скачать книгу бесплатно
Була й iнша причина, що спонукала Коцюбинського десь осiсти на постiйнiй спокiйнiй службi, – це нестримне бажання писати. Мандри з мiсця на мiсце по Бессарабii, а по тому – в Криму, хоч i давали багато матерiалу для подальшоi лiтературноi творчостi, та не сприяли зосередженостi, без якоi неможливо писати. Урештi й часу на лiтературу лишалось дуже мало. В листах до своiх кореспондентiв письменник скаржиться на брак бiльш-менш придатних умов для занять улюбленою справою. Так, iще 24 червня 1894 року Василю Лукичу вiн пише: «Вибачте менi, ласкавий добродiю, цю мою загайку; менi вже й самому соромно так довго тягти обiцяну працю, та що ж вдiете, коли така клята служба! Осiнь та зиму матиму вiльнiшi – тож гадаю докiнчити “По Бессарабii” та спробувати своi сили на бiльшiй працi, наприклад, повiстi».
Тяжка та виснажлива праця впливала ще й на здоров’я письменника. Протягом 1896—1897 рокiв йому дуже не таланило. На початку лiта 1896 року бiля села Бiюк-Ламбат вiн упав на камiння й розбив колiно так, що потiм кiлька рокiв мусив лiкувати ногу. Восени цього ж року, повертаючись iз Криму, Михайло Михайлович застудився. Це трапилось, як свiдчить його добрий знайомий, украiнський поет i прозаiк М. Чернявський, на пароплавi: «Коцюбинський iхав з Криму в Одесу з товаришем восени. Без теплоi одежi. Грошей не було. Їхали на палубi. Мерзли. Грiлись в машинному вiддiлi. Кутались вночi на рубцi в брезенти. Застудився. Придбав тяжкий ревматизм. Хворав. Ходив на милицях. І тодi ж придбав початок хвороби серця. З середини листопада аж до середини квiтня наступного 1897 року вiн прохворiв». Застуда була настiльки важкою, що письменник навiть не мiг творити, що ще бiльше його засмучувало.
«Пишу до Вас, лежачи в лiжку, – пише Коцюбинський до Комарова, – застуда вже третiй мiсяць не пускае мене звiдти. Отак змарнувався мiй вiльний час, моя хiть зробити щось за зиму. Ще, як на лихо, вiдняло було менi праву руку – i хоч плач, анi стрiчки надряпати».
У лютому 1897 року Михайловi роблять операцiю на нозi у Киевi, де вiн залишаеться для лiкування ще на два мiсяцi.
Отже, через недугу Коцюбинський не мiг серйозно зайнятися пошуком постiйного i стабiльного мiсця роботи. Але його увага все бiльше зосереджувалася на Чернiговi як майбутньому мiсцi постiйного проживання.
На кiнець XIX ст. це було невелике провiнцiйне мiсто, яке можна було об’iхати за пiвгодини. Та поряд зi спокiйним ритмом провiнцiйного життя бiльшостi мiщан стародавне мiсто все ж таки було осередком громадсько-iнтелектуального та мистецького руху невеликоi частини передовоi iнтелiгенцii. Лiтературне життя мiста представляли: Борис Грiнченко, Марiя Загiрна, Володимир Cамiйленко, Іван Воронькiвський, Микола Вороний, Микола Чернявський, Михайло Жук, Григорiй Коваленко.
Сучасники говорили про Чернiгiв як про другу духовно-iнтелектуальну столицю Надднiпрянщини.
Знайомство Михайла Михайловича з Чернiговом розпочалося 1894 року, коли вiн приiжджае в мiсто на запрошення свого товариша Бориса Грiнченка, з яким усе життя плiдно спiвпрацював. Познайомився зi своею майбутньою дружиною Вiрою Дейшею письменник за сприяння чернiгiвського товариства, до якого належав i Б. Грiнченко. Останнiй усiляко заохочував М. Коцюбинського переiхати до цього славного мiста, намагався посприяти йому в працевлаштуваннi.
Не менш важливим мотивом у переiздi до Чернiгова було те, що його дружина викладала тут на жiночих курсах.
Одужавши, у березнi 1897 року М. Коцюбинський звертаеться до чернiгiвськоi влади з проханням узяти його на роботу до губернського земства. Свое звернення мотивуе тим, що з хворими ногами не в змозi продовжувати службу на посадi помiчника експерта у Кримському фiлоксерному комiтетi, оскiльки ця робота пов’язана з постiйним ходiнням. Аби розвiяти будь-яке упередження проти себе, вiн пояснюе деякi аспекти своеi бiографii мiсцевому полiцiйному начальству: «В 1884 г. я находился под следствием по политическому делу, сути которого я и до сих пор не знаю. При обыске не было найдено решительно ничего, компрометирующего меня. Через год или полтора мне было обьявлено, что я освобождаюсь из-под следствия. Затим дело и кончилось».
Перевiрка «благонадiйностi» особи М. Коцюбинського, здiйснена на прохання Чернiгiвського губернатора жандармськими органами, поламала плани письменника на розмiрене i тихе життя у Чернiговi.
30 червня 1897 року вiдповiдальний чиновник департаменту полiцii, на пiдставi зiбраних свiдчень про М. Коцюбинського, повiдомляв чернiгiвському губернатору, що «хотя и не серьезны факты, тем не менее, на основании их можно придти к заключению, что он принадлежит к крайним украинофилам и в качестве такового может заняться распространением среди населения Черниговской губернии тенденциозных малорусских изданий. Полагал бы назначение заведующим книжным складом отклонить». Але поки вiн готуе своi висновки для передачi губернатору, М. Коцюбинський звiльняеться з Кримськоi фiлоксерноi комiсii i його зараховують до штату Чернiгiвського губернського земства.
14 липня 1897 р. вiн iз родиною прибувае з Вiнницi до Чернiгова, поселяеться у найманiй квартирi. Однак цього ж дня Трете дiловодство департаменту полiцii у вiдношеннi за № 6590 сповiщае чернiгiвського губернатора, «что определение Михаила Коцюбинского заведующим книжным складом Черниговского губернского земства представляется нежелательным».
Пiсля такого вердикту Михайло Михайлович опинився у зовсiм невигiднiй для себе ситуацii: чуже мiсто, велика родина, вiдсутнiсть постiйного заробiтку й тавро «неблагонадiйного». Однак, попри розпач, письменник не здаеться…
