скачать книгу бесплатно
Казимир Малевич
Ігор Анатолiйович Коляда
Знаменитi украiнцi
Вiдомий художник i теоретик живопису, по праву i за походженням – художник украiнськоi землi, приналежнiстю до якоi вiн пишався, i саме вiд неi взяв увесь свiй талант i самобутнiсть. Один iз лiдерiв авангардистськоi течii початку XX столiття, засновник i гуру супрематизму, вiн був спiвзвучний часовi, своiми роботами кидаючи виклик старому, замiсть вiджилого пропонуючи нове, комбiнуючи смiливу яскравiсть контрастних фарб i просту геометрiю форм свого «абстрактного» бачення навколишнього свiту. Феномен Казимира Малевича у тому, що його iнтуiтивнi мистецькi пошуки та теоретичнi узагальнення стали тим всепланетарним пророцтвом, яке визначае iнтелектуальнi творчi здобутки й науковi вiдкриття XXI ст…
І. А. Коляда
Казимир Малевич
Присвячую Валентинi Володимирiвнi Крижанiвськiй, моему Наставнику
«Культура – це явище глобальне, по сутi, навiть космiчне. Фактично, нацiональний момент не е вирiшальним.
Проблема росiян зараз полягае в тому, що вони вважають, що якщо ми називаемо Малевича украiнським художником, ми вилучаемо його з росiйськоi культури. Але ж украiнцiв там повно. Фактично, украiнцi европеiзували Росiю. Вона не була европеiзована, починаючи з Киево-Могилянськоi академii. Тому слiд Украiни там або тотальний – як у XVIII ст., або все одно помiтний – як у XIX–XX ст. Коли ми вказуемо iм на украiнських художникiв, як от, наприклад, Репiна, вони бояться, що залишаться з голим носом. Колись академiк Д. Лихачов, який до Украiни завжди ставився поблажливо як до «братьев наших меньших», несподiвано став лютим украiнофобом. Вiн сказав: «Нам же ничего не останется! Все – хохлы: Левицкий, Боровиковский, Чайковский, Алексей Толстой». Вiн перелякався i став лютим украiнофобом. Я його психологiчно можу зрозумiти. Але я завше кажу своiм колегам: все залишаеться. Ясно, що е росiйська культура як певна цiлiснiсть.
Мистецтво – це цiлiснiсть. Наприклад, Уiстлер народився в Америцi, жив там до 12 рокiв, потiм поiхав до Англii i нiколи не повертався. Ранiше його писали англiйським художником, а тепер американцi домоглися, що його називають американським художником, але видатним дiячем англiйськоi культури. Так само про Пiкассо пишуть: iспанський художник, видатний дiяч французькоi культури. Хоча в самiй Іспанii кажуть: так вiн каталонський художник!
Украiнцi вiдчувають украiнське, чого не чують iншi, росiяни – росiйське, бiлоруси – бiлоруське. Виявляеться, Мiцкевич – бiлорус. Я згадав, що вiн себе називав завше литвином, а литвин – це бiлорус. Не литовець. Литвак, литовець – це iнше, а «литвин» – синонiм «бiлоруса». І це нормально, що кожен бачить щось свое.
Коли ми вiдкрили украiнський аспект, Джон Боулт нам дякував. Вiн казав: «Ми зациклилися. Ми бачимо у Малевича стiльки незрозумiлого для нас i не можемо знайти вiдповiдi. Десять рокiв малевичезнавство крутилося на холостому ходу. Все, що можна було, ми вже вичерпали, i раптом – украiнський аспект. І багато чого стало зрозумiло». Чому, наприклад, вiн став барвистим, хоча був безбарвним у Ленiнградi? А тому, що вiн знову сюди приiхав, а тут i народне мистецтво, i спогади дитинства, а поруч Пальмов i Богомазов – спектралiсти. Вiн до них i пристав. Потiм «другий селянський цикл» – це було щось загадкове, але коли з’ясували, як вiн любив селян i селянське мистецтво, як малював селян залiзними людьми, а потiм – безпорадними чоловiчками (1929 рiк був вододiлом), багато чого стало зрозумiлим. Джон Боулт каже: «Грузини розповiдають про грузинський авангард, украiнцi – про украiнський, а нам було лiньки цим займатись. У нас був росiйський авангард, ми його вивчали. Навiщо цей подiл?» Але потiм ми зглянулись на те, що нацiональнi дослiдники ворушаться, зробили над собою зусилля i не пошкодували, бо тодi ми зрозумiли, чому Бурлюк не такий як Фiлонов, хоча вони говорять однiею мовою i входять до одного кола. Якулов також з того ж кола, знову – зовсiм iнший. А тому що Бурлюк – украiнець, i в цьому пояснення свiтлих кольорiв, i жовто-синього, i вiдкритого степового простору. А Фiлонов – росiянин, це лiсова свiдомiсть. От i рiзниця. Або Якулов – вiрменин, пов’язаний з Грузiею, на нього вплинула персидська мiнiатюра. І дiйсно iснуе цiлiснiсть росiйського авангарду, але в цьому авангардi багато ешелонiв i украiнський навiть переважае. Джон Боулт – людина дуже дотепна, i в однiй зi своiх статей вiн написав, що в росiйському авангардi так багато украiнцiв, що вiн пропонуе перейменувати росiйський авангард на украiнський. А з 1994-го року нiмецький словник став писати, що Казимир Малевич – украiнський художник, а Олександра Екстер – украiнська абстрактна художниця. Тепер все частiше у свiтi К. Малевича називають украiнським художником. Так потрошки звикають. Так як звикають, що е Украiнська держава, е украiнська мова». (Д. Горбачов. Із iнтерв’ю газетi «Украiнська правда»).
