скачать книгу бесплатно
Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX столiття
Collective work
Микола Романович Литвин
Справжня iсторiя
Книгу нарисiв львiвських етнологiв та iсторикiв написано не стiльки для галичан, скiльки для всiх спiввiтчизникiв в Украiнi та за кордоном, якi хочуть (i повиннi) краще запiзнати Галичину – пiвденно-захiдну частину сучасноi Украiни, що сягае пiвнiчних схилiв Карпат, басейнiв верхнього i середнього Днiстра, верхньоi течii Захiдного Бугу, верхнього Сяну. В етнокультурному аспектi сучасна Галичина (Львiвська, Івано-Франкiвська, Тернопiльська областi) територii Захiдного Подiлля, Опiлля, Надсяння i Покуття, частини територiй Гуцульщини, Бойкiвщини, Лемкiвщини та Волинi. Так, пiсля першого подiлу Речi Посполитоi 1772 року до Галичини приеднано частину iсторико-етнографiчноi Волинi (пiвчнiчнi терени сучасноi Львiвськоi областi), яка поступово була «огаличанина».
Запрошуемо до читання та пiзнання самобутнього етнокультурного простору захiдного регiону Украiни у так звану «австрiйську» добу.
В формате PDF A4 сохранен издательский макет.
Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX столiття
© Колектив авторiв, 2020
© М. Литвин, упорядкування, 2020
© М. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
«Духовна фабрика, де виковуеться украiнська культура…». Передне слово упорядника. Микола Литвин
Дорогий читачу! Насамперед нагадаемо, що етимологiю топонiмiв «Галичина», «Галич» iсторики i фiлологи тлумачать неоднозначно. Частина дослiдникiв виводять iх вiд слова «галка» i конструкту «гал» – чорний. Іншi – вiд польськоi лексеми «hala» – високогiрне пасовище та украiнськоi лiсовоi «прогалини» – свiтлого мiсця в лiсовому масивi, дехто вiд готськоi «hallus» – гора чи латинськоi «hals» – сiль[1 - Див.: Голик Р. Культурна пам’ять i Схiдна Європа: писемна культура та формування суспiльних уявлень в Галичинi. Львiв, 2015. С. 274–275; The Wyth of Calicia / International Cultural Centre Wien Museum; idea for the exhibition J. Purchla, E. Brix. Krakоw, 2014. P. 87–119.]. Остання версiя е, мабуть, найпопулярнiшою. Зрештою, дiюча донинi солеварня (мiсцевi казали «жупа») у Дрогобичi ще в добу Русi, Галицько-Волинськоi держави виварювала кам’яну сiль, яку розвозили возами або кораблями, зокрема з Галича по Днiстру, до Чорного i Середземного морiв, по всiй Європi. За давньою технологiею виготовляють прикарпатську сiль i у ХХІ столiттi. У гербi мiста вiддавна були або дiжки солi, або бiлi топки солi.
Зауважимо i те, що Галицька Русь, Королiвство Галичини i Володимерii (коронний край у складi монархii Габсбургiв), у новiтню добу – Галичина i Схiдна Галичина – не менш знанi, нiж захiдноевропейська Галiсiя, мiфологiзована iспанськими авторами нарiвнi з Францiею, Італiею чи Грецiею. Найвiдомiший вiтчизняний iсторик, голова Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi, творець Украiнськоi Народноi Республiки Михайло Грушевський 1906 року справедливо назвав Галичину «духовним i культурним центром украiнськоi землi та духовною фабрикою, де виковуеться украiнська культура для цiлоi соборноi Украiни»[2 - Грушевський М. Галичина i Украiна // Нацiоналiзм. Антологiя. Киiв, 2000. С. 180–187.].
Пiсля переiзду з Киева до Львова уже згаданий Михайло Грушевський неодноразово вiдвiдував павiльйони мiжнародноi Галицькоi крайовоi виставки, вiдкритоi 1894 року неподалiк його помешкання у Стрийському парку до 100-рiччя повстання пiд проводом Тадеуша Костюшки. На нiй було розгорнуто 129 павiльйонiв, якi репрезентували досягнення регiону в галузi науки, штуки (тобто мистецтва), рiльництва, лiсництва, промислу i етнографii. За першi чотири мiсяцi (здебiльшого дощовi) ii вiдвiдало понад мiльйон осiб, а серед них – iмператор Франц Йосиф І. З великою цiкавiстю львiв’яни i гостi мiста каталися на електричному трамваi, новiй пiдвiснiй 170-метровiй канатнiй дорозi, вiдпочивали бiля свiтломузичного фонтана iз 50-метровим струменем, оглядали дiючу нафтову бурову (пробила свердловину глибиною 501 метр), муровану водонапiрну башту у виглядi середньовiчноi споруди, елегантнi продуктовi експозицii, вiдпочивали в оригiнальних кав’ярнях i цукернях. При входi до етнографiчного вiддiлу виставки вiдвiдувачiв вiтав граючий лiрник, а бiля експозицii – досвiдченi гуцульськi майстри. Гостей Львова приваблював Великий мiський (оперний) театр, у вiдкриттi якого 1900 року взяли участь украiнський тенор Олександр Мишуга, композитор Ігнацiй Падеревський, письменник Генрик Сенкевич, делегацii европейських театрiв.
Як свiдчать публiкацii европейськоi преси, для правителiв i пiдприемцiв Європи цей Прикарпатський край видавався новим Ельдорадо, Ельзасом i Лотарiнгiею, де iз тисяч свердловин-шахт великi свiтовi iнвестори видобували 4–5 % свiтовоi нафти. Десятки мiсцевих рафiнерiй продукували основнi та супутнi товари – якiсний бензин, гас, газолiн, мастила, асфальт, природний бiтум, парафiн, озокерит, свiчки i навiть мило. Започатковано також цукроварiння, виготовлення тютюнових виробiв. Розходилася Європою, як уже згадувалося, дрогобицька сiль. Полюбляли европейцi продукцiю сотень галицьких броварень i гуралень. На базi численних мiнеральних вод (вуглекислих, карбонових, сiрчаних i сiрководневих) формувалися курортнi зони Трускавця, Моршина, Буркута, Яремчi.
Наприкiнцi ХІХ столiття край був насичений новими залiзничними шляхами, якi ставали важливими транзитними шляхами краiн Центрально-Схiдноi Європи. Навiть розроблено у Вiднi план з’еднання каналами Днiстра та Пiвнiчного Бугу i створення у Львовi морського порту. У Львовi та iнших галицьких мiстах регулярно проходили торгово-промисловi та етнографiчнi виставки.
До Першоi свiтовоi вiйни у галицькiй столицi було споруджено декiлька футбольних стадiонiв iз дерев’яними трибунами, стрiльбищ, тенiсних кортiв i пливалень, навiть критий льодовий палац спорту. Все це створювало привабливiсть регiону для сусiднiх, i не тiльки, держав. Однак пiдгрунтям для промислового i сiльськогосподарського розвитку була все-таки земля, за яку постiйно тривала боротьба мiж народами i державами, землевласниками i зубожiлими селянами[3 - Проект «Украiна». Австрiйська Галичина / автор-упорядник М. Р. Литвин. Харкiв, 2016. С. 318–361.].
Вiдзначимо i те, що на рубежi столiть також змiнювався побутовий простiр мешканцiв краю, насамперед мiст i мiстечок. У мiських квартирах, якi все ще були захаращенi важкими меблями i люстрами, дзеркалами iз шухлядами, масивними фiранками при дверях, картинами iз широкими рамами, почали з’являтися лазнички (ваннi кiмнати) з постiйним водопостачанням та електричним освiтленням. Якщо ранiше для купелi львiвських мiщан використовувалися здебiльшого вiдкритi замiськi стави, то наприкiнцi ХІХ ст. у галицьких мiстах вiдкрилися першi «купелевi заведення». Зростала мережа перукарень. На змiну поодиноким закиптiлим газовим вуличним свiтильникам почали з’являтися елегантнi електричнi. Популярними у мiстах стають кiнопокази. Багатi пiдприемцi Львова, Борислава, Дрогобича, Перемишля пересiдають iз бричок в автомобiлi. Над Львовом усе частiше з’являються аероплани.
