скачать книгу бесплатно
Микола Хвильовий
Ростислав Григорович Коломiець
Знаменитi украiнцi
Микола Хвильовий (справжне прiзвище – Фiтiльов, 1893–1933) – поет, письменник, публiцист, громадський дiяч, що став однiею iз найбiльш знакових постатей доби Розстрiляного вiдродження. Гасло «Геть вiд Москви!», кинуте письменником пiд час започаткованоi ним лiтературноi дискусii, об`еднало митцiв у боротьбi за незалежнiсть розвитку украiнськоi художньоi культури. Понад усе цiнуючи творчу свободу, у передчуттi жорстоких обмежень та репресiй радянського уряду письменник здiйснив самогубство, збунтувавшись проти тоталiтарноi системи. У рiзнi часи Миколу Хвильового сприймали по-рiзному, але сьогоднi його iм’я уособлюе в собi вищий злет украiнськоi лiтератури 20-х рокiв XX столiття.
Ростислав Коломiець
Микола Хвильовий
Серiя «Знаменитi украiнцi» заснована в 2009 роцi
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© Р. Г. Коломiець, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009
Роздiл 1
Імпресii з приводу
Чорнiе лiд бiля трамвайних колiй,
Синiе в темних вулицях весна,
Мого юнацтва радiсть осяйна
Встае назустрiч нинiшнiй недолi…
Микола Зеров
Лiтературознавець, письменник, мемуарист Григорiй Костюк, який видав у США у 1986 роцi твори Хвильового i спогади про нього у власнiй редакцii, прожив майже сто рокiв i бачив багато. Свого часу жив в Украiнi й тiсно спiлкувався з Миколою Хвильовим. Так от, коли вiн уперше побачив Хвильового у 1926 роцi, вразився на все життя: «Непоказна, середнього зросту, щупленька, зi смуглявим обличчям людина… Оцей непомiтний чоловiчок у темнiй «косоворотцi», у сандалiях на босу ногу, з вихрастою чуприною – оце Хвильовий? Оце той грiзний полемiст, що потрясав i потрясае украiнським культурним i полiтичним свiтом? Це той, хто вивiв з рiвноваги самого Сталiна в Кремлi?..»
Розглядаю фотографii Миколи Хвильового – поета, письменника, публiциста, громадсько-полiтичного дiяча… Намагаюся й собi уявити його тодiшнього.
Наче живий дивиться на нас вузькоплечий, у незграбнiй шинелi й солдатськiй шапцi молодик. Дещо розхристаний, вiдкритий, щирий, а тому й симпатичний чоловiк. Погляд у нього тривожний. Беззахисний, закоханий у життя поет нiби вдивляеться у майбутне. Головне для молодого Хвильового – революцiя, соцiалiзм, i незалежна Украiна, що постане з вогню революцii. Вiн тiльки вступае в украiнську лiтературу i вже прагне ii оновлення. Бентежний романтик. Вiн i сам називав себе романтиком: мрiяв прожити 150 рокiв i побачити омрiяну «загiрну комуну» – «браму комунiстичноi Мекки» – «вищi береги цивiлiзацii», у яких вiн бачив щасливе майбутне украiнського народу. А не дожив i до сорока… Як так: мрiяв прожити 150 рокiв, але тричi здiйснював спроби суiциду?..
Ось Хвильовий в оточеннi друзiв. «Усi – як один, i один – як усi». Лiворуч – Павло Тичина, праворуч – Микола Кулiш, поруч iз ними – Майк Йогансен, Григорiй Епiк, Іван Днiпровський, Олесь Досвiтнiй, Юрiй Смолич… Будiвничi украiнськоi радянськоi художньоi культури. Таке собi офiцiйне фото. Усi в костюмах, краватках, з охайними зачiсками, сидять в однакових позах. Хвильовий, уже «обтяжений» титулами поета, письменника, публiциста, громадсько-полiтичного дiяча, прагне вписати себе у письменницьку когорту будiвничих украiнськоi радянськоi лiтератури… Але, помiчаю: погляд у Хвильового тривожний. Може, передчувае, що красива ваза незабаром розiб’еться на трiски i скалки уже не можна буде зiбрати?..