«Кожна краiна народжуе художникiв, якi назавжди вбирають у себе сонячне свiтло своеi батькiвщини, ii пейзажi, форми i кольори ii довкiлля… Взаемодiя усiх цих факторiв визначае специфiку “нацiонального мистецтва…”»
(Жан-Клод Маркаде «Простiр, колiр, гiперболiзм: характернi риси украiнського авангарду»)
«В ньому змагалися два начала: урбанiстичне, що схиляло, як вiн сам казав, до гам бiлого i чорного, i сiльське – райдужне, спектральне. Городяни, за його спостереженням, барвобоязливi, i лише у великi свята розквiтчують вулицi i майдани на згадку про яскраву природу, яку вони зневажили заради «великого культурного базару – мiста».
«Будемо розглядати столицю як приймача кольоровоi енергii, що йде з сiл – цих маленьких центрiв глибокоi провiнцii – через окружнi i губернськi мiста. І в кожному центрi кольоровий промiнь зустрiчаеться й перетинаеться з променем затемнення».
(Дм. Горбачов)
«…нове залiзне, машинне життя з ревом автомобiлiв, блиском електричних вогнiв, гуркотом пропелерiв – розбудили душу, котра задихалася в катакомбах старого розуму й вийшла на перехрестя дорiг неба i землi. Якби всi художники побачили перехрестя цих небесних дорiг i зрозумiли масштаб i глибину переплетення наших тiл iз хмарами в небi – тодi б не писали хризантем».
(К. Малевич)
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Родовiд
Прiзвище родини Малевичiв похiдне вiд давньоруського iменi Мал. Вiд чоловiчого iменi е ще такi прiзвища: Малько, Малюк, Маленко, Малов, Мальченко. Малевич – це прiзвище волинсько-бiлоруськоi шляхти, воно зустрiчаеться в Польщi, Литвi, Украiнi i Бiлорусii. В Польщi воно частiше розповсюджене в схiдних землях, особливо в Бiлостоцькiй та Сувальськiй, а також в мiсцях мiграцii полякiв з Росii пiсля революцii 1917 року i бiльшовицькоi вiйни 1920 року – у Варшавi, Познанi, Люблинi i Бiлостоцi, i нарештi – на заходi, де оселилися вихiдцi зi сходу пiсля останньоi вiйни: у Вроцлавському, Зеленогiрському, Гожовському, Єленогорському, Бидгощському, Кашалiнському, Щецинському i Гданському повiтах.
Історично прiзвище Малевичiв було пов’язане з землями Великого князiвства Литовського, а з початку ХVІ ст. – згадуеться в бiльшостi описiв шляхетських родин на великих територiях вiд Жмудi на пiвночi через Вiленщину, Полiсся, Киiвщину, Волинь та Подiлля аж по пiвденну Бесарабiю, Буковину, що колись належали Молдавському князiвству.
1491 року вперше у джерелах зустрiчаеться згадка про Малевичiв. Родини з прiзвищем Малевич знаходимо серед володарiв садиби «однодворцiв», якi втратили шляхетськi привiлеi пiд час численних ревiзiй, а також серед вiдомих родiв, вписаних пiсля розподiлу до книг i генеалогiчних метрик ХІХ ст. усього Захiдного краю Росiйськоi iмперii.
У ХVІ i ХVІІ ст. прiзвище Малевичiв, об’еднаних гербом Шелiга або Сулiма, фiксуеться серед шляхетських родин у Литвi в Осмянському повiтi на пiвдень-захiд вiд Вiльна, а також у Лубенському i Гродзенському повiтах. Габриель i Ян Малевичi з Осмянського повiту були учасниками виборiв Яна ІІІ Собеського на короля Польщi i Великого князiвства Литовського. В метрицi Галiцийських земель значаться Ян i Антонiй, сини Богдана, онуки Юрiя з гербом Малевичiв, «вiрмени i шляхта Волоська, якi, одержавши маеток у Хлебичинi Дольним у Коломийському окрузi, отримали вид на проживання у 1816 р.». Іншi з Малевичiв – Костянтин, син Павла, був становим головою в Дубенському повiтi, а Ян, син Юзефа, фiскальним чиновником у Волковському повiтi.
Шляхетське походження Малевичiв визначено у 1857 i 1861 роках в родових книжках Гродненськоi губернii. Цей же гербовник вказуе Юзефа i Томаша, якi за заслуги, вiдзначенi Комiсiею освiти у 1790 роцi, знову отримали колись втраченi шляхетськi привiлеi. Прiзвище Малевичiв знаходимо також в Галiцii, де у 1720 роцi Натанаель Малевич був рукопокладений патером Базилiанського монастиря у Стояновi. Вiдомим скарбником був Вiктор Малевич, приходський ксьондз у селi Ракiв Мiнського повiту. Вiн, переслiдуваний за участь у Сiчневому повстаннi, помер у Городищi в 1887 роцi.
Серед прiзвищ художникiв джерела згадують Петра Малевича, митця, що у 1776–1778 роках працював у Радзивiллiв в Несвiжi. Прiзвище Малевичiв досить часто зустрiчаеться в рiзних iсторичних та геральдичних розробках польськоi шляхти, а у бiльшостi росiйських генеалогiчних книжок цього прiзвища не згадують. Це без сумнiву свiдчить, хоча i опосередковано, про iсторичний зв’язок прiзвища Малевич з польською родовою традицiею, хоча переважно воно зустрiчаеться в землях давнього Литовського королiвства.
У пошуках джерел родоводу К. Малевича докладнi iсторичнi розвiдки привели до Полiсся, Волинi, Подiлля та Киiвщини. Першi пошуки сконцентрували увагу на територii Волинi, де в друкованих матерiалах зафiксованi iмена двох братiв: Костянтина Миколайовича Малевича, штабс-капiтана, полкового квартирмейстера 41 полку пiхоти, що розмiщувався у Дубно, а також Михайла Миколайовича Малевича, титулярного повiтового чиновника, що виконував у Старокостянтиновi обов’язки помiчника бухгалтера, i нарештi його сина Порфiрiя Михайловича Малевича, голови І Волинського вiддiлу казначейства.