На початку ХХ ст. у Львовi та iнших мiстах започатковано будiвництво учнiвських i студентських бурс (гуртожиткiв). Малозаможнi мiщани вiдпочивали в селянських хатах у пiдмiських селах, заможнi iздили на курорти, зокрема солянi води i сiрчанi купелi в Любенi, Моршинi, Трускавцi, Пустомитах, Сасовi, Римановi та iн. Украiнська iнтелiгенцiя полюбляла вiдпочивати на Гуцульщинi, зокрема в «Украiнських Афiнах» – Криворiвнi над Чорним Черемошем, де неодноразово бували Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Украiнка, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Іван Крип’якевич, письменники з Надднiпрянщини. На вулицях мiст, окрiм торговиць (базарiв), лунали здебiльшого польська мова або т. зв. «балак»[4 - Історiя Львова: у трьох томах / редкол.: Я. Ісаевич, М. Литвин, Ф. Стеблiй. Львiв, 2007. С. 326–332.]. Щоправда, Велика вiйна, фронтове протистояння австрiйських, нiмецьких, турецьких i росiйських армiй на чотири роки перервали усталене життя i побут мешканцiв краю.
Напередоднi та в час Першоi свiтовоi вiйни актуалiзувалася росiйська (москвофiльська) вiзiя Схiдноi Галичини (Пiдкарпатськоi Русi, Червоноi Русi, Карпато-Росii), що мала iнтегруватися в етнiчну Росiю. Окремi росiйськi автори подавали окуповану 1914 року царською армiею Галичину як «природне i етнографiчне продовження нашого Пiвденно-Захiдного краю (Волинськоi i Кам’янець-Подiльськоi губернiй)», руським морем (складеним з горян i подолян, гуцулiв i бойкiв), серед якого «тонуть острiвцi польського, еврейського та караiмського населення»[5 - Уланов В. Галiция в ея прошлом и настоящем. Москва, 1917. С. 2–8.]. Були й такi, якi вважали, що цей «старий росiйський край» скинув «австрiйське ярмо». Водночас зазначали, що мiсцевi «руськi» люди добре знають польську мову, перебувають пiд нiмецьким впливом, а лише високоосвiченi iнтелiгенти читають «свою» росiйську лiтературу[6 - Лагов В. Галичина. Ея история, природа, населенiе, багатства и достопримечательства. Петроград, 1915. С. 41–56.]. Натомiсть украiнський географ Степан Рудницький тогочасну Схiдну Галичину, де проживало 62 % украiнцiв, 25 % полякiв, 12 % евреiв, уважав частиною Украiни – i на рiвнi фiзичноi географii, i антропологiчному вимiрi. При цьому наголошував, що в той военний час пiдавстрiйська Галичина може i повинна стати нацiональним П’емонтом для всiх украiнцiв[7 - Rudnickyj S. Ukraina, Land, und Volk. Eine gemieffssliche Landeskunde. Wien, 1916. S. 27–206.].
Водночас Галичина у першiй чвертi ХХ ст. вважалася П’емонтом не лише украiнських нацiонально-державних сил, а й польського i еврейського визвольних рухiв. Чи не тому украiнськi полiтики i вченi нерiдко трактували ii ядром украiнськоi нацii, а польська агресiя проти Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки в листопадi 1918 – липнi 1919 рокiв означала набагато бiльше, нiж утрату провiнцii, – знищення пiдвалин, на яких пiсля Першоi свiтовоi вiйни могла будуватися Украiнська самостiйна соборна держава. Натомiсть iдеологи i полiтики польського ендецького напряму (Станiслав Грабський, Роман Дмовський та iн.), вибудовуючи на початку ХХ столiття плани щодо вiдродження нацiональноi держави, прагнули реалiзувати полiтику iнкорпорацii, полонiзацii та колонiзацii захоплених украiнських земель. Щоправда, дiячi лiвого табору (Юзеф Пiлсудський, який неодноразово бував у Львовi; Тадеуш Голувко, Леон Василевський) не вiдкидали можливостi асимiляцii украiнцiв, хоча не заперечували iх залучення до спiвпрацi з вiдродженою Польською державою шляхом надання певних прав у рамках автономii у Схiднiй Галичинi й ширшого самоврядування на Волинi[8 - Детальнiше див.: Красiвський О. Галичина в першiй чвертi ХХ ст. Проблема украiнсько-польських стосункiв. Львiв, 2000. 416 с.; Лисенко В. Галичина в концепцii польськоi месiанськоi вiзii. Емiнак. 2017. № 3. С. 19–24; Його ж. Галичина в месiанськiй вiзii Ю. Пiлсудського. Гранi. 2017. Т. 20. № 7. С. 34–39.].
Проти польськоi окупацii краю виступала бiльшовицька Росiя, яка в ходi «визвольного» червонокозачого походу влiтку 1920 року експортувала iз Харкова до Тернополя Галревком, який оголосив схiдногалицькi повiти Галицькою соцiалiстичною радянською республiкою, що мала стати альтернативою ЗУНР, частиною свiтовоi революцii. Бiльшовицька влада розпочала тиск на духовенство i пiдприемцiв, започаткувала нову русифiкацiю, провела масовi експропрiацii коштовностей у еврейських родинах, ув’язнила неугодних украiнських i польських громадсько-полiтичних дiячiв. Чимало галичан, стрiльцiв i старшин Галицькоi армii запроторено до Кожухiвського концтабору пiд Москвою, вiдправлено на Соловки, багатьох розстрiляно без досудового слiдства.
У мiжвоенну добу провiдники вiдродженоi Польщi iнкорпоровану Схiдну Галичину перетворили у схiднi воеводства – Львiвське, Станiславiвське, Тернопiльське; Захiдна Галичина стала Кракiвським воеводством. Схiдну Галичину оголошено Схiдною Малопольщею, схiдними кресами, Червенською землею. Нацiональну iдентичнiсть мiсцевих галичан, як i волинян, лемкiв i холмщакiв, офiцiйна Варшава зображала мiшаною, здебiльшого неукраiнською. Заборонено слово «украiнець».
Трагiчне i радiсне повсякдення галичан – украiнцiв, полякiв, евреiв, нiмцiв, вiрмен тiеi доби вiдображено в багатьох художнiх творах i спогадах. Особливо колоритно мозаiчний генетичний код регiону, насамперед Гуцульщини, розшифрував польський письменник i фiлософ Станiслав Вiнценз, який до 1939 року мешкав бiля Жаб’е (нинi смт Верховина Івано-Франкiвськоi обл.), а останнi роки життя провiв у Францii та Швейцарii. Наведемо невеликий фрагмент його iсторико-публiцистичноi книги «На високiй полонинi», який розкривае давне Рiздвяне дiйство в Карпатах: «На Святий Вечiр, коли час завертае, вiдправляеться у лiсах i пустках карпатських тайна вечеря, невидима i загальна бесiда… Коли закiнчуеться тайна розмова, починаеться коляда. Коляда весела, вiдкрита, безжурна, i тому ii називають християнською. Бо гiрськi люди вважають, що смуток – це поганство або навiть диявольська спокуса… Вiд початку свята ходять пастухи-колядники… Старi люди вiтали коляду зi сльозами на очах. Коли пiд вiкнами заграли скрипки i трембiти, коли задзвенiв дзвiночок керiвника коляди, якого називають березою, коли молодi голоси заспiвали “Чи спиш, чи не спиш, господарику”, а з хати голосно вiдповiдали “Просимо, просим, пани-колядники”. Колядники рядом ставали пiд вiкнами, пiднiмаючи величезнi сокири, як воiни старовiку. А в хатi перестрашенi дiти радiсно пхалися до вiкна, надiючись, що, можливо, десь у натовпi колядникiв сховалися ангели, а за трембiтарями крокуе сам святий Миколай… Кожен колядник був озброений пiстолетами, i пiсля трембiти лунали пострiли, аж густий дим огортав колядникiв, мов гiрський туман… Потiм кудлатi бiловолосi старцi танцювали з топiрцями, присiдали i викручувалися буйно, як у колишнi роки. Молодi танцювали пiсля старцiв. Усi щасливi, нiби свiт знову опинився в руках Божих, нiби знову народився. Накiнець колядники заповнювали хату, входили до неi гурмою i сiдали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто»[9 - Вiнценз С. На високiй полонинi. Івано-Франкiвськ, 2011. С. 123–128.]. Колоритними були й iншi звичаi та обряди.