Громадсько-полiтичний дiяч, лiтературознавець, дослiдник творчостi Хвильового Микола Жулинський, спираючись на спогади друзiв, змiстовно «оживляе» фотографii Хвильового: «…Говорив швидко, нервово, смiявся щиро, дзвiнко, праве плече ледь помiтно пiдсмикував, пальцем часто торкався носа. Одне слово, був звичайною людиною, в якiй жив, бунтував, сумнiвався, боровся й утверджувався великий талант, що тягнувся до зiр…»
І останне фото… «Безвихiдь». Вiдкрита труна. Донька письменника Іраiда, присутня на похованнi батька, нiби оживила свiтлину. Батько, як вона переповiдала, лежав у синiй сатиновiй сорочцi з жовтою краваткою. Обличчя – блiдо-жовте. Якесь символiчне й водночас жахаюче поеднання жовтого й синього. Із труни видiляеться жовтий профiль, на правiй скронi – шматок вати, що прикривае рану. Поруч, схиливши голови, рiднi, друзi…
* * *
Як справедливо зазначив сумлiнний дослiдник творчостi Хвильового, поет, лiтературознавець Ростислав Мельникiв, навряд чи можна назвати ще одне iм’я серед украiнських письменникiв доби Червоного ренесансу, яке б за iндексом згадувань у наукових студiях та публiцистичних викладках могло би дорiвнятись до iменi Миколи Хвильового. Як i не знайдемо iншого iменi, яке б так мiцно асоцiювалося з украiнським лiтературним процесом 20-х рокiв ХХ столiття. Харизматичний лiдер цiлого украiнського лiтературного поколiння…
Справдi, у рiзнi часи його його сприймали по-рiзному: зневажали й зачаровувались ним, обвинувачували у всiх смертних грiхах, i водночас ледь не зараховували до лику мученикiв i святих. Сьогоднi його iм’я стало символом найвищого злету украiнськоi лiтератури, нового кардинального стрибку в ii розвитку. Логiчно, що у життi i творчостi Хвильового багато бiлих плям, домислiв, недомовленостей.
«Можна припустити»… «Ймовiрно»… «Не виключаеться, що»… Такi фрази ви нерiдко зустрiчатимете у цiй книжцi, але це пов’язано лише з бажанням уникнути категоричностi у судженнях про письменника як про непросту людину з динамiчними поглядами на життя. І яким би сильним не було бажання протягнути нитку Арiадни крiзь примхливе переплетiння перехресть i тупикiв його життя i творчостi, моя трактовка стане лише однiею з версiй рiшення трагiчноi головоломки, яку полишив пiсля себе неповторний i непередбачуваний Микола Хвильовий. Словом, питань багато, i всi вони цiкавi, але не поспiшатимемо з вiдповiдями.
Як ви, напевне, здогадались, на вас чекае не наукове дослiдження. Тут ви не знайдете надрозумних визначень особливостей його творчостi на кшталт того, що проза Хвильового «переважно лiрико-експресивна з елементами неоромантизму», хай пробачить мене шановний доктор фiлологiчних наук… Але я засинаю, коли читаю таке. Доторкаючись до живоi украiнськоi iсторii, мене охоплюе нестримний вир емоцiй, якi я прагнутиму передати вам. Як i не стримував iх поет i лiтературознавець Володимир Панченко, який, вивчаючи життя i творчiсть Миколи Хвильового, подолав 1030 кiлометрiв! Вiн подорожував маршрутами перебування письменника за певними адресами у тому чи iншому селi або мiстi, зустрiчався iз родичами Хвильового, його друзями i знайомими, розпитував iх, намагаючись уявити справжнього, «живого» Хвильового. Безперечно, ми не зможемо оминути увагою його безцiннi свiдчення. Так само не знехтуемо спогадами про Хвильового та його друзiв, якi зiбрав уже згадуваний Григорiй Костюк у редагованому ним збiрниковi творiв Миколи Хвильового.
Тож почнемо, як радив Аристотель, з початку, щоб збагнути розвиток i кульмiнацiю й осягнути розв’язку мiстерii життя i провiденцiальноi творчостi Миколи Хвильового. Чому провiденцiальноi, ви зрозумiете з подальшоi розповiдi.
Роздiл 2
Блукання у соцiальних нетрях
Безперечно, я такий. Я розтрiпаний.
А розтрiпаний тому, що надто
вразливий.