Прiзвище Малевич зустрiчаеться у списках Волинськоi губернii двiчi: у І i в VІ частинi того вказiвника. В першому випадку йшлося про ревiзiю i вписання до родовоi книги 26 травня 1898 року родини, що вела початок вiд Стефанiя Малевича i його сина Миколи, чиiми синами були вiдповiдно Нiкодим, Гедеон, Кшиштоф, а також Ілля i iхнi нащадки по чоловiчiй лiнii Ежi, Михайло i Микола. Другий запис стосуеться родини, що нас цiкавить, – Казимира Малевича, шляхетське походження якоi пiдтверджено вписанням до волинських книг наступних родових гiлок: синiв Артемiя i Яна в роцi 1838-му, у 1849-му якi продовжували лiнii Яна, у 1897-му – синiв Мартiна, а у 1903-му – Станiслава, сина Болеслава.
Акти росiйськоi Герольдii, що збереглися майже цiлком (стосовно родини Малевича) в петербурзькому архiвi (роздiл «Правительствующего Сената Департамента Герольдий»), а також документи зiбрання шляхетських депутатiв Волинськоi губернii (передусiм роздiл Волинського дворянського депутатського зiбрання) в Житомирському архiвi, що мiстять, крiм витягу з родовiдноi книги («Родословная книга Волынского дворянства»), змiстовну кореспонденцiю, а також низку помiток, записiв та свiдоцтв, пов’язаних з ними, дозволили реконструювати чоловiчу лiнiю роду Малевичiв, а також фрагментарно пов’язану з нею жiночу лiнiю, оскiльки, як вiдомо, дружини та дочки звичайно не виступали в родовiдних списках.
Історiя родини Малевичiв вiдслiдковуеться з ХVІ ст. В «Родословной книге» дворянського роду Малевичiв з гербом та великою кiлькiстю документiв, пов’язаних з iсторiею цього досить старовинного роду, що зберiгаеться в Житомирському обласному архiвi, перший запис засвiдчуе, що 1604 роцi польским королем Сигизмундом III за вiрнi послуги предку Казимира Малевича надано привiлеi. У ревiзiйному документi 1616 року описуються предки-бояри родини К. Малевича. Так, серед боярських сiл Бiлоцеркiвського старостату згаданi були Новоселичi, «посесорами» яких названi благороднi Малевичi, бояри бiлоцеркiвського замку, на що вони отримали довiчне право вiд величностi короля Августа в Вiльно в року 1555-му, що пiдтверджено його величнiстю королем Стефаном у 1578 роцi, а «яко нинiшнiй його свiтлiсть пан король наш у Варшавi на важливому сеймi в року 1608-му його пiдтвердив, у зв’язку з чим вони повиннi правити вiйськову службу при бiлоцеркiвському старостi або його замiснику, а у зв’язку з тим, що вони самi признають замковий уряд, право iхне добре, перевiрцi не пiдлягае».
Вiдомий ще один привiлей короля Яна Казимира, що пiдтверджуе «право на гарне селище Новоселицi» родинi Малевичiв вiд 25 жовтня 1663 року. Читаемо там, мiж iншим, що до короля надiйшло прохання: «братiв Григорiя i Максимiлiана, Стефанiя Жухальського, Стефанiя Кислого, Якоба Панцевича з Малевичiв Новоселицьких з одного роду, яким завдяки великим порадам панiв цнота, постiйна вiра Речi Посполитоi добре прищепленi, i якi, як вiдомо, не брали участь у минулих завiрюхах i бунтах на Украiнi, щоб нам, тим, хто мае вiд предкiв одвiчне право на добре селище Новоселицi, назване в Киiвському воеводствi, це право було пiдтверджено, аби при спокiйному життi та керуваннi воно в нас залишилося i ми зберiгати його намагалися б».
Документально вiдомим предком з цiкавого нам роду Доротичiв-Малевичiв, вiдповiдно з записом у родовiднiй книзi в першому пунктi, був Кондрат (Кондратiй), що отримав привiлеi на користування або володiння якимись грунтами, можливо, сiножаттями, тобто луками, придатними для косiння, вiд князя Павла Яновича Сапеги, що було пiдтверджено королем Сигизмундом ІV Вазою 29 серпня 1604 року в Краковi i записано в актах Киiвського воеводи 1 вересня 1631 року. Його вiдомими нащадками були Артемiй Доротич i його син Іван (Ян). Артемiй значиться в документах як овруцький староста. В одному з них Сигизмунд ІІІ звертаеться з нагадуванням до бояр i шляхти, називаючи iх по черзi: «…до Вас Іване, Васько i Богдане Гекевичи, Лондзiковичi, Логмiнi, Артемiю Доротичове i Росметковi, нашi бояри, також до шляхти арендаторiв посередникiв усiх сiл Геевичiв» та iн. Про село Геевiчi (Хеевiчi), яке було б черговим родинним мiсцем перебування Малевичiв, знаемо, що воно лежало на захiд вiд Овруча i вiдомо з 1548 року. У 1571 роцi воно належало овруцькому замку i жило в ньому п’ятеро бояр.