У радянську добу, зрозумiло, народнi звичаi та церковно-релiгiйнi традицii тоталiтарна влада зневажала i навiть забороняла. На Святвечiр функцiонери нерiдко вимикали свiтло, а бiля поодиноких незакритих церков органiзовувалися чергування мiлiцiонерiв, вчителiв, комсомольських активiстiв; трансформувалися й слова давнiх обрядових пiсень.
Насамкiнець зауважимо, що вказану книгу нарисiв львiвських етнологiв та iсторикiв написано не стiльки для галичан, скiльки для всiх спiввiтчизникiв в Украiнi та дiаспорi, мешканцiв нашоi полiетнiчноi та багатоконфесiйноi держави, якi хочуть (i повиннi) краще запiзнати Галичину – пiвденно-захiдну частину сучасноi Украiни, що сягае пiвнiчних схилiв Карпат, басейнiв верхнього i середнього Днiстра, верхньоi течii Захiдного Бугу, верхнього Сяну. В етнокультурному аспектi сучасна Галичина (Львiвська, Івано-Франкiвська, Тернопiльська областi) охоплюе частину територii Захiдного Подiлля, Пiвденноi Волинi, Гуцульщини, Бойкiвщини, Лемкiвщини, а також Надсяння, Опiлля i Покуття. Окремi дослiдники вважають, що власне пiсля подiлiв Речi Посполитоi 1772 року до Галичини приеднано частину етнографiчноi Волинi (район Сокаля, Кам’янки Струмиловоi, Рави, Радехова, Бродiв та iн.), яка поступово була «огаличанина»[10 - Див.: Галичина: Етнiчна iсторiя / вiдп. ред. С. Макарчук. Львiв, 2008. С. 131–132; Його ж. Історико-полiтичне та етнографiчне районування Украiни: питання спiввiднесеностi. Народознавчi зошити. 2001. № 3. С. 389–394; Ястремська Т. Дiалектний простiр Галичини: говiрки украiнськоi мови. Украiнська мова в Галичинi: iсторичний вимiр. Львiв, 2011. С. 55–106.].
Адмiнiстративний подiл Королiвства Галичини та Володимирii у 1777–1782 роках
Отже, шановний читачу! Запрошуемо до читання нарисiв книги та пiзнання самобутнього етнокультурного простору захiдного регiону Украiни у так звану «австрiйську» добу.
Традицiйне житло Галичини. Роман Радович
Етнографiчна карта Галичини вирiзняеться надзвичайною строкатiстю. Зокрема, Украiнськi Карпати заселяють етнографiчнi групи бойкiв, лемкiв i гуцулiв, на основнiй територii Тернопiльщини лежить галицька частина Подiлля, яке в захiдному напрямку переходить в Опiлля. На пiвнiчному сходi вiд Гуцульщини (до р. Днiстер) мiститься iсторико-етнографiчний район Покуття. Знову ж на пiвнiч вiд бойкiв проживае локальна група пiдгiр’ян, а на заходi Львiвщини етнологи видiляють етнографiчний район Надсяння (власне його схiдну частину в межах Львiвськоi обл.). Знову ж територiю, обмежену Надсянням, Опiллям i пiвденно-схiдними окраiнами Волинi, замешкуе надзвичайно своерiдна в культурно-побутовому планi локальна група батюкiв.
Характеристику народного будiвництва доцiльно розпочати з Гуцульщини – найбiльш мальовничоi частини Карпатського краю, де затримались архаiчнi зразки народного зодчества, його релiктовi форми. У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулiв побутувало два типи дворiв: вiльноi забудови (iз незблокованими чи частково зблокованими будiвлями) i замкнутий двiр, у якому всi споруди блокувалися помiж собою у формi прямокутника i перекривалися спiльним дахом («гражда», «хата з граждою», «дiм граждою»)[11 - Могитич І. Р. Типи та розвиток будiвель селянського двору. Народна архi- тектура Украiнських Карпат ХV – ХХ ст. Киiв: Наукова думка, 1987. С. 29.].
Наявнiсть значних хвойних лiсових масивiв сприяла тому, що основним будiвельним матерiалом тут вiддавна була смерекова деревина. Для будiвництва використовували дерево вiком не менше нiж 70–80 рокiв зi щiльними рiчними кiльцями («густе дерево», «густотiла смерека»), яке заготовляли в зимовi мiсяцi. З такого дерева виконували практично всi елементи будiвель: починаючи вiд кiлкiв («тиблiв») i завершуючи покрiвельним матерiалом («драниця»). Стiни жител споруджували у зрубнiй технiцi («в вугли», «в зруб», «в сруб») з пiвколод («протеси»), колод («вiбле дерево», «круглек»), рiдше – з тесаних брусiв («брусо
ване дерево»). Пiд нижнiй вiнець зрубу («пiдвалини») по кутах укладали великi каменi («пiдлiжки
», «пiдклади», «цоклi»), а простiр мiж ними заповнював стрiчковий фундамент iз камiння, укладеного «на сухо» («пiдмурок», «пiдмурiвок»), висота якого регулювалась перепадом рельефу. Вiнцi зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використаннi колод i брусiв зазвичай використовували простi одно- (з верхньою чашкою: «полонинський замок», «вугол вiкотом») чи двостороннi («в облап») кутовi врубки, натомiсть для «протесiв» повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обiймицi», «у пiмицi», «в нiмецький замок»). Для запобiгання перекосiв сумiжнi деревини укладали верхiвками у протилежних напрямках i щiльно припасовували (iнколи за допомогою поздовжнього паза). Їх також попарно з’еднували кiлками («брали на тиблi»). Щiлини мiж вiнцями конопатили мохом (iнколи зверху ще обмащували глиною). Траплялось (хата 1906 року в с. Вербiвець Косiвського району), що для запобiгання задуванню вiтру в сумiжних горизонтальних площинах вибирали неширокi (4–5 см) рiвчаки, у якi вкладали поздовжню планку-лиштву («лайску») – технiка «на фуг». Вивершували стiни «платви» («обру
бини»), якi зазвичай були винесенi поза обрiз стiн. Для забезпечення мiцностi конструкцii «стельмахи» виготовляли платви iз сирого дерева, зарубуючи в них сухi крокви[12 - Андрiевська Т. Традицiйне народне житло в с. Космач. Науковi записки. Музей народноi архiтектури та побуту у Львовi. Львiв, 1998. Вип. І. С.39.]. Платви, поступово всихаючись, надiйно защемлювали крокви.
Гуцульська хата. Музей народноi архiтектури i побуту у Львовi
Стелю («стелину») виготовляли з гибльованих дощок, якi укладали встик, припасовували за посередництва зуба чи лиштви. На Гуцульщинi ii зазвичай пiдтримувала комбiнацiя з одного поздовжнього «сволока» i кiлькох (переважно трьох) поперечних сволочкiв, укладених на нього. Нижню частину поперечного сволока густо заповнювали площиннию рiзьбою у виглядi розет, хрестiв тощо («писаний сволок»: с. Космач Косiвського району)
У гуцулiв (на вiдмiну вiд населення сусiднiх етнографiчних груп) у житловому примiшеннi вiддавна була дерев’яна пiдлога – «помiст», «пидлога» (хоча траплялась й глинобитна долiвка – «земле»)[13 - Могитич Р. І, Кiщук Т. П. Садиба житло iнтер’ер. Гуцульщина: iсторико-етнографiчне дослiдження. Киiв: Наукова думка, 1987. С. 175.]. У с. Космач перед укладанням дощок пiдлоги, усередину примiщення засипали глину, втовкали ii, вiдтак у кiлькох мiсцях запалювали вогнища (щоб вбита глина добре просохла). І лише пiсля цього вкладали «лiга
ри», по яких настеляли дошки.
