а тодi все зникло.

Дiвчина розумiла, що разом з огорненим полум’ям кораблем зникло й старе ii життя. Тепер вона буде невiльницею десь у далекiй краiнi, помiж чужих людей, у невiдомому й, можливо, жахливому оточеннi. Маючи чотирнадцять рокiв вiку, вона розумiла свое становище й зробила висновок, единий можливий для малайськоi дiвчини, що рано доходить пори пiд тропiчним сонцем та свiдома своеi принади, бо не раз чула, як iз захопленням розмовляли про неi молодi смiливi вояки з батькового екiпажу. Невiдоме майбутне лякало ii, проте вона чекала його зi спокоем, властивим ii народовi. Вважала навiть його природним. Хiба вона не дочка вояки, переможеного в бiйцi, i хiба не по праву належить тепер переможцевi-раджi? Навiть помiтна дбайливiсть грiзного старого раджi виникла, на ii думку, вiд захоплення його полонянкою. Це викликало у неi пиху й полегшило на мить свiдомiсть гiркого свого лиха. Можливо, якби вона знала про високi мури, спокiйнi садки та мовчазних черниць Самарангського монастиря, куди вела ii доля, – вона краще волiла б смерть, бо ненавидiла насильство й боялась його. Вона бачила в уявi iнше, звичайне для малайськоi дiвчини життя – тяжка праця та палке кохання, iнтриги, золотi прикраси, брудна домашня робота й отой величезний таемний вплив, що е одним з нечисленних привiлеiв напiвдикого жiноцтва. Та ii доля, яку держав у твердих руках старий морський вовк, з якоiсь незрозумiлоi примхи його серця, уготувала iй дивне i, як на ii думку, жахливе життя. Вона все перетерпiла – i примус, i вчення, й нову вiру – зi спокiйною покiрнiстю, що приховувала ii зненависть та огиду до нового життя. Вивчила дуже легко мову й зрозумiла трохи нову вiру, якоi добрi сестри навчали ii, засвоiвши з неi дуже легко лише забобони. Називала Лiнгарда батьком i поводилася з ним нiжно й лагiдно пiд час його коротких бурхливих одвiдин, твердо переконана, що вiн – велика небезпечна сила, й дуже добре здобути його приязнь. А хiба вiн не був i тепер ii господарем? І всi цi довгi чотири роки вона плекала в серцi надiю сподобатись йому й, кiнець кiнцем, стати йому за жiнку, порадницю й керiвницю.

Наказ Раджi Лаута розвiяв цi дiвочi мрii про майбутне, давши до Олмейрових рук фортуну, якоi юнак так палко сподiвався. Одягнена в ненависне европейське вбрання, тодi як на нiй зосереджувалась увага всього батавського громадянства, молода монастирська вихованка стояла перед вiвтарем поруч з невiдомим, незадоволеного вигляду бiлим чоловiком. Нелегко було й Олмейровi. Вiн вiдчував огиду й майже непереможне бажання втекти. Та тверезий розум i страх перед тестем, а також мiркування про свiй добробут удержали його вiд бешкету. Даючи присягу вiрностi перед вiвтарем, вiн потай планував, як спекатись у, можливо, недалекому часi гарноi малайки. А дiвчина, досить затямивши з науки в монастирi, знала, що, згiдно законiв бiлих людей, вона буде не невiльницею Олмейровi, а його дружиною, й дала собi обiцянку поводитись iз гiднiстю в новому своему становищi.