Нащадками Івана, сина Артемiя, були Якiв, Фелiкс i Іван (Ян). Тут розпочинаються три основнi родовi гiлки Малевичiв, маетки яких знаходилися на пiвнiч вiд Волинi в околицях Ковеля, передусiм в селi Дрозднi (Дрожнi). Перед тим мiсцем проживання Малевичiв мало бути село Глубочинь, де вони володiли землею зi 107 селянськими душами. Їi продали у 1760 роцi. На жаль, село Глубочинь не зафiксовано в вiдомих менi джерелах. Навпаки, Дроздне – то давне поселення, що виступае в актах вiд ХVІ ст., вiдоме також пiд назвою Дрозди, Дроздяни. В написаних росiйською архiвах виступае як Дрозне. Знаходилося у Ковельському повiтi, волостi Любитiв. «У ХVІ ст., – читаемо у географiчному словнику, – цим селом Дрозденьцем володiли заможнi помiщики Луцького повiту». Іван Дрозденьськiй з «Дроздян» згадуеться в рапортi Луцького замку 1545 року. Наприкiнцi ХVІІІ ст. ми зустрiчаемо там кiлька володарiв: бiльшою частиною володiв Дiонiсiй Огоньчик Дубецький, бургграф Володимирського замку. Бургграф Володимирський був першим керiвником (маршалком) Ковельського повiту пiсля роздiлу Польщi. Пiд його гостинним дахом в Дрозднi, читаемо у географiчному словнику, «збиралося велике коло вихiдцiв з Францii, у днi великоi Революцii ‹…›. Серед власникiв Дрозднi бачимо Рачинських, единих з нащадкiв пiсля Кондзелi, володимирського бургомiстра ‹…› Сьогоднi то маеток, де бувае багато вiдвiдувачiв, що належить кiльком володарям i мiстить 1810 десятин грунту. Селяни, 695 душ, мають 118 селянських дворiв, 1667 десятин землi. Грунт землi складаеться з карбонатного грунту i чорнозему на мергельнiй основi. Розмова русинська».
У цiлому в кожному поколiннi Малевичiв зустрiчаемо передусiм греко-католицьких i католицьких, а також православних духiвникiв. Багато служило в вiйську, часами серед Малевичiв тi, хто обiймав урядовi посади службовцiв. У серединi ХІХ ст. Лукаш, син Стефана, був титулярним радником, а його син Олександр – службовцем у Вiленському посадi, а потiм – надвiрним радником. В першiй генерацii нащадкiв Яна Якiв був ксьондзом, не виключаемо, що i греко-католицьким, в Дрозднi, на котрого було зроблено кiлька дарчих на землi, оформлених в ковельських судах. В наступнiй генерацii, на переломi ХVІІІ i ХІХ ст., Василь, син Івана (Яна), був луцьким канонiком кафедрального греко-католицького костьолу в Кашогродському деканатi (Кашовка у Ковельському повiтi), а його брат Ян – приходським ксьондзом костьолу в Булiнi. Два поколiння пiзнiше католицьким викарiем у костьолi Божоi Матерi у Краснополi у Житомирському повiтi буде Лукiан, син Антонiя. Серед вiйськових варто вiдмiтити Івана Івановича, який у 1790 роцi був призначений Станiславом Августом капiтаном артилерii, а син Антонiя Титус буде в 1750-х роках офiцером пiхотного полку. Сина Яна Марцелiя нагородили бронзовою медаллю, заснованою Олександром І для увiчнення вiйни 1812 року «як знак на вiки, що предки мали заслуги перед вiтчизною».
З нащадками Яна (Івана) пов’язана генеалогiчна гiлка, що веде безпосередньо до Казимира Малевича. Серед них згадуеться Іван Іванович (Ян Янович) Малевич, капiтан артилерii 1749 року народження, одружений з Анною з роду Веселовських, що мешкали в Мiкулiнцях в Лiтинському повiтi на Подiллi, яких вiдносили до неосiлоi шляхти, мав п’ятеро синiв та дочку Паулiну 1797 (або 1799) року народження.
Старшим сином був Марцелiй (що в документах називався також Марчiном), 1781 року народження, який близько 1816 року осiв на селi Залiванщинi. Пiзнiше у 1832 роцi вiн заснував маеток Татiщево в селi Пасат, i нарештi проживав в мiстi Балта, де його у 1844 роцi i поховали. У Марцелiя Івановича (Яновича) Малевича було п’ятеро дiтей: старший Анастасiй, який отримав освiту у вiдомому одеському лiцеi Рiшел’е i проживав в селi Фернатия, народився у 1828-му i помер у 1872 роцi в Одесi (де його i поховали); молодший Юлiан (що народився у 1831 роцi) i три дочки: Теофiлiя, Марцелiна (Белiнська) i Просперiна (Козловська) (померла у 1872 роцi).
Наступними нащадками Івана Івановича були: син Станiслав 1784 року народження, одружений з Барбарою (народилася у 1803-му, померла перед 1832 роком), що приблизно у 1811 роцi проживав в селi Уладовка Вiнницького повiту, де був приеднаний до чиншовоi шляхти-орендарiв, володiв маетком у селi Трибусово; син Йосип (Йосиф), глухонiмий, 1787 року народження; син Ян 1789 року, дружиною якого була Франциска 1805 року народження. Вони мали двох дiтей: Станiслава 1822-го i Цецилiю 1825 року народження.
Наймолодший син Івана Івановича, Антонiй, – це батько Северина та дiд Казимира Малевича.