Вкривав хати так званий «гуцульський дах» (вiдомий у науковiй лiтературi як «причiлковий дах») на кроквах («козлах») – чотирисхилий, з невеликими вертикальними щитами уверху причiлкiв, якi декорували шалюванням i обладнували отворами для вiдведення диму. Як покрiвельний матерiал використовували смерекову деревину: «драницю» – тонкi коленi смерековi дощечки (завдовжки 0,8–1 м), дошки завдовжки 1,5–2,5 м i товщиною до 1,5 см («посiжня
к», «двометро
вi цалiвки
», «шестип’едевi дошки») тощо.
Найпримiтивнiшими планувальними типами стацiонарного житла гуцулiв були невеличкi курнi однокамернi «бу
хнi» та двокамернi («хата» + «хороми») «бурде
i», у яких ще у кiнцi ХІХ ст. проживали найбiднiшi верстви населення. Зверху такi хати прикривали дуже низьким («плюски
м») двосхилим дахом з вiдкритими причiлками (архаiчноi конструкцii), дошки покриття якого зверху «привалювали каменем». Цiлком iмовiрно, що ще у ХVІІІ – на поч. ХІХ ст. такi дахи були розповсюдженi в цьому краi, оскiльки, подорожуючи 1839 року по Гуцульщинi, Якiв Головацький зауважував, що, зважаючи на сильнi вiтровii, «селяни кладуть на своi хати плоскi стрiхи, пошивають iх дерном та ще обкладають камiнням»[14 - Шухевич В. Гуцульщина / Передне слово Д. Ватаманюка; вступна стаття П. Арсенича. Верховина: [б. в.], 1997. Ч. 1–2. С. 138; Головацький Я. Подорож по Галицькiй та Угорськiй Русi, описана в листах до приятеля у Л. Подорожi в Украiнськi Карпати. Львiв: Каменяр, 1993. С. 50.].
Проте у другiй пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. у гуцулiв найбiльш поширеним типом жила була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рiдше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими примiщеннями, розташованими обабiч дверей. Траплялось, що в останньому варiантi комору прибудовували до одного з причiлкiв («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»). В оселях кiн. ХІХ – поч. ХХ ст. комора («клiть») iнколи розташовувалась при тильнiй стiнi однiеi («хата» + «хороми» + «хата»/«клiть»: с. Замагура Верховинського району) чи двох («хата»/«клiть» + «хороми» + «хата»/«клiть»: смт Верховина) мешкальних камер. У житлових примiщеннях зазвичай було по два вiкна, якi розташовувались у довгiй фасаднiй стiнi. При цiй стiнi здебiльшого влаштовували простiшоi чи складнiшоi конструкцii галерею («ганьчик», «галерия», «пiдсiне», «лавицi»). При iнших стiнах (однiй, двох чи усiх трьох) прибудовували вузькi примiщення господарського призначення («дахи», «хлiви»). «Хороми» зазвичай мали досить великi розмiри, у них вело двое вхiдних дверей: однi з головного фасаду, крiзь другi можна було потрапити у «заднi дахи». У Верховинському р-нi, у хатах, розташованих на пагорбах, траплялись високi пiдмурки, пiднятi по рельефу, зашальованi (вертикально дошками) до пiдвалин чи частково або повнiстю закритим кам’яним «пiдмурком», який використовувався для господарських потреб.
Основним опалювальним пристроем у житлах гуцулiв, як i скрiзь в Украiнi, була пiч, яку розташовували при входi в кутi мiж тильною i пороговою стiнами. Давнiше пiч споруджували з глини та камiння i встановлювали на дерев’яному опiчку («опецок»). До середини ХІХ ст. гуцули практично перейшли до пiвкурноi системи опалення: над челюстями печi споруджували комин вивiд («горн», «комин»), який багатшi обкладали декоративними кахлями; дим, що попадав у «горн» крiзь комин-димоволок («каглу»), виводився у сiни. Щоправда, ще в першiй половинi ХХ ст. iнколи траплялись курнi хати, проте це в основному торкаеться «бухонь» i «бурдеiв», у яких проживала бiднота. У «бурдеях», за свiдченням Я. Головацького, дим «…иходить з запаленоi печи на всю хату, й стоiт густою хмарою пiд чорною стелею, виходячи геть через чотирикутний отвiр в стелi. Поки не випалять у печi, дверi i вiкна вiдкритi»[15 - Головацкiй Я. Ф. Объясненiе этнографической карты Галичины, С?веро-восточной Угрiи и Буковины. Народныя п?сни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацкимъ. Москва: Изд. Имп. О-ва Истории и Древностей Рос. при Моск. Ун-те, 1878. Ч. 1. С. 693.].
Гуцульська гражда в с. Криворiвня Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi областi
Жоден iз дослiдникiв народного будiвництва Гуцульщини не мiг оминути увагою «гражди» – замкнутого по периметру житловими i господарськими будiвлями та критими переходами двору, який, на думку вчених, е одним iз найдавнiших типiв забудови. Поки що важко вiдповiсти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворiв. Дослiдники лише з упевненiстю стверджують, що у процесi iхнього генезису важливу роль вiдiграли природно-клiматичнi умови, специфiка господарських занять i безсистемно-розсiяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. У гуцулiв побутували два типи «гражди»: з одним подвiр’ям i двома (подвiр’я завжди мостили каменем). За твердженням учених, перший тип був переважаючим, «гражди» iз двома подвiр’ями виявленi в багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагорiв Вер.[16 - Данилюк А. Скарби народноi архiтектури Гуцульщини. Львiв: Логос, 2000. С. 38–39.]) i Надвiрнянського р-нiв. Вiдомi також окремi варiанти замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільцi Вер.). Знову ж С. Вiнценз подав опис унiкальноi «гражди» iз с. Верхнiй Ясенiв (Вер.) iз шiстьма дворами[17 - Вiнценз С. На високiй полонинi. (правда старовiку). Львiв: Червона калина, 1997. С. 35–38.].
На Бойкiвщинi побутували два типи дворiв: зiмкнутi, у яких житловi та основнi господарськi будiвлi зблокованi пiд спiльним дахом («довга хата», «хата пiд одним побоем», «хата пiд одним криттям»), i двори вiльноi забудови. Хоча у другiй половинi – на початку ХХ ст. зiмкнутий двiр траплявся на всiй територii Бойкiвщини, переважав вiн лише в захiднiй ii частинi. Якщо до складу найпростiших зiмкнутих дворiв входили тiльки житлове примiщення i стайня, об’еднанi «стодолою» – «боiщем» («хата» + «боiще» + «стайня»), то двори бiльш складного планування включали досить значну кiлькiсть примiщень, досягаючи iнколи довжини 48 метрiв[18 - Франко І. Етнографiчна експедицiя на Бойкiвщину. Франко І. Зiбрання творiв: у 50 т. Киiв: Наукова думка, 1982. Т. 36. С. 118.]: «возiвня» + «комора» + «хижа» + «боiще» + «стайня» + «шопа»; «комора» + «хата» + «боще» + «стайня» + «стаенка на вiвцi»; «вiвчарня» + «стайня» + «боiще» + «хижа» + «сiни» + «комора»; «хата» + «сiни» + «хата» + «комора» + «боще» + «стайня» + «стаенка на вiвцi» + «сiчкарня»; «комора» + «хижа» / «прибiк» + «сiни» + «боiще» + «стайня» / «половник» + «стайня» та iн. При фасаднiй стiнi житлового зв’язку (хати, сiней i комори) зазвичай влаштовували дерев’яний помiст («лавки») чи галерейку («при
сiнок», «передвiкна»). Уздовж тильноi стiни споруди, пiд окапом даху розташовувались «загати» («пелевники») – вузькi примiщення, призначенi для зберiгання сiна, соломи, сухого листя тощо. Часто «загату» споруджували ще при причiлку стайнi, а iнколи вона охоплювала тильну i двi причiлковi стiни будiвлi. Траплялось, що «загати» охоплювали лише тильну стiну «боiща» та тильну i причiлкову стiни «стайнi», а при глухiй стiнi житлового примiщення прибудовували «прибiк» («прибок») – переважно зрубне примiщення, яке виконувало функцiю комори (у ньому зберiгали картоплю, борошно, бринзу тощо). У блоцi «довгоi хати» тiк («боiще») вiдiгравав функцiю не самостiйного (у конструктивному планi) примiщення, а був нiби об’еднувальною ланкою мiж двома сусiднiми зрубами: «хати» («сiней» чи «комори») i «стайнi». Тильноi стiни у «боiщi» iнодi взагалi не було, тож з нього можна було потрапити безпосередньо в «загати». Фронтальний бiк «боiща» часто висували дещо вперед (на ширину «лавки»). Цей винос у деяких населених пунктах означували лексемою «перило». У його чiльнiй стiнi влаштовували широкi (на всю ширину примiщення) двопiльнi ворота, а в одному чи двох причiлках – вузькi (0,6–0,65 м) дверцята.