Микола Хвильовий
Бiографiя Хвильового, за його ж таки зiзнанням, – бiографiя Фауста, одержимого творчiстю, пошуком iстини. Почати б з того, що Хвильовим вiн обiзвався рокiв у двадцять три, коли буквально увiрвався в украiнську лiтературу, адже активно почав друкуватися саме пiд цим iменем. А до цього був Фiтiльовим. Миколою Фiтiльовим. Дехто з дослiдникiв його життя висловлював сумнiв щодо украiнського походження письменника. Але вже не вперше кажу, що приналежнiсть до нацii визначаеться не за складом кровi, але за самовiдчуттям особистостi.
Народився Микола Фiтiльов 13 грудня 1893 року в селi Тростянець Охтирського повiту на Харкiвщинi у сiм’i сiльських учителiв. За спогадами Хвильового, вiд бабусi в нього – украiнська мова, вiд батька – «народницький дух». Є непевнi вiдомостi, що його батько Григорiй Олексiйович Фiтiльов, який походив зi збiднiлого дворянського роду, через опозицiйну дiяльнiсть – народницькi мрiяння, якi привели його до революцiйного гуртка – змушений був кинути Харкiвський унiверситет й пiти вчителювати на селi. Мав репутацiю «великого оригiнала»: великопанськi манери поеднувались у нього з народницькими iдеалами. А сам письменник у «Короткiй бiографii», написанiй у 1924 роцi, характеризуе батька поблажливо – як мрiйника та у вищiй мiрi безладну людину. Обличчям дуже схожий на Чехова, у пенсне на чорному шнурку, як згадуе про нього друг дитинства Миколи Фiтiльова, учень тростянецькоi школи Юрiй Самброс. Григорiй Олексiйович любив полювання, рибалку. У Тростянцi вiн познайомився з майбутньою дружиною Єлизаветою, донькою бухгалтера, який працював у мiсцевого багатiя-цукроварника. Є туманнi вiдомостi, що дiд матерi народився у «незаконному» шлюбi француза i селянки-украiнки…
Сiмейне життя в батькiв Миколи не складалося. І це при тому, що вони встигли народити п’ятьох дiтей. Батько полюбляв перехилити чарку й мав агресивну вдачу. У своiй «Короткiй бiографii» Хвильовий згадуе себе у вiцi 5–6 рокiв i описуе незабутнi драматичнi враження-блискавки вiд сiмейного життя батькiв: «… Я знаю, що не можу допомогти матерi, коли вiн (батько. – Р. К.) почне тягати матiр за волосся, я вчепляюся в його ногу й доти буду безумно ii кусати, поки вiн не вiдкине мене вiд себе й не зажене в якийсь закуток». Або: «Пам’ятаю мiсячнi ночi. Мiцний мороз…. На снiгу в самiй бiлiй сорочцi й босонiж стоiть, похилившись на стару березу, моя сiроока печальна мати: вона втекла вiд батька, коли вiн тягав ii за волосся. «Боженьку, – мовчки молюся я, – куди ж ти дивишся?» Але: «Дякуючи батьковi, рано перечитав росiйських класикiв, добре ознайомився з Дiккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом». Все-таки – завдяки батьковi.
Єлизавета Іванiвна, яка, як згадувала наприкiнцi життя ii дочка Іраiда, курила i вирiзнялася iнтелiгентськими манерами, у 1905 роцi, стомившись вiд злиднiв та пиятики чоловiка, разом iз дiтьми, старшим Миколою i трьома його сестрами – Євгенiею, Людмилою, Валентиною i братом переiздить на хутiр Зубiвку до своеi рiдноi сестри, що була одружена з заможною людиною Миколою Смаковським, якого знали як земського начальника. Саме Смаковський i родина Савичiв (ще один материн родич) заопiкувались юнаком. Жили там, аж поки матiр не дiстала посаду вчительки. Їi умовили залишити старшого сина у родинi Смаковського. Із Зубiвки Миколу возили щодня до школи у село Калантаево. Закiнчив вищу початкову школу у мiстi Красний Кут. Чи не тому, що тут, у ремiсничiй школi, вчителював його батько? Микола згадуе, як ходив тодi з батьком на рибалку…
Так i зростав, нiби прихилившись до матерi, та намагаючись не втратити прихильностi батька. І нiщо начебто не провiщало, що виростае майбутня видатна мистецька особистiсть. Хiба що вiддалене – завжди пiдвищений нервовий стан, бунтiвний характер i непосидющiсть.