Антонiй Малевич народився 19 серпня 1791 року i був охрещений у 1801 роцi в церквi у Сквирi. Вперше вiн одружився з Фортунатою з Тафелiв (або Тафонов), вдруге – з Юлiею з роду Папроцьких. З 1822 року проживав в селi Турбiв Бердичiвського повiту, в заплавi рiчки Десни – притоки Бугу. Володiв невеликим маетком. Вiдомостi, ким вiн був i чим займався, знаходимо у «свiдоцтвi губернii Киiвськоi», виданому Антонiю – сину Яна Малевича, виконуючого обов’язки маршалка шляхти Махновського повiту. З цього документу дiзнаемося, що Антонiй у ревiзiйних реестрах шляхти значиться «як шляхтич першоi категорii, а на засадi права про застави володiе частиною села Турбiв i 108 душами». Далi читаемо: «живучи в повiтi з 1822 року, виконував рiзнi функцii вiдповiдно його шляхетському походженню. Як свiдчить реестр стану служби, що одбувала шляхта цього повiту, його обрали наглядачем шляхiв i пересування через повiт вiйська i груп рекрутiв. Цей обов’язок вiн виконував вiд 25 квiтня 1828 року до 28 червня 1830 року, потiм став чиновником по захисту населення вiд хвороб (холери morbus). Цi обов’язки виконував вiд 3 грудня 1830 року по 23 серпня 1831 року. З приводу проникнення з Подiльськоi губернii на територiю Вiнницького повiту мора худоби його призначили 3 сiчня 1834 року комiсаром 1-го округу 2-оi половини повiту. За рекомендацiею влади його висунуто шляхетською громадою Махновського повiту 4 сiчня 1836 року кандидатом куратора складiв резервiв. Нарештi 17 березня 1838 року, за пропозицiею Махновськоi повiтовоi шляховоi комiсii, вiн став керувати вiдрiзком поштового шляху вiд кордону Сквирського повiту до кордону Липовецького повiту, що проходив через урочище Босиброд (поштова станцiя мiж Сквирою i Липовцем у Бердичiвському повiтi). «Усi дорученi обов’язки згаданий Малевич виконував дуже ретельно вiдповiдно до благородного походження службовця, чим заслужив схвальнi вiдгуки. В зв’язку з вищезгаданим на його прохання мною про це складене, пiдписане i службовою печаткою припечатане свiдоцтво в Махновцi 16 лютого 1844 року. Згiдно з оригiналом, свiй пiдпис поставили: виконуючий обов’язки маршалка шляхти Махновського повiту суддя М. Вiтославськiй».
Антонiй Малевич з першою дружиною Фортунатою мав трьох синiв: Титуса, Луцiана i Полiкарпа, а з другою – двох: Северина i Болеслава. Про дочок нiчого не знаемо. Родина Антонiя належала до чиншовоi шляхти. Займаючи скромну позицiю в суспiльнiй структурi помiщикiв, вона не брала участi у громадському та полiтико-економiчному життi багатоi i здавна проживаючоi тут мiсцевоi шляхти. Перед процесом привласнювання землi i селяни на теренi Турбова були подiленi мiж Каролем Драгомiрецьким (506 душ), Адамом Райським (57 душ), Йозефатом Корвiним-Петровським (53 душi) i Хоноратою Божецькою (50 душ). Частина землi належала православнiй церквi Святого Димитра. Турбовицькi багатства Малевичi втратили, напевно, внаслiдок конфiскацii пiсля Сiчневого повстання 1863 року. Достатнiм приводом для цього був факт участi в повстанських боях Полiкарпа i Луцiана, двох синiв Антонiя. Турбiв та його околицi були «вибуховим» мiсцем. Зi спогадiв знаемо, що у Турбовi збирали зброю i готувалися до повстання, читали Золоту Грамоту, через Турбiв багато разiв проходили мiж 11 та 15 травня 1863 року частини з’еднань повстанцiв пiд керiвництвом Леона Чеконьського та Платона Крижанiвського, якi були остаточно розбитi в битвi пiд Булаем. Молодшi за Антонiя Малевича спiвволодарi Турбова Кароль та Апполiн Драгомiрецькi були засланi. Хоча надрукованi джерела не фiксують конфiскацiю майна Малевичiв, усi побiчнi факти свiдчать про це.
Повернемося все ж таки до попереднiх часiв. Пiсля Листопадового повстання 1831 року побоювання щодо декласування усiеi родини, особливо у контекстi чергових ревiзiй шляхетських титулiв, стали для Антонiя Малевича серйозною проблемою. Як вiдомо, гарантоване Жалованою грамотою Катерини ІІ право вiд 21 квiтня 1785 року, що визнавало шляхтою усi родини, записанi у сеймiкових книгах, пiсля Листопадового повстання пiдлягало сумнiву.
У груднi 1831 року прийнято рiшення росiйського Сенату пiддати ревiзii усi шляхетськi титули, якi розглядали тепер спецiальнi комiсii за участю представникiв шляхетських громад та не в меншiй мiрi Петербурзькоi Герольдii, що робила остаточнi висновки. То був довгий i складний процес, що iстотно змiнював суспiльну, економiчну i полiтичну ситуацiю в усiх захiдних губернiях iмперii. На Волинi, де проживало найбiльше зубожiлоi польськоi шляхти – так званоi традицiйно чиншовоi шляхти, – процес ревiзii розпочався в умовах шалених протестiв в iм’я «святого характеру i недоторканостi рицарського статусу», з якими серед iнших виступив i маршалок волинськоi шляхти Грацiан Ленкевич. І цей останнiй спротив, як i численнi iншi прохання i протести, не вплинув серйозно на перемiну рiшення. З одного боку, ревiзiйнi комiсii почали свою дiяльнiсть з подiлу розглянутих справ на три категорii, що деяким, не вiднесеним безпосередньо до групи помiщикiв, давало шанси вiддалення у часi наказу про сплату податкiв i обов’язкiв служити у вiйську. З другого боку, шляхетська громада видавала рiзнi свiдоцтва щодо приналежностi до шляхетського стану, що завжди вiддаляло термiн ревiзii. Одначе цi останнi документи, що попадали в цю правову прогалину, не надовго допомагали, оскiльки вiд 1834 року Петербурзька Герольдiя майже цiлком вважала iх недостатнiми або фальшивими, як i усiлякi iншi аргументи – не досить вiрогiднi або такi, що викликають хоча б тiнь пiдозри.