У схiднiй частинi Бойкiвщини розташування примiщень у блоцi «хати пiд одним криттям» було дещо iншим. Тут стодола зазвичай займала крайне положення у блоцi: «стайня» + «сiни» + «хата» + «стодола» (с. Небилiв Рож.), «стайня» + «сiни» +«хата» + «комора» + «стодола» (с. Небилiв Рож.), «стайня» + «шопа» + «хата» + «сiни» + «комора» + «стодола» (с. Лужки Дол.), «стодола» + «стайня» + «комора» + «хата» + «сiни» + «хата» (с. Липовиця Рож.). Проте у схiднiй, як i центральнiй частинах Бойкiвщини поширенiшi тридiльнi («комора» + «сiни» + «хата», «сiни» + «хата» + «комора»), рiдше (у заможнiших) чотиридiльнi («комора» + «хата» + «сiни» + «хата») житла, незблокованi з iншими спорудами. Особливою живописнiстю вiдзначались оселi на Сколiвщинi. Тут уже з другоi половини ХІХ ст. вiдомi три- чи чотиридiльнi житла, якi з одного – чотирьох бокiв оточували вiдкритi (чи частково закритi) галерейки, обгородженi невисоким зрубом, оздобленим рiзьбою. Входили в галерейку крiзь багато декорований аркоподiбний портал. Контурна i площинна рiзьба була притаманна й для iнших елементiв споруд: стовпцiв галерейки, одвiркiв, сволокiв тощо.
У бойкiв, як i в гуцулiв, основним будiвельним матерiалом була смерекова чи ялинова деревина. Стiни складали у зрубнiй технiцi («в вугли») iз пiвколод («плениць»), колод («вiблекiв»), тесаних брусiв («тесанцi», «кантiвка»). На заходi основним будiвельним матерiалом були високi дошкоподiбнi пластини («блятоване дерево», «бляти»). Нижнiй вiнець зрубу («пiдлоги», «трами», «пiдвалини») вкладали на кутовi каменi чи обрiзки колод («ковби
цi», «киянки», «ковбани»). При зведеннi стiн застосовували подiбнi до гуцульських технiки i технологii: колоди i бруси по кутах в’язали простими одно- («в п’яту», «руський замок») чи двостороннiми («в простий вугол», «в храпа») замками, при використаннi «плениць» i «блятiв» застосовували врубки з прихованим зубом («в пищок», «в сич?», «в кри
тий вугол»). У давнiших житлах зруб будiвлi монтували з незначним нахилом досередини. Зовнiшнi стiни зазвичай залишали небiленими, лише на заходi усю поверхню стiн мастили розчином «цеглового каменя» чи «киплячою» з нафти, а шви мiж вiнцями (а також навколо вiкон, дверей) промащували бiлою глиною.
Бойкiвська хата. Музей народноi архiтектури i побуту у Львовi
У лицьовiй стiнi житлового примiщення зазвичай влаштовували два-три вiкна (вони могли мати 12–14 невеличких шибок). Давнiше вiкна крiпили «наглухо» чи вони засувались i вiдсувались, рухаючись у пазах лиштв, прикрiплених до стiни («волоковi вiкна»). У ХІХ, а iнколи ще на початку ХХ ст. вiконне скло замiняв свинячий сечовий мiхур. Технологiя виготовлення такого «скла» була доволi простою: свiжий (ще вологий) сечовий мiхур («капч?к») вичищали «шкрябачкою» (до того часу, поки вiн ставав прозорим), напинали на дерев’яну рамку й висушували. Таке «скло», за словами старожилiв, було доволi мiцним – «пальцем його не проб’еш» (с. Терло Стар. ЛВ).
На теренах Бойкiвщини ще в першi десятилiття ХХ ст. превалювали курнi печi («п’ец», «пец», «пiч»). Їх споруджували на дерев’яному чи глинобитному опiчку. Давнiше саму пiч (топочну камеру) скрiзь вибивали з глини. При цьому як шаблон для склепiння давнiше доволi часто використовували пiвколоду, дещо протесану з нижнього боку колоду чи розколений надвое кадовб («колодка», «кабан»), який пiсля вбивання глини поступово випалювали. В Украiнi, крiм горян (бойкiв, лемкiв та гуцулiв), подiбним способом вибивали пiч хiба що полiщуки. Вiд гуцульськоi бойкiвська пiч передовсiм вирiзнялася тим, що (при застовуваннi дерев’яного опiччя) ii черiнь («ватра», «дно») не становила конструктивноi цiлiсностi з припiчком i запiчком.
У житловому примiщеннi та сiнях завжди влаштовували глинобитну долiвку («земля
», «тiк»), натомiсть у коморi (а iнколи i в сiнях) доволi часто стелили дерев’яну пiдлогу («помiст», «мiст»). Ураховуючи те, що курна система опалення превалювала на теренах Бойкiвщини ще на початку ХХ ст., житлове примiщення мало значну висоту (3–3,5 м). Стелю («повалу») виготовляли з товстих пластин чи пiвколод, якi з’еднували помiж собою кiлками. Їi зазвичай пiдтримували один – три поздовжнi сволоки («грагарi», «драгарi»). Внутрiшнiх стiн нiколи не бiлили, лише iхню нижню частину («в рiст») перiодично мили теплою водою.
Переважали чотирисхилi «дахи» («верхи») на кроквах («крокви», «крiкви», «кролi», «кровлi», «кiзли»), вкритi житнiми снiпками. Їх робили досить стрiмкими: вiдношення висоти видимоi частини зрубу до висоти даху здебiльшого коливалася в межах 1: 2,5 – 1: 3,5[19 - Могитич І. Р. Типи та розвиток будiвель селянського двору… С. 75.]. Верхнi вiнцi («платви», «вiнцi»), у якi врубували крокви, могли лежати в однiй площинi зi стiною або поза нею, переважно на власну ширину чи й бiльше (на 0,5 м). Зазвичай усю поверхню даху вкривали снiпками, зв’язаними при колосi «в головку» («головачки», «кички», «китицi», «сн?пки», «боги», «жу
пи»). Їх укладали коренем додолу, що надавало усiй поверхнi даху схiдчастоi фактури. Гребiнь даху («гребiнь», «верх», «вершок», «вовк», «баран») вивершували валом зволоженоi та добре втоптаноi м’ятоi соломи i закрiплювали «кiзлами» («кiзлинiм», «кiзлинами»).
Загалом, бойкiвське житло вiдзначалося надзвичайною гармонiйнiстю, довершеною композицiйнiстю як у цiлому, так i у спiввiдношеннi окремих елементiв. Зокрема, як встановив вiдомий украiнський мистецтвознавець П. Жолтовський, на причiлковому фасадi хати п’ять головних точок (вершина i два окапи даху, краi пiдвалин) можна було вписати в коло. Водночас основнi горизонтальнi параметри з боку головного фасаду (довжина гребеня даху, стрiхи, зрубу i т. п.) перебували у спiввiдношеннi так званого «золотого перетину» з висотами усiеi будiвлi, солом’яного покриття, видимоi частини стiн тощо.