Його двоюрiдна сестра Лариса Миколаiвна Смаковська характеризуе Миколу як «великого пустуна», хлопця «непосидющого i невгамовного», який, втiм, мав велику пристрасть до читання. Читав усе пiдряд, що знаходив у бiблiотецi, захоплювався, зокрема, бiографiею Фрiдрiха Нiцше.
Потiм вступае до гiмназii i провчився до 6-го класу, пiсля чого його виключають з гiмназii. Друг дитинства Юрiй Самброс, який у 1920-х роках був працiвником народноi освiти, сказати б, ii украiнiзатором, згадуе про Кольку Фiтiльова – «довготелесого парубка, розбишаку, ватажка бешкетливоi купки сiльських пiдлiткiв…». Батьки добропорядних сiмей забороняли дiтям мати справу з «розбишакою» Фiтiльовим. Але бешкетування пiдлiтка мало, так би мовити, полiтичнi пiдстави. Є глухi вiдомостi, що «розбишаку» виключили з гiмназii за пiдозрою у зв’язку з мiсцевою органiзацiею соцiалiстiв-революцiонерiв – есерiв. Очевидно, антимонархiчнi настроi заволодiвали ним ще з раннiх рокiв. Смаковському порадили забрати небожа з гiмназii й тримати пiд своiм наглядом. Зрештою, Микола складае гiмназiйнi iспити екстерном. І на цьому закiнчуеться його освiта.
Якийсь час ним опiкуються материнi родичi. Напередоднi Першоi свiтовоi вiйни батька розбив паралiч i вiн помирае на самотi. Микола переiжджае до села Дем’янiвка Рублiвськоi волостi Богодухiвського повiту, де вчителювала того часу його мати. Але й там перебувае недовго.
Складаеться враження, що Микола прагне вирватись iз ненав’язливоi родинноi опiки. Здобувши свободу дiй i вчинкiв, подаеться у мандри, оскiльки, як сам зiзнавався, захопився Горьким та його «бродячей Русью». Рушив нiбито в нiкуди i нiде довго не затримувався. Вiдтак починаеться його виховання життям. Мандруе у пошуках заробiтку Донбасом i Пiвденною Украiною. Пiшов було чорноробом котельного цеху Дружкiвського заводу. Далi влаштовуеться вантажником у Таганрозькому порту. Потiм працюе у пiдсобцi на цегельному заводi бiля донськоi станицi Іловайськоi. Вантажить кокс у Горлiвцi. Пiзнавав життя таким, яким воно е, вiдчув усi «принади» iснування неквалiфiкованого пролетаря, кинутого напризволяще.
* * *
У царськiй Росii дiяв закон, згiдно з яким сини багатодiтноi матерi та одинаки звiльнялися вiд вiйськовоi служби. Та у 1915 роцi, коли вiйна вступила у критичну стадiю, уряд скасував цi привiлеi. І уже напочатку 1915-го Микола у складi маршовоi роти для поповнення дiючоi армii вiдправляеться на фронт. «Три роки походiв, голгофи справжнього жаху, якi я описати нiяк не ризикну. Три роки голгофи в квадратi, – згадував Микола тi часи. – Через волинськi болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину, Румунiю…»
Так сталося, що лютнева революцiя 1917 року застала його в Румунii. Революцiйнi процеси перекинулись на армiю. Миколу Фiтiльова обирають до складу полковоi ради солдатських депутатiв. Тепер його дiяльнiсть пов’язана з «армiйською украiнською радою», за якою стояли украiнськi полiтичнi партii. У романтичному свiтосприйняттi Миколи Фiтiльова поеднались iдея побудови комунiстичного суспiльства з iдеею побудови незалежноi украiнськоi держави. Як член армiйськоi ради, поiхав на солдатський з’iзд, як вiн згадуе, пришпиливши на грудях два банти – червоний i жовто-блакитний. «Я хотiв бути украiнським бiльшовиком», – визнавав вiн, i цим публiчно продемонстрував свою позицiю нацiонал-комунiста. Пiзнiше вiн нарече себе «нацiонал-комунаром». А тодi захопився iдеями украiнських комунiстiв-боротьбистiв, якi обстоювали створення окремоi Украiнськоi червоноi армii i надихалися перспективами створення всесвiтньоi федерацii радянських республiк i протиставленням цiеi iдеi можливому вiдтворенню Росiйськоi iмперii, так би мовити, у «радянських формах», але до партii не вступив. Тобто, перебуваючи, як i вся Украiна, на перехрестi рiзноскерованих iнтересiв Гетьманщини, Директорii, денiкiнцiв, радянськоi червоноi армii, iнтуiтивно орiентував себе на створення украiнськоi держави. Вiдчуваючи, що в нього на очах вiдбуваються iсторичнi подii – Перша свiтова вiйна, украiнськi нацiонально-визвольнi змагання, боротьба за втримання Украiни у складi новоi – соцiалiстичноi Росii, пiрнае у вир революцiйних подiй. Кидався з боку в бiк, розбираючись, хто i в чому правий, хто винний, так би мовити, на ходу. Уривчастi вiдомостi про нього дають уявлення про безвекторний пошук себе у бурхливому потоцi тогочасноi революцiйноi дiйсностi.