Антонiй Малевич у 1836 роцi отримав легiтимне шляхетське свiдоцтво вiд ревiзiйноi комiсii Махновського повiту, що розглянула його справу у 1834 роцi i разом з синами Титусем та Луцiаном вiднесла до першого розряду, тобто до категорii володарiв землi (конфiскованоi або нi), якi пiдлягали подальшiй ревiзii Герольдii, що автоматично не позбавило iх привiлеiв, тiльки перенесло перевiрку у часi. І так два роки потому в листi вiд 14 липня 1838 року на засадi рiшення Герольдii було визнано, що свiдоцтва iх шляхетства недостатнi i тому пiдтвердити iхнi привiлеi неможливо. Ця вiдповiдь викликала новi намагання Антонiя у 1844 роцi пiдтвердити його шляхетське походження на засадi вже ранiше виданого запису. Проте i цього разу – фiаско. Комiсiя знову визнала аргументи недостатнiми, тобто пiдтвердження шляхетського походження вiд 1834 року недостатнiм. Антонiй ще раз подав маршалковi шляхти Бердичiвського повiту новi свiдчення та свiдоцтва з проханням знову пiдтвердити свое та п’ятьох синiв шляхетське походження. Справа тягнулася аж до 1859 року з намаганнями пiдтвердити та закрiпити вiрогiднiсть шляхетства. Нарештi, зiбравши усi тi матерiали, маршалок громади представникiв шляхти у Бердичевi вiдiслав справу до Волинськоi громади шляхти, яка 4 вересня висловила свою позитивну думку (на основi § 17, р. 82 Привiлеiв Катерини ІІ вiд 21 квiтня 1785 року) для затвердження ii Петербурзькою Герольдiею. Серед аргументiв, крiм метрик про народження та хрещення, а також раннiх свiдчень про шляхетство, враховано ствердження Киiвськоi, Подiльськоi та Вiнницькоi податкових палат про несплату родиною подушних податкiв. Хоча переважило, як здаеться, переконуюче визнання свiдчення шляхетства частини родини в роках 1838-му i 1849-му, а також наданi тепер свiдчення Василя, сина Івана Малевича, луцького канонiка греко-католицького костьолу, що признавав Антонiя з синами своiм кузеном по дядьковi з того ж самого роду Малевичiв, права якого були пiдтвердженi 28 березня 1803 року. Герольдiя остаточно визнала усi документи i на засадi власних матерiалiв по iсторii роду, починаючи з 1604 року, визнала пiдтвердженим шляхетське походження Антонiя з 1803 року i рекомендувала рiшенням вiд 7 квiтня 1859 року п. 3743 вписати його iм’я разом iз синами до родовiдноi книги волинськоi шляхти.
Гербом роду Малевичiв, на який легiтимно спиралися нащадки Яна – Фелiкс, Стефан i Миколай, був Гриф, описаний чиновником в родових геральдичних анкетах у гербовнику Каспара Несецького. «На червоному полi бiлий гриф, перша половина якого е зображення вiд голови орла зi скривленим дзьобом, висунутим язиком, з двома кiгтями, пiднесеними догори, i двома крилами, що приготувалися до польоту; друга половина – лев з лапами, на котрих вiн стоiть з пiднятим догори хвостом; переднi ноги i жовтий дзьоб оберненi влiво, над короною половина орла з трубою, без кiгтiв».
П’ятеро синiв Антонiя народилися у Турбовi: Титус – 6 грудня 1834 року, Луцiан – 7 сiчня 1836 року, Полiкарп – 26 сiчня 1840 року, Болеслав – 15 березня 1846 року, а також Северин, батько Казимира, 8 сiчня 1844 року. Охрещений вiн був 8 червня 1844 року за римо-католицьким обрядом, хрещеними батьками вказанi Антонiй Орловський, судовий виконавець житомирських судiв, i Анна Козубова, дружина росiйського поручника. На урочистостi були присутнi Антонiй Рушчиц, Кристина Орловська, Вацлав Вольський, хорунжий та Юлiя Пiотровська. З деяких джерел знаемо про дочку Марiю, за чоловiком Ожеховську. Усi дiти Антонiя хрещенi в римо-католицькому парафiяльному костьолi в Вахновцi. Мiстечко Вахновка, угiддя якого належали тодi генераловi Ромуальду Тшечеському, знаходилося близько 10 кiлометрiв на схiд вiд Турбова. За внесок Тшечеського у Вахновцi в 1820 роцi збудували дерев’яний костьол, в парафiю якого наприкiнцi столiття входило 1441 вiруючий.
Про найстаршого сина Титуса Малевича, про якого найбiльше йшлося в самих раннiх клопотаннях про пiдтвердження шляхетства, не залишилося багато вiдомостей. Один лише раз у 1858 роцi вiн згаданий як пiдофiцер Полоцького пiхотного полку, де служив з вiйськовим цензом.
Луцiан згадуеться в документах частiше. Ми знаемо, що у 18 рокiв вiн бажав пiти на вiйськову службу на правах «бiдноi шляхти», у 1859 роцi вже був дияконом, абсольвентом римо-католицькоi духовноi семiнарii в Житомирi, а пiзнiше, пiсля певного навчання, – вiкарiем у Краснопiллi. В липнi 1864 року представник епископату повiдомив мiнiстра внутрiшнiх справ, що в результатi проведеного слiдства ксьондз Луцiан Малевич «винен в участi в повстаннi проти уряду озброеноi шайки польських бунтiвникiв, розбитих нашими силами 10 травня 1863 року пiд мiстечком Мiльковцi, за що позбавлений прав i висланий на каторжнi роботи в копальнях на 12 рокiв». Можна припустити, що Луцiан приеднався до групи повстанцiв, якi в нiч з 8 на 9 травня 1863 року вийшли з Житомира з Едмундом Рожницьким на чолi через Янiв та Краснопiль в напрямку Любари, Полонного до Мирополя i був взятий у полон в якiйсь з сутичок по дорозi. Ув’язнений, а потiм засуджений, вiн був засланий на каторгу. Мiсцем призначення Луцiана стала копальня срiбла в Якутii Нерчинського округу (Забайкалля). Усi працi про подii пiсля повстання стверджують, що вислання на Нерчинську каторгу було найсуровiшою карою пiсля вироку смертi (що на ксьондзiв взагалi не розповсюджувалося), яку отримували головнi органiзатори повстання. Подальша доля Луцiана була пов’язана з Тункою, «малим бурятським селом в котлованi мiж Саянськими горами, вiдгороженим вiд людей i байкальського свiта природою з нездоровим клiматом». До Тунки у 1867–1868 рр. вислано на поселення близько 150 польських ксьондзiв, якi також перебували на каторзi в Якутii. У спогадах з Тункi Евард Новакiвський пригадуе Луцiана двiчi, згадуючи, що ксьондзи Йозеф Ковалевськiй i Луцiан Малевич «писали фiлософсько-критичнi роздуми i також такi, як наприклад, про карти (зрозумiло, жартiвливi) та рiзнi iншi пiд назвою czubrawiec». Луцiана також обрали господарем органiзованоi на засланнi селянськоi спiлки як «людину сумлiнну та у курсi справи». У зв’язку з амнiстiею та розпорядженням царських урядовцiв ксьондзи з Тунки отримали дозвiл на переiзд до iнших регiонiв iмперii за винятком Литви, Бiлорусii i Польського королiвства, а також Московськоi та Петербурзькоi губернiй. Луцiан повернувся в Украiну у 1875 роцi i, як бiльшiсть ксьондзiв-засланцiв, оселився у Катеринославi (нинi Днiпро). Остання дата, яка пiдтверджуе його перебування там, стосуеться 1877 року. Потiм, можливо, вiн переiхав до Киева.