У ХІХ – на початку ХХ ст. на Лемкiвщинi побутували двори з вiльним розташуванням споруд та зiмкнутi двори («довга хижа»). Зiмкнутий двiр був основним типом забудови в пiвденних i пiвденно-схiдних районах. Водночас такi двори спорадично траплялися в окремих селах на заходi галицькоi Лемкiвщини (хоча тут вони поступались вiльному типу забудови)[20 - Сiлецький Р., Сополига М. Двiр. Лемкiвщина: у 2-х т. Львiв: ІН НАН Украiни, 1999. Т. 1. С. 251; Сiлецький Р. Сiльське поселення та садиба в Украiнських Карпатах XIX–XX ст. Киiв: Наукова думка, 1994. С. 118.]. Не зважаючи на те, що дослiдники вiдзначають подiбнiсть шляхiв розвитку лемкiвських i бойкiвських зiмкнутих дворiв, мiж ними спостерiгаеться й певна вiдмiннiсть – житлова камера в лемкiвськiй «довгiй хижi» практично завжди займае крайне мiсце у блоцi. Щодо планування житлового зв’язку (як у складi зiмкнутого двору, так i в окремому житлi), то для лемкiв були характернi споруди як однорядовi («хата» + «сiни», «хата» + «сiни» + «комора»; «хата» + «сiни» + «хата» + «комора» тощо), так i дворядковi, у яких по ширинi житлового примiщення видiляли «ванькир» чи «комору» («хата» + «сiни» + «хата» / «комора»; «хата» / «ванькiр» + «сiни» + «хата»; «хата» / «ванькiр» + «сiни» + «хата» / «комора» та iн.).
Для будiвництва хати використовували смереку, ялицю, рiдше бук. Стiни складали у зрубнiй технiцi («сруб», «струб»). Вiнцi в’язали з колод («круглякiв»), брусiв, пiвколод («протiс», «плениць») i дошкоподiбних пластин («швелiв», «швалiв»). Як i скрiзь у Карпатському краi, колоди i бруси по кутах з’еднували простими замками («старовiцькi вугла», «на облап»), при використаннi пластин i пiвколод застосовували замки з прихованим зубом («на канюх», «на лiптак»). Зовнiшнi стiни хат на галицькiй Лемкiвщинi найчастiше фарбували на червоно або чорно i лише щiлини мiж вiнцями забiлювали бiлою глиною (бiлою глиною декорували одвiрки i навколо вiкон).
Стелю («полаву», «повл») виготовляли з пiвколод, рiдше з дощок (якi зверху промащували глиною). В основному житловому примiщеннi ii здебiльшого укладали на поперечнi сволоки – «трагарi» (переважно три), спорадично у давнiших спорудах траплялась стеля на одному поздовжньму i кiлькох поперечних сволоках. У лемкiвських курних хатах (подiбно, як i на Бойкiвщинi) при стiнах, нижче вiд сволокiв, врубували по два бруси («грядки», «трагарi»), а нижче вiд поперечного чи поздовжнього сволока – товсту колоду («свинар»), до якоi пiдвiшували котел над припiчком чи тушу свинi пiд час обробки.
До кiнця ХІХ ст. побутували чотирисхилi дахи на кроквах («крокви», «крiкви») i лише з початку ХХ ст. поступово поширилися дахи двосхилi. Як покрiвельний матерiал здебiльшого використовували житню солому. Соломою пошивали дахи двома способами: «кичками» – схiдчасте покриття (переважало) i «пласкурами» – гладке пошиття. Верх даху вибивали мервленою соломою i притискували «кiзлинками». Рiдше для покриття вживали гонт. Частiше цi два матерiали поеднували в однiй спорудi: у солом’яних дахах гребiнь даху та острiшки вкривали гонтом[21 - Сивак В. Житло та його внутрiшне планування. Екстер’ер. Лемкiвщина: у 2-х т. Львiв: ІН НАН Украiни, 1999. Т. 1. С. 264–265.].
Пiч («пец»), як i скрiзь в Украiнi, розташовували в кутi при входi мiж пороговою i тильною стiнами. Однак у той час, коли на Бойкiвщинi та Гуцульщинi пiчний отвiр («челюсти») повертали до вiконноi стiни, тут вiн переважно був орiентований до причiлка. Топочну камеру споруджували з глини (iнколи з додаванням камiння). Їi монтували на монолiтному чи дерев’яному («заруба») опiчку. На Лемкiвщинi до Першоi свiтовоi вiйни бiльшiсть сiльських жител залишалось курними. А в багатьох селах ii пiвнiчно-захiдноi частини на початку ХХ ст. житла, опалюванi курною пiччю, становили половину, а навiть i 80 %[22 - Сивак В., Сополига М. Інтер’ер житла. Традицiйнi меблi. Лемкiвщина: у 2-х т. Львiв: ІН НАН Украiни, 1999. Т. 1. С. 278.]. Масове витiснення курних жител тут (як i у бойкiв) вiдбулося лише пiсля Першоi свiтовоi вiйни.
На Подiллi повсюдно побутували двори вiльноi забудови (щоправда, iнколи вони набирали певноi замкнутостi). У другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст. тут переважали трикамернi житла («хата» + «сiни» + «комора» i «хата» + «сiни» + «хатина»). Проте в останньому варiантi при тильнiй стiнi сiней частiше видiляли комiрчину («хата» + «сiни» / «комора» + «хатина»). У бiднiших верств селянства траплялись i двокамернi споруди: «хата» + «сiни» (чи «хата» + «сiни» / «комора»). З кiнця ХІХ ст. у деяких мiсцевостях вiдомi так званi «чвураки» за планом: «хата» / «ванькир» + «сiни» + «хатина» / «комора» та iн. У середнiй смузi Подiлля, особливо на Теребовлянщинi, перед сiньми часто влаштовували ганки-нiшi, а в Борщiвському, частково Залiщицькому i Гусятинському р-нах при причiлковiй, рiдше при тильнiй, стiнi хати наявнi вузькi господарськi прибудови – «шури».
З усього спектра будiвельних матерiалiв пiд час спорудження стiн житла подоляни найчастiше застосовували глину. На вiдмiну вiд дерев’яного будiвництва Карпатського краю, де основу заповнення стiн становило дерево, тут воно виконувало лише функцiю каркаса, основний же об’ем стiн заповнювали глиною («землею», «болотом») – лесовидним суглинком чорного кольору, продуктом нашарувань пилу i перегноiв рослинностi, який вiдзначався в’язкiстю, вологовiдпiрнiстю й у висохлому станi набував такоi мiцностi, що навiть стiни сучасних цегляних будинкiв нерiдко споруджують на його розчинi.
Основа каркасу стiн жител ХІХ – поч. ХХ ст. на теренах Подiлля складалась iз дубових стовпiв («слупiв»), вкопаних у грунт («хата на закопаню») чи встановлених на каменi, «платв» i «крижбантiв» (навскiсних риглiв, закрiплених до стовпiв i платв). У той перiод тут побутувало декiлька конструктивних варiантiв заповнення стiн каркасного житла. Загалом, такi будiвлi можна подiлити на три групи: «валькована хата», «городжена хата» i «дильована хата».
Найбiльш поширеним типом у зазначений перiод була «валькована хата», яка траплялась у декiлькох варiантах[23 - Космiна Т. В. Сiльське житло Подiлля (кiнець ХІХ – ХХ ст.): iсторико- етнографiчне дослiдження. Киiв: Наукова думка, 1980. С. 19–30.]. Переважали хати, у яких простiр мiж стовпами заповнювали вертикальними грабовими (буковими чи дубовими) «колами» («риглями», «стрихульцями»), якi верхнiм кiнцем закрiплювались у гнiздах «платви», а нижнiм опирались на камiнцi чи черепки з горшкiв (iнколи по висотi посерединi стiн наявний поздовжнiй пояс). Простiр мiж колами на зразок плоту заплiтали довгими на цiле стебло соломи («оклепцiв», «приколоткiв») глиносолом’яними «вальками» (захiднi i пiвнiчнi райони). Траплялось, що окремi «стрихульцi» обкручували такими вальками по усiй висотi перед встановленням у стiну (Борщiвський р-н). У цiй же мiсцевостi мiж вертикальними «риглями» могли заплiтати короткими (20–40 см) «глевками» чи «галамуцами» (вальками з мервленоi соломи) або просто «гралями» накладати глиносолому («болото») i притрамбовували ii. При використаннi технiки городження стiни мiж вертикальними «стрихульцями» горизонтально заплiтали хмизом i закидали («траскали») добре вимiшаною сумiшшю глини з рослинними домiшками. На пiвднi (Борщiвський р-н) стiни частiше заповнювали вертикальним плотом по трьох горизонтальних «риглях». Щодо «дильованоi хати», то пiд технiкою «дилювання» подоляни розумiли почергове вкладання шарiв глиносоломи («болота»») i горизонтальних «дилiв» (найчастiше ii застосовували в околицях р. Збруч).