Отже, коли «Блискавка», навантаживши матерiал на нову будiвлю, залишила батавський порт, везучи молодих до незнаного Борнео, не було помiж них того кохання й щастя, яким старий Лiнгард звик вихвалятися перед своiми приятелями на верандах рiзних готелiв. Сам старий морець безумовно був щасливий. Вiн виконав свiй обов’язок щодо дiвчини. «Знаете, я осиротив ii», – не раз сумно говорив вiн, розмовляючи про власнi своi справи з портовими п’яницями, як звик це робити. І вигуки похвали пiдпилоi авдиторii ущерть сповнювали його просту душу почуттям гордощiв i захвату. «Я зробив усе як слiд», – була друга його увага i, згiдно зi своiми принципами, вiн з гарячковою хапливiстю будував комори та будинок на березi Пантаi-рiчки. Будинок для молодят, комори на крам для величезноi торгiвлi, що мав розпочати Олмейр, тодi як Лiнгард цiлком хотiв присвятити себе якiйсь таемничiй справi, про яку говорив лише натяками, але зрозумiло було, що мовиться про золото та дiаманти десь у глибинi острова. Олмейр теж нетерпеливився. Якби вiн знав, що чекае на нього, то, певне, не дивився б такими жадiбними, повними сподiванки очима на Лiнгардову експедицiю. Вiн стояв, стежачи, поки останнiй човен зник за кривиною рiчки, а тодi повернувсь i глянув на гарненький, наче лялечка, будинок та на величезнi комори, ретельно збудованi цiлою армiею китайських теслiв, на новий причал, бiля якого скупчилися торговельнi човни, й вiдчув пиху, так нiби весь свiт належав йому.

Та свiт треба було ще здобувати i здобувати не так легко, як йому це здавалося. Незабаром вiн побачив, що не до вподоби йому цей западок, де старий Лiнгард та власна його, Олмейрова, слаба воля оселили його помiж безчесних iнтриг та лютого змагання за торгiвлю. Рiчку опосiли араби, збудувавши торговельний пост у Самбiрi й, торгуючи, були панами становища та не терпiли конкурентiв. Лiнгардовi не пощастило в першiй його експедицii, й вiн поiхав знов, витративши всi прибутки з Олмейровоi торгiвлi на таемничу свою мандрiвку. Олмейр змагався з труднощами свого становища, не маючи нi приятеля, нi порадника, лише протекцiю старого раджi, попередника Лакамбового, яку той дарував йому заради Лiнгарда. Сам Лакамба жив тодi як приватна особа на рисовiй плантацii за сiм миль униз понад рiчкою, вживаючи весь свiй вплив, щоб допомогти ворогам бiлоi людини, роблячи змови проти старого раджi й Олмейра, якi завжди виразно показували, що йому вiдомi найбiльшi iхнi таемницi. Вiн удавав з себе приятеля, i не раз можна було побачити на Олмейровiй верандi ставну його постать у зеленому тюрбанi та золотом гаптованiм жакетi, що сяяв у перших лавах гурту родовитих малайцiв, якi приходили привiтати Лiнгарда з щасливим поворотом iз нетрiв острова. Його «селям» завжди був привiтний, а потиск руки щирий, коли вiн вiтав старого торгiвця. Та невеличкi його очi вбирали в себе кожну дрiбничку, а вертаючись з цих одвiдин, вiн хитро, задоволено посмiхавсь i держав довгi наради з Саiдом Абдулою, своiм приятелем та спiльником, головою арабськоi торговельноi спiльноти, людиною з великими статками та великим впливом на островi.