З iм’ям Полiкарпа зустрiчаемося у документах значно пiзнiших, але всi вони мають безпосереднiй зв’язок з його минулим з 1863 року, коли, вiрогiдно, вiн, як Луцiан, брав участь у Сiчневому повстаннi. За це вiн також був висланий до Сибiру, правда, не вдалося виявити, куди. Завдяки амнiстii Олександра ІІ 15 травня 1883 року Полiкарпа формально звiльнили вiд нагляду полiцii i обмежень щодо мiсця проживання. Практично ж, як зрозумiло з кореспонденцii до волинськоi громади представникiв шляхти, ще у 1896 роцi вiн не мiг вiльно пересуватися i весь час жив в Новому Соколi в Єнiсейськiй губернii. Свiдоцтво про шляхетство мало допомогти йому повернутися на Волинь, куди вiн, дiйсно, переiхав тiльки в серпнi 1896 року, працюючи в Киiвськiй губернii на будiвництвi одного з вiддiлiв залiзницi Пiвденно-Захiдного товариства. Займаючись отриманням посвiдчення особистостi, вiн вказував мiсцем проживання Чернянку, а професiю – пiдмайстра.
Про участь в повстаннi молодших братiв Северина i Болеслава (тодi 19 i 17 рокiв) нiчого не вiдомо. Скорiш за все, вони не брали в ньому участi та не були безпосередньо репресованi. У 1866 роцi Болеслав, можливо, i вже повнолiтнiй Северин ще перебували у Турбовi або десь у родини в Киiвськiй губернii i пiклувалися про паспорт, про що свiдчать запитання у цiй справi, надiсланi з канцелярii губернатора. У 1881 роцi Болеслав одружився з Розалiею Крог у когiйському римо-католицькому костьолi, а в травнi 1884 року жив вже у селi Селище на Киiвщинi. З початку 1890-х рокiв його прiзвище фiгуруе серед вищого персоналу Селiщанських цукроварних закладiв, що належали князю Лопухiну-Делештову i якими керував С. Д. Полторацький, де Болеслав в тi роки виконував обов’язки помiчника директора. У 1902 роцi вiн подав клопотання про вписання свого сина у книгу родоводу волинськоi шляхти, де Станiслав, син Болеслава, був вмiщений як останнiй з роду Малевичiв 8 лютого 1903 року.
Отже, Малевичi – представники дрiбноi шляхти, переважна бiльшiсть чоловiкiв цього роду за звичаем йшла по вiйськовiй або духовнiй лiнii. На початку ХIХ ст. в перелiку професiй представникiв роду Малевичiв зустрiчаються унтерофiцер, iподиякон, десятник, колезький реестратор, фельдшер Севастопольського вiйськового шпиталю i титулярний радник. Порiвняно з таким розмаiттям службових звань своiх родичiв батько Малевича – Северин – займав досить скромну посаду службовця на цукрових заводах.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Батьки. Родина
З iм’ям 33-рiчного Северина Малевича зустрiчаемося знову лише у 1878 роцi вже в Киевi з приводу його шлюбу з 19-рiчною Людвiкою Олександрiвною Галиновською, 1858 року народження. Їi батьками, згiдно з записами у метричнiй книзi шлюбiв, були губернський шляхтич Киiвського повiту Александр Галиновський та Юлiя з роду Федорович (Fedorowicz – Fiedorowicz). До родини Галиновських i Федоровичiв належала добра половина у селах Шарковщизна i Бохi у Дзержинському повiтi.
26 лютого 1878 року Северин i на 14 рокiв молодша вiд нього Людвика вiнчалися у Киевi у парафiяльному костьолi св. Олександра. Пiсля одруження батьки Казимира оселилися в бiднiй пiвденнiй Володимирськiй дiлянцi мiста, в невеличкому двоповерховому будинку, неподалiк вiд цвинтаря i Байковоi гори (нинi вже неiснуючому будинку на вулицi Бульйонськiй, 13 (нинi вул. Казимира Малевича, 15), недалеко вiд Киiвсько-Московсько-Воронезькоi залiзничноi колii. Будинок належав тiтцi Казимира Марii Ожеховськiй, його хрещенiй матерi. Молода родина займала двi невеликi прохiднi кiмнати на верхньому поверсi. В однiй iз цих кiмнат i народився iх первiсток – син Казимир.
Северин опинився у Киевi, виiхавши з родового Турбова, напевно, у пошуках працевлаштування у другiй половинi 1860-х рокiв. То ймовiрно, бо вiн вже мав перший професiйний досвiд в цукровiй промисловостi. Треба пам’ятати, що майже в усiх мiсцевостях, де проживали численнi Малевичi, знаходилися цукроварнi, а згiдно з пануючою тодi суспiльною думкою, «це було найбiльш прибутковою справою, яка до того ж вiдповiдала природним навколишнiм умовам». В Турбовi теж була цукроварня, заснована ще у 1847 роцi, яка спочатку належала Драгомiрецькому, пiзнiше була перероблена у товариство, де працювали майже 200 робiтникiв.