Побутувала на Подiллi й монолiтнi технiки будiвництва. На особливу увагу заслуговуе так звана «бита хата» («хата з болота», «хата в шихтах»). Зводили такi будiвлi на стрiчковому кам’яному фундаментi. Встановлювали опалубку («шихти») шириною 40–60, висотою 50 см. Глину з половою i тертою соломою вимiшували, «гралями» накидали у «шихти» i добре утрамбовували. Вугли зв’язували перевеслами iз «свидового» жита. Коли глина висихала, опалубку нарощували ще на 0,5 м i заповнювали глиняною сумiшшю. Інколи зведення таких стiн тривало упродовж усього лiта. Монолiтнi стiни могли робити й з коротких глиносолом’яних валькiв (круглоi форми «балабухiв» чи видовжених «глевкiв», якi накладали шарами вздовж i впоперек стiни). Траплялись також хати, складенi iз «сирцю» (ситоi цегли), а зрiдка й iз каменю-вапняку (захiднi райони).
Стеля, подiбно як i стiни, була глинвалькованою (давнiше ii iнколи городили з хмизу). Вона опиралась на три поперечнi «сволочки», укладенi на один «сволок» поздовжнiй. У низцi сiл Залiщицького, Борщiвського i Гусятинському р-нiв у старих хатах вiдомi стелi трикутнi у перетинi («горбата стеля»). Долiвка («земля») завжди була глинобитною. Їi споруджували у два етапи: спершу накладали шар глиносолом’яних валькiв, а вiдтак «виправляли» сумiшшю густоi глини з половою.
Стiни валькованих хат пiсля остаточного висихання обкидали («траскали»), вимащували. Мiсцями iх виправляли в чотири етапи: спершу глиною вимiшаною з половою i дрiбною триною, другий раз сумiшшю глини з пшеничною половою, третiй – до глини додавали дрiбноi, висiяноi на решетi полови i кiнського послiду («коняка»). Вiдтак стiни мастили «пiд гладження» рiдкою глиною з «коняком». Усi глинянi роботи здiйснювали толокою, на яку сходилось вiд 20 до 50 людей.
Пiч розташовувалась у традицiйному мiсцi. Їi споруджували переважно з глиновалькiв на кам’яному чи глинобитному опiчку (iнколи на дерев’яних стовпцях). Дим з «комина» над припiчком крiзь «каглу» виводився в сiни, де мiстився iскрогасник – «кобила» (за напiвкурного опалення) чи пiдвiсний комин-вивiд («комiнок»), виведений понад дах (при опаленнi по-бiлому).
Курна система опалення на Подiллi була лiквiдована вже до початку ХІХ ст., тому внутрiшнi (як i зовнiшнi) стiни забiлювали вапном, сумiшшю вапна i висiяного пiску чи алебастром. Для подiльськоi хати притаманне розмальовування стiн та окремих елементiв (долiвки, печi) кольоровими барвниками. «Земля» i «приспа» зазвичай були жовтими, внутрiшнi стiни – бiлi, зовнiшнi – переважно синюватi, iнколи – жовтi в мiсцях пiлястр i карнизiв тощо. Червоною смугою пiдводили стiну на стику iз присьбою i долiвкою, синiми або червоними смугами iнколи обводили вiкна. Для стiн, печi долiвки також був притаманний художнiй розпис (квiти, вазони, смуги тощо).
Вкривали житло чотирисхилими солом’яними дахами на кроквах. На всю поверхню даху iшли снiпки, укладенi коренем вниз («плескачi», «плоскiнi»), що надавало iй гладкоi поверхнi, лише стрiху, ряд пiд гребенем i кути вшивали снiпками коренем вниз – «стрiхачами» («головастими»). Таке пошиття називали «стрiхою з карбами». Вивершував дах вал м’ятоi соломи («гребiнка», «грубiнь», «верх»), який закрiплювали рядом кiзликiв («кiзлинi», «пiвзинi», «слазинi»).
У вирiшеннi фасадiв подiльського житла помiтну роль вiдiгравала пластика глини, що надавало стiнам рельефностi: своерiдним продовженням стiн була висока i широка глинобитна «присьба», яка оточувала хату в нижнiй частинi з усiх бокiв, «карниз» («гзимс»), що охоплював будiвлю у верхнiй частинi, у мiсцях стовпiв каркаса – пiлястри («фiляри»).
У другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст. на територii Покуття майже одноосiбно побутували вiдкритi зверху двори, у яких житловi i господарськi будiвлi розташовувались довiльно.
Для мiсцевого будiвництва притаманна низка перехiдних рис, зокрема, тут чiтко видiляються два ареали (приднiстровський i прикарпатський), перший з яких тяжiе до подiльського культурного масиву, другий – до гуцульського. Основними матерiалами, якi використовували покутяни пiд час спорудження осель, були деревина i глина. Домiвства споруджували переважно у каркасно-дильованiй технiцi («хата в замiтник», «хата в замiть», «хата в закид»). Здебiльшого використовували смерекове дерево, на стовпи каркаса i пiдвалини iшов дуб. Мiсцевою особливiстю каркасних стiн була наявнiсть навскiсних риглiв («скосякiв»), зарубаних у платву та пiдвалину. У бокових площинах «слупiв» i «скосякiв» вибирали поздовжнi пази («гари»), куди заганяли краi «замiтника».
У прикарпатськiй частинi, поряд iз каркасно-дильованою, часто застосовували й зрубну технiку («хата в вуглах», «хата в вусах», «хата в зруб», «хата в ценьк»). Інколи цi двi технiки поеднувались в однiй спорудi. Зруби складали з колод та пiвколод i в’язали по кутах простими одно- чи двостороннiми врубками.
Стiни дерев’яних будiвель знадвору i зсередини клинцювали i вкривали товастим шаром глиносолом’яноi сумiшi («мастили»). Зрiдка, переважно безпосередньо на передгiр’i, зовнiшнi стiни залишали вiдкритими (iнколи промащували лише незначну частину стiни навколо вiкон). З просуванням у пiвнiчно-схiдному напрямку зрубнi житла поступово витiсняють зрубно-каркаснi та каркасно-дильованi. Поряд iз вищеописаними, у деяких селах Коломийського району траплялась оригiнальна в конструктивному планi хата з дахом на пристiнних стовпах (яка побутувала й на пiвднi Надсяння).
У приднiстровськiй частинi Покуття, подiбно як i на Подiллi, переважали каркаснi житла iз заповненням стiн глиновальками. Стовпи каркаса («сохи») вкопували в землю чи встановлювали на каменi. Переважали «кiльованi хати»: простiр мiж стовпами заповнювали вертикальним кiллям, мiж яким заплiтали глиносолом’янi вальки. Інколи кiлкiв не встановлювали, а стiни викладали з коротких «глевкiв». Тут також траплялись «городженi» хворостом чи «битi» з глиносоломи (безкаркаснi) хати[24 - Радович Р. Традицiйне житло Покуття: технiка i технологiя спорудження стiн (ХІХ – перша половина ХХ ст.). Плiсненськi старожитностi. Львiв: Растр-7, 2017. Вип. 2. С. 27–61.].
На основнiй територii Покуття стелю переважно укладали на комбiнацii з одного поздовжнього «сволока» i кiлькох поперечних «сволочкiв» («нарвiв»). На пiдгiр’i ii виготовляли iз гибльованих дощок, натомiсть у приднiстров’i переважали глиновалькованi (зрiдка – городженi з хворосту) стелi. Долiвку («землю») завжди робили глинобитною.