Усi в селищi знали, що одвiдини Лакамбою Олмейровоi оселi не обмежувалися лише самими офiцiйними вiдвiдинами. Часто, в мiсячнi ночi, запiзненi рибалки iз Самбiру бачили, як з вузенького рукава рiчки бiля задвiр’я оселi бiлоi людини випливав маленький човен, i самотнiй весляр обережно iхав униз рiчкою, ховаючись у чорнi тiнi, що кидав берег. Подiю цю, вiдповiдно аргументувавши, аж до пiзньоi ночi обговорювали бiля вечiрнiх багать з цинiзмом малайського простолюдина до свого аристократа та зi злою радiстю щодо родинного лиха оранг-бленда – ненависного голландця. Олмейр усе ще змагався затято, але з певною лагiднiстю, i це позбавляло його успiху в боротьбi з упертими безпринципними людьми, якими були його супротивники араби. Торгiвля у великих коморах занепала, та й самi комори розвалювалися на цурпалля. Банкiр Лiнгардiв Гедiг iз Макассару збанкрутував, i весь капiтал, що лежав у нього, пропав. Прибуток од торгiвлi останнiх рокiв з’iли Лiнгардовi невдалi експедицii. Сам Лiнгард був десь у глибу острова – можливо, вже й помер, бо не подавав звiстки про себе. Олмейр залишився сам у безнадiйно скрутному становищi, маючи едину втiху – маленьку дочку, що народилася за два роки по одруженнi, а тепер дiйшла шести рокiв вiку. Дружина його почала ставитися до нього з презирством, яке виявляла злiсною мовчанкою, часом вибухаючи потоком дикоi лайки. Вiн вiдчував, що вона ненавидить його, i в ревнивому ii поглядi, яким вона стежила за ним, коли вiн був iз дитиною, спостерiгав цю зненависть. Вона ревнувала, бачачи, що дiвчинка вiддае перевагу батьковi, i Олмейр не почувався безпечно в однiй оселi з жiнкою. А тим часом вона спалила меблi й подрала гарнi запинала в незрозумiлiй зненавистi до всiх ознак цивiлiзацii. Зляканий цим вибухом дикоi вдачi, Олмейр мовчки надумував, як спекатись жiнки. Вiн зважував усе, навiть убивство, та, як усi кволi вдачею люди, нiчого не насмiлився зробити й лише щодня чекав Лiнгардового повороту з новинами про успiх справи. Той, справдi, вернувсь, але хворий, зiстарiвшись, тiнь старого Лiнгарда з гарячковим огнем у згаслих очах, майже единий живий з цiлоi численноi експедицii. Та, нарештi, йому пощастило. В руках його були незчисленнi скарби. Але вiн потребував грошей, щоб зробити правдою мрiю про казкове щастя. А тут збанкротував Гедiг! Олмейр нашкрябав усе, що мiг, та старий чоловiк хотiв бiльше. Якщо Олмейр не мае грошей, вiн поiде до Сiнгапуру, навiть до Європи, хоч насамперед до Сiнгапуру, i вiн вiзьме з собою маленьку Нiну. Дитину треба як слiд виховувати. Вiн мае приятелiв у Сiнгапурi, що дбатимуть про дiвчинку й дадуть iй належну освiту. Все буде гаразд, i дiвчинка, на яку старий морець, здавалося, перенiс усю любов, що почував колись до ii матерi, буде найбагатшою жiнкою на сходi, навiть у цiлому свiтi! Так вигукував старий Лангард, мiряючи веранду широкими кроками та пахкаючи цигаркою, обiдраний, з розкуйовдженим волоссям ентузiаст. А Олмейр сидiв, зiбгавшись, на матах та з жахом думав, що доведеться розлучитися з единою любою йому iстотою. Та з ще бiльшим жахом уявляв сцену з жiнкою, дикою тигрицею, що захищае свое тигреня. Вона отруiть мене, думав бiдолаха, добре знаючи цей легкий спосiб, яким розв’язують кiнець кiнцем малайцi соцiальнi, полiтичнi й родиннi проблеми в своему життi.