Шлях Хвильового до сприйняття радянськоi влади нагадуе шлях багатьох його сучасникiв-письменникiв. Можна згадати про офiцера армii УНР Петра Панча, гайдамацтво Володимира Сосюри, санiтарну службу в армii УНР Юрiя Смолича, якi, зрештою, напiвдобровiльно-напiввимушено стали мало не зразковими украiнськими радянськими письменниками.
Свое життя сам Хвильовий назвав «шляхом безумноi подорожi», i воно сконденсувалося у рядi його вчинкiв, якi буквально наштовхувались один на одний. Микола Фiтiльов спочатку пристае до повстанського загону, органiзованого украiнськими боротьбистами, був навiть начальником штабу загону. Потiм, очевидно, внаслiдок iдеологiчних розходжень, разом з молодшим братом Олександром, з яким зустрiвся у матерi, органiзуе повстанський загiн «вiльних козакiв», що веде боротьбу з Гетьманщиною i нiмецькими вiйськовими частинами, що окупували було територiю Украiни. Брата Олександра вiн скоро втратить, той знайде смерть пiд Перекопом… Пiсля перемоги антигетьманського повстання Хвильового обирають «головою» Рублiвськоi волостi, та «вiльнi козаки» не поспiшають влитися до лав регулярноi армii УНР.
Микола Фiтiльов на перехрестi 1910-х—1920-х рокiв, за його ж словами, лишався «безпартiйним мрiйником», визначивши себе як противника iснуючого соцiального ладу в Росiйськiй iмперii та iснування Украiни в ii кордонах як пiдлеглоi нацii, проте його полiтичнi погляди виглядали непевними.
Тобто виступав нiби на боцi УНР. Але це була напiванархiчна повстанська стихiя iз невизначеними полiтичними уподобаннями – вiд украiнського нацiоналiзму до бiльшовизму, вона погано корилась вiйськовим наказам очiльникiв армii УНР. І вже на початку 1919-го стосунки з вiйськом Директорii загострюються, i загiн Фiтiльова, вiдомий своiми симпатiями до бiльшовикiв, було наказано роззброiти. Можна припустити, що самостiйний i незалежний у своiх вчинках Фiтiльов вiдмовився виконувати якийсь наказ, який видався йому безглуздим – а що це означало на передовiй? Зраду. А може, замислювався над позицiями бiльшовикiв у соцiальнiй боротьбi й налагоджував зв’язки з червоноармiйцями? Подвiйна зрада. Петлюрiвськi вiйськовi увiрвались просто на засiдання солдатського повстанського комiтету, арештували Фiтiльова з товаришами й нашвидкоруч засудили iх до розстрiлу. Посадили повстанцiв на пiдводу i повезли у поле, де iх мали розстрiляти. Тим часом у Рублiвку повернувся один iз загонiв «фiтiльовцiв» i вирiшив термiново вiдбити «своiх». Панiка. Зав’язалась стрiлянина, i Фiтiльову вдалося пiд кулями втекти, а двох його товаришiв було таки розстрiляно. Та куди було тiкати?..
Майже весь його загiн перейшов на бiк Червоноi армii. Фiтiльов, бажаючи зорiентуватись i самовизначитись, приiздить на якийсь дуже короткий час до матерi…
* * *
У його життi переплiтаеться все. Перебуваючи у станi полiтичного самовизначення, Микола Фiтiльов налагоджуе своi особисте життя.