Северин не мав нi вищоi освiти, яку тодi отримували у Петербурзькому технологiчному iнститутi, нi навiть середньоi лiцейськоi або спецiальноi технiчноi. Це було б занотовано в списку працiвникiв цукроварнi. Вiн належав до величезноi розповсюдженоi в тi часи маси практикiв-самоукiв зi збiднiлоi шляхти, яких брали передусiм як конторникiв, часто сезонних, в рiзних цукроварнях в Украiнi по двi сторони Днiпра. Варто пiдкреслити, що серед полякiв, якi в 1860-тi роки займали бiльшiсть посад серед керiвництва цукроварень на Киiвщинi, тiльки п’ять вiдсоткiв були легiтимними iнженерно-технiчними спецiалiстами. А практикiв з великим досвiдом, але без освiти, особливо шукали. Запрошувати фахiвцiв з-за кордону коштувало дорого, а цукрова промисловiсть, що безперервно i динамiчно розвивалася аж до 1890-х рокiв, вимагала директорських, адмiнiстративно-виконавчих i технiчних кадрiв. З часом ситуацiя змiнилася: поляки, що переважно були заангажованi в цiй царинi, також користувалися гарною репутацiею як працiвники, особливо у Правобережнiй Украiнi, i складали найбiльшу частину персоналу. Говорячи про зайнятiсть Северина Малевича, також необхiдно зазначити, що характерною рисою спецiальностi цукроварника була його велика мобiльнiсть. Бiльшiсть зайнятих на виробництвi працювала за контрактом пiд час цукрових «кампанiй» мiж вереснем i сiчнем кожного року i мiнялася кожнi два чи три роки.
Северина Малевича серед працiвникiв цукроварнi вперше зустрiчаемо у 1882–1883 роках в Корюковських рафiновоцукрових закладах, побудованих у 1858 роцi в селi Корюковцi в Сосницькому повiтi Чернiгiвськоi губернii. Це було товариство пiд керiвництвом трьох осiб на чолi з юристом Іваном Олександровичем Барановським. Адмiнiстратором цукроварнi був Кароль Осипович Шимановський, директором – хiмiк Микола Фiлiпович Мiндер. Северин Малевич працював помiчником дирекцii. Серед вищих кадрiв пiдприемства ця посада мала виконавчу функцiю i вимагала не спецiальних знань, а практичного досвiду, тож вiн единий в опублiкованому списку вказаний без опису освiти.
Далi на пiдставi документiв йдеться про роботу Северина на двох цукрових заводах з 1886 по 1888 рiк, де вiн виконував аналогiчнi функцii помiчника в дирекцii цукрових пiдприемств в селi Моевка поблизу подiльського Ямполя. Власником цукроварнi, побудованоi у 1848 р., був Вацлав Маньковськi, директором – Станiслав Жмiевський, помiчниками – Юлiан Ставскi i Северин Малевич. Роком пiзнiше в списку працiвникiв компанii цукроварень iм’я Северина з’являеться в Лiвобережнiй Украiнi на пiдприемствах М. Зборомирського (побудованих у 1844 роцi i оновлених у 1882 роцi) в селi Малий Істор в Лебединському повiтi Харкiвськоi губернii. В наступнi роки iм’я Малевича в ролi працiвника цукроварнi ми вже не зустрiчаемо. Або це вiд браку документiв, або Малевич, дiйсно, змiнив свiй статус, що не було вiдмiчено в офiцiйних списках. З iнших джерел знаемо, що потiм, принаймнi до 1896 року, коли родина Малевичiв переiхала до Курська, Северин весь час працював як спецiалiст цукровиробництва в Чернiгiвськiй губернii. Йдеться про згадуванi в бiографii Казимира Малевича Пархомiвськi (в Пархомiвцi), а також Миколаiвськi у Волчку бiля Конотопа пiдприемства, що належали штабс-капiтану І. С. Курдюмову, пiд керiвництвом Артемiя Терещенка. Пiзнiше цей слiд уриваеться.
Северин Малевич несподiвано помер вiд серцевого нападу 9 квiтня 1902 року в Курську, а похований – у Киевi на цвинтарi на Байковiй горi.
Подружжя Людвiка i Северин Малевичi були багатодiтною родиною. Всього у подружжя Малевичiв народилося чотирнадцять дiтей, але тiльки дев’ять з них дожили до зрiлого вiку: п’ять синiв та чотири доньки.
Найстарший син Казимир народився у 1879 роцi. Наступна дитина донька Ванда-Юлiя – у 1880 роцi, а померла вона, здаеться, у Варшавi у 1943 роцi. Северина народилася у 1881 роцi, пережила блокаду Ленiнграду, дiтей не мала, померла вiд хвороби серця у 1965 роцi. Мечислав, одружений з сестрою першоi дружини Казимира Марii Іванiвни з дому Зглейц, проживав у Москвi у 1882–1962 роках; це вiн разом з Антонiем, а не Казимир, брали участь у революцii 1905 року. Дата народження Антонiя не уточнена, приблизно 1886-ий рiк. Помер у Польщi в 1953 роцi. Одружений був на МарiiАннi, мали вони трьох дiтей. Наступний син Болеслав народився 5 серпня 1888 року, а помер у Польщi у 1969 роцi. З дружиною Катариною вони мали двох дiтей. Марiя (по чоловiковi Богданова) народилася у 1890 роцi, а померла i була похована у Москвi у 1968 роцi. Мала три дочки i сина. Наймолодша з родини Вiкторiя (по чоловiковi Зайцiв) побачила свiт 22 квiтня 1896 року, а померла у Киевi у 1984 роцi. В неi було трое синiв: Микола, Олександр i проживаючий i досi в Киевi Юрiй.