Хати вiнчали чотирисхилi дахи на кроквах («кiзлах»), попарно з’еднаних у верхнiй частинi бантинами. Накривали iх, здебiльшого, солом’яними снiпками, зв’язаними при коренi («парiвками»), що надавало поверхнi даху гладкоi фактури. Роги, стрiху i ряд пiд гребенем пошивали снiпками-головачами («головками», «вусачами») колоссям вверх. «Гребiнь» вибивали iз соломи: робили «брову», («вiнок») з двох рядiв снiпкiв, мiж якими набивали пирiю та мервленоi соломи i закрiплювали «кiзликами». У прикарпатськiй частинi верх даху часто закрiплювали гребенем iз драниць. З кiнця ХІХ ст. у деяких районах Покуття (Коломийщина) поширились двосхилi дахи з усiченими у верхнiй частинi фронтонами, вкритi глиняною черепицею («черепом»).
На Покуттi повсюдно переважало тридiльне житло, яке траплялось тут у кiлькох варiантах: «хата» + «сiни» («хороми») + «комора», «хороми» + «хата» + «комора» (дуже рiдко), «хата» + «сiни» («хороми») + «хатчина»). Часто у спорудах iз двома житловими примiщеннями, розташованими через сiни, при тильнiй стiнi сiней видiляли «комiрчину», а iнколи ii добудовували до одного з причiлкiв («хата» + «сiни» («хороми») + «хата» + «комора»). У найбiднiших верств покутян побутували дводiльнi оселi типу «хата» + «сiни» («хороми»). При тильнiй стiнi сiней у таких будiвлях теж могла бути «комiрчина». Траплялось, що до одного чи двох причiлкiв (як дво- так i тридiльних домiвств) добудовували шопу («шiпчину», «пiддашi», «дашок», «колешню»). Інодi вузький «дашок» («пiддашi») розташовували уздовж всiеi тильноi стiни споруди. У тридiльних житлах перед входом у сiни зрiдка споруджували «ганок» («галерiю») чи ганок-нiшу («середнiй ганок»).
У другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст. на територii Покуття основу системи опалення традицiйного житла становила вариста пiч. Переважала пiвкурна система опалення: дим збирався у димозбiрнику («горнi») над челюстями печi i через «каглу» виводився в сiни, звiдки через отвори у стрiсi («димники») виходив назовнi. З кiнця ХІХ ст. у сiнях почали споруджувати виведенi понад дах пiдвiснi «комiнки», а до печi прибудовували плиту («кухню») для приготування страви (варiння, смаження тощо). Давнiшi печi вибивали з глина, а «горн» виплiтали з хворосту i обмащували товстим шаром глиносолом’яноi сумiшi. Практично на всiй територii Покуття багатшi селяни «горн» печi часто обкладали кахлями.
У будiвництвi прибойкiвського Пiдгiр’я спостерiгаеться багато спiльного з бойкiвським будiвництвом, насамперед у застовуваннi матерiалiв i будiвельноi технiки. Проте станом на другу половину – початок XX ст. мiж будiвництвом гiрських i пiдгiрських районiв помiтно низку суттевих вiдмiностей. Перш за все це стосуеться планування житла, системи опалення (тут переважали пiвкурнi оселi), iнтер’еру, зовнiшнiх пропорцiй будiвель (висоти даху, зрубу, розташування i кiлькостi вiкон) тощо. На усiй територii переважав вiдкритий зверху двiр, у якому житловi i господарськi будiвлi розташовувалися вiльно або були частково помiж собою зблокованi. Інколи траплялися зiмкнутi двори, особливiстю яких було крайне розташування стодоли (при причiлку «стайнi»).
Однiею з головних специфiчних рис планування житла прибойкiвського Пiдгiр’я е широке побутування дворядових осель – «п’ятистiнкiв» (з видiленими по ширинi житлового примiщення ванькирами чи коморами). Водночас навiть у житлах заможних верств селянства тут пiд одним дахом iз хатою доволi часто блокували «стайню».
У вказаний перiод тут на всiй територii побутували дерев’янi житловi будiвлi, збудованi в зрубнiй, зрубно-каркасно-дильованiй, спорадично – у каркасно-дильованiй технiцi. Основним будiвельним матерiалом була ялиця, смерека, iнколи – осика. Стiни жител споруджували переважно з пiвколод, рiдше – з брусiв i колод. По кутах зрубини в’язали простими одно- чи двостороннiми врубками i «канюками з прихованим зубом». З початку ХХ ст. тут поширюються врубки зразка «риб’ячий хвiст». Шпари мiж вiнцями конопатили мохом. У захiдному напрямку вiд рiки Стрий переважало оздоблення фасадiв горизонтальними смугами, у схiдному напрямку – стiни домiвств зовнi i всерединi виправляли грубим шаром глиносоломи i забiлювали (для цiеi частини Пiдгiр’я значною мiрою характерне кольорове вирiшення фасадiв). Пiдвалини здебiльшого виготовляли з дуба.
Стелю робили з дощок. Їi пiдтримували один- або трипоздовжнi «грагарi» («драгарi»). Долiвка була в усiх примiщеннях глинобитною. На головному фасадi кожного житлового примiщення влаштовували два (наближенi до поперечноi осi примiщення) вiкна, спорадично траплялося одне видовжене чи два спаренi.
Дахи робили чотирисхилими на кроквах i вкривали соломою. Переважало гладке пошиття снiпками, зв’язаними при коренi, проте тут досить часто траплялось i схiдчасте покриття даху «головачками».
Знову ж житлово-господарський комплекс Опiлля, за основними топологiчними ознаками, мае багато спiльних рис iз вiдповiдним подiльським комплексом. Проте будiвництво Опiлля, у порiвняннi з подiльським, вирiзняеться наявнiстю прогресивнiших явищ. Головною особливiстю планувальноi структури опiльського житла другоi половини ХІХ – початку XX ст. були «пекарнi» (кухнi), видiленi в сiнях жител усiх типiв («хата» + «сiни» / «пекарня»; «хата» + «сiни» / «пекарня» + «хата»; «хата» + «сiни» / «пекарня» + «хатина»; «хата» + «сiни» / «пекарня» + «комора; «хата» + «сiни» / «пекарня» + «хатина» + «комора та iн.). У будiвлях, складову яких становили «п’ятистiнки», пекарнi влаштовували не в сiнях, а у ванькирi. Пiч споруджували в житловому примiщеннi у традицiйному мiсцi, а пiчний отвiр iз припiчком повертали в бiк пекарнi. Видiлення в сiнях пекарнi звiльнило основнi примiщення вiд деяких традицiйних функцiй, що, у свою чергу, призвело до певних позитивних змiн в iнтер’ерi цих примiщень.
На Опiллi переважали житловi будiвлi каркасноi конструкцii. Головним будiвельним матерiалом були деревина i глина. Незважаючи на значну полiварiантнiсть виповнення стiн, домiнували житла, у яких простiр мiж стовпами каркаса заповнювали плотом iз довгих глиносолом’яних валькiв по вертикальних колах. Рiдше стiни виповнювали короткими вальками – «галамуцами», «балабухами». Траплялись житла, городженi плотом чи битi з глини (безкаркаснi). Рiдше – споруди, побудованi технiкою «через дилi» (у пiвнiчно-схiднiй частинi). Невiд’емним елементом каркаса опiльського житла були пiдвалини. Стовпи каркаса до платв додатково закрiплювали навскiсними бантинами, а посерединi висоти стiн мiж стовпами закрiплювали горизонтальний ригель. Стiни всерединi i зовнi забiлювали. Пластична обробка зовнiшнiх стiн глиною (пiлястри та iнше) майже вiдсутня. Долiвка глинобитна. На головному фасадi в кожному житловому примiщеннi влаштовували лише одне вiкно (часто витягнуте по горизонталi), спорадично два спаренi.
Стелю, зазвичай, робили з дощок, вкладених упритик. Їi пiдтримували поперечнi або поздовжнi сволоки. Зверху стелю утеплювали глиносолом’яною сумiшшю. Дахи робили чотирисхилими, покривали солом’яними снiпками колоссям вниз, лише стрiху та роги даху пошивали снiпками, зв’язаними при колоссi. Гребiнь вибивали соломою-мервою i закрiплювали кiзлинами.
Стосовно Надсяння, то тут переважав вiдкритий зверху двiр, у якому житловi i господарськi будiвлi розташовувались вiльно або були частково помiж собою зблокованi. Спорадично траплялись окремi варiанти зiмкнутих дворiв.