На велике диво Олмейрове, вона поставилася до новини досить спокiйно, лише крадькома скинула очима на нього й на Лiнгарда, не промовивши й слова. Проте це не завадило iй другого дня стрибнути в рiчку й поплисти за човном, яким Лiнгард увозив дитину, що плакала на руках у няньки. Олмейр поiхав вельботом слiдом за жiнкою й витяг ii за волосся з води, а вона плакала й так кляла, що мало небо не завалилося. Проплакавши два днi, знов вернулася до свого звичайного життя: жувати бетель та висиджувати байдикуючи цiлiсiнький день помiж жiнок. Дуже швидко зiстарiлась пiсля того й виходила зi своеi апатii, лише щоб зробити якусь образливу заувагу, коли випадково траплялося побачити чоловiка. Олмейр збудував iй хату на березi, де вона й оселилася самотньою. Лакамба припинив своi вiдвiдини, бо згiдно з волею Провидiння та завдяки маленькiй ученiй манiпуляцii старий владар Самбiру вiддав Боговi душу. Замiсть його почав тепер царювати Лакамба, якому в пригодi стали його араби, що приятелювали з голландською владою. Саiд Абдула зробився вiдомою людиною та купцем на Пантаi. Олмейр, ущент зруйнований, задихавсь у тенетах iхнiх iнтриг, живучи лише думкою про Лiнгардовi таемнi скарби. Лiнгард десь зник. Написав раз iз Сiнгапуру, що дитина почуваеться добре й опiкуеться нею мiсiс Вiнк, а сам вiн збираеться iхати до Європи роздобувати грошi на величезне пiдприемство. «Але незабаром буду назад, – писав вiн. – Грошей здобути не важко, бо люди не знають, куди iх вкласти, i так i кинуться з ними». Та вийшло воно не так, бо вiн прислав ще одного листа, в якому писав, що хворий, не знайшов родичiв i взагалi мало чого досяг. А пiсля того не було вже жодноi звiстки вiд нього. Європа, очевидячки, поглинула Раджу Лаута, i даремно поглядав Олмейр на захiд, чи не блисне йому промiнь свiтла у темному мороцi його розбитих надiй. Минали роки. Зрiдка приходили листи вiд мiсiс Вiнк, пiзнiше вiд самоi дiвчини, й це едине давало йому сили жити помiж переможноi дикостi рiчки. Олмейр жив тепер сам, одмовившись навiть одвiдувати тих, що виннi були йому грошi, бо певнi, що Лакамба захистить iх, вони не хотiли платити. Вiрний його суматрiець Алi варив йому рис та каву, бо нi на кого iншого Олмейр не звiрявся, а найменш на свою жiнку. Марнував час сумно, блукаючи травою, зарослими стежками навколо будинку, заходячи до зруйнованих комор, де кiлька прозеленню вкритих мiдяних рушниць та кiлька порозбиваних скриньок, колись повних манчестерськоi мануфактури, нагадували йому про минулi добрi часи, коли тут усе клекотiло життям, а в коморах повнiсiнько було краму. Олмейр згадував, як ходив вiн берегом рiчки разом з маленькою дочкою. Тепер човни з селищ, що лежали вище понад рiчкою, минали маленький зруйнований причал «Лiнгард з Т-вом», та повертали в рукав Пантаi й причалювали бiля новенькоi пристанi, що належала Абдулi. Вони не любили Абдули, але не наважувалися торгувати з людиною, щаслива зiрка якоi вже зайшла. Бо якби наважилися, то не було б iм милосердя вiд арабiв та раджi, й вони знали це. Нiхто не дав би iм i жменi рису в скрутнi часи, а Олмейр не в силi був чим допомогти iм, сам переживаючи тяжку скруту. У своiй занедбаностi та вiдчаю не раз Олмейр заздрив сусiдi китайцевi Джiму Енг, бачачи його розпростертим на купi холодних мат з дерев’яною пiдпорою пiд головами та люлькою опiю в нечутливих пальцях. Сам Олмейр не шукав забуття в опiю, може, тому, що це коштувало занадто дорого, а може, його гордiсть бiлоi людини повставала проти такого приниження. Хоч найбiльше, певно, його спиняла думка про дочку. Вiн чув тепер частiше про неi з того часу, як Абдула купив пароплав, який рейсував помiж Пантаi i Сiнгапуром, що три мiсяцi. Олмейр почував себе нiби ближче до дочки. Вiн палко бажав побачити ii i мрiяв про подорож до Сiнгапуру та з року в рiк одкладав, усе сподiваючись якоiсь щасливоi перемiни в становищi. Не хотiв зустрiчатися з дочкою з порожнiми руками, не маючи й слова надii на вустах. Не хотiв також брати ii сюди, в дике це оточення, до якого сам себе приневолив. А також трохи боявся ii. Що вона подумае про нього? Вiн порахував роки. Доросла вже дiвчина. Цивiлiзована дiвчина, молода й повна надiй. А вiн почував себе старим, зневiреним i надто скидався на дике навколишне оточення. Питав себе, яке буде ii майбутне? Не змiг одповiсти на питання i не насмiлювався побачити ii. Але сумував за нею. Так минали роки, а вiн вагався.